Curriculum vitae (1893)

Іван Франко

Я, Іван Франко, народився 27 серпня 1856 р. в Нагуєвичах Дрогобицького повіту, в Східній Галичині. Мій батько був селянином і помер, коли мені ще не було восьми років. Протягом двох років я відвідував сільську школу в Ясениці-Сільній, потім протягом трьох років – василіанську нормальну школу в Дрогобичі, а з 1868 по 1875 р. – Дрогобицьку реальну гімназію, яку закінчив з відмінними оцінками. В 1875 р. записався дійсним слухачем на філософський факультет Львівського університету. Тут я вивчав класичну філологію у професорів Венцлевського і Цвіклінського, українську мову та літературу у професора Огоновського, педагогіку у професора Черкавського, психологію і антропологію у д-ра Охоровича, а також курс національної економії у професора Білінського.

Одночасно брав участь у роботі редакції літературного журналу «Друг», що видавався студентським товариством «Академический кружок», і разом з іншими членами цієї редакції влітку 1877 р. був втягнутий у політичний процес, який перервав мої студії. Після восьмимісячного слідчого арешту, незважаючи на цілковиту відсутність доказів, мене обвинуватили в таємній змові, в основному на підставі адресованого мені листа від М. Драгоманова, в якому той запропонував мені наукову поїздку до Північної Угорщини, і засудили на шість тижнів арешту. Внаслідок цього вироку я втратив державну стипендію, яку отримував протягом двох попередніх років. Однак я продовжував далі свої університетські студії, одночасно заробляючи на прожиток різними літературними і публіцистичними працями українською і польською мовами.

На початку 1880 р. мене заарештували в Яблунові біля Коломиї, куди я поїхав з наміром давати приватні лекції, і знову втягнули у політичний процес, але після трьох місяців слідчого арешту звільнили, бо з’ясувалося, що, зрештою, вже від початку було цілком ясним, що я з тим процесом і обвинуваченими в ньому особами ані не був знайомий, ані взагалі не мав нічого спільного. Після того я проживав два роки на селі, а в 1883 р. одержав замовлення від поміщика Володислава Федоровича у Вікні написати біографію його батька, що був у 1848 р. послом до австрійського парламенту. В зв’язку з тим я вивчив багатий родинний архів пана Федоровича, працюючи одночасно співробітником української газети «Діло» у Львові.

В той час я займався історією Галичини й особливо історією галицько-українського національного і літературного руху. У мене назбиралося тоді чимало старих і нових друків, листівок, газет, рукописів і кореспонденцій. У 1885 і 1886 роках я відвідав Росію і зокрема Київ, де одружився. В 1886 р. став редактором літературного журналу «Зоря», в якому з 1883 р. опублікував багато своїх праць. З 1887 р. працював постійним співробітником польської газети «Kurjer Lwowski». В 1889 р. мене втягнули третій раз у політичний процес і після десятитижневого ув’язнення знову звільнили, бо слідство не могло пред’явити мені найменшого обвинувачення.

В 1890 р. я сподівався, що нарешті матиму можливість здійснити свій давній намір – закінчити університет. Згідно з міністерським розпорядженням, що появилося в той час, для одержання посвідчення про закінчення студій мені треба було ще одного семестру. Тому я звернувся до колегії професорів Львівського університету з просьбою дозволити мені записатися на один семестр в цей університет. Однак колегія, не мотивуючи нічим, відхилила мою просьбу, тому я був змушений записатися на вказаний термін до Чернівецького університету. Тут я слухав лекції у професорів Смаль-Стоцького і Калужняцького й одержав згадане посвідчення.

Восени 1892 р. пощастило мені нарешті здійснити свою заповітну мрію: я поїхав до Відня, щоб поповнити свої знання із славістики. Записавшись дійсним слухачем, я відвідував протягом семестру лекції у професорів Ягича, Пастрнка, Мюльбахера і Паулічке, а також брав участь в роботі славістичного семінару.

