Фольклорні праці д-ра Ченька Зібрта

Іван Франко

Д[октор] Ченек (Вікентій) Зібрт, молодий чеський учений, тепер доцент історії культури на чеськім університеті, займає видне і досить характерне місце між слов’янськими фольклористами. Вибравши собі спеціальність – звичаї і обичаї чеські, головно ж старочеські, він трактував їх зразу як причинки до історії чеської культури, хоч, звісно, ніколи не закриваючи очей на зв’язки, які заходили між тими проявами чеського життя і аналогічними проявами у інших, іменно суміжних народів.

Можна сказати, що в перших своїх працях д-р Зібрт був більше істориком, ніж фольклористом, громадив пильно культурно-історичний матеріал, перешукуючи старочеську літературу, рукописи та акти і не вдаючися в дискусію тих фольклористичних питань, які піднімаються по поводу значення, початку, вандрівки чи самородності даних явищ. Від 1888 р. вийшли його «Історія гри в шахи в Чехах», «Старочеські обичаї, повірки, празники і простолюдні забави через увесь рік», «Стрілецькі повірки і чари за старих часів у Чехах», «З ігрищ і забав старочеських», «Заховання і порядок при їді і питтю у старих Чехів», «Історія крою в чеських землях від найдавніших часів аж до гуситських війн». Ся остатня книжка, видана 1891 р., давала підставу догадуватися, що автор з поля фольклору звільна зовсім перейде на поле історії, тим більше що рівночасно з сею книжкою вийшла його чисто історична праця «Матеріали про продаж і сплавлювання солі Велтавою в рр. 1591 – 1599».

Та догад сей не справдився, і д-р Зібрт в пізніших своїх працях обернувся більш рішуче до студіювання тем фольклорних, а вищепоіменовані книжки, взяті разом, становлять немов першу групу його праць. В’яже їх разом власне перевага культурно-історичного елемента і також метод. Автор не вдається в ніякі теорії, а зводить докупи матеріал, порядкуючи його в ясну та прозористу цілість, де-не-де освічуючи його ширшим, міжнародним порівнянням, та все-таки переважно, так сказати, обома ногами стоячи на чеськім національнім грунті.

Із праць сеї групи, безперечно, найважніша та, що має напис «Staročeské výročni obyčeje, povĕry, slavnosti a zábavy prostonárodní, pokud o nich vypravuji písemné památky až po naš vek». Є се, так сказати, всенародний старочеський дневник цілого року. Правда, матеріал тут зібраний методом відмінним, ніж збирають теперішні фольклористи: не з уст народу, не з живої обсервації, а зі старих книжок, казань, заказів церковних, з актів різнородних процесів (особливо о чари), зі старих календарів і т. і. На підставі тих матеріалів д-р Зібрт зумів змалювати образ дуже живий і вірний, даючи заразом поняття про багатство старочеської літератури і про її живість та близькість до народного життя і світогляду.

Сорок осібних статей, не однаково довгих, входить у склад сеї гарної книжки; особливо багаті змістом статті про м’ясопусти (тут же обширні виписки з запустних драм), про перший май (тут же о чарівницях, звичаю маїти хати), про обичаї при жнивах і по жнивах, про вечір на св. Андрія, про різдво (ходження з колядою, причім інтересно, що в XV в. в Чехах ксьондзи ходили колядувати до своїх парафіян) і т. д. Не зовсім під програму сеї книжки підходять розправки про різних духів, в які вірили старі чехи, як «шотек», «воднік», «змек», «мура», «дикі люди», та треба сказати, що й сі статейки самі по собі дуже цікаві.

Не менше важна є видана 1890 р. книжечка д-ра Зібрта «Počtivé mravy a společenské řády při jídle a piti po rozumu starých Čechů». В 14 розділах сеї книжечки автор розбирає більше як 20 старочеських книг і рукописів, що подають науку, як себе держати в товаристві, а особливо при їді і питтю. Матеріали, зібрані тут д-ром Зібртом, дуже наглядно рисують нам картини старочеського домашнього життя, дуже часто побуджуючи теперішнього читача до щирого сміху.

