Початок діяльності

Іван Франко

Характеризуючи часи першого виступлення ювілята на арену публічної діяльності, д. Лозинський каже:

«Були се загалом часи, коли ідея визволення народної, робучої маси з пут дотеперішньої економічної, політичної і духової неволі була щойно занесена в Галичину, часи, коли за кожде слово, сказане в обороні робітницької класи, за кожний прояв свобідної людської думки грозила тюрма; часи, коли весь загал став на поміч державним органам, аби в зароді знищити нову, ненависну ідею свободи і добробуту для всіх дітей землі» і т. д. (ст. 3).

Читаючи ті слова, всякий посторонній чоловік міг би подумати, що се було перед 1848 р. або бодай перед 1860-им роком, у часи абсолютизму та патримоніального судівництва. Говорити таке про роки 1874 – [18]80 зовсім не до речі, бо ж тоді обов’язували ті самісінькі закони, що й тепер.

Певно, обмеженість, ігноранція та тупоумність многих органів була тоді більша, почуття горожанської свободи і горожанських прав було менше розвинене, застій у політичних та соціальних поглядах великий, але до тої картини, яку малює д. Лозинський, було все-таки дуже далеко.

Не забуваймо, що перед 1876 роком, тобто перед ерою наших арештувань, відбувся вже у Львові перший зорганізований страйк друкарських складачів, видав Болеслав Лімановський свою книжку «Dwaj komuniści Morus і Campanella», де містився просторий виклад соціалізму, вийшла польська переробка повісті Чернишевського «Что делать» п[ід] з[аголовком] «Ludzie», доконана поляком-українофілом Павліном Свенціцьким (на своїх руських писаннях він підписувався Павло Свій), вийшла і ходила з рук до рук анонімна книжка «Idea», що подавала багатий засіб раціоналістичної критики в справах релігійних та суспільних.

Ті писання друкувалися і продавалися в Галичині свобідно, а книжка Лімановського була навіть предложена філософічному факультетові Львівського університету як докторська дисертація.

Так само нема ніякої підстави твердити, буцімто тоді (спеціально в пору наших процесів) весь загал, особливо весь український загал, «став на поміч державним органам, аби в зароді знищити нову ідею».

На чім опер д. Лозинський таке своє твердження, не знаю, але зі свого боку згадаю тільки, що з яких 80 – 100 домашніх ревізій, які перевели власті у русинів по всіх частях Галичини, почавши від Ряшева, де трусили Вол. Навроцького, а кінчачи Сапоговом, де трусили бідного вчителя Льва Василовича, ті власті не видобули ані однісінького документа проти нас, ані однісінького злого, денунціаторського чи взагалі неприхильного зізнання про нас.

Переглядаючи акти нашого процесу перед розправою 1878 р., я знаходив у них лиш одно-однісіньке не так денунціаторське, як просто підле свідоцтво про нас, із власної ініціативи написане до львівського суду поляком-дідичем із околиці Самбора Антоном Созанським, де сей польський патріот і автор кількох книжок (зрештою, напівбожевільний), не знаючи, зрештою, особисто нікого з нас, пресерйозно радив судові повішати нас усіх для заспокоєння схвильованої опінії краю.

Певна річ, руський загал був переляканий ревізіями і процесами, руське духовенство з причин легко зрозумілих не горнулося до нових ідей і деколи, хоч дуже наївно, ремонструвало проти них, але відси ще дуже далеко до того, щоб воно «не цуралося ніяких способів, аби вбити того духа» і т. д.

Так само в загальних рисах я мушу признати неправдивим те, що д. Лозинський говорить далі про долю «проповідників нової ідеї», буцімто

«поліційні переслідування, державна тюрма, патріотичні доноси, товариський бойкот, відбирання усіх джерел зарібку, – все те зіллялося в одну шалену оргію духів темноти і неволі».

Щодо поліційних переслідувань, то, крім можливого тайного надзору (можливого, кажу, бо фактично його на нас не задекретовано, а численні молоді гімназіальні ученики, що відвідували нас, не мали за се зовсім ніяких урядових клопотів) та кількох домашніх ревізій, спричинених конфіскатами наших видань, я ні про які спеціальні переслідування не тямлю.

Щодо державної тюрми, то про неї варто згадати трохи детальніше. Перший раз арештовано д. Павлика зовсім припадково, з нагоди арештування одного російського емігранта (Ястрембського), який жив у Павликовій квартирі, і суджено його за зносини з емігрантами – не тямлю докладно, під який параграф підведено його провину і яка вона мала бути.

