Легенда про Пршемислову квітучу ліщину
та легенди про квітучу палицю

Іван Франко

Доктор Тілле виклав у чудовому дослідженні «Народні оповідання про правителя, покликаного від залізного стола»(«Český lid») на основі старих хронікальних повідомлень розвиток легенди про Пршемисла, вивчивши окремі дані і порівнюючи одночасно з легендою про Штепана. Він міг також додати до цих легенд свідчення, що ще в XVII ст. польський король Михайло Корибут Вишневецький був предметом подібних легенд [Див. L. Siemieński. Podania polskie, ruskie i litewskie]. Доктор Тілле не погоджувався з міфологічним тлумаченням цих легенд. Ми спробуємо подати в цій статті деякі доповнення як до статті Тілле, так і взагалі до дослідження цього легендарного матеріалу.

У легендах про Пршемисла та Лібушу переплетено багато різноманітних міфологічних елементів, чи то породжених народною фантазією, чи то обумовлених книжними впливами, художніми творами. Як випливає з дослідження Тілле, основою легенди про Пршемисла, між іншим, є епізод про квітучу скребачку, яка випускає ліщинові паростки, зеленіє, розцвітає і дає плоди.

Це оповідання записує уже Козма, і заговорив про нього Даліміл. Отже, належить воно до найстарших, основних елементів легенди про Пршемисла. Якщо ж після статті доктора Тілле займемося далі дослідженням матеріалів у галузі порівняльної міфології, то дізнаємось, що це оповідання має споріднені явища, варіанти в європейських і неєвропейських народних оповіданнях на широкому полі християнсько-єврейських легенд.

Легенда про суху палицю, що дивом, чудом зазеленіла, зацвіла і дала плоди, належить до найпоширеніших матеріалів європейських легенд. Правда, середньовічні варіанти цієї легенди записані досить пізно. Поява цих легенд пояснюється по-різному. Лібрехт, який у 1856 р. склав докладний огляд усіх європейських варіантів цієї легенди [Gervasius von Tilbury. Otia Imperialia, Hanover, 1856, 112], вважав, що ці легенди споріднені з біблійною легендою про квітучу палицю Арона. Йдеться тут про відому історію в книзі Числа 18, як єврейські старшини склали свої палиці до даросховища. Чия палиця до ранку зазеленіє, той стане верховним священиком. Зазеленіла палиця Арона. Крім цього треба звернути увагу ще на одне місце в Старому завіті. Маю на увазі тут стих з Ісаії, глава X, стих 1 і далі в пророцтвах про Месію. Ісаія пророкує спасіння ізраїльтян, говорить образно: «Вийде прутик з пня, Ісаії…», чим натякає, що плем’я Давида знов здобуде панування [Див. Otto Zockler. Handbuch der theologischen Wissenschaften in encyklopädischer Darstellung. Nördlingen, 1889, I, 463]. Ця цитата теж важлива для дослідження названих легенд.

Не меншої уваги заслуговують пізніші стихи. У старозавітних апокрифах читаємо легенду, що Лот був засуджений Абрагамом на покаяння за гріхи, допущені з дочками, щоб поливав суху палицю, посаджену в землю, доки вона не зацвіте і не дасть плодів. Декілька років це тривало, доки палиця не дала паростків [Веселовский. Разыскания в области русских духовных стихов, VI – X в. С-Петербург]. Ця апокрифічна легенда є, так би мовити, першим зразком – якщо не джерелом – великої групи казок і легенд про каяття великого грішника, який так довго здійснює каяття, поливає палицю, доки вона не дасть паростків і не зацвіте. Усі варіанти цієї легенди зібрав і дослідив з скрупульозністю, що себе виправдала, доктор Ян Карлович [Podanija o Madeju, Wisła, Warszawa, II, с. 804 – 815; III, с. 102 – 134, 300-305, 602 – 604]. Сюди належить також чеська легенда, яку одягнув у поетичне вбрання Ербен («Загорове ложе»). Ця група, однак, тісно не пов’язується з матеріалом легенди про Пршемислову скребачку.