Варто завважити, що і в нашій старій літературі маємо чимало вказівок і згадок, що відносяться до сеї теми, а з кінця XVIII віку маємо інтересний забуток літературний, що зовсім сюди відноситься: є се т[ак] зв[ана] «Політика свіцкая», видана 1790 р. у Львові яко додаток до «Букваря Ставропігійського». Хто би хотів занятися розбором сього інтересного писання, для того книжка д-ра Зібрта буде неоціненною підмогою між іншим і тим, що на початку розправи автор звів докупи всю важнішу європейську літературу, котра говорить про сей предмет. Сього вельми похвального звичаю д-р Зібрт держиться і у всіх інших своїх працях, при кожній порушеній ним темі, подаючи на початку всю важнішу її літературу.

Та вже в тім самім 1891 році доктор Зібрт видав книжку, котра вказувала на значне розширення обсягу його дослідів. Книжка ся має напис «Listy z českých dĕjin kulturních». Є се властиво збірка 9 статей, друкованих уперед по різних часописах, та тепер не тільки механічно зведених укупу, а значно, іноді майже зовсім наново перероблених.

В декотрих автор порушується ще на своїм давнім, улюбленім культурно-історичнім полі, як, напр., в першій статті «О ličení a šlechtĕní tvaři u starých Čechů», де з різних старих книг, рукописних «античок» та реклам старочеських збирає відомості про косметики, яких уживали старочеські жінки й мужчини для підкрашування лиця. На тім самім полі держиться також стаття 7, де розказано про «Тютюн на чеській землі».

Та інші статті більше рішуче входять на поле властивої фольклористики. Стаття 2 лучить у собі 6 праць до спільної теми «Přežítky starodávných obĕtních obřadů». Подає тут автор після старших і новіших видань опис таких забав народних, як суд над когутом і стинання йому голови, як молочення качура, закопаного по шию в землю, причім парубок, що має його забити ціпом, має зав’язані очі, як стинання барана, скидання з вежі цапа, уривання голови гусям, завішеним на шнурі. Автор признає, що подібні забави (тепер забуті у чехів) находилися у много інших західноєвропейських народів, та, відкидаючи їх міфологічне толкування, не слідить за їх початком і розширенням і вдовольняється догадом, що ті забави були культурним пережитком стародавніх обрядів, поганських жертв, котрі, з часом стративши своє поважне значення, перемінилися в прості народні забави (стор. 26).

Зібрані автором описи тих забав не дуже се потверджують; бодай найдокладніші описи стинання когута далеко швидше кажуть в них догадуватися драматизовані пародії давніх судів і судових церемоній, ніж зостанка поганських жертв. У старих літературах лишилося чимало таких пародій, як, напр., популярна в середньовіковій Європі «Condemnatio uvae», котра в югослов’янській літературі являється в виді побожної легенди про «Мучение преподобного Гроздия», а шотландським поетом Бернсом перероблена була яко балада про Івана Ячменя, далі – великоруський процес «Ерша Ершовича сына Щетинникова» і т. і.

Далі находимо тут інтересну статтю «Simbolika barev u starých Čechů», кілька причинків до старочеських весільних обичаїв і в кінці дві праці про повісті і легенди, а іменно «Повість про Мелюзіну в чеських людових переказах» і «Повість про Жижкову шкуру».

З методологічного погляду цікава особливо стаття про Мелюзіну. Повість про Мелюзіну розширена у чехів здавна і сплелася там з повіркою про «вітрову маму», що стогне, квилить під час бурі, так що декуди сиплють їй муку і сіль, щоб заспокоїти її, переблагати та вберегти себе від шкоди. В чеській науковій літературі висказані були різні думки про сю повість. Старі писателі міфологічної школи а національного напряму настоювали на тім, що повість ся не має нічого спільного зі старофранцузькою поемою та німецькою людовою книгою, виданою 1477, хоча на старочеських виданнях сеї повісті виразно було сказано, що се переклад із німецького.

Д-р Зібрт дуже добре показує фантастичність догадів та спекуляцій чеських міфологів, особливо Гануша, котрий силувався конче вивести Мелюзіну з питомо чеського грунту і в тій цілі не вагувався навіть видумати якусь Медуліну, богиню меду, котрій буцімто чехи носять мед до лісу, щоб виєднати у неї достаток меду на слідуючий рік. Хоча ся Медуліна перейшла до книг німецьких міфологів, що взяли її за чисту монету, то д-р Зібрт рішуче твердить, що в Чехах ніхто про неї не чував і не знав.