З моїх літературних і наукових праць, написаних протягом останніх двадцяти років, я хотів би назвати лише ті, які стосуються загальної і слов’янської літератур та етнографії.

Можу без перебільшення сказати, що саме цей науковий, чисто ідеальний інтерес підтримував мене у тяжких випробуваннях, які судилося мені перенести, тож, незважаючи на тяжкі удари долі, я не втрачав великої мети – бути корисним своїй батьківщині і насамперед своєму українському народові.

Працюючи над європейськими і слов’янськими літературами, я намагався передусім перекласти те, що в них найкраще, на українську мову. Уже в гімназії переклав дві драми Софокла, кілька частин з «Пісні про Нібелунгів» та інше. Під час університетських студій читав я особливо багато з російської літератури і переклав деякі оповідання Помяловського, Салтикова-Щедріна, роман «Что делать?» Чернишевського.

У 1879 р. був опублікований мій переклад «Каїна» Байрона, а в 1882 р. перша частина «Фауста» Гете з розвідкою про цей твір. Того ж року переклав я також «Мертвые души» Гоголя, а перед тим ще одне оповідання Гліба Успенського, деякі вірші Гете, Віктора Гюго, Гейне, Ленау, Фрейліграта, Шеллі, Некрасова («Русские женщины»).

За останні роки опублікував переробку «Бідного Генріха» Гартмана фон Ауе (1891 р.), томик віршів Гейне (в тому числі «Німеччина. Зимова казка», «Диспут» та інше) з біографічним нарисом про поета, кілька болгарських народних пісень – усе в українських перекладах. Крім того, переклав «Тірольські елегії» та інші вірші чеського сатирика Карла Гавлічека-Боровського, дещо Сватоплука Чеха, Ярослава Врхліцького і Яна Неруди.

З цією перекладацькою роботою йшло завжди в парі намагання самому краще пізнати окремих авторів і відповідні літературні течії і зробити їх доступними для інших. Так були створені мої літературно-історичні нариси і характеристики: про Гощинського, Теофіля Вішньовського, Богдана Залеського, Салтикова-Щедріна, Льва Толстого, про сучасний російський тенденційний роман («Обрусители», «Бледнов» та ін.), а також про вплив Міцкевича на українську літературу. Більшість цих праць мала відкрити відповідного автора сусідньому народові. Треба тут згадати також нариси про Тургенева (українською мовою) і про Шевченка (польською), а також про Еміля Золя і натуралістичний роман «La terre» в порівнянні з «Власть земли» Гліба Успенського (польською мовою).

Історія українського літературного і духовного життя була віддавна улюбленим об’єктом моїх досліджень. Насамперед ним був найвидатніший і найбільш оригінальний поет України Тарас Шевченко, постать і поетична спадщина якого прикували мою увагу. З 1881 р. я опублікував або написав такі праці, що стосуються цього поета: аналіз його творів «Гайдамаки», «Кавказ», «Сон», «Тополя», «Перебендя», а також загальну характеристику його життя і творчості (українською і польською мовами). Запропонований і обгрунтований мною поділ творчості Шевченка на чотири періоди прийняв професор Огоновський у своєму новому виданні «Кобзаря».

Більші або менші статті, матеріали і критичні замітки написав я також до біографій таких українських письменників: Федьковича (аналіз поданих ним суперечливих відомостей про його молодість), Свидницького, Руданського, Мордовцева, Скоморовського, Могильницького і Шухевича. Я працював також грунтовно і над давньою українською літературою – починаючи з середини XVI ст. Мені вдалося знайти невідомі досі рукописні матеріали з історії цієї літератури XVI, XVII, XVIII ст.: збірку творів Івана Вишенського, релігійну драму «Dialogus de passione Domini» середини XVI ст., багато рукописних збірок і апокрифів, духовних і світських пісень і т. ін.

