30.11.1907 р. До Є. К. Трегубова

Високоповажаний пане добродію Єлисею Кипріяновичу!

По довгих літах мовчанки беруся отсе за перо, щоб попросити Вашої поради в досить важнім для мене ділі.

Написав я, бачите, з початком сього року просторий нарис історії нашої літератури і довів її вже до Котляревського, детально і з зацитуванням та розбором найважніших пам’яток нашого слова, починаючи наверненням південних слов’ян на християнство і першими центрами слов’янської освіти в Моравії, Паннонії, Болгарії, звертаючи на нашу Україну. Про стару домонгольську письменність у мене 8 просторих глав, де обговорено початки й джерела нашого письменства, далі історіографію, агіографію, проповіді і поучения, релігійну полеміку, оповідання і притчі і поезію домонгольської доби. Потім ідуть представлення застою від половини XIV до кінця XV в. і огляд найстаршої верстви людової творчості, далі перший Ренесанс під впливом Реформації, боротьба з унією при кінці XVI в., що продовжається в XVII в., якому, а також XVIII вікові, присвячено по три просторі глави. На аналізі Сковороди я урвав.

Те, що сталося далі, оповідаю Вам у найбільшім секреті і прошу нікому не передавати сього. Може, я сам дурію, а може, взагалі помиляюся в своїх догадках, хоч вони опираються на фактах. Проф. Грушевський належав до тих, що найбільше заохочували мене взятися до праці над представленням повної картини нашої літератури. В тім напрямі я з напруженням своїх сил та серед дуже важких обставин, про які не потребую Вам говорити, працював отсе 10 літ у «Л[ітературно]-н[ауковому] віснику» і «Записках Наук[ового] тов[ариства] ім. Шевченка».

Не беруся судити про вартість тих праць, та все-таки одно скажу, я вливав у них свою душу, старався виставити скрізь ясно і пластично те, що розумію і як розумію дану річ. Я працював одним тягом понад силу пересічної людини, поки моя сила не вичерпалася і я не став таким полуідіотом, як тепер, коли я стратив пам’ять, коли притупився мій зір і слух, зламалася моя енергія.

Признаюся Вам, я покладав деякі надії на свою «Історію укр[аїнської] літератури», та тут стрінуло мене щось таке, чого я зовсім не надіявся: проф. Грушевський нараз із великого прихильника і протектора моєї праці зробився її завзятим ворогом. Зразу він домагався, щоб я друкував її в «Л[ітературно]-н[ауковому] віснику», та коли я звернув його увагу на те, що праця занадто простора і для читачів ЛНВ може бути нецікава, він замовчав, але робив усе можливе, щоб пересікти мені всяку можність її опублікування.

Була давня ухвала видавничої Спілки надрукувати «Історію української] літератури», і на мене не раз налягали члени, щоб я засів за таку роботу, якої краще від мене ніхто не зробить. Тепер показалося раптом, що Спілка не має грошей, про можливість кредиту в друкарні проф. Грушевський не хотів ані слухати, і супроти його волі вся дирекція Спілки провалилася зі своїм жаданням.

Сеї осені я предложив філологічній секції Наук[ового] тов[ариства] ім. Шевченка конспект своєї праці; всі дуже одобряли, що така праця нарешті написана, та прийшов проф. Грушевський, який навіть не слухав мого конспекту, і сказав, що всі секційні видання заповнені вже на пару літ, а окремого видання для «Іст[орії] літератури]» Товариство робити не може, і мене знов поставлено в дураках, дарма, що секція ухвалила жадати від виділу, щоб просив у Міністерства просвіти спеціальної субвенції на надрукування моєї праці. Така секційна ухвала має для виділу чисто теоретичне значення, а виділ зробить те, чого зажадає проф. Грушевський, а проти його волі виділ не піде.

І представте собі, я ніяк не можу зрозуміти причини його нехіті проти моєї праці. Він не читав її і не бачив її, я сам не виясняв йому свого плану, а спосіб моєї наукової роботи він мав можність пізнати з моєї 10-літньої діяльності в редагованих ним «Записках», яким ті мої праці як не як помагали надати не лише суто науковий, а й живий сучасний колорит. Чи він зразу признав мене божевільним, що вхопився за діло, до якого він зовсім нездібний, чи йому заздро, щоб я не зробив конкуренції його «Історії» – се було б таке низьке почування, що я й не смію підсувати його такому чоловікові, – а проте я зі своєю працею стою в дурнях і лише дразню цікавість тих, що допитуються у мене про неї.