Розказавши коротесенько, більше бібліографічно, ніж генетично, хід наукових праць про Мелюзіну в Західній Європі, д-р Зібрт стверджує поперед усього, що до Чех перейшла ся повість в р. 1555 перекладом з німецької книжки і навіть правдоподібно з німецькими ілюстраціями. Відтоді аж дотепер була вона в Чехах друкована незлічиму силу разів, так що представлення о пригодах і вигляді Мелюзіни війшло загально в склад людової фантазії. Та там се представлення найшло вже інший подібний образ. Були се сирени, морські панни з риб’ячими хвостами, звані також у старих чехів ochechule. Цілим рядом цитат показує д-р Зібрт, що представлення тих охехуль було у чехів доволі розширене ще перед тим, заким вони познайомилися з західною повістю про Мелюзіну.

Відколи ж ся повість сталася в Чехах популярною, назва охехуль пропала і морські панни називаються мелюзінами. На тім ступні лишилося се представлення і у нас. В Чехах воно пройшло ще кілька ступенів, і то знов під впливом французько-німецької повісті. В тій повісті сказано, що коли Мелюзіна, підсліджена своїм чоловіком у купелі, щезла від нього, була засуджена на те, щоб довіку літати в повітрі і плакати по втраченім чоловіці й дітях. Отсей-то образ матері, котрої плач і стогін чути в завиванні бурі, послужив, мабуть, мотивом до витворення ніби міфічної «матері вітрів» чи «цариці вітрів».

Натуральним способом ся поява зрослася з звичаєм – не чеським, а міжнародним – сипати вітрові в дари муку, сіль, дрібки хліба і т. і., щоб його втихомирити. Д-р Зібрт вказує цитатами розширення сього звичаю особливо в Німеччині – інтересно, що у слов’ян, окрім чехів, він майже незвісний.

Розкривши таким способом властивий характер усіх складників, які зложилися на витворення чеської Мелюзіни – матері вітрів, д-р Зібрт ось як резюмує здобутки свого досліду:

«Ми показали, як чужа повість, головно через читання, присвоїлася у нас і зіллялася зі звичаєм звісним також деінде – годувати вітер мукою і т. і., аж поки не дійшла до того виображення, що в шумі вітру хлипає і жалібно квилить міфічна істота – Мелюзіна».

Д-р Зібрт не вірить в її міфічність, та все-таки не береться доходити, відки взялася та фігура в середньовікових оповіданнях і яке було її первісне значення. Так само він не інтересується судьбою Мелюзіни у інших слов’янських племен; його обходять головно чехи.

Такий самий характер має й статейка про Жижкову шкуру, котра буцімто по смерті сього чеського героя була відповідно до його заповіту злуплена, виправлена і натягнена на бубон. Д-р Зібрт показує, що повість сю перший записав Еней Сільвій (пізніший папа Пій II) у своїй «Historia Bohemica». З сеї книги переняли сю повість не тільки чеські літописці, але й численні чужі писателі. Д-р Зібрт виказує неісторичність сеї легенди, та не береться доходити, відки міг Еней Сільвій узяти своє оповідання і чи нема в нім якої-небудь старшої людової традиції.

Ся надто велика здержаність у власних виводах, котрих не можна взяти від інших учених, робить д-ра З[ібрта] іноді безпомічним супроти смілих фальсифікатів. Се сталося іменно в сім випадку. Перед кільканадцятьма роками об’явився було в Німеччині «вчений» Феккенштедт, котрий в р. 1880 видав книжку «Wendische Sagen, Märchen und abergläubische Gebräuche», а 1883 «Die Mythen, Sagen und Legenden der Zamaiten (Lithauer)».

Про сі видання почав він голосити по всій Європі як про великі відкриття наукові, поки в кінці д-р Карлович не здемаскував їх як найпростіші фабрикати без ніякої наукової вартості. Отже, в обох сих книжках находилися варіанти казки про короля, котрий по смерті казав свою шкуру виправити і натягти на бубон. Про сі свої повісті Феккенштедт написав статейку у французькім журналі «Le moyen âge», полемізуючи з виводами Зібрта, котрого стаття друкована була первісно в «Wiśle».