Другий раз його арештовано знов-таки з нагоди арештування у Львові іншого емігранта, поляка Котурницького (Борковського), у якого знайдено лист Драгоманова до когось із нас. Про сей процес і його юридичну недоречність говорив я дещо докладніше в своїй статті про О. Терлецького.

Ідейним можна сей процес назвати хіба остільки, що завдяки повному неуцтву в суспільно-економічних справах тодішнього функціонаря прокураторії Зборовського (він кілька літ пізніше вмер на розм’якшення мізку) поняття соціалізму підтягнено під австрійський параграф про тайні товариства на тій основі, що буцімто соціалісти всіх країв поступають згідно і визнають однакові погляди.

[Дуже вірно завважив тоді д. Павлик у своїй обороні, що на такій самій підставі можна би приложити сей параграф до всіх співаків і музикантів на світі, бо всі вони співають і грають по одному такту. Підтягнення соціалізму під сей параграф нагадує того мадярського судію, що якогось бідолаху, який на будапештенськім мості справляв свою натуральну потребу, засудив на довголітню тюрму «wegen gesetzwidriger Abtreibung der Leibesfrucht».]

Правда, д. Павлик потерпів зараз по тім процесі другий раз, і то сильно, коли львівський суд присяглих признав його винуватим у пресовім процесі за «Тетяну Ребенщукову», та про сей засуд мені прийдеться говорити ще далі, і тут була б поперед усього річ д. Павлика – розвіяти всякі невідповідні легенди.

Про патріотичні доноси, подавані буцімто русинами на нас, я вже згадав; щонайбільше можна би віднести сю фразу до брехень, пущених москвофільським «Словом» про мене в 1882 р. в часи переїзду цісаря через Галичину, буцімто я поїхав до Черновець, щоб приготовляти там якісь розрухи; ся брехня була так очевидна (я сидів тоді в Нагуєвичах), що навіть бориславські та дрогобицькі жандарми не йняли їй віри і не чіпали мене. Чи зазнав якої прикрості д. Павлик із приводу доносів якого русина, не знаю, але не чував нічого подібного.

Щодо товариського бойкоту, то мушу сказати, що ся річ не була така трагічна, як би виходило зі слів д. Лозинського. Що москвофіли цуралися нас – се натуральне, та ми й не шукали їх компанії. Що старші народовці, особливо гімназіальні вчителі, боялися сходитися з нами, се в тодішніх часах загального переполоху було не диво.

Зрештою, тут потерпів головним чином я, бо мене викинено з «Просвіти» і заборонено мені приходити до читальні «Руської бесіди»; д. Павлик не належав до «Просвіти», не ходив до «Бесіди», значить, не відчув того бойкоту і стільки, як я. Зрештою, за сей бойкот старших нас вповні і вдесятеро винадгороджувала сердечна приязнь молодіжі, що від самої нашої розправи в марті 1878 р. почала горнутися до нас, пильно слідила за нашими працями, брала живу участь у дискусіях, що велися в нашім помешканні, і з нечисленними виємками не спроневірилася й досі світлим споминам тодішніх наших зносин.

Наслідком тої буцімто «шаленої оргії духів темноти і неволі», по думці д. Лозинського, «багато тоді понівечено молодих сил, багато злякалося і звернулося з тернистого шляху» (ст. 4). Що дехто з наших товаришів злякався і відстав від нашої компанії, се, певно, так і діло натуральне; компанія перед нашими арештами не мала не то ніякої організації, але навіть ніяких вироблених суспільно-політичних думок, і до неї тяглися різні люди, приваблені чи то загальними окликами поступу, чи особистими симпатіями до одного або другого з наших товаришів.

Та коли не числити Остапа Терлецького, що опинився по процесі 1878 р. в справді страшнім положенні, але про якого також не можна сказати, щоб та катастрофа знівечила його, – оскільки тямлю, ніхто з тих, що по процесах мали зносини з нами, не потерпів через се; зносини з нами не пошкодили їм ані в урядовій кар’єрі, ані в осягненні становища серед громади.

Та ні, потерпіли два люди, хоч і те потерпіння годиться гадати радше для курйозу, як для чого іншого; на донос якогось питомця-москвофіла видалено з руської духовної семінарії двох питомців: Костя Паньківського і Кузьмовича з мотивуванням, що вони десь і колись мали сходитися на вулиці «с нѣкіимь индивидуумомъ, рекомымъ Франкомъ». Інтересно, що оба видалені були тоді д. Павликові й мені особисто зовсім не знайомі, так що й з тої пригоди ані тінь докору не лежить на нашім сумлінні. Зрештою, сумніваюся, щоб та пригода полишила у добродія К. Паньківського, що не захотів уже більше вертати до семінарії, яке почуття жалю; д. Кузьмовичу вона не перешкодила по році вернути до семінарії, висвятитися і зробитися дуже побожним священиком.

