Історія моєї хороби

Іван Франко

Те, що маю далі оповісти, може декому видатися неправдоподібним або щонайменше випливом божевілля. Звістка про мою хоробу, подана в 5 книжці «Літературно-наукового вісника», виразно вказувала на те, що моя хороба була нападом божевілля і що тільки завдяки старанному ліченню в Крумлерівськім закладі я вернув до здоров’я.

В остатніх тижнях була в «Ділі» поміщена стаття М. Лозинського п[ід] з[аголовком] «Складки на хорого письменника», якої передрук я тільки що прочитав у 243 числі київської «Ради» з дня 5 жовтня. Із змісту сеї статті не видно нічого про те, яка була моя слабість, які її наслідки, але сказано тільки лапідарно: «Ніс mortuus est Ivan Franko hic natus est хорий письменник».

Не читавши протягом чотирьох місяців моєї слабості ніяких газет, я не знаю, чи було що нотовано про неї і в який спосіб було нотовано, а з статті д. Лозинського видно лише тільки, що в тім часі, – «тоді», як каже д. Лозинський після поетичного вступу, зовсім по аналогії «Слова о полку Ігоревѣ»: «тогда князь Игорь вступи въ златъ стремень», а коли, невідомо, – отже, «тоді» почав появлятися в нашій пресі спис складок на хорого письменника.

Очевидно, був тут якийсь секрет. Очевидно, люди, що аранжували ті складки і подавали ті оголошення, мали якийсь інтерес у тім, щоб ширша публіка не знала, на кого ідуть складки і з якого приводу. Минуло вже три місяці від часу мого виходу із Крумлерівського закладу, і я досі не маю відомостей ані про розмір тих складок, ані про те, хто був їх ініціатором, ані про спосіб їх збирання і адміністрування. Знаю тільки, що фонд остаточно перейшов в завідування совітника Кароля Бандрівського, який із нього платив за моє удержання в Крумлерівськім закладі по 12 корон денно і який по моїм виході передає щомісяця для мене і для моєї сім’ї по 300 к[орон] місячно.

Що ж до самої моєї слабості, то приходилося б зачинати досить здалека і оповідати про річі неприємні для мене і для інших, а головно про той навал літературної праці, переважно зовсім механічного характеру, про ті клопоти і гризоти, яких аж в надмірній мірі достарчувало мені публічне і природне життя, щоб дійти остаточно до того, що з кінцем 1907 і з початком 1908 р. я чув себе зовсім обезсиленим, перебув страшенний, майже двонедільний напад мігрені, сполучений з ненастанним дзвоненням в ухах, і змушений був нарешті засягнути лікарської помочі.

Д-р Л. Коссак, до якого я удався за порадою, на підставі аналізи моїх уриналів сконстатував у мене запалення нирок і записав мені лікарства, по якого зажитті я відразу почув такий страшенний нервовий біль у лівій руці, якого я, відмалку привиклий до різних хороб і слабостей, не зазнав ніколи досі. Протягом 14-ти днів у марті я не міг ані вдень, ані вночі заснути, не міг сидіти, і коли, проте, не переставав робити, то робив се серед страшенного болю. Тільки ходячи, особливо по дворі, по холоднім повітрі, я почував деяку полегкість.

Д-р Коссак не вмів мені на сей біль порадити нічого і радив тільки гігієнічні засоби: не робити, не читати, не писати нічого. Нарешті я постановив за його порадою виїхати до Ліпіка в Хорватії, де, на думку д-ра Коссака, мала бути йодова вода значної теплоти. Прибувши до Ліпіка, я найшовся в місці, де не лічили ані на запалення нирок, ані на нервові болі, тільки на сифілітичні хороби.

Я зараз зголосився там до ординації д-ра Вісбергера, пив тамошню гарячу воду, в якій, одначе, було більше щавної, ніж йодованої матерії, і приймав щодень гарячі купелі та піддавав болючу руку дворазовому електризуванню. Протягом квітня, в якому весь час стояла майже зимова погода з частими дощами і навіть снігом, мій біль у лівій руці уступив майже зовсім, так що я міг у вільних хвилях займатися літературною працею.

Так втім постигло мене зовсім несподіване нещастя. Від надміру випиваної мінеральної води я ночами попадав в гарячку і безсонність і раптом одержав можність говорити через т[ак] зв[ану] пошту духів з віддаленими особами.