Полеміка була тим дивніша, що д-р Зібрт властиво не робив майже ніяких виводів, окрім тих двох, безпосередньо випливаючих із фактів: що легенда про Жижкову шкуру є легенда, не історичний факт і що вона до вірування чеського люду перейшла з книжок, а остаточно від Енея Сільвія. Феккенштедт пустився в звичайні міфологічні фантазування з поводу сеї легенди і своїх повістей і щасливо дійшов до того, «що в повісті про Жижкову шкуру заховалася стародавня міфічна традиція, пам’ятка стародавнього божества небес і грому». Замість ударити рішуче на се шарлатанство і показати, що обі Феккенштедтові повісті є мізерною копією власне повісті про Жижку, д-р Зібрт застерігається тільки і то досить несміло против міфічного їх викладу і на тім річ полишає.

Інтересну картинку культурно-історичну з життя старих чехів дає автор в статті «Svatba unosem u starých Čechů». І тут автор не вдається в розбір питання про значення сього звичаю в історії сім’ї, але, привівши дещо з заграничної літератури предмета, громадить матеріал чеський, починаючи з XII віку аж до наших часів.

З кінцем 1891 р. розпочав д-р Зібрт враз із д-ром Любором Нідерле, археологом, видавати в Празі «Český lid», першу чеську фольклорну часопись. Про видані досі три спори сеї часописі ми подамо осібне справоздання, а тут згадаємо тільки про праці д-ра Зібрта в тім видавництві.

В першім рочнику він не подав ніякої довшої праці, але вів відділ критики книжок по культурній історії та фольклористиці, котрий веде й у дальших роках. На ті критики працьовитого і талановитого вченого ми були дуже цікаві, та швидко побачили, що вони зовсім не є ніякі критики. Для д-ра Зібрта немов не існують ніякі «питання», ані методологічні, ані глибші, соціологічні та психологічні, що в’яжуться з фольклористикою. Збирання, громадження матеріалу – ось його головний ідеал, після котрого він судить праці других; навіть в розбір того, чи матеріал сей зібраний критично, він не вдається, а коли ремонструє проти чому-небудь, так хіба проти явним уже фантазіям, не випливаючим з матеріалу, особливо ж проти мудруванням в старім міфологічнім стилю, та й то свої ремонстрації попереджує аж до втоми низькими реверансами перед Ганушем, хоч деінде сам же виказує, що той заслужений учений не тільки пильно збирав матеріал, але дещо таки й виссав собі з пальця.

Раз тільки («Český lid», II, 80) д-р З[ібрт] натякає на те, що в своїх фольклорних студіях іде за слідами Тейлора і Ланга, т. є. держиться т[ак] зв[аної] антропологічної школи, але своїм звичаєм не вдається зовсім у вияснювання принципів тої школи, а ще й поповнює ту недокладність, що затягає й усіх слов’янських фольклористів у прихильники тої школи, до чого, очевидно, нема ніякої підстави.

Загалом у своїх критиках д-р З[ібрт] дуже добродушний: хвалить усіх і вся (в двох роках видав остріший суд лише про одну книгу, та й то німецьку!); особливо всі слов’янські фольклорні праці, на котрі він звертає головну увагу, є для нього дуже добрі, знамениті, бодай гідні уваги, – все одно, чи то пише Черни, Бартош, Крек, Михайловський, Пипін, Драгоманов, Сумцов, чи хто-небудь другий. Критик подає коротенько зміст праці, підносить те, що взято з чеського або доторкається чехів, а коли книга надто вже очевидно домагається докладнішого обговорення, обіцює вернути до неї колись при нагоді.

Ми не знаємо, чи така добродушність критики є обов’язкова в Чехах, але на нас сі «критичні» замітки д-ра Зібрта роблять трохи прикре враження, бо, знаючи його широке очитання і знання, особливо в деяких галузях фольклорної науки (звичаї та церемонії), ми думаємо, що по поводу різних, іноді доволі мізерних праць, котрі він так добродушно хвалить, він міг би був висказати чимало свого, розумного і нового, і се, певне, було би корисне і для читачів журналу, і для самих критикованих авторів.

Зате в II і III роках «C[eského] l[idu]» д-р З[ібрт] помістив кілька цінних своїх праць. Лишаємо на боці ті праці, що мають бібліографічну та історичну вартість для самих чехів, а придивимося ближче двом, котрі, по нашій думці, зазначують певний зворот у працях д-ра Зібрта, зворот до глибшої, ідейної аналізи зібраного матеріалу.

