Тарас Шевченко

Іван Франко

Около 1840 року в літературі загальноєвропейській стався факт, хоч, може, й не так голосний, але важний і характерний. В літературі появився мужик, простий сільський мужик. До того часу поети і повістярі не бачили його зовсім або хоч навіть вводили його до своїх творів, то тільки як декорацію, як німу фігуру, як безбарвну сіру масу, або, щонайбільше, як побічні, епізодичні постаті, або як силу елементарну, руйнуючу насліпо і недоступну ніяким глибшим людським чуттям.

Згадаю тільки про справедливо осміяні постаті сентиментальних, ідилічних пейзанів французьких XVIII віку, про вірні і з могучим натуралізмом підхоплені, але епізодичні, ніби калейдоскопові, фігури хлопів у Шекспіра і у німецького писателя Гріммельсгаузена ще в XVII віці і в трагедії Гете «Götz von Berlichingen», згадаю про гарні, хоч також більш анекдотичні, оповідання з життя мужиків руських в латинській поемі польського писателя Кльоновича «Roxolania» (1584), декораційне трактування фігур мужицьких в таких поемах, як Гощинського «Zamek Kaniowski» і Міцкевича «Pan Tadeusz», – і думаю, що достаточно буде умотивоване те твердження, що давніша література мужика не знала і життя його не ставила ніколи головним предметом для творів поетичних. Се, впрочім, і не диво, коли зважимо, що мужик той був невольником і в більшій часті країв європейських і з суспільного, і з політичного, і з юридичного погляду майже не вважався за чоловіка, а щонайменше не був істотою повноправною.

Аж около р. 1840 починають майже у всіх літературах Європи появлятися твори, в котрих мужик являється героєм, життя його стається головним предметом, канвою талановитих творів літературних. У Франції з творами того роду виступає женщина, одна з найгеніальніших заступниць жіноцтва – Жорж Занд, видаючи «La Mare du Diable», «François de Champi» і другі прекрасні новели з мужицького життя.

В Німеччині в р. 1838 розпочинає Бертольд Ауербах публікацію своїх більш хвалених, ніж цінних «Schwarzwälder Dorfgeschichten». В літературі польській в тім самім часі появляються сільські повісті Крашевського, а іменно «Ulana», «Jermoła» і др.

В літературі російській тільки в другій половині 1840-их років виступають відразу Тургенев з першими оповіданнями із своїх «Записок охотника», Григорович з «Антоном Горемикою» і Достоєвський з «Бідними людьми».

Нарешті, в літературі українській, дрібній, слабій, неначе в кут якийсь забитій, на котру мало хто й звертав увагу, появляються далеко швидше, ніж деінде, бо ще 1829 р. оповідання Квітки-Основ’яненка, черпані виключно з життя народного, а в р. 1840 випливає наверх явище зовсім майже (виключаючи шотландця Бернса) нове в літературі світовій – мужик, що більш як 20 літ життя двигав ярмо кріпацької неволі. Виступає він уже не як герой повісті або поеми, але як живий діяч, як робітник і борець за потоптані людські права всього поневоленого мужицтва, всього обідраного і скривдженого довговіковою історією українського народу, як защитник усіх кривджених, гноблених і переслідуваних.

І що найцікавіше: зараз від першого появлення в друку його творів той мужик, недавній невольник, загальною опінією своїх земляків зістає признаний проповідником, перворядним світилом української літератури. Той сам, що перед кількома літами ще мусив тремтіти перед грізним поглядом свого пана і тільки случайно спасся від лютих різок економа Прехтеля, той сам, котрим торговано, котрого оціновано і продано за 2 500 рублів, як якого породистого коня, – тепер зістає признаний за провідника цілого народу!

З нечуваним ентузіазмом вітає його молодіж, приймають і гостять як рівного собі ті самі поміщики, котрі преспокійно держать у себе в неволі сотні й тисячі його братів-мужиків. Його наввипередки запрошують до себе, угощають і відзначають усякими способами, а пісні його швидко вже стаються предметом народної гордості. Справді, в історії всесвітньої літератури мало знайдено прикладів подібної наглої зміни долі. Тим вибранцем долі, котрому судилось з найтемнішого дна суспільності виплинути на її сонячну поверхність, щоб по кількох літах широкого свобідного життя знов, з роздертою душею і надломаною надією провалитися в темну пропасть і знов по десяти літах виплинути з неї на короткий час і тоді вмерти, – тою справді незвичайною, високо трагічною появою був Тарас Шевченко, досі найбільший і в своїм роді одинокий поет український.