Так виникли мої дослідження і повідомлення про нові матеріали для вивчення Івана Вишенського, про деякі українські апокрифи, про львівського єпископа Йосифа Шумлянського і його книгу «Метрика» та інші, що були написані переважно російською мовою і опубліковані під псевдонімом «Мирон» в «Киевской старине». Вишенському я присвятив докладну спеціальну працю, у якій детально проаналізував усі його твори, а з’ясовані при цьому дати намагався використати при створенні науково обгрунтованої біографії цього письменника. Цю не опубліковану досі роботу, написану українською мовою, дозволю собі пред’явити світлій колегії професорів.

Після того, як у 1888 р. були написані мною для варшавського тижневика «Głos» кілька нарисів про українську літературу XVIII ст., я почав працювати над цією майже не дослідженою дотепер епохою галицько-українського духовного життя, про яку Огоновський, наприклад, у своїй «Історії літератури» зовсім не згадує. Мою увагу привернув, зокрема, «Богогласник» (збірник давніх і новіших релігійних пісень), що вийшов у 1790 р. Але, незважаючи на зібраний мною значний матеріал, я був змушений перервати цю роботу через брак допоміжних наукових засобів. Лише одна глава цього дослідження – про релігійні коляди – була опублікована уривками у «Ділі».

Свої погляди на найважливіші явища українського літературного життя до початку XIX ст. я виклав у лекції, яку прочитав у червні 1892 р. у Львівському історичному товаристві і яка згодом була надрукована під заголовком «Charakterystyka literatury ruskiej w XVI – XVIII wiekach» в органі цього товариства, що виходив під назвою «Kwartalnik historyczny».

З ранньої молодості я займався також етнографією і фольклористикою. Ще в гімназії записав з уст різних людей сотні народних пісень, казок, прислів’їв та інших творів. Досить багатий лексичний матеріал віддав я в розпорядження спочатку І. Верхратському для його «Початків до уложення номенклатури», а також для його праці «Знадоби», пізніше професорові Огоновському для його «Studien auf den ruthenischen Sprache» і врешті Г. Желехівському – для його українсько-німецького словника. Сам я опублікував з цього лише збірку «Дитяча мова» («Світ», 1882). В тому самому журналі опубліковано також мої записи кількох пісень останнього часу, наприклад, про картоплю, про бориславські нафтопромисли, з моїми культурно-історичними коментарями.

У варшавському «Dodatku do przeglądu tygodniowego» я опублікував дослідження про залишки первісних поглядів у народних загадках. В українському двотижневику «Зоря» надруковано працю «Жіноча неволя в руських піснях народних». У періодичному виданні Краківської академії «Zbiór wiadomości do antropologii krajowej» (t. XII) з’явилася підготовлена мною разом з п. Ольгою Рошкевич і мною опрацьована збірка весільних пісень та обрядів.

У тому ж виданні мала вийти також і моя збірка галицько-руських прислів’їв, але через смерть професора Коперницького справа не була доведена до кінця. Продовжуючи працювати над згаданою збіркою, я використав весь доступний мені опублікований і рукописний матеріал, додав майже ще раз стільки своїх власних записів, і тепер вона охоплює близько 15000 прислів’їв, порівнянь, образних висловлювань, каламбурів, жартівливих виразів, прокльонів, благословень, пародійованих молитов і церковних співів. Причім здебільшого збережено діалектні особливості у вимові і позначено місцевість, де зроблено запис.

Влітку 1887 р. я працював секретарем і кореспондентом етнографічної виставки, яку організував В. Федорович у Тернополі на честь його величності наступника трону Рудольфа і яку я описав. Перед тим я видав один том етнографічних і літературних праць померлого недавно українського письменника Володимира Навроцького. В «Киевской старине» опублікував записані моєю дружиною в Нагуєвичах народні звичаї спалювання уявних упирів. В газеті «Kurjer Lwowski» надрукував, серед іншого, цикл статей про галицьке краєзнавство («Krajoznawsto galicyjskie»), про українські килими («Kilimki ruskie»), про писанки («Pisanki») та інше.