Ті праці – се «Chozeni s klibnou (s konĕm) v dobĕ vanoční a masopustní» i «Vynášení «smrti» a jeho výklady starši i novĕjši». Вже в самім титулі сеї другої праці зазначено, що тут не ходить о сам матеріал, але також о його вияснення, а і в першій статті до повищого титулу додано «srovnávaci studie folkloristická».

Та все-таки в однім і другім разі надто далеко на поле порівнюючої фольклористики д. Зібрт не забігає; матеріал чеський у нього – головна річ, а дискусія над виясненням його значення займає підрядне місце і трактована буває досить шаблоново. Автор наводить думки різних учених (звичайно без їх аргументації) і прилучається до котроїсь одної, також не аргументуючи, для чого се чинить.

Інтересний тут особливо один уступ із статті про ходження з конем в часі різдва або м’ясопуст. Грімм уважав сей звичай прагерманським і бачив в нім зостанок культу Водана. Тільки пізніше віднайдено зостанки того звичаю у французів, англійців, слов’ян (і то майже у всіх племен), литвинів і т. і., де про Водана нічого й не знали.

«Нема сумніву, – пише з цього поводу автор, – що сміло видумані догади, немовби в ходженню з конем був основою культ Водана, розпливаються в нівіщо, коли їх освітимо ярким світлом порівнюючого становиська. Як доказав детальними студіями славний дослідник Веселовський, після всіх інших праць слов’янських (цитує Потебні «О мифическом значении некоторых обрядов и поверий» і «Колядки и щедровки», Сумцова «Культурные переживания» і Махала «Nákres slov. bajesloví») і чужих (нацитовано довгий ряд французьких, англійських, італьянських та німецьких, починаючи від р. 1830), в церкві християнській до різдвянського празника на пам’ятку вродження Христа приплелися старі обичаї і повірки, зостанки поганських празників сонця, огню».

Зіставляючи сю тезу з цитованими для неї книгами і авторами, дивуємось: невже д-р Зібрт не замітив, що власне Веселовський і Потебня в тій справі стоять на відмінних становищах? що Потебня, обкроюючи не раз фольклористичне порівнювання теми, ограничуючи його до самих слов’янських племен, виводить такі звичаї з поганського культу сонця і огню, коли тим часом Веселовський бачить в них не пережитки давньої доісторичної темноти, а зостанки і сліди стародавніх культурних впливів греко-римських на слов’ян?

Те, що далі говорить д-р Зібрт про сю справу – а говорить усього з 10 рядків, – не показує, щоб воно було йому досить ясне, а властиво показує, що він усе-таки далеко більше хилиться на бік Потебні, ніж Веселовського, на бік погансько-міфічних початків наших культурних пережитків, ніж історично-культурних. Не хочемо з цього робити заслуженому чеському вченому ніякого закиду, бо остаточно діло се поки що спірне і виводи Веселовського не у всім можуть бути приняті, та все-таки нам здається, що вчений, входячи на поле тих контроверсій, повинен нам і собі дати докладну справу про їх сучасний стан, не мішати противних опіній у одно і формулювати ясно та доказно свою власну думку.

Крім сього журналу, д-р Зібрт дописував і до інших видань. І так в р. 1893 він опублікував у «Svĕtozor»-і передрук старої чеської книжечки Данила Феттера «Опис Ісландії», дуже інтересної не тільки задля мови і живості, з якою вона написана, але також задля тих звичаїв і обичаїв, які в Ісландії бачив і старанно описав Феттер. До передруку д-р З[ібрт] додав короткий вступ, де описав старий друк (мабуть, унікат), що находиться в чеськім музеї, і звернув увагу на його важність для історії культурної.

Тільки в половині сього року вийшла в виданнях Чеської Академії наук у Празі книга д-ра Зібрта, котра і обсягом горизонту студій, і багатством наукового апарату перевищує всі дотеперішні праці сього вченого і ставить його ім’я в ряді ліпших європейських фольклористів. Книжка ся має напис: Seznam povĕr a zvyklostí pohanských z VIII vĕků (Indiculus superstitionum et paganiarum), jeho význam pro všeobecnou kulturní historii i pro studium kulturních přežitků v nynĕjsém lidovám podáni, ze zvlástným zřetem k české lidovádĕ.