Не думаю тут оповідати детально його життя, ту епопею сумних досвідів, коротких тріумфів і страшенних розчарувань. Ограничусь тут тільки на поданні головних, витичних дат і фактів.

Тарас Шевченко родився 1814 р. як молодший син кріпосного мужика Грицька Шевченка в селі Моринцях, власності пана Енгельгардта, помосковщеного німця. Утративши швидко матір, малий Тарас багато натерпівся від злої мачухи, вчився читати у сільського дяка, а почувши охоту до малярства, в 8-ім році життя пустився на мандрівку по сусідніх селах і містечках, шукаючи майстра, котрий би навчив його малювати. Але не можучи знайти ні у кого науки, вернув до рідного села, міркуючи найнятися за громадського пастуха.

Та не така чекала його доля. Якраз тоді помер був старий Енгельгардт. Син його, вихований більше в польськім дусі, зажадав, щоб з-поміж підданих набрано для нього нову прислугу. Між таких новобранців попавсь і Тарас, зразу яко кухта, а пізніше авансований на покойового козачка, прислугуючого самому пану.

З паном Енгельгардтом подорожував Тарас то по Україні, то до Вільни, то до Варшави, звичайно по ярмарках та контрактах. Побачивши у молодого хлопчини охоту до малярства, Енгельгардт віддав його в Варшаві на науку до маляра-портретиста Лямпі. Несповна по році тої науки вибухло повстання польське в падолисті 1830 р. і перервало науку Тарасову. На жадання пана всю його двірню, що пробувала в Варшаві, а враз з нею й Тараса, вислано пішком, «по етапу», по-нашому б сказати, цюпасом, аж до Петербурга.

Тут на усильну просьбу самого Тараса віддав його пан на науку до маляра Ширяєва, у котрого Шевченко пробув 8 літ. На лихо, Ширяєв не був зовсім малярем в правдивім значенні того слова, – то був маляр кімнатний, ремісник, у котрого Шевченко, побувший рік у Лямпі, не мав чого вчитися, а тільки мусив заробляти на себе й на пана. З праць, котрі він виконав тоді в наймі у Ширяєва і, розуміється, на його дохід, годиться згадати про орнаменти al fresco в великім театрі петербурзькім. Але все-таки роботи того роду, а надто погане наємницьке життя у Ширяєва мучили Шевченка, не могли вдоволити його духу.

Украдком, вечорами бігав він до парку, званого Літній сад, і відрисовував поуставлювані там дрантиві статуї міфологічних фігур. Під час одного з таких сеансів перед групою Лаокоона здибав його земляк його, Сошенко, що й сам, вийшовши з бідної міщанської родини і раз у раз борючись з нуждою, добився в Петербурзі науки і хліба. Сошенко ужив всіх способів, щоб допомогти землякові, про котрого чув уже давніше.

Познайомив його з невеличким урядником, але талановитим писателем російсько-українським Євгенієм Гребінкою, автором пречудових українських байок, а Гребінка старався звернути на Шевченка і на його страшну долю увагу великого пана і знаменитого поета російського Жуковського, що був домашнім учителем наслідника престолу, а пізнішого царя Олександра II. Сошенко розказав про Шевченка також своєму вчителеві в Академії штук Брюллову, завідателеві артистичного товариства Григоровичу, маляреві придворному Венеціанову і другим. Ся група світлих людей, талановитих артистів і чоловіколюбців зайнялася поліпшенням долі Шевченка, котрий, зіткнувшися хоч здалека з тим світом, до котрого рвалася його душа, попав в таку тоску і тугу, що думав о самовбивстві, а далі захорував на сильну гарячку і мусив бути відданий до шпиталю.

Тим часом Жуковський і Венеціанов зуміли заінтересувати долею Шевченка навіть царську родину. За почином цариці устроєно лотерею на портрет Жуковського, намальований Брюлловим. Всі білети тої лотереї закупила царська родина, Венеціанов сторгував Шевченка у його пана, і за ціну портрета, 2 500 рублів, викуплено Тараса з неволі. Тепер міг він вступити в пороги Академії штук, котра досі була для нього замкнена як для кріпака. Швидко стався Шевченко одним з улюблених учеників Брюллова, а навіть почасти його товаришем, а по виїзді Сошенка на Україну заприязнився з другим талановитим малярем української природи – Штернбергом.

