У радикальній партії

Іван Франко

Погляньте! Змалювавши себе праведником і мучеником, якого «дика» суспільність без ніякої вини, одиноко за його праведність, мучила, елімінувала і кривдила, д. Павлик великодушно прощає тій суспільності і зараз же виходить на високий п’єдестал проповідника і дає їй спасенні науки, огортається в мантію пророка і віщує їй в разі послуху та додержання його заповітів світлий рай блаженний, а в разі недодержання – не то що огонь і жупел, але щось сто раз гірше, «загирення своєї нації на сотні років, коли не навіки» (ст. 7 – 8).

Ось ті Павликові заповіти. Перший – «організація наших хліборобів» (ст. 71), другий – «рівнопросвітність і рівноправність жіноцтва» (ст. 72), а третій – щирість (ст. 73). Опираючися на тих признаннях, що се були провідні зорі життя й публічної діяльності д. Павлика, запитаймо його, як він ішов за тими провідними зорями, що зробив для здійснення тих своїх заповітів?

Ідучи за ниткою відчиту д. Лозинського, я зазначив головні моменти діяльності д. Павлика до заснування радикальної партії (певно, не всі, та я не пишу тут повної монографії). Участь д. Павлика в радикальній агітації і в розвою рад[икальної] партії була, певно, видна, й історик того десятиліття 1890 – 1900, певно, оцінить його працю по заслузі. Та я зверну увагу лиш на деякі, не тайні свого часу, але тепер, може, призабуті факти.

Перше те, що думка про заснування рад[икальної] партії вийшла не від д. Павлика, а від інших людей – д-ра Даниловича, пок[ійного] Іларія Гарасимовича, д-ра Т. Окуневського, д-ра Євгена Левицького.

Друге: коли на першім з’їзді рад[икальної] партії поручено було д. Павликові випрацювати нарис партійної організації, і він своїм звичаєм, не надумуючися довго, взяв на себе сю працю, то що ж показалося? А показалося те, що про ту буцімто провідну зорю свого життя він не мав ніякісінького поняття, і його організаційний план вийшов дуже короткий і простий: не пити, не курити і поводитися людяно з селянами.

Пригадаю другий факт: д. Павлик станув був на чолі одної дуже важної організації, до якої ініціативу дав також не він, а д-р Трильовський, і яка при добрім веденні могла зробитися дуже важним двигачем культурного і політичного життя нашого народу. Маю на думці просвітно-наукове товариство «Поступ».

Д[обродій] Павлик рік чи довше стояв на чолі того товариства, мав при собі виділ, мав у касі зовсім немалий фонд (1000 руб[лів]), жертвуваний пок[ійним] Ковалевським. І чого ж доконав д. Павлик? Який слід лишило по собі те, з такими надіями з боку селян-радикалів вітане, товариство? Оскільки тямлю, діяльність д. Павлика обмежилася на справленні металевої таблички з написом «Поступ», справленні книги протоколів та касової – та й годі. Товариство заснітилося, і фонд, що мав служити основою його діяльності, пок[ійний] Ковалевський відібрав назад.

Ще раз кажу: д. Павлик не належав до ініціаторів радикальних організацій і в ту пору, коли вони починалися, не мав ніякісінького поняття, як вони мають виглядати і як їх вести. Але коли д. Павлик справді іноді «навіть дуже критично» дивиться на себе, то чи не мигнула йому коли в голові думка, що він був одним із перших і головних гробокопателів тих радикальних організацій?

Про «Поступ» я вже згадав; він був і лишиться, на мою думку, класичним показом організаційного таланту д. Павлика. Але се не була одинока історія в тім роді.

Нагадаю славну Павликову бродську одіссею. Справді, подія остільки гомерівська, що викликала гомеричний сміх по всій Галичині. Подумайте: провідник радикальної партії і редактор партійного органу, не уповажнений партією і не кликаний виборцями, їде з Коломиї до Бродів, сидить там щось місяць, не скликає ані одних зборів, не може добитися того, щоб промовити хоч на одних зборах, сидить у готелі і дає себе немилосердно дурити та натягати різним селянським хруням та виборчим гієнам, при виборах не дістає ані одного голосу, стративши на сю авантуру мало не 400 гульденів (не своїх грошей!) і потім із безмежною наївністю описує все те і кінчить запевненням, що, невважаючи на все те, його авантура в Бродах зробила для справи радикалізму дуже багато.