Книга ся різниться де в чому від усіх попередніх праць д-ра Зібрта, а головно тим, що тут перший раз вихідною точкою його праці не є предмет чеський, значить, уже саме заложення праці ставить її на широкий, міжнародний грунт. Чеський матеріал, звісно, і тут займає значне місце, та він служить тільки причинком, є тільки одним огнивом у довгім ланцюзі рівнорядних даних, черпаних із фольклору і культурної історії інших європейських народів.

«Indiculus superstitionum et paganiarum» є спис 30 пунктів, проти котрим повинні були виступати священики на казаннях і при сповіді як проти зостанків поганства. Спис сей повстав в VIII в. в Німеччині і тепер находиться в Римі в Ватіканській бібліотеці. Давно вже звернули різні вчені увагу на сих 30 рядків письма; від XVII в. про них списано цілу літературу, котру приводить д-р З[ібрт] на стор. 7. Деякі з них для нас майже темні, так що ледве можна догадуватися, про що йшла річ; інші знов занадто загальні та уривкові. Зложення сього індексу одні приписують синодові в Лестін 743 р., другі – св. Боніфацієві, апостолові німців, інші відносять його – і се буде, мабуть, найправдоподобніше – до часів Карла Великого.

Д-р З[ібрт] приступає до пояснення сього індексу поганських звичаїв, як уже було сказано, з дуже обширним апаратом науковим, котрий і становить головну вартість його книги. Він притягає до порівняння поперед усього середньовічну літературу церковну, ухвали синодів, т[ак]зв[ані] Pönitenzialbücher, т. є. вказівки до відбування сповіді і накладання кар церковних, далі тодішню літературу світську, особливо закони проти поганських обичаїв та натяки про них в писаннях історичних.

[Д-р Зібрт приводить їх бібліографію, та з слов’янських знає тільки чеські, писані по-латині, а не знає, мабуть, сербської книжечки «Исповієдашник сабранъ из православніех научитєли по П. О. Мєфру Иєрониму Панормитану рєда Приповієдалана С. Доминика, принесен оу ієзик Босански трудом П. О. Стієпана Матиієвича Солинянина, рєда с. Франческа Мале Братіє Обслужуѣучієх, даржаве Боснє Арчєнтинє Приповієдаоца. In Roma… 1530».

Книжечка ся, хоч і новіша, та все-таки де в чому інтересна, бо, крім загальних речей, містить дещо підладжене до місцевих обставин. І так читаємо в ній (подаю текст в перекладі):

«Вірити, що небо або звізди впливають на нашу волю, – гріх смертельний. Прикликати диявола для ворожби або для інших цілей – гріх смертельний. Вести приязнь з дияволом або яку-небудь умову – гр[іх] смертельний]. Держати диявола в посудині або в перстені – гр[іх] смертельний]. Вірити в сни і силкуватися з молитвою відгадати з них речі будущі або укриті – гр[іх] см[ертельний].

Вдаватися до ворожби, що чиниться з майстерством або розумінням чортівським із віщування або лету птахів або інших рухів звірячих, як се чинили поганці, – гр[іх] сміертельний]. Пильнувати, щоб не робити деяких діл в певні дні, задля того що сей день злий чи нещасний або держатися в тім звіздослова, – гр[іх] см[ертельний].

Далі признається там смертним гріхом: кидати жереб для ворожби з явною або таємною умовою з чортом, як се чиниться при чарах та волхвованню, чарувати в цілі віщування або уздоровлювання, «рієти на срамоту божю али свєтієхъ, или спомєнути оуде срамнє божіе или свєтієхь сардито или шале», «проклинати или посилати зло аєру, игню, или иному створеню нєразложному без мысли ніє грієхь смартни».

Признаком чарів та волхвовання вважається говорення слів, котрі не є правдиві або котрих говорячий не розуміє, мати такі слова написані на шкурі, а не на звичайнім папері, збирати сліди людські з землі, носити при собі письма або листки, пописані незрозумілими словами та знаками, і т. і. (стор. 46 – 50).]