Але рівночасно з музою малярства під час прогулок по Літньому саду і друга сувора та далеко більше могуча муза завітала до бідного челядника славетного майстра Ширяєва. Ще в кріпацтві повстали перші поетичні плоди Шевченка, а й пізніше, вже як студент Академії штук, він частенько кидав пензель і палітру і хапав за перо, щоб виливати на папір мелодійні пісні, заповняючі його душу. Сошенко нерадо дививсь на ті відскоки від малярства, а й Штернберг, мабуть, не дуже на них розумівся.

Аж ось в р. 1840 один панок український на прізвище Мартос, познайомившися случайно з Шевченком, зайшов якось до нього на квартиру. Тараса не було дома, тільки був живший з ним ураз Штернберг. На столі, на ліжку і під ліжком Шевченка найшов Мартос кілька шматків записаного паперу, піднявши один з них, він прочитав на нім слова: «Червоною гадюкою несе Альта вісті» і т. п., – і слова ті відразу вдарили його своєю поетичною силою і мелодійністю. Товариш Шевченків сказав йому, що такого добра у Тараса цілий пакет.

Коли прийшов Шевченко, Мартос випросив у нього той пакет для перегляду, і заким ще наш артист встиг упімнутися о його зворот, побачив на книгарських полицях книжечку маленького формату під заг[оловком] «Кобзар Тараса Шевченка». Повторилася тут потрохи та сама історія, що 1798 р. з Котляревським, у котрого якийсь Парпура переписав і украдком видав перші часті «». І сим разом маленька, без відома автора видана книжечка мала становити епоху в історії духового розвою цілого народу українського.

Але видання тої книжечки становить епоху і в житті самого Шевченка. «Кобзар» зробив величезне враження на світлих українцях. Всі українці побачили в авторі сеї книжечки відразу перворядне світило рідної літератури, а такі великі пани, як Гр. Тарновський, запобігають його приязні, переписуються з ним. Правда, в тогочасній літературі російській, зайнятій філософією Гегеля, Гете, штукою для штуки і ставившій Діккенса нижче, як Поль де Кока, Шевченко не найшов прихильного прийняття, а видана ним в слідуючім році обширна поема «» стрітила остру критику не тільки в Петербурзі, а й за границею, в Липську, у видаваних Йорданом «Slawische Jahrbücher».

Але на Україні слава поета росла. Книжки його облетіли весь край від Збруча до Дону, з Харкова писав до нього загально шанований і цінений писатель Григорій Квітка вельми прихильними словами, Тарновський запрошував його до себе, увесь світ усміхався молодому поетові. Почув він, що не малярство, але поезія є головним призванням його життя. Кинувся читати книжки, студіювати рідну історію, великі плани почали снуватись в його голові. А тим часом туга рвала його на Україну, котрої більш як 12 літ не бачив і про котру так багато говорили йому оповідання Штернберга, а ще більше, може, товстий його альбом рисунковий.

В р. 1843 поїхав Тарас на вакації до рідного краю. Був се свого роду тріумфальний поворот чоловіка, що перед 12 літами покинув сі сторони в дреліховій куртці покойового козачка, ведений цюпасом ураз із купою голодних і холодних кріпаків під конвоєм солдатським. Правда, рідна хата поетова і відносини родинні від того часу зовсім не поліпшилися і зробили на нього важке, пригнітаюче враження, тим більше, що помимо своєї слави і свободи Тарас був бідним студентом Академії і нічим не міг допомогти своїй нещасній родині.

Вернув до Петербурга восени того ж року, освіжений повітрям рідної України, упоєний запахом її степів, покріплений і збагачений знакомством з многими людьми, розмовами з мужами найчільнішими, яких тоді мала Україна. По дворах панських він придививсь і прислухавсь останкам козацької традиції, познайомився з людьми, що колись училися в заграничних університетах, півперек перейшли Європу в наполеонських походах, належали до тайних товариств конституційних, що потворилися були в останніх часах панування Олександра І, а й тепер ще, закопавшися в тихих хуторах і дворах придніпрянської України, під попелом чудацтва і здичіння хоронили іскри святого огню – любові до всього, що чесне і добре.