Розуміється, се була ілюзія д. Павлика, але не ілюзією був тяжкий моральний удар для всієї партії, той сміх, який, по словам французької приповідки, вбиває. «Чи се провідник радикальної партії?» – запитували з кпинами поляки й русини інших партій, а співпартійники мусили паленіти з сорому.

Візьмімо ще один і ще характерніший факт. Добродій Павлик із емфазою заявляє, що у нього нема на совісті ані найменшої кривди якої хлопської душі. Не думаю перечити сьому, але якби так розширити се питання і запитати, чи не почуває д. Павлик за собою деякої кривди, зробленої нехлопським душам? От хоч би самому М. Драгоманову.

Не говорю про духову кривду, зроблену йому тут же, в тій самій ювілейній промові, де він вплив Драгоманова на нього обмежив скромно до розмірів «пояснення» того, що д. Павлик уже буцімто виніс із селянської хати, і «моральної підмоги», хоча для кожного неупередженого дослідника ясно, що вся публіцистика і вся наука д. Павлика – не що інше, як повторювання думок і не раз навіть слів Драгоманова, часто вирваних із зовсім іншого зв’язку і повторюваних із неособливим зрозумінням їх змісту і зовсім не до речі.

Говорю про іншу кривду, яку робив д. Павлик Драгоманову власне тим, що довгі літа формально висів на його шиї, жив його коштом, і то в пору, коли сам Драгоманов, як емігрант, був у дуже неблискучих матеріальних відносинах, на далекій чужині з жінкою й дітьми, без певних заробітків. Я не знаю, яким титулом приймав д. Павлик запомоги Драгоманова; знаю тільки те, що в однім листі Драгоманов гірко жалувався на той паразитизм д. Павлика, що сильно підірвав його вбогі фінанси.

Раз порушивши сю делікатну, але, по-мойому, з характером і становищем усякої людини нерозривно зв’язану справу, я мушу додати ще деякі уваги. З тих 30 літ громадської діяльності д. Павлика щонайменше 15, коли й не 20, він годувався, говорячи теологічним терміном, із вівтаря, якому служив. Се не був би докір для іншого чоловіка, бо ж д. Павлик присвячував тому вівтареві (служению радикальним думкам) свої найліпші сили й увесь час.

Але не забуваймо, що радикальні видавництва, при яких працював д. Павлик, не оплачувалися, стояли жертвами людей бідних, що, також працюючи в них, рівночасно заробляли на життя іншим способом і формально відривали собі від рота, щоб піддержувати дороге для них діло. Певна річ, при такім стані й життя д. Павлика було несвітле, але все-таки сей стан давав йому можність стояти твердо й непохитно на однім місці, ховати свій прапор чистим і непом’ятим і з висоти своєї характерності критикувати тих товаришів, що, добиваючи шматка хліба, не мали такого чистенького прапора.

Та бувало й не так. Бувало навпаки. Доторкнуся тут епізоду, забутого д. Павликом, бо не можу уявити собі, щоб, маючи його в тямці, він міг був піднятися до того високомірного і самозадоволеного тону, яким пройнята його ювілейна промова.

Порушу болючий епізод його зносин із пок[ійним] Миколою Ковалевським, спеціально ж редагування «Народу» в Коломиї від осени 1893 до осени 1894 р. Хто сьогодні захоче переглянути тих 25 нумерів «Народу», де найцінніше – статті й уваги Драгоманова, а найцікавіше – стаття д. Павлика «Моя бродська Одіссея», той, певно, не захоче повірити, що має в руках найдорожче видання, яке коли-будь появилося в руській часті Галичини.

Ті 25 нумерів (разом 450 сторін) коштували, не вчисляючи пренумерати, круглих 4500 рублів, тобто сторона друку – пересічно 10 рублів. Се видасться декому міфологією, та справа, на жаль, аж занадто правдива. Діло було таке.

«Народ» і його боротьба з «новою ерою» та праця радикальної партії коло розбудження і зорганізування руського селянства, а особливо участь М. Драгоманова в «Народі», звернули на се видання пильну увагу закордонових українців. Від 1890 р. «Народ» мав із України невеличку грошову підмогу (по 500 – 600 рублів). Ся підмога плила зі складок, які збирав по містах і селах України пок[ійний] Мик. Ковалевський, щирий приятель Драгоманова, один із найчесніших та найідеальніших людей, яких я стрічав у своїм житті.