Під впливом професора Драгоманова, якому я дуже вдячний за підтримку в моїх наукових устремліннях, я зайнявся новітнім порівняльним літературознавством і фольклором, з запалом читав твори Бенфея, Лібрехта і особливо Веселовського, Драгоманова та інших, що прокладали нові шляхи. Дві мої праці цього ж напрямку, що були опубліковані в польському фаховому журналі «Wisła», також дозволю собі подати.

Нарешті, хотів би зазначити, що про мої художні – як прозові, так і поетичні твори, з яких багато перекладено на польську мову, а деякі також на російську, чеську і німецьку, докладно говорить професор Огоновський у своїй українській «Історії літератури» («Зоря», 1891 і 1892, а також в окремому виданні).

Відень, 18 травня 1893 р.

Примітки

Вперше надруковано німецькою мовою у науковому щорічнику Інституту слов’янської філології Віденського університету «Wiener slavistisches Jahrbuch», 1960, с. 232 – 239, під назвою «Curriculum vitae» у статті Гюнтера Вітженса «Іван Франко як студент і доктор Віденського університету». Автограф зберігається в архіві Віденського університету (PN 778, К. К. Universität Wien, Decanat der Philosophisches Fakultet, Stempel 15, kr. 1888).

У перекладі українською мовою вперше надруковано у журн. «Жовтень», 1966, № 5, с. 5 – 8.

Подається за ксерокопією автографа в українському перекладі.

Василіанські школи – школи, створені на Україні ченцями василіанських уніатських монастирів, заснованих після запровадження Брестської унії (1596). У василіанських школах панували схоластично-єзуїтські методи навчання.

Венцлевський Зигмунт (1824 – 1887) – польський філолог, професор класичної філології у Львівському університеті.

Цвіклінський Людвік (1852 – 1942) – польський філолог, професор класичної філології у Львівському університеті.

Черкавський Євсебій (1822 – 1896) – український філолог та громадський діяч, професор Львівського університету.

Охорович Юліан (1850 – 1917) – польський філософ-позитивіст і психолог.

Білінський Леон (1846 – 1923) – польський економіст і політичний діяч консервативного напряму, з 1868 р. – професор Львівського університету, пізніше – міністр фінансів Австро-Угорщини, управитель Австро-Угорського банку.

«Друг» – літературно-науковий журнал. Виходив у Львові в 1874 – 1877 рр. Спочатку мав москвофільський напрям. З приходом у його редакцію І. Франка (липень 1876 р.) став органом демократичної молоді.

«Академический кружок» – студентське товариство у Львові, засноване 1870 р.. Видавало журнал «Друг», окремі брошури.

Смаль-Стоцький Степан Осипович (1859 – 1938) – український мовознавець, літературознавець і культурно-освітній діяч на Буковині.

Калужняцький Омелян Ієронімович (1845 – 1914) – український славіст, палеограф, видавець пам’яток давньої писемності, належав до москвофільського табору.

Мюльбахер Енгельберт (1843 – 1903) – професор історії середніх віків у Віденському університеті.

Паулічке Філіпп (1854 – 1899) – професор географії у Віденському університеті.

…переклав… роман «Что делать?» Чернишевського. – І. Франко переклав тільки перші розділи роману (вступ, розділ І, частково розділ II), які були надруковані в журналі «Друг», 1877, № 1 – 5.

Ленау Ніколаус (1802 – 1850) – австрійський поет-романтик.

Фрейліграт Фердінанд (1810 – 1876) – німецький поет. У творах 1848 – 1851 рр. оспівував революцію 1848 р., після 1851 р. перейшов на позиції буржуазії.

Шеллі Персі-Біші (1792 – 1822) – англійський поет, представник революційного романтизму.

Неруда Ян (1834 – 1891) – чеський письменник-реаліст.

Гощинський Северин (1801 – 1876) – польський поет-романтик, представник «української школи» в польській літературі. Стаття І. Франка про Гощинського «Поет-герой» опублікована польською мовою у газеті «Kurjer Lwowski», 1889, № 331, 332.

Вішньовський Теофіль (1806 – 1847) – польський революційний діяч, страчений австрійським урядом у Львові 1847 р.