До таких людей зачислити треба де Бальмена, обукраїнщеного емігранта французького, далі Закревського, історика України Маркевича, багатого поміщика Лизогуба, Тарновського і других. Вплив тих людей і ближче познайомлення з ліберальними напрямами і республіканською традицією козацькою значно розширили світогляд Шевченка. Але може найважніше і найблагодатніше для нього було коротке пробування в Яготині, в домі князя Рєпніна, колишнього віце-короля саксонського і генерал-губернатора Малоросії, одного з найінтелігентніших і найліберальніших людей в тодішній Росії. Дочка князя Варвара стається його щирою приятелькою, порадницею i опікункою.

До так живих впливів додати треба щей впливи літературні, особливо вплив Міцкевича і тодішнього слов’янофільства. Шевченко в р. 1844 пише в Петербурзі свою поему «», модельовану на взір Міцкевичевої поеми «Petersburg», збирає матеріали і студії до поеми «» і в знаменитім прологу до тої поеми короткими словами висказує програму слов’янофільства, основаного на братерстві, рівності і любві взаємній усіх слов’янських племен.

Літом 1844 року Шевченко покидає Петербург і їде знов на Україну, скінчивши науку в Академії і одержавши золоту медаль і титул свобідного художника. Час від 1843 до 1847 року – то найвищий розцвіт його таланту, найщасливіша доба в його житті. Свобідний, щасливий, він їздить по Україні, від двора до двора, вітаний усюди з великою радістю. В Києві дістає місце при комісії археографічній. Там же довкола нього громадиться молодіж, котра вже перед тим, певно почасти і під впливом його пісень, утворила була таємний зв’язок в цілі освічування народу і знесення кріпацтва.

Шевченко вносить новий дух, нові погляди в ту громадку людей молодих, гарячих і перейнятих бажанням загального добра. Огненна його поема «» проймає перестрахом найінтелігентнішого з тої молодежі – Костомарова, котрий з Харкова приніс був більш вироблену програму федералістичного слов’янофільства. Зав’язується товариство Кирила і Мефодія, котре лучить в собі програму освіти народу, знесення підданства з програмою федерації всіх слов’ян на грунті рівноправності і автономії поодиноких племен, під протекторатом царя російського. Шевченко хоч і не належав до того товариства, то все-таки був його душею, так як Костомаров його інтелектуальним провідником. Рівночасно Шевченко з поручения комісії археографічної їздить по Україні, рисує види пам’ятних в історії України місць, старих будівель, розкопує могили, збирає вражіння і думки, котрі опісля переливає в чудові пісні.

Але нараз з початком 1847 року вдарив грім з ясного неба і відразу знищив усі надії, усі плани поета. Задля денунціації студента Петрова відкрито товариство Кирила і Мефодія, арештовано його членів і відвезено до Петербурга. Арештовано й Шевченка задля його віршів «Сон» і «Кавказ», найдених у когось в рукописах. Вірші ті цар Микола взяв до себе і засудив їх автора в солдати до смерті, заборонивши йому при тім що-небудь писати і рисувати.

По тримісячній в’язниці в Петропавловській кріпості Тараса всадили в кибитку і вивезли до Оренбурга, відки опісля його вислано до форту Петропавловського. В Оренбурзі і Петропавловськім доля його була ще несогірша. Здибав він там людей інтелігентних, що симпатично віднеслись до нього, і між своїми начальниками, і між товаришами недолі, політичними засланцями, між котрими була група поляків, як поет Желіговський, Броніслав Залеський, Янковський і другі.

Доля його поліпшилась ще, коли комендант краю оренбурзького прикомандирував його як моряка (матроса) до наукової експедиції ученого академіка Бера, котра мала розслідити береги Аральського озера і пусті степи Раїмські. Більш як півтора року проплавав Шевченко по Аральському озері, урядово вважаючись моряком, а на ділі займаючись рисуванням видів місцевостей, трактований членами експедиції як рівний з рівними.