Так ось моя просьба до Вас, дорогий добродію: чи не міг би я при Вашій помочі опублікувати свою працю в Києві? Мені було б дуже важно, щоб вона вийшла в Києві, бо зі Львова її б, певно, без мита не пустили. І чи не можна б знайти чоловічка, що хоч поручився б наразі в друкарні або взяв би на себе хоч часть накладу книжки, накладу, який не буде значно вищий понад 100 рублів? Я думав про д. Ч[икален]ка, але що він інтимний приятель Груш[евського], то я й не маю відваги вдаватися до нього. Може б, Ви найшли де такого чоловіка?

А втім, за грішми діло не стане. Може, я тут найду декілька приятелів, що захочуть для видання моєї книжки заризикувати по кількадесят гульденів; про таку консорцію вже була мова, і якби я мав певність, що діло піде, то можна б приступити до нього. А нарешті й сам я не без кредиту і міг би в крайнім разі затягнути позичку під застав своєї хати.

Діло не в грошах, а в моральній піддержці, якої я тут не маю серед найближчих мені людей. Живу як у пустині, ні з ким не товаришую, бо й людей таких мало, а найбільша часть таких, що соромишся їм руку подати. Вибачайте, дорогий добродію, що турбую Вас своїми клопотами, та не маю до кого іншого вдатися.

А тут ще трапилося, що я вечором розпочав писати свій лист до Вас, а другого дня одержав Ваш листок і подумав: щаслива стріча! Щодо справи, яку Ви піднесли в своїм листі, то я думаю, що се діло не вигорить. Хто у нас знає д. Науменка, і що він для нас? Щонайбільше міг би я написати листок з поздоровленням, та й то довелось би, мабуть, хоч натяком пригадати йому його колишній лист до Др[агомано]ва від імені Київської громади, і його заскоки в різні неприязні нам табори, і не дуже відповідний для вченого чоловіка експеримент з «Україною». Ні, краще вже мовчати.

Ми живемо, хоч і сутужно, а все-таки живемо. Два хлопці поступили на університет, оба на класичну філологію ради хліба святого. Один ще в гімназії, а дочка в учительській семінарії. Ольга Фед[орівна] трохи заспокоїлася, працює багато в домі, таскає з ринку віктуали на голодну сім’ю, а в вільних хвилях почитує книги: з яких витягає лиш такі мудрощі, які й без них були у неї самої. Вона кілька разів зривалася їхати на Україну та відвідати свою рідню, та не стало сили волі.

А на себе я махнув рукою: тягтиму своє ярмо, доки стане сили, а там і переверну ноги як зароблений кінь. От і тепер мені доводиться шукати іншої домівки для своєї праці. Завдяки тому що ЛНВ перенесено до Києва і цілим ділом орудує проф. Груш[евський], моє дотеперішнє редакторство (разом з пенсією по 200 корон на місяць) зробилося фікцією, і я попросив Грушевського звільнити мене з неї. Він радо згодився, і я тепер, не хотячи вішати зуби на кілок, мусив впрошуватися в співробітника «Діла». Ну, та я не жалуюсь. Більше того, що витерпів досі, мабуть, уже не доведеться терпіти, а там – буде тихо.

Остаюсь з правдивим поважанням

Ваш щирий Іван Франко.

Примітки

Вперше надруковано: «Советская Украина», 1955, № 7, с. 158 – 160 (публікація Д. М. Йофанова «Неопубликованные письма Ивана Франко»).

Подається за автографом (ЦНБ АН УРСР, ф. III, № 47403).

Моравія – історична область у Чехословаччині.

Паннонія – римська провінція, утворена в VIII ст. Назва походить від назви корінного населення – паннонців. Займала частину території сучасної Угорщини, Югославії та Австрії.

Щодо справи, яку Ви піднесли в своїм листі… – У листі до І. Франка від 12 листопада 1907 р. Є. Трегубов писав:

«Діло моє ось яке: минуло 10 років, як Науменка вибрано головою Товариства грамоти. Оце Товариство надумало посвяткувати це 10-річчя якомога ширше. Хотілось би, що[б] із Галичини були як[ісь] вітання листами чи телеграмами. Я дуже мало знаю різні Ваші інституції і того ради обертаюся до Вас, чи не запомогли би Ви у цьому ділі» (ІЛ, ф. 3, № 1634, с. 517).

…лист до Др[агоманова] від імені «Київської громади». – Див. видання: Архів Михайла Драгоманова, т. 1. Листування Київської старої громади з М. Драгомановим (1870 – 1895). Варшава, 1938, с. 267 – 270.

…і не дуже відповідний для вченого чоловіка експеримент з «Україною». – І. Франко висловлює своє невдоволення, очевидно, тим, що В. Науменко фактично спричинився до припинення виходу «Киевской старины», випустивши замість неї у 1907 р. журнал «Україна», який не мав успіху і незабаром припинив існування.

Два хлопці – Андрій і Тарас.

Один ще в гімназії – Петро.

…дочка в учительській семінарії – Ганна.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 50, с. 337 – 340.