Ми беремо до уваги іншу групу, де не йдеться про каяття великого грішника, але про чудотворне відзначення, вибір на посаду, на високий пост. І тут теж символом є туча палиця. Оскільки це стосується церковної символіки, треба взяти до уваги старе символічне тлумачення, що квітуча палиця Арона є старозавітним прообразом святого Иосифа і діви Марії. Численні докази цього подає християнська гімнологія, яка називає діву Марію, божу матір, «палицею Арона», «квітучим прутом Єссе» [У відомій різдвяній пісні «Angelus pastoribus» римовано між іншим: «Haronis virga arida luit nobis virida». Подібно відомий Венантіус Фортунатус у творі «Hymnus de nativitate Domini» говорить: «Radix Jesse floruitet virga fructumedidit; foecunda partum protulit et virgo mater permanet». Пор. Wackernagel, Das deutsche Kirchenlied von der ältesten Zeit bis zum Anfang des XVII. Jahrhunderts, 1,58 – 60. Подібно в старій грецькій оді натяк на проростання сухого пруття пов’язується с непорочним зачаттям діви Марії. Див. Собрание 20 акафистов или неседальных похвальных песней. Во Львове. 1864, стор. 172. Подібне символічне пояснення збережене в німецькій пісні Індржіха з Лауфенберга, надрукованій 1423 р. Див. Wackernagel. Das deutsche Kirchenlied, II, S. 548].

Немає сумніву, що ці оди, які охоче співали при християнських обрядах, значно розширили біблійне уявлення про подібність діви Марії і палиці Арона.

Також у новозавітних апокрифах знайдемо оповідання, де чудо з палицею вважається відзнакою самого бога, вибором на якусь високу посаду. Маємо на увазі розповідь про те, як заручився святий Йосиф з дівою Марією, як про це розповідають апокрифічні книги «Protevangelium Jacobi», «Pseudo-Mathaei evangelium de ortu Beatae Mariae et infantia Salvatoris», «Evangelium de nativitate Mariae» [Tischendorf. Evangelia apocrypha. Lipsiae, 1853, c. 65 – 68, 112 і наступні]. В них читаємо, що святий Йосиф був обраний чоловіком діви Марії за велінням бога, коли голубка з небес прилетіла і сіла на палицю Йосифа, не звернувши уваги на інші палиці, що були покладені вдівцями за бажанням священиків у даросховище.

Уже в XI – XII ст. це оповідання було замінено популярнішим і поширенішим оповіданням про квітучу палицю. В грецько-візантійській літературі вже в XI ст. описує Єпіфаній Монах у творі «Vita Beatae Virginis Mariae», складеному на основі старих апокрифічних творів, гімнів, проповідей: священики взяли дванадцять палиць, що були власністю родичів діви Марії. Коли вони молились, зазеленіла раптом суха палиця тесляра Йосифа, і таким чином за велінням бога була з ним заручена діва Марія. Різні версії цієї легенди виступають в літературі і в народних переказах у Західній Європі і також у слов’ян [Порфирьев. Апокрифические сказания о новозаветных лицах и событиях. С.-Петербург, 1890, с. 300]. У сілезьких поляків донині на весіллі перед вінчанням староста проголошує [«Ateneum», Warszawa, VI, 639, 641]:

«Хто прийде з сухою палицею до костьола і в кого з’явиться і зацвіте ця гілочка з цієї сухої палиці, той буде гідний взяти цю діву Марію за молоду».

Легенда про квітучу палицю (Арон, Єссе, Йосиф) дала поштовх в християнських країнах для виникнення різних варіантів уже в IX і Х ст. їх можна поділити на дві головні групи.