Та не вдоволяючися тим, він притягає до порівняння з тими середньовічними свідоцтвами здобутки нового фольклору, звичаї народів нецивілізованих і зостанки їх у народів цивілізованих. Він показує, що

«обичаї і повірки, котрі «Indiculus» карає і проклинає як поганські, при докладнішім досліді находимо й досі, в часі, коли ми живемо, в людових переказах європейських, хоча в формі затертій, зміненій, а рівночасно находимо їх у народів неосвічених, у т[ак] зв[аних] диких племен в формі повнішій, первіснішій, ближчій до поганських звичаїв, котрі церков на початку середніх віків заборонювала охрещеним народам. Ті самі людові обичаї, ті самі повірки, котрі нам «Indiculus» вказує на розсвіті цивілізації європейських народів, а котрі довго опісля перевиваються в різних появах у пасмі середньовікової культурної історії і досягають аж до найновішої доби, кружать і донині в переказах первісних народів, де можуть і досі рости і розвиватися свобідно без уменшень і змін, які робила у освічених народів поступаюча культура. З сього бачимо, як з однакових причин в різних часах, на далеких від себе місцях виростали і виростають в людській думці виображіння, погляди, поняття, відповідні до того поступу, а між собою подібні або й тотожні».

Сказати правду, ані з повищих слів, ані з дальших матеріалів, зібраних д-ром Зібртом, ми сього не бачимо. Бо поперед усього ми не знаємо, які іменно звичаї та повірки картає «Indiculus». Як уже сказано, текст його занадто короткий: се немов титули поодиноких розправ або заміток.

Ось, н[апр.], І. De sacrilegio ad sepulchra mortuorum. Певна річ, що мова тут о якихось обрядах похоронних, але о яких? Д-р Зібрт збирає з давніших; і пізніших християнських писань множество свідоцтв і описів про різні звичаї похоронні, та все-таки ми не знаємо напевно, чи іменно ті звичаї має на меті «Indiculus» або котрі з них іменно. А далі нам здається, що з загальнолюдською теорією звичаїв і обичаїв треба бути не менше обережним, як і з усякою іншою.

Добре то сказати: такий і такий звичай є загальнолюдський, властивий певній добі цивілізації і серед аналогічних обставин повстає в різних сторонах незалежно, – і на доказ сього привести 5, 10, 20 племен з різних сторін і часів. Кому вистачить такий доказ? Адже ж тут би треба вичислити всі народи всіх часів, а то хто ще знає, які там були зв’язки між тими різними племенами і чи даний звичай не повстав десь у одного та не перенісся разом зі звісною хвилею цивілізаційною до інших?

Адже ж нині ми знаємо, що вандрівка таких хвиль цивілізаційних розпочалась іще в доісторичних часах разом з вандрівкою нефритових ножів, діоритових топориків та бронзових мечів і фібул. Що, наприклад, якби хтось, бачачи буддійські вірування і обряди у якутів, монголів, тібетанців, японців, бірманців та сінгалезів, а рівночасно бачачи аналогічні вірування і обряди у християн в Ісландії, Скандінавії, Іспанії, Італії і по інших краях, сказав би, що буддизм є загальнолюдський, що появляється в різних місцях і часах у різних народів, в різних кліматах незалежно у одних від других? Що сказав би на таке твердження історик, котрий знає, якими дорогами ті звичаї, погляди і інституції розходилися з краю до краю?

Так само т[ак] зв[ані] первісні племена не повинні в таких теоріях фігурувати без застережень, принаймні племена африканські, котрі правдоподібно мають за собою дуже довгу а нам незвісну історію, котрі довгі віки підлягали могучим впливам єгиптян, фінікіян (руїни фінікійських будівель і фінікійські монети находяться на полудневих окраїнах Африки, в краю кафрів і готентотів), греків і римлян, а також племена американські, з котрих многі виробили були доволі високу і оригінальну культуру, значить, мали також поза собою історію і широкі історичні впливи та взаємини, о котрих ми дуже мало що знаємо.

Фольклористика може де в чому причинитися до вияснення отих великих загадок, які насуває нам минувшина людської раси, але природнича, антропологічна теорія, по нашій думці, всього менше спосібна до такого вияснення. Звичаї і обичаї як пережитки певних давніх станів цивілізації повинні бути трактовані як явища історичні, для котрих має вагу думка, що історія не повторяється, принаймні щодо більших важніших фактів.

Ті загальні уваги, котрі ми вважали потрібним виказати про саму теоретичну основу праць д-ра Зібрта, а особливо сеї остатньої і, без сумніву, найважнішої, не вменшують вартості тих праць, котрі є і довго ще будуть багатим джерелом інформацій для кожного фольклориста, прекрасними збірками цінного матеріалу фольклорного і історико-літературного.