Одного дня почув я голос, а властиво, шептання помершого перед десятьма роками Михайла Драгоманова, який почав мені докоряти тим, що його положення на тім світі дуже прикре і то головно через мене. Особливо докоряв мені тим, що я видав його листи, адресовані не лише до мене, але також до інших посторонніх людей. Даремно я старався оправдуватися тим, що мав право і навіть обов’язок 10 літ по його смерті опублікувати ту кореспонденцію, що має все-таки великий літературний і бібліографічний інтерес, він, одначе, не переставав докоряти мені і стояв на тім, що він за життя зовсім не писав мені ніяких листів і не читав ніяких моїх листів, а всю його кореспонденцію зі мною вів якийсь названий ним, але мені зовсім не відомий секретар.

Даремно я покликався на те, що листи всі писані його власною рукою, і обіцявся при тій нагоді спростувати помилку, зроблену в моїм поясненні до пісні про турецький напад на Ведмедівку, де я, не змігши справдити його цитату з літописі Граб’янки, сказав, що у вказанім Драгомановим в «Політичних піснях» місці у Граб’янки згадки про Ведмедівку нема. Ся помилка була тим часом вже спростована Богданом Барвінським у «Руслані», де, крім цитату із Граб’янки, наведено було надто докладнішу відомість про турецький напад на Ведмедівку в літописі Самовидця.

Я обіцявся справити сю помилку, та проте Драгоманов загрозив мені, що поставить мене перед суд Божий, бо не тільки він сам, але й інші покійники в небі не можуть витримати за мною. Він вмовляв в мене, що я страшний грішник, не повинен зовсім жити на світі, і що сам він терпить через мене від якихось прошкурок. Я не брав занадто серйозно, та все-таки мені здавалося, що Драгоманов задоволився моєю заявою про спростування помилки.

Та не минув тиждень, коли одної ночі, в якій я лежав у сильній гарячці, мене збудили зі сну різкі голоси невидимих мені духів, із яких один відчитав мені декрет, що запозивав мене на суд Божий, і велів мені підписати якусь декларацію, а опісля, саме опівночі, мені велено вийти з покою під загрозою, що сей дім зараз завалиться.

Я хотів убратися і взяти шубу, бо ніч була дуже холодна, але мені під загрозою Божого грому заборонили брати шубу і шапку, а коли я, гонений грізними голосами, в самім сурдуті і з черевиками в руках вийшов з подвір’я на вулицю, мене погнали дорогою, що веде з містечка на поле, і раз у раз грозячи, що мене зараз грім заб’є, веліли мені кинути черевики, потім скинути сурдут, у якім в кишені була моя нотатка і 360 корон, по чім веліли мені скинути камізельку, в якій був годинник із золотим ланцюжком, потім суконні штани, у яких кишені була портмонетка з дев’ятнадцятьма коронами, нарешті веліли мені скинути полотняні штани і, накінець, сорочку, якої я, одначе, вже не хотів скинути.

Тоді мені веліли зійти з дороги, перейти через рів і перелізти через пліт, городжений із сухих ломак, який я переліз і скочив на обгороджену ним стерню. Тою стерниною вниз погнали мене на луку, покриту великими калюжами і перерізану крутою річкою, що пливе біля Ліпіка. Мене гонили від калюжі до калюжі, велячи мені переходити через них, вкінці допровадили до річки, але відси завернули знов у противну сторону. Під найстрашнішими загрозами мені заборонили вертати до Ліпіка, а коли я, нарешті, не хотів далі іти і раз у раз озирався, відки йдуть голоси, вони насмівалися з мене, що ти ж не побачиш нас, і нарешті зложили щось мовби суд, яким мене засуджено на найстрашніші муки пекольні, а перед тим на побут у якійсь горі протягом 18 000 літ.

Потім я почув, немов підо мною ворушиться земля і немов я з безмірною скорістю перелітаю безмірні простори. По кількох мінутах наступив перестанок, в часі якого різні духи, в тім числі духи Наумовича і Гушалевича, підносили проти мене найстрашніші закиди і докори, і нарешті мене лишили самого серед болотяної толоки недалеко ліпіцької дороги.

Тут я, оглушений усією отсею страшною сценою, під дощем і холодним вітром, біля великої калюжі просидів до десятої години ранку, коли мене знайшов там жандарм Тарнавський, що жив поруч мене, в тім самім домі Павлячка і пробував у Ліпіку также з лікарської поради.