Аж коли по повороті до Оренбурга він предложив комендантові свій альбом видів околиць аральських, а комендант, думаючи, що виєднає для нього полегшу, доніс про се до Петербурга, відтам надійшла до коменданта остра нагана, Шевченкові альбом звернено і кару його заострено, бо вислано його до одного з найстрашніших місць карних, до Орської кріпості, над Аралом, де поет наш в тяжкім духовім пригнобленні, в тяжких муках і стражданнях пробув фатальних шість літ. Кореспонденція його з тих літ – се один ненастанний зойк живої душі, закопаної, як бачилось, на віки вічні в страшній, богом забутій пустині.

Але, втім, цар Микола вмер. Під пануванням Олександра II настала доба лібералізму, розпочався живий рух літературний і суспільний. Приятелі і протектори Шевченка виробили у царя увільнення поета з киргизьких степів. О увільнення старались найбільше президент Академії штук гр. Толстой і його жінка. По десятилітній відсутності Шевченко вернув вкінці до Петербурга, зламаний на здоров’ї, але не зламаний на дусі. Малярство і ритовництво зайняло тепер вправді найбільшу часть його часу, але й поезії він не покидав.

Вертаючи з Оренбурга, в дорозі до Москви задержаний в Нижнім Новгороді, написав поему «». Загалом муза його по 10 літах примусової мовчанки (та й то не цілковитої, бо в тих тяжких літах, крім многих оповідань на російській мові, постало багато дрібних, чудово гарних і глибоких пісень ліричних, повних жалю і болю, і з погляду на простоту, живість та безпосередність чуття, гідних, певно, стояти поруч з найкращими творами ліричними, які має література всесвітня) – муза його не вертає вже до тем національних і політичних, але вибирає теми загальнолюдські, суспільні, релігійні. Постає цілий ряд поем, як «», «Неофіти», «», і дрібних віршів, як «», «», «», котрі найвиразніше заперечують усім тим критикам, що вважають час по повороті Шевченка з неволі добою упадку його таланту поетичного.

Але здоров’я його було надломане. Ще раз побачив поет Україну, хоч і сим разом не обійшлось без конфлікту з поліцією, – ще надія малювала йому перед очима тихий рай родинного життя над Дніпром, серед степу коло Канева, – аж ось в лютім 1861-ого року заскочила його смерть в Петербурзі, і Канів, замість побачити Шевченка своїм горожанином, дочекався тої честі, що на його землі, на сугорбі над Дніпром, стала могила посліднього Кобзаря України.

Справді незвичайне, бурливе, повне конфліктів і перемін долі було се життя, багате на терпіння, але не позбавлене й радості, дружби, симпатії, подиву і тихої любові, – велика і всестороння школа для поета. І коли з чисто людського погляду мусимо обурюватись на долю, котра так тяжко побивала поета, то з погляду артистичного випадало б нам благословити її. Терпіння чоловіка, одиниці, перетопилися для нас в брильянти, котрими величається цілий народ, уся Слов’янщина.

Без тих тяжких і перемінних пригод, котрі сто раз більше і ліпше позволили Шевченкові пізнати світ і людей, ніж не знати яка школа, ніж тисячі прочитаних книжок, – не був би він здужав видобути з своїх грудей таких глибоко правдивих, натуральних і проймаючих тонів, які видобувати вміє один тільки народ з своєї мільйонової груді і з вікового досвіду. Справедливо, отже, говорить Драгоманов, що українські пісні народні і твори Шевченка – се два найцінніші витвори генія українського народу, найкращі свідоцтва про спосібність того народу до освіти і розвою, найкращі задатки його будущого поступу духового і культурного.

Поетичну діяльність Шевченка натуральним способом можемо поділити на чотири періоди, значно дечим різні один від одного. Перший період від 1838 р. до 1843 року, то єсть від увільнення з кріпацтва до першої поїздки на Україну. Тут Шевченко стоїть ще на грунті романтичнім, пише балади і сентиментальні думки, компонує менші, а далі і більші поеми історичні, котрих короною являється поема «Гайдамаки», зачата ще 1838-ого, а видана 1841-ого року. В поемах тих Шевченко ідеалізує козаччину з її гетьманами, походами та пожарами. Але вже й тут пробивається нахил поета до реалістичного трактування предметів, до аналізу чуття людського і до чисто психологічних проблем. В тій першій добі постає чудова «» і «».