І ще слівце про «відбирання усіх джерел зарібку», про яке говорить у тім місці, очевидно, прикладаючи його до тих часів (перед 1880 р.), д. Лозинський. Отже, скажу тут, що ніхто з нас, а особливо д. Павлик, по процесах не шукав ніякого зарібку в руських народовських чи яких інших кругах, та й такого зарібку тоді в тих кругах, крім приватних лекцій, не було.

Виходила одна часопись «Правда», але вона стояла грошево дуже мізерно і не платила співробітникам нічого. І вона не бойкотувала нас: в часі, коли я сидів у арешті, вона помістила мій переклад одного бурсацького нарису Пом’яловського зі статтею про сього письменника, а потому моє оповідання «Оловець».

В р. 1879 мене з повною симпатією прийняли «польські республіканці», книгарі Бартошевич та Бернацький (польський поет-сатирик М. Родоць), і друкували (за гонораром) мою статейку про Е. Золя та мої сатиричні нариси «Ruteńcy». Д[обродій] Павлик, скільки знаю, ніякого такого заробітку ніде не шукав, то й про відбирання йому джерел у ту пору, перед від’їздом до Женеви, не може бути мови.

Примітки

Лімановський Болеслав (1835 – 1935) – польський політичний діяч, соціаліст-лассальянець, автор ряду соціологічних, історичних та публіцистичних праць («Про робітниче питання», 1871; «Історія польської демократії…», 1901).

Свенціцький Павлин (1841 – 1876) – український письменник, перекладач, театральний діяч.

Ястрембський Сергій В. (1857 – 1910) – український громадсько-політичний діяч. У 1876 р. вів пропаганду серед робітників-залізничників Харкова, через то був заарештований, після звільнення з-під арешту емігрував у Галичину, де 1877 р. його заарештовано й засуджено разом з М. Павликом за розповсюдження народницької літератури. Згодом емігрував у Женеву, де став соратником М. Драгоманова.

Котурницький Михайло – конспіративне ім’я Еразма Олександровича Кобилянського (1854 – після 1900), активного діяча польської еміграції. Мав також конспіративні імена Борковський, Барабані.

…знайдено лист Драгоманова до когось із нас. – Йдеться про рекомендаційний лист М. Драгоманова до М. Павлика (написаний близько 25 травня 1877 р.), що його знайдено у Е. О. Кобилянського, заарештованого у Львові 13 червня 1877 р.

…дещо докладніше в своїй статті про О. Терлецького. – Йдеться про статтю І. Франка «Д-р Остап Терлецький. Спомин і матеріали» (Записки НТШ. – 1902. – Кн. 6. – С. 1 – 64.

Паньківський Кость Федорович (1855 – 1915) – український громадський діяч, видавець, член Президії НТШ.

…одна часопись «Правда»… помістила мій переклад Пом’яловського… – Йдеться про Франків переклад нарису «Очерки бурсы» російського письменника Миколи Герасимовича Помяловського (1835 – 1863). Перекладений перший розділ «Зимний вечер в бурсе» під назвою «Бурса і бурсаки. Очерки і картини» зі вступною статтею Франка «Переднє слово перекладчика» опубліковано без підпису перекладача в журн.: Правда. – 1877. – № 13. – С 483 – 493; № 14. – С. 521 – 535; № 15. – С. 560 – 571.

Бартошевич Юліан (1821 – 1870) – польський історик, видавець; досліджував, зокрема, історію західної і східної церков, зібрання його творів у 12-х томах «Dzieła;» видано у 1877 – 1882 рр. Був фактичним видавцем польського тижневика «Tydzień literacki, artystyczny, naukowy i społeczny», що виходив у Львові й де вперше опубліковано польською мовою Франкові нариси, що склали цикл «Ruteńcy. Typy i portrety galicyjskich “ludzi”».

М. Родоць – псевдонім Миколи Бернацького (1836 – 1900), польського письменника-сатирика і перекладача.

…мою статейку про Е. Золи… – Йдеться, ймовірно, про статтю І. Франка про творчість французького письменника Еміля Золя (1840 – 1902) «Emil Zola i jego utwory», опубліковану польською мовою у львівському журналі «Tydzień» (1878. – № 44).

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 525 – 530.