Моє щезнення вночі з помешкання Павлячка наробило значного переполоху в містечку, і мене пошукували, мабуть, від самого ранку. Мене привезли до помешкання Павлячка і поклали до ліжка. Незабаром прийшов бурмістр Ліпіка і мій ординатор д-р Вісбергер і, не розпитуючи мене ні про що, записав мені якесь лікарство, яке мені по якійсь півгодині дала зажити пані Павлячкова. Не знаю, з чиєї поради і ініціативи того самого дня, десь у полуднє, той самий жандарм Тарнавський відвіз мене до невеличкої санаторії братів Боасів, у сусіднім містечку Урпіку.

Тут я у страшній гарячці пролежав 10 днів, невимовно терплячи не лише від самої гарячки, але також від страшенних шептань Драгоманова і інших духів, які грозили мені якимось колосальним процесом у Відні або розстрілянням і найстрашнішими покаліченнями, а дух Драгоманова раз у раз радив мені повіситися.

Там же, в Урпіку, почався надо мною аранжований Драгомановим суд Божий, якого початок був перерваний появою мого сина Тараса, який, не гаючись і заплативши рахунок санаторії, вечором того самого дня поїхав зо мною на двірець залізниці в Урпіку; в супроводі завідателя урпіцького закладу ми доїхали до стації Дугосело, де, пересівши на залізницю Гілме – Будапешт, вернули по 36-годинній подорожі до Львова.

Всю дорогу, один із найстрашніших моментів мойого життя, я переїхав під ненастанними шептами і галюцинаціями, в тяжкій гарячці. Там же, в Урпіку, в тім самім санаційнім інституті, не знаю, чи після першої, чи після другої ночі, я прокинувся з почуттям невимовного болю у правій руці, яка раптом зробилася удвоє більша від мого нормального стану і якої пальці були страшенно покривлені.

Другої ночі сталося те саме з моєю другою рукою, і рівночасно дух Драгоманова признався мені, що се він зробив мені, щоб я не міг більше нічого писати. Не можу передати всього того, як страшенно мучило мене почуття мойого безвихідного стану в тім інституті, де брати лікарі, не питаючи мене про стан моєї хороби, лічили мене якимось невимовним, напівгустим напоєм і запускали мені очі атропіною і, нарешті, пустили мені кров із лівої руки.

Всю дорогу з Урпіка до Львова дух Драгоманова докучав мені докорами, чому я не велів забандажувати собі руки. Прибувши до Львова, я зараз другого дня рано удався з жінкою до д-ра Кобринського і показав йому свої руки, та сей відправив мене ні з чим і радив мені удатися до д-ра Коссака.

Того самого дня по обіді під впливом галюцинаційних голосів я прибіг до д-ра Коссака. Я застав його в якімось дивнім замішанні, і він, передержавши нас із жінкою довший час у передпокої, закликав нас до своєї ординаційної кімнати, де заставив нас знов ждати добру годину, по чім, покликавши як свідків панів Беднарського, Возняка, Томашівського і Гнатюка, не розпитавши мене ні про що, велів відставити мене до закладу для неулічимо хорих – т[ак] зв[аної] Крумлерівки, при улиці Дверніцького.

Я приїхав у супроводі Томашівського і Гнатюка до того закладу і пробув у ньому три місяці, найстрашніші і найдивніші в моїм житті. Перша моя вечеря в тім закладі була якась невимовна страва із гнилих яєць, від якої я за кождою ложкою блював у своїм нутрі – сімнадцять разів. Настоятелі того закладу, що має шумний титул «Zakład stowarzyszenia serca Jezusowego», брати Святловські, оба люди молоді і без фахової освіти, міряли, щоправда, мою гарячку, але ані не думали лічити мене і навіть не питали нічого про стан мойого здоров’я. Щонайбільше давали мені якийсь білий порошок під назвою спанхи, якого я, одначе, по одній чи двох пробах не хотів далі заживати.

Обслуга була над усякий вираз недбала. Мене держали весь час в замкненій келії із тапетованими дверима, без дзвінка, так що в ніякій натуральній потребі не можна було достукатися слуги. Зате вночі, правильно о тім часі, коли я, томлений ненастанними галюцинаціями і привидами, міг на хвилю заснути, приходила інспекція в особі одного з найкремезніших слуг з голосним стуканням дверей і з ще голоснішим стуканням чобіт по підлозі і будила мене зі сну.

На вікні всю ніч світилася лампа; її світло падало мені просто в очі, а коли я часом закрив собі очі хусткою, інспектор преспокійно відкидав мені хустку з очей.

Цілих перших шість тижнів мого побуту в тім інституті тривав аранжований Драгомановим суд Божий надо мною. Основою того суду було якесь оскарження, уложене Драгомановим на підставі чортівських інформацій і його власних догадів, та сього оскарження мені не відчитано. Коли пізніше, якось припадком, прочитано частину вступу, я запротестував супроти того оскарження як зовсім неправдивого. Не можу входити в деталі того суду, який полишився нерішений і в якому розбирано мої особисті, сказати, приватні гріхи, а полишено мою публічну діяльність.