В другій добі, котра тягнеться від першої поїздки на Україну 1843-ого до арештування весною 1847-ого року, геній Шевченка широко розпускає крила, вдаряє з великою силою в різні струни. Романтична струна не перестає ще звучати – постають ще й тепер деякі балади, але чисто баладовий тон в них глухне і тихшає супроти голосних нот психологічного і соціального аналізу. Так само й традиція козацька відзивається ще й тут, в «» і в «», але також більш як декорація тонкого аналізу психологічного.

Романтична наївність в поглядах на рідну історію уступає місце критиці, не раз дуже гострій, – постають такі речі, як «», «», «» і пр. З рамок націоналізму душа поета рветься на широке поле всесвітньої боротьби духу людського за поступ і свободу, – він пише «Івана Гуса», «Кавказ».

З другого боку, а українського становища національного Шевченко переходить і на становище соціальне, підносить могучий голос в обороні кріпаків («», «», «», «Сон», «») і підіймається на високу висоту вчителя і пророка народного, обличителя деспотизму політичного й соціального. Але побіч того з-під пера його виходять і чудові реалістичні картини 8 життя, як «», в котрій поет наш з великою любов’ю аналізує прояву абнегації задля любові материнської.

Нагле страшне нещастя підтяло ту широку діяльність поетичну, знищило навіть деякі досі написані твори, як поему про «Гуса». Під тиском регламенту воєнного Шевченкові годі було думати про таку широку творчість. Під впливом непривітних людей і ще більше непривітної природи киргизьких степів він заглиблюється в своє нутро, аналізує себе самого і виливає на папір свою власну журбу і муку. Період другої неволі поета – се період ліричних пісень, почасти особистого змісту, хоч і з широкою політичною та соціальною закраскою, почасти вельми оригінальних і характерних парафраз на пісні народні.

Вкінці, четверту добу становить час від 1858-ого р. до смерті поета. Поезія лірична, почата в неволі, тут звучить дальше, зміцнюється і розширюється аж до могучих акордів пісні «Світе ясний», котру можна назвати вітхненним апофеозом світла, поступу і свободи. Але характеристичним признаком сеї доби є зворот генія Шевченкового до тем релігійних («Неофіти», «Марія», «Царі», «», «Гімн чернечий» і т. п.).

Коли б мені прийшлось одним словом схарактеризувати поезію Шевченка, то я сказав би: се поезія бажання життя. Свобідне життя, всесторонній, нічим не опутаний розвій одиниці і цілої суспільності, цілого народу, – се ідеал Шевченка, котрому він був вірним ціле життя. Неволя і переслідування – чи то народне, політичне, суспільне чи релігійне – мали в нім непримиримого ворога. Бажання життя пробивається у всіх його творах як золота нитка з-посеред різнобарвної тканини. Індивідуальність людська – без огляду на стан, народність і віру – є для нього свята. Терпіння і кривди людські порушували його все з однаковою силою, чи то були терпіння мужички, гнаної на панщину і лишаючої свою дитину під снопом, чи терпіння молодої княжни, котрої життя знівечив рідний батько, чи генеральші, котру мати продала за генерала, за палати, чи тої жидівочки, котра мститься криваво на рідному батькові за поругані права люблячого серця.

От тим-то, линучи цілою душею до всіх страждущих і покривджених, Шевченко найревніших тонів добував із своєї кобзи, коли йшло о представлення недолі жіночої. Не знаю в літературі всесвітній поета, котрий би так витривало, так гаряче і з цілою свідомістю промовляв в обороні жінок, в обороні їх права на повне, чисто людське життя, котрий би таким могучим словом бичував усе те, що в’яже, деморалізує і тисне женщину.

Не знаю в літературі всесвітній поета, котрий би представив так високий а так щиро людський ідеал жінки-матері, як се вчинив Шевченко в своїх поемах «Відьма», «Неофіти» і «Марія». Не посвячення своєї людської індивідуальності для мужчини, але найвище натуження тої індивідуальності для діл милосердя, переможення власних терпінь, забуття власних ураз, де йде о службу високій і піднеслій ідеї – добра загалу, добра людськості – отсе ідеал жінки, який полишив нам в спадщині Шевченко. Тож не диво, що й найвищий дотеперішній здобуток людськості на полі моральнім, велику ідею любові ближнього, сю основну ідею християнства, Шевченко в головній мірі вважав ділом женщини – Марії, матері Ісусової.