Передусім це церковні легенди, в яких суха палиця відіграє головну роль. З VIII ст. читаємо подібну легенду у Григорія Турського [Monumenta Germaniae Historica, Scriptores rerum Merovingicarum, 1. Gregorii Turonensis opera, 1884, с. 762 – 763] в творі «In Laudem confessorum» (гл. 23). Побожний чоловік Ян посадив дерево і сідав у його тіні, молився і працював. Після його смерті дерево засохло. Садівник його зрубав і зробив з нього лавку, на якій сидів і працював. Через два роки садівник пошкодував, що зрубав дерево, посаджене побожним чоловіком. Закопав лавку в землю. Навесні виріс з лавки прут, що все дужчав, аж став великим деревом.

Споріднена легенда є у Гервасія з Тільбурі [F. Liebrecht. Gervasius von Tilbury. Otia imperialia, с. 22; «De virgula arida, quae per oboedientiam floruit»]. До абата прийшов послушник і пообіцяв, що завжди буде його в усьому слухати. Абат устромив у землю сухий березовий прут і наказав, щоб він його так довго поливав водою з Нілу, поки не зазеленіє. Два роки дарма гарував юнак, доки на третій рік його слухняність не була винагороджена. Прут зазеленів. Сюди відноситься також поширена легенда про святого Боніфація, німецького проповідника. Коли він прийшов у Тюрінгію, збудував костьол і сам хотів його посвятити. Встромив палицю в землю, увійшов у храм і відслужив святу месу. Вийшов з дверей костьолу, побачив, що палиця тим часом пустила паростки і була обсипана гілочками [Grimm. Deutsche Sagen. 3 vyd. Berlin, 1891, c. 134, ч. 181]. Також спорідненою є легенда, як у святого Кристофа повиростали пагони на палиці, на яку спирався, коли ніс маленького Ісуса на плечі [Jacob de Voragine. Legenda aurea, cap. 100]. Подібне розповідає і легенда про святого Губерта [Fetis. Legende de St. Hubert. Bruxelles, 1846, с. 102, примітка 31].

Матеріал цієї легенди був, однак, пристосований також до світських оповідань і по-різному опрацьований вже в IX і X ст. Варто зазначити, що Карл Великий, на якого було перенесено ряд старших легенд і навколо особи якого середньовіччя снувало найрізноманітніші поетичні повісті і міфи, також ставився у зв’язок з матеріалом про квітучу палицю. Читаємо, наприклад, у творі «Gesta Caroli Magni», що Карл воював в Іспанії з сарацинським королем Айголандом. Він довго уникав битви. Тільки тоді, коли дізнався з віщування, що Карл буде переможений, викликав його на бій. Тут деякі встромили списи перед табором Карла в землю. І ось! Вранці побачили свої списи вже як деревця з гілками і листям. Пояснювали, що це божий знак тим, хто в майбутній битві одержить мученицьку пальму в відважному бою за християнську віру з безбожниками. Зрізали списи, і нове чудо сталося. З коренів виріс великий, густий ліс [Acta sanctorum. Januarii, t. II, с 874].

Цю легенду повторює Турпін майже дослівно. Відома німецька хроніка XII ст. «Der Keiser und der Königebuch» (Kaiserchronik) розповідає (рядки 15007 – 15026) версію цієї легенди. Карл Великий після страхітливої поразки в битві з сарацинами за порадою ангела зібрав 53066 дівчат, озброїв їх і вирушив проти сарацинів. Ті злякалися Карлового війська, попросили милості і повели переговори про мир. Під час повернення змучені трудами дівчата відпочивали на зеленій луці і встромили ратища своїх списів у землю. Вранці, коли прокинулися, побачили диво дивне. Ліс списів перемінився в справжній ліс з чудовими гілками. Тому цей ліc і досі називається Schäftenwald від Schaft, тобто ратище [Massmann. Kaiserchronik, III. Quedlinburg und Leipzig, 1854, с. 1015. Пор. також Grimm, Deutsche Sagen, II, с. 81, ч. 460]. Подібних легенд можна було б навести більше.