Особливо його книжка про «Indiculus superstitionum» є цінним вкладом в науку загальноєвропейську і являється для звичаїв і обичаїв таким багатим і пожиточним підручником, як Лібрехтове видання «Otia imperialia» Гервасія з Тільбері для середньовікових казок і легенд. Книжка д-ра Зібрта робить честь чеській науці і Чеській Академії, що видала її своїм накладом.

Примітки

Вперше надруковано в журн. «Житє і слово», 1894, т. 2, кн. 5, с. 312 – 320.

Подається за першодруком.

Зібрт Ченек (1864 – 1932) – чеський історик культури, бібліограф і етнограф; видавець журналу «Český lid», що виходив у Празі з другої половини XIX ст.

Мелюзіна – у чеському фольклорі жіноча міфічна істота, яка персоніфікує стогнучий вітер; за старофранцузькою легендою – німфа, яка, залишивши чоловіка, ридала наче заметіль.

Гануш Ігнатій Ян (1812 – 1869) – чеський історик, професор Львівського, Оломоуцького та інших університетів. Автор праці «Слов’янська міфологія».

Еней Сільвій (Еней Сільвіо Пікколоміні; 1405 – 1464) – римський папа Пій II з 1458 р. Автор поетичних видань латинською мовою, історії Чехії та ін.

Карлович Ян (1836 – 1903) – польський філолог, етнограф і історик. У 1888 – 1899 рр. редактор етнографічного журналу «Wisła», в якому співробітничав І. Франко.

Нідерле Любор (1865 – 1944) – чеський філолог-славіст, історик. Займався античною археологією, а також проблемами найдавнішої історії слов’янських народів.

Тейлор Едуард (Тайлор Едвард Бернетт; 1832 – 1917) – англійський етнограф, дослідник первісної культури, один із основоположників еволюційної школи в історії культури й етнографії. Автор праць «Первісна культура» (1871), «Антропологія» (1881) та ін.

Ланг Андрю (Ендрю) (1844 – 1912) – англійський письменник, голова лондонського Товариства фольклористів.

Черни Адольф (1864 – 1952) – чеський публіцист, редактор прогресивного журналу «Slovansky Přehled», що виходив у Празі з 1898 р.

Бартош Франтішек (1837 – 1906) – чеський учений, дослідник моравських говорів, видавець народних пісень з Моравії.

Крек Григорій (1840 – 1905) – словенський славіст, професор університету в Грацу, дослідник словенської міфології й давньої словенської літератури; пізніше член-кореспондент АН у Петербурзі, історик словенської мови та літератури.

Михайловський Стоян (1856 – 1927) – болгарський письменник, поет-сатирик і філософ.

Як доказав детальними студіями славний дослідник Веселовський… – Йдеться про праці О. М. Веселовського «Заметки и сомнения о сравнительном изучении средневекового эпоса» («Журнал министерства народного просвещения», 1868, № 140, ноябрь, с. 281 – 359) та «Сравнительная мифология и ее метод» («Вестник Европы», 1873, № 10, с. 637 – 680).

…цитує Потебні «О мифическом значении некоторых обрядов и поверий» і «Колядки и щедровки»… – Йдеться про праці О. О. Потебні «О мифическом значении некоторых обрядов и поверий» (М., 1865) та «Объяснение малорусских и сродных народных песен. Вып. II. Колядки и щедривки» (Варшава, 1887).

…цитує… Сумцова «Культурные переживания». – Ця праця друкувалася в «Киевской старине» за 1889 – 1890 рр. Окрема відбитка: К., 1890.

Махал Ян (1855 – 1939) – чеський історик слов’янських літератур, зокрема й української; професор Карлового університету в Празі. Автор «Історії слов’янських літератур», праць про слов’янський епос, чеську драму.

«Svetozor» – чеський щотижневий журнал, що виходив у 1867 – 1899 рр.

Феттер Данила – чеський письменник XVII ст.; здійснив подорож по Голландії та Ісландії, видав книжку «Опис Ісландії».

…св. Боніфацієві, апостолові німців… – Йдеться про Боніфатія, справжнє ім’я Вінфрід (бл. 675 – 754), замордованого фризами (народ, що живе головним чином в Нідерландах). Залишив цінні листи.

Карл Великий (742 – 814) – франкський король (768 – 800), імператор (800 – 814).

Гервасій з Тільбері (1150 – 1235) – німецький хроніст.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 29, с. 258 – 270.