Все те, що я пережив в тих трьох місяцях, усувається з-під прилюдної дискусії, і я не буду про се говорити. Скажу тільки, що за причиною Драгоманова обі мої руки сталися пристановищем чортівських прошкурок, які покривив їх невимовним способом, задаючи мені страшенні муки.

Примітки

Вперше надруковано у зб.: Парадигма / Інститут українознавства НАН України. – Львів: Критика, 1998. – С. 178 – 183 (публікація Ярослави Мельник).

Автограф, писаний рукою письменникового сина, Андрія Франка: ІЛШ. – Ф. 3. – № 185.

Подається за автографом.

Звістка про мою хоробу, подана в 5 книжці «Літературно-наукового вісника»… – Йдеться про повідомлення М. Грушевського «» (ЛНВ. – 1908. – Т. 42. – Кн. 5. – С 405 – 406).

Бандрівський Кароль (Карло) (1855 – 1931) – товариш І. Франка протягом усього життя. Разом з І. Франком навчався у Дрогобицькій гімназії та Львівському університеті. Під час навчання у Львові деякий час І. Франко та К. Бандрівський мешкали в одній квартирі. І. Франко присвятив йому оповідання «Історія моєї січкарні». Автор спогадів про Франка-школяра.

Коссак Лев-Станіслав Іванович (1850 – 1914) – лікар, відомий у Львові фахівець у галузі шкірних захворювань.

…я видав його листи… – Йдеться про видання: Драгоманов M. Листи до Ів. Франка і інших. 1887 – 1895: У 2 т. – Львів: Накладом Українсько-руської видавничої спілки, 1906 – 1908.

…і обіцявся при тій нагоді спростувати помилку – Йдеться про працю І. Франка «Студії над українськими народними піснями», зокрема про її розділ «Ведмедівка», де автор стверджує:

«Цитований Драгомановим літопис Грабянки ані на стор. 224, ані на жадній іншій зовсім не згадує про Медведівку, чи Ведмедівку, і ми не знаємо, відки взяв Драгоманов сей цитат».

Тим часом у літописі Граб’янки, що його цитує М. Драгоманов у праці «Політичні пісні українського народу XVIII – XIX ст.» (Женева, 1883. – ч. 1. – С. 130), на с. 224 читаємо, що війська гетьмана Самойловича і князя Ромодановського після відступу турків «грады Черкасы, Медведовку, Жаботин, Мошни, Драбовку і прочие, яже был турчин заобладал, своїми залогами поосаживали». У другій редакції розділу «Ведмедівка» І. Франко визнав свою помилку.

Граб’янка (Грабянка) Григорій Іванович (? – 1738) – український козацький літописець і військово-політичний діяч. Гадяцький полковий суддя. Автор твору «Дійствія презільної от начала поляков кривавшой небывалой брани Богдана Хмельницкого, гетмана Запорожского, с поляки… Року 1710», що ввійшов в історію як «Літопис Граб’янки» (виданий 1854 р. в Києві).

Ся помилка… спростована Богданом Барвінським у «Руслані»… – Барвінський Богдан Олександрович (1880 – 1958) – український історик, бібліограф та архівіст, син Ол. Барвінського, надрукував у щоденній газеті «Руслан» (1907. – №213. – 5. X) розвідку «Пісня про ведмедівську попівну і здобуття м. Ведмедівки турками 1677 р.», в якій зауважив:

«Цитата Драгоманова, як бачимо, вірна, для чого, одначе, Франко не знайшов її ані на 224 сторінці сього літопису, ні на жодній іншій, а через те зробив Драгоманову несправедливий закид хибного цитування, – се для мене незрозуміле».

«Руслан» – українська щоденна газета москвофільського спрямування, виходила у Львові впродовж 1897 – 1914 рр.

…докладнішу відомість про турецький напад на Ведмедівку в літописі Самовидця. – Про турецький напад на Ведмедівку див.: Летопись Самовидца по новооткрытым спискам… Издана Временною комиссиею для разбора древних актов. – К., 1878. – С. 138.

…брати Святловські… – Йдеться про братів Яна (1871 – 1915), Стефана (1872 – 1935) і Йосифа (1876 – 1910) Свйонтковських, лікарів, власників лікувального санаторію у Львові, що називався Крумлерівка.

Микола Легкий

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 776 – 782.