Живучи сам із дочкою в найскромніших обставинах, удержуючи себе з приватних лекцій, він увесь вільний час і всі сили віддавав на збирання грошей, якими, між іншим, запомагав Драгоманова за час його життя в Швейцарії. За рекомендацією Драгоманова він давав субвенції й «Народові», а, приїхавши восени 1893 року до Галичини, був так захоплений радикальною агітацією та її успіхами серед селянства, що зобов’язався д. Павликові покрити весь річний бюджет видання, коли д. Павлик зобов’яжеться вести його якнайкраще.

Д[обродій] Павлик зобов’язався, обчислив бюджет на 2 чи півтретя тисячі рублів, які й одержав від Ковалевського, та протягом року переступив той бюджет ще о 2 тисячі та довів нарешті до того, що часопись утратила майже всякий інтерес для партії, вичерпала кредит у Коломиї і мусила з 20 ч. 1894 р. перенестися назад до Львова.

Прибувши восени 1894 р. до Львова і переглянувши предложені д. Павликом рахунки, пок[ійний] Ковалевський був страшенно обурений і збентежений, зробив д. Павликові дуже прикру сцену (я не був її свідком і знаю про неї лише з оповідання обох її учасників) і, покривши решту Павликового рахунку, на що, як говорив, мусив задовжити свій хуторець (одиноке насліддя його дочки), поїхав із Галичини, мов убитий, з серцем, переповненим гіркістю та розчаруванням.

Знаючи його вразливу душу і його сибірським засланням підкопане здоров’я, я певний, що сей моральний удар, який завдав йому побут у Львові восени 1894 р., коли не сам, то в значній мірі увігнав його до гробу (він умер два роки пізніше на серцевий удар). Я не знаю, чи поділився пок[ійний] Ковалевський своїми гіркими досвідами, зібраними в Галичині, з Драгомановим, але коли се було так, то можна уявити собі ті гіркі хвилі, які з сього приводу мусив пережити смертельно хорий наш учитель і які мусили затроїти остатні дні його життя.

Я не хочу отсим обвинувачувати д. Павлика в якій нечесній маніпуляції з грішми д. Ковалевського; навпаки, я певний, що до нечесної маніпуляції д. Павлик по натурі своїй попросту нездібний. Але я не можу ощадити йому докору за крайнє легкодушне господарювання чужими грішми, господарювання, про яке тоді в Коломиї самі найближчі приятелі д. Павлика оповідали всякі анекдоти, що були б забавні, якби серед даної ситуації не були в високій мірі трагічні.

Говорить д. Павлик у своїй ювілейній промові, що друга провідна зоря його життя – се була думка про рівнопросвітність і рівноправність жіноцтва. І знов же, не згадуючи ані слівцем про те, що ж властиво сам він за 30 літ зробив для тої своєї ідеї, д. Павлик пускається давати научки суспільності, яка мала б повне право сказати йому: а покажіть свою роботу в тім напрямі, свої праці, плоди свого думання і змагання, або хоч живі приклади того, як ви поводилися з жінками! І д. Павлик, думаю, не знайшов би на се ніякої відповіді.

Зачеплю ще один уступ у ювілейній промові Павлика. Говорячи про свою працю для народу, він хвалиться, що подавав селянам усю правду, «до якої дійшов сам яко просвічений чоловік, дарма що приходилося сіпати глибоко за найдорожче для народу, за його релігійні переконання та й увесь світогляд» (ст. 69). Читаю сі слова й дивуюся. Де ж то, коли ж то, як то д. Павлик «сіпав» релігійні переконання народу?

Скільки тямлю, д. Павлик видав лиш одну книжечку, що тикала безпосередньо релігійних вірувань, – се була «Нова віра людей на Україні», але се була не власна праця д. Павлика, а переклад одного розділу статті Ковалевського (не Миколи), друкованої в російських «Отечественных записках», а Павликова була там лише передмова, що дуже здалека торкала релігійне питання. Зрештою, ся книжечка була зараз же тоді (1878 р.) сконфіскована і ледве десять-двадцять екземплярів її пішло по руках.

