[Звідки взялася назва «бойки»?]
Іван Франко
До повищих уваг д. Охримовича позволю собі додати ще кілька слів, котрі можуть послужити дальшим матеріалом для перевірки порушених тут питань.
Поперед усього позволю собі заквестіонувати спостереження, немовби гуцули відносилися до бойків з погордою. Знаючи з особистих вандрівок досить добре Бойківщину, а потрохи також західний окраєць Гуцульщини, т. є. власне той, де гуцули стикаються з бойками, можу сказати, що ані у бойків до гуцулів, ані у гуцулів до бойків якоїсь спеціальної погорди я не замітив. Мені здається, що наші вчені піднесли се спостереження трохи необережно. Не між бойками і гуцулами панує взаємна нехіть і відраза; вона властива є жителям Підгір’я і долів до гірняків – зарівно бойків, як і гуцулів.
У однім із дальших номерів «Житя і слова» я подам збірку пісень і оповідань о гуцулах, записаних мною на Покутті а висміваючих найрізніші прикмети гуцулів. На Підгір’ї, а не між гуцулами повстали й пісні та оповідання сатиричні про бойків, в тім числі й ті, котрі приводить д. Охримович і котрі звісні вже були зі збірки Головацького (гл[яди] його передмову, Нар[одні] пісні, І, 717 – 722). Пісні сі звісні на всім Підгір’ї, а приведена д. Охримовичем під ч[ислом] 2 – прямо вандруюча, бо стрічається, напр., між краков’яками в такій формі:
Umarł Maciek, umarł i leży na desce,
Gdyby mu zagrali, podskoczył by jeszcze.
Ся співанка є немовби відгомін широко розповсюдженої по світі, а також і у нас пісні про живого мерця (гл[яди]т про неї: Н. Сумцов. Песни о живом мертвеце. – «Киевская старина», 1894, т. XLIV, стор. 440 – 458). Пісня ч. 3 тільки случайно удекорована бойком; в Нагуєвичах її співають так:
Oj ішов ja с Коломиї taj впав у помиjі,
Та не дали загинути дьівки чорнобриві.
Очевидно, що, крім невинного юмору, ніякої сатири тут нема. Насмішливі пісні і оповідання про бойків наведу в дальших книжках «Житя і слова» в рубриці «Із уст народу». Тут додам ще, що не всі пісні про бойків подиктовані погордою підгірян до тих сусідів; звісна з Устияновича співанка:
Oj піду ja меже гори, там де жиjут бojkи,
Де музика дрібно граjе, скачут полевки, –
вказує їх як веселий, танечний народ.
Пісня ж, на котру д. Охримович покликається як на доказ ненависті між гуцулами і бойками, вже на перший погляд являється витвором не гуцульським (автор чи співак обертається до гуцулів у другій особі), але власне підгірським і є їдкою інсинуацією, зверненою зарівно против бойків, як і против гуцулів.
Як собі вияснити оту нелюбов між підгірянами і бойками (а також гуцулами, лемками)? Я думаю, що вияснення історичне, немовто ся нелюбов є відгомоном іншого походження бойків, досить проблематичне. Не ходячи далеко за примірами, вкажу на таку ж нелюбов між польськими «гуралями» і долинянами; на тій нелюбві основана перша популярна польська людова оперета «Krakowiacy i górale». Аналогічних примірів по всім світі можна найти дуже багато. Мені здається, що найпростіше вияснення лежить в різниці способу життя і ступеня цивілізації.
Гірняки у нас, як і деінде, здавна провадили життя більше скотарське, ніж рільниче, заховали до наших днів багато таких архаїзмів в мові, одежі, способі життя, формах сім’ї, звичаях і віруваннях, приладах господарських і т. ін., котрі на долах давно пережилися і попали в забуття. Наведу тут тільки деякі, більше звісні речі, як викручування живого огню, замилування до бронзових оздоб і прастарі форми металургії у гуцулів, свобідне пожиття родинне і низький ступінь полової моральності у них же, що їм у покутян головно з’єднало назву «погана гуцулія».
У бойків також є чимало таких культурних пережитків, котрі разять підгірянина, як, напр., курні, чорні та нехарні хати, чорні, в маслі варені сорочки, життя великими сім’ями (задругами) в спільній хаті, відмінний від підгірського одяг, довге, на плечі спадаюче, іноді заплітане в коси або зав’язуване вузлами волосся і т. і. Дуже вірно замітив Тайлор («Anfänge der Cultur»), що між племенами, а навіть частинами одного племені, котрі різняться між собою ступенем культури, повстає звичайно така нелюбов, причім плем’я, котре поступило далі в культурі, приписує запізненому, темнішому, між іншим, також таємну, магічну та чародійську силу. Що наші підгіряни приписують власне таку силу бойкам і гуцулам, опираючися, впрочім, на тім, що в горах задержалося досі далеко більше віри в таку темну силу, ніж на долах, – се діло досить звісне і буде ще більше стверджене матеріалами, котрі ми з часом опублікуємо в «Житі і сл[ові]».
Виходило би з того, що нелюбов підгірян до бойків може не мати нічого спільного з назвою «бойки», що згірдний відтінок міг перейти з людей на назву, котра первісно могла не мати такого відтінку. А в такім разі гіпотеза Партицького про кельтське походження сеї назви (се ще не значить, що й самих мешканців наших гір) видалась би мені більше правдоподібною, ніж вивід д. Верхратського. Коли справді є сліди, що кельти – бойї були в наших горах, то їх назва могла лишитися в пам’яті люду, хоча самі бойї й потонули в хвилях історії. Пізніші поселенці, що засіли сю землю, не називали себе бойями, але підгіряни, давніші сусіди бойїв, називали їх ім’ям своїх же братів-русинів, що засіли в горах. Таким способом вияснилось би те дивне явище, що підгіряни називають гірняків бойками, а ті й чути не хочуть про сю назву.