…сучасний російський тенденційний роман («Обрусители», «Бледнов»)… – І. Франко має на увазі свою статтю під назвою «Blednow», надруковану польською мовою в газеті «Kurjer Lwowski» (1892, № 104 – 108, 111, 112), в якій розглядалися твори російських письменників 1890-х років, зокрема повість М. Покровського «Бледнов».

…про вплив Міцкевича на українську літературу. – Йдеться про статтю І. Франка «Адам Міцкевич в українській літературі», опубліковану польською мовою у петербурзькому тижневику «Kraj», 1885, № 46.

…про Еміля Золя і натуралістичний роман «La terre» в порівнянні з «Власть земли» Гліба Успенського… – Йдеться про статтю І. Франка «Влада землі в сучасному романі», опубліковану польською мовою у краківському журналі «Myśl», 1891, № 10 – 13.

Свидницький Анатолій Патрикійович (1834 – 1871) – український письменник-демократ.

Руданський Степан Васильович (1834 – 1873) – український поет-демократ.

Скоморовський Келестин (1820 – 1866) – український перекладач.

Могильницький Антін Любич (1811 – 1873) – український поет, представник консервативного романтизму.

Шухевич Осип Остапович (1816 – 1870) – український перекладач, був близький до літературно-громадського руху, очолюваного «Руською трійцею».

…про львівського єпископа Йосифа Шумлянського і його книгу «Метрика»… – Йдеться про статтю І. Франка «Иосиф Шумлянский – последний православный єпископ львовский и его «Метрика», опубліковану в журналі «Киевская старина» (1891, т. 33, кн. 6; т. 34, кн. 7).

Цю неопубліковану досі роботу… – Йдеться про працю «Іван Вишенський і його твори», видану 1895 р. у Львові.

«Głos» – польський громадсько-політичний і науково-літературний журнал прогресивного напряму. Виходив у Варшаві в 1886 – 1905 рр.

Лише одна глава цього дослідження… була опублікована уривками у «Ділі». – «Наші коляди» («Діло», 1889, № 278, 279, 281, 284, 286 – 287).

…віддав я в розпорядження спочатку І. Верхратському для його «Початків до уложення номенклатури»… – Точна назва цієї праці – «Початки до уложення номенклатури і термінології природописної, народної» (Львів, 1872).

Желехівський Євген (1844 – 1885) – український лексикограф, фольклорист, автор двотомного «Українсько-німецького словника» (1886).

…опублікував з цього лише збірку «Дитяча мова» («Світ», 1882). – Точна назва статті – «Дітські слова в українській мові». Рік опублікування вказано невірно, треба – «Світ», 1881.

«Dodatek do przeglądu tygodniowego» – Мається на увазі місячний додаток до польського прогресивного тижневика «Przegląd tygodniowy», що виходив у Варшаві з 1886 до 1905 р.

Рошкевич Ольга (1859 – 1931) – близька знайома І. Франка, з якою він листувався тривалий час, присвятив їй ліричні вірші, керував її літературною працею.

Коперницький Ізидор (1825 – 1891) – польський етнограф і антрополог, перебував у дружніх стосунках з І. Франком.

Продовжуючи працювати над згаданою збіркою, я використав весь доступний мені опублікований і рукописний матеріал… – Укладена І. Франком збірка «Галицько-руські народні приповідки» була надрукована окремими частинами в «Етнографічному збірнику» (1901, т. X; 1905, т. XVI; 1907, т. XXIII; 1908, т. XXIV; 1909, т. XXVII; 1910, т. XXVIII).

Навроцький Володимир Михайлович (1847 – 1882) – український прогресивний економіст-статистик, етнограф і публіцист.

Бенфей Теодор (1809 – 1881) – німецький філолог, автор досліджень з класичних мов, порівняльного мовознавства та індійської філології.

Лібрехт Фелікс (1812 – 1890) – німецький історик всесвітньої літератури, дослідник фольклору.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 29, с. 77 – 82.