Так само й книжку Дрепера, перекладену д. Павликом, він не повинен так зовсім класти на свій рахунок, раз тому, що се переклад, а друге тому, що се книжка далеко не вповні доступна простому народові, а третє тому, що й у ній зачіпаються не релігійні переконання, а тільки освітлюються систематичні наскоки теологів і церкви на чуже для неї поле науки та вільної думки.

Що ж до оригінальних праць д. Павлика, то його правдивою idée fixe протягом усієї його діяльності була не боротьба проти релігійних переконань та світогляду, а боротьба проти руського духовенства і навіть іще спеціальніша боротьба проти надужить того духовенства в його поводженні з селянами. Се була боротьба, подиктована не жодним світоглядом, не жодною політичною чи релігійною думкою, а лише гуманним чуттям д. Павлика. На жаль, треба сказати, що ся боротьба також принесла немало шкоди радикальній партії яко політичній організації і причинилася багато до збільшення розстрою в рядах її прихильників та неясності в її тактиці.

Примітки

Данилович Северин Теофілович (1861 – 1939) – український публіцист, один із активних діячів Русько-української радикальної партії та співробітник її видань; один з організаторів «Народу».

Гарасимович Іларіон (Іларій) Іванович (1853 – 1901) – громадсько-політичний діяч, стояв біля джерел заснування та формування радикального руху в Галичі, один з активних діячів Русько-української радикальної партії, приятель І. Франка і М.Павлика, кооператор, засновник виробничого кооперативу домашнього промислу в Коломиї.

Окуневський Теофіл Іполитович (1858 – 1937) – український громадський діяч, народовець, з 1899 р. один із засновників та провідників націонал-демократичної партії Галичини, до якої після відходу від радикального руху перейшов І. Франко.

Трильовський Кирило (псевдонім – Січовий батько, 1864 – 1942) – громадсько-політичний діяч, публіцист, поет, видав збірку своїх віршів «Вперед» (1888), був редактором друкованих періодичних видань Русько-української радикальної партії («Січові вісті», «Хлопська правда», «Громадський голос»), ініціатором утворення просвітньо-наукового товариства «Поступ», з 1900 р. організував у Галичині спортивно-пожежні, культурно-освітні товариства «Січ».

«Поступ» – культурно-освітнє й наукове товариство у Галичині (1893 – 1894), яке очолював М. Павлик, утворене коштом жертводавця М Ковалевського.

Ковалевський Микола Васильович (псевдонім – Прихильний; 1841 – 1897) – український суспільно-політичний діяч, член «Громади».

«Народ» – двотижневий громадсько-політичний журнал, друкований орган Русько-української радикальної партії, виходив у світ з 1890 р. у Львові, з 1892 до 1895 р. у Коломиї за редакцією М. Павлика та І. Франка, з осені 1893 р. до осені 1894 р. видання фінансував М. Ковалевський коштом пожертвувань, зібраних ним з теренів усієї Наддніпрянської України.

…переклад одного розділу статті Ковалевського (не Миколи)… – Йдеться про Максима Максимовича Ковалевського (1851 – 1916), історика, етнографа, юриста, політичного діяча, професора Московського (1878 – 1887) та Петербурзького (1905 – 1916) університетів, академіка Петербурзької академії наук (з 1914 р.). Після переслідувань царизму організував у Парижі 1901 р. російську вищу школу суспільних наук, до програми якої було внесено й курс історії України, постійно пропагував українську культуру й мову. 1906 р. утворив конституційно-монархічну партію демократичних реформ, з 1909 р. видавець журналу «Вестник Европы».

…книжку Дрепера, перекладену д. Павликом… – Йдеться про переклад книжки американського вченого, соціолога-ідеаліста Джона-Вільяма Дрепера (1811 – 1882) «Боротьба науки з релігією», здійснений М. Павликом і виданий у Львові під назвою «Історія боротьби між релігією і наукою» (1897, як додаток до журналу «Житє і слово»; перевидання 1898 р.). По примірнику кожного видання перекладу зберігається в особистій бібліотеці І. Франка (ІЛШ. – № 3097, 4505). На перше видання перекладу рецензію написав А. Кримський (Зоря. – 1897. – №20. – С 398 – 399).

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 539 – 545.