Чеська легенда серед оповідань про Лібушу могла утримуватися як згадка дохристиянських традицій про скребачку, що зазеленіла, будучи щасливою призвісткою для орача Пршемисла. Але тут могли і потім під час розвитку легенди також впливати християнські оповідання і легенди, які народ часто чув при викладі священиками Старого завіту (Арон, Єссе) і Нового завіту (Йосиф, діва Марія), припускаючи, що він не вмів читати Біблію. Певно, що легенда про Пршемисла розвивається в народних старочеських оповіданнях (якщо йдеться про відношення до західноєвропейських оповідань про Карла Великого, про святого Кристофа, святого Губерта і под.) зовсім самостійно, що легенді про квітучу палицю не передували до чеського оповідання згадані західноєвропейські оповідання про Карла і под., з якими самостійна чеська легенда, записана вже від найстарших хроністів, не знаходиться у зв’язку. Тут маємо перед собою, очевидно, характерний варіант чеського походження, який належить як цікаве явище науки про казки до розгалуженого і переплутаного родоводу єврейсько-християнського матеріалу про квітучу суху палицю.

Примітки

Вперше надруковано чеською мовою в журн. «Český lid», 1894, т. 4, с. 22 – 26, під назвою «Povest о Přemyslově kvetoucí lísce a povesti о kvetoucí holi».

Подається за першодруком в українському перекладі.

Тілле Вацлав (псевдонім – В. Ржіга; 1867 – 1937) – чеський письменник, фольклорист, літературознавець.

…і порівнюючи одночасно з легендою про Штепана. – Маються на увазі легенди про Стефана Душана (бл. 1308 – 1355), сербського короля (з 1346 р. – короля всіх сербів і греків), який завоював Македонію, Албанію, Фессалію, Епір.

У легендах про Пршемисла та Лібушу… – Згідно з легендами, чеська княжна Лібуша, донька древнього язичницького князя Крока, одружилася після смерті батька з простим селянином Пршемислом. Це одруження поклало початок королівській династії Пршемислів,

Це оповідання записує уже Козма, і заговорив про нього Даліміл. – Йдеться про Козму Празького – першого чеського літописця, автора історії чеського народу до 1125 р., написаної латинською мовою, та Даліміла – гаданого автора хроніки чеського народу (1308 – 1311), написаної чеською мовою.

В грецько-візантійській літературі вже в XI ст. описує Єпіфаній Монах… – Йдеться про ченця Каллістратового монастиря в Константинополі, «жив, – як пише І. Франко в своїй пізнішій праці, – десь у IX ст.» (див.: Апокрифи і легенди з українських рукописів. Зібрав, упорядкував і пояснив Іван Франко, т. 2, Львів, 1899, с. 383).

Венантіус Фортунатус (Фортунат Венанцій; бл. 530 – бл. 600) – єпископ у Пуатьє (Франція), середньовічний латиномовний поет, автор віршованих житій святих і церковних гімнів.

Вакернагель Філіпп (1800 – 1877) – історик німецької церковної пісні. Книжка Вакернагеля, на яку посилається І. Франко, складається з п’яти томів, що вийшли в Лейпцігу протягом 1863 – 1877 рр.

З VIII віку читаємо подібну легенду у Григорія Турського… – Йдеться про франкського історика VI в. (540 – ?), автора «Історії франків», написаної латинською мовою. У Франка дата неточна.

«Ateneum» – літературно-критичний журнал ліберально-буржуазного напряму. Виходив у Варшаві у 1876 – 1901 рр.

Турпін, або Тюльпін (753 – 794) – реймський архієпископ, гаданий автор популярної у середні віки хроніки «De vita et gestis Caroli Magni», яка є переробкою народного епосу про похід Карла Великого в Іспанію.

Ворагіне Яків (бл. 1230 – 1298) – генуезький єпископ, автор «Золотої легенди» – збірки агіографічних творів.

Фетіс Едуард Франсуа (1812 – ?) – бельгійський літератор і художній критик, мається на увазі його робота «Legende de Saint Hubert précedée d’une préface bibliographique et d’une introduction historique» (Брюссель, 1846).

Массман Ганс-Луї-Фердінанд (1797 – 1874) – німецький філолог, укладач багатьох видань старовинних пам’яток німецької літератури.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 29, с. 545 – 550.