Щодо філологічної гіпотези д. Верхратського, то він тільки в 278 ч. «Діла» висловив її докладно, і до тих його виводів я хочу додати пару слів. Д. Верхр[атський] відкидає вивід частиці бойе (boje) з бо-і-є, але виводить її з бо- + пня містоіменного є (того самого, що лежить в основі еге = е+е), аналогічно до того, як з бо + а утворилося боя, а з ба + а повстало бая. Д. Верх[ратський] додає, що частицю бойє стрічав також в формі бойе в значенні = ja, richtig! (бойе, маю ще купити солі?), але форму з одною йотою і з наголосом на о вважає одиноко правильною, котра тільки при помочі т[ак] зв[аної] людової етимології була приведена в зв’язок з бо-і-є, з котрим на ділі не має нічого спільного.
Сей вивід видається мені зарівно бистроумним, як і вірним. Що ж до аналогій, приведених д. Верхратським, то частиці боя мені не лучалось ніде чути, що ж до частиці бая, то її уживають в Нагуєвичах, але тільки як контракцію з уживаного також ба-ая. Частиця ая уживається також сама без ба, але коли її поставимо в зв’язок з гуцульським a-jик (а-як) і з підгірським а-як-же, то хто знає, чи не ближчою буде етимологія її з а-як? Покійний Огоновський виводив її з а-і-а, a-j-a.
Щодо частиці бóje, бójje, бojjé, то я чув її зарівно в горах (Лолин пов[іту] Долинського, Климець пов[іту] Стрийського, Урич того ж пов[іту], Смільна пов[іту] Самбірського), як і на Підгір’ї. В Нагуєвичах (пов[іту] Дрогобицького) уживається форма бoje (найчастіше в звороті: та бо й боє = ganz richtig ja freilich!). Цікаве те, що части ці сеї уживають в значній часті Підгір’я (пов[іту] Самбірського, Дрогобицького, Стрийського), а не уживають в значній часті властивої Бойківщини. Нема її в східно-полудневій Бойківщині, суміжній з гуцулами. О[тець] Небиловець з Перегинська (пограниччя Калуського пов[іту]), що жиє там уже кільканадцять літ, запевняв мене, що там того слова не чув ніколи. Так само не чув я його в пов[іті] Турецькім і на пограниччі Ліського, т. є. власне там, де після думки д. Верхратського мала первісно повстати назва бойків.
Звісно, те, що я або хтось другий не чув сього слова, ще не можна вважати повним доказом; може, хто-небудь інший і чув його. Та поки що я позволяю собі ставити скромний знак запитання щодо географічного розширення частиці бое. Сей бік питання може тут бути рішаючий, бо коли б показалося, що частиця бое уживається не у всіх бойків, а надто ще у значної часті підгірян і долян, то правдоподібність гіпотези д. Верхратського значно б ослабла.
Не потребую, здається, й додавати, що ся головна гіпотеза (походження назви «бойко» від бoje) не є нерозривно зв’язана з другою, додатковою гіпотезою д. Верх[ратського], що прозивка «бойки» повстала «на межовині, там де стикаються бойки з лемками». Мені здається, що ся друга гіпотеза д. Верхр[атського] не удержиться, а то головно тому, що власне такої межовини між бойками і лемками зовсім нема. Завважив се вже пок[ійний] проф[есор] Коперницький, об’їздячи наші гори, що оскільки між бойками і гуцулами видно різкий контраст і в мові, і в одежі, і в способі будування хат, остільки між лемками і бойками такого контрасту нема, так що понад усім горішнім Сяном, від Сянока аж до Дидьови, бачимо ненастанні повільні переходи і відтінки від лемків до бойків – і в одежі, і в способі будування хат, і в діалекті.
Мені доводилось жити пару разів по кілька неділь в Дидьові (крайній захід Турецького пов[іту], тоді ще село се належало до Ліського пов[іту]), але ані частині бое, ані якогось особливого передразнювання лемків я там не чув. Подаю ті свої спостереження з усякою резервою; було б пожадано, щоб д. Верхратський не ограничився на висказанні і дотеперішнім мотивуванні своєї гіпотези, але доповнив те мотивування в зазначенім тут напрямі. Кождий новий матеріал, поданий в тім згляді, розширить наше знання рідної мови, поглибить пізнання рідного народу.
Примітки
Вперше надруковано в журн. «Житє і слово», 1895, т. 3, кн. 1, с. 146 – 149, як додаток до статті В. Охримовича, опублікованої під такою ж назвою в цьому томі (с. 143 – 146). Стаття В. Охримовича була в свою чергу відгуком на полеміку між І. Верхратським і О. Партицьким щодо походження слова «бойки» (див. «Діло», 1894, № 255, 256, 262, 263, 278).
Подається за першодруком.
Охримович Володимир (1870 – 1931) – український етнограф, мовознавець, громадський діяч.
У однім із дальших н[оме]рів «Житя і слова» я подам збірку пісень і оповідань о гуцулах, записаних мною на Покутті… – Згадана збірка пісень надрукована не була.
…перша популярна польська людова оперета «Krakowiacy i górale». – Йдеться про водевіль «Краков’яки і верховинці» відомого польського драматурга, режисера й актора Богуславського Войцеха (1757 – 1829). Музику на лібретто Богуславського написав чеський композитор і музикант Стефані Ян (1746 – 1829), який 1771 р. жив у Варшаві.
…то він тільки в 278 ч. «Діла» висловив… – Йдеться про статтю І. Верхратського «Замітка на одвіт п. Партицького».
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 29, с. 411 – 415.