Примітки

Вперше надруковано в журн. «Зоря», 1891, № 5, с. 86 – 90. Під такою назвою І. Франко написав кілька статей і доповідей українською, польською та німецькою мовами.

Збереглося два аркуші автографа: середина (11-й аркуш) і кінець (14-й аркуш) за підписом Ів. Франко, (ф. 3, № 681).

Між першодруком і автографом є незначні різночитання. Так, речення наприкінці статті: «Не посвячення своєї людської індивідуальності для діл милосердя, переможення власних терпінь, забуття власних ураз, де йде о службу високій і піднесеній ідеї – добра загалу, добра людськості – отсе ідеал жінки, який полишив нам у спадщині Шевченко» у «Зорі», як бачимо, із змінами і пропусками, від чого думка Франка була перекручена. Дане місце виправлене за автографом.

Подається за першодруком.

Гріммельсгаузен Ганс Якоб Крістофель (бл. 1621 – 1676) – німецький письменник-сатирик. У своєму найзначнішому творі «Пригоди Сімпліціссімуса» (1669) висловив протест проти війни, соціальної неправди, показав спустошення Німеччини, страждання народу.

Гощинський Северин (1801 – 1876) – польський поет-романтик, один з представників т. зв. української школи в польській літературі. В поемі «Замок Каньовський» (1828) з демократичних позицій описує Коліївщину – селянське антифеодальне повстання 1768 р. на Україні.

Ауербах Бертольд (1812 – 1882) – німецький письменник. У своїх «Шварцвальдських сільських оповіданнях» (1843 – 1854) відобразив життя і побут селянства.

Енгельгардт Василь Васильович (1755 – 1828) – поміщик, генерал-лейтенант, власник більш як 18 тис. душ кріпаків, багатьох сіл, зокрема Моринців і Кирилівки.

Син його… – Енгельгардт Павло Васильович (1798 – 1849) – позашлюбний син В. В. Енгельгардта, поміщик, з 1828 р. – власник села Кирилівки.

З паном Енгельгардтом подорожував Тарас то по Україні, то до Вільни, то до Варшави… – Фактів, які б свідчили про перебування, хоча б короткочасне, Шевченка у Варшаві, досі не виявлено. Сам Шевченко в автобіографії написав, що їхав зі своїм дідичем через Київ до Вільни, а згодом до Петербурга. Франко користувався неточними біографічними даними літературознавців того часу.

…Енгельгардт віддав його в Варшаві на науку до маляра-портретиста Лямпі. – Оскільки не доведено, що Шевченко жив у Варшаві, то ця версія дуже сумнівна. Деякі біографи вважають, що Шевченко, перебуваючи у Вільні, міг навчатися у Яна Рустема (Рустемаса), професора малювання при Віденському університеті.

…повстання польське… 1830 р. – Йдеться про польське національно-визвольне повстання, в якому народні маси не підтримали шляхту. Та й серед самих повстанців не було єдності. Царський уряд придушив повстання і ліквідував рештки державної самостійності Польщі.

…віддав його пан на науку до маляра Ширяєва… – Це сталося у 1832 році. Ширяєв Василь Григорович (1795 – ?) – майстер живописного і малярного цеху – насправді був людиною культурною і обізнаною не тільки в мистецтві, а й в літературі.

…орнаменти alfresco… – стінний живопис водяними фарбами по вогкій штукатурці.

… перед групою Лаокоона… – У Літньому саду стояла копія скульптури родоських митців «Лаокоон».

Сошенко Іван Максимович (1807 – 1876) – український художник-портретист, друг Шевченка. Сприяв викупу Шевченка з кріпацтва.

Григорович Василь Іванович (1786 – 1865) – російський історик мистецтва, секретар Товариства заохочування художників (1829 – 1854), професор і конференц-секретар Петербурзької Академії мистецтв. Сприяв викупові Шевченка з кріпацтва.

Венеціанов Олексій Гаврилович (1780 – 1847) – російський художник, один із зачинателів побутового жанру, засновник приватної рисувальної школи для обдарованої молоді s народу.

Всі білети тої лотереї закупила царська родина… – Шевченкознавцем П. Журом встановлено, що викуп Шевченка з кріпацтва відбувся на день раніше, ніж сама лотерея (див.: П. Жур. Шевченківський Петербург. К., 1972). Існує також припущення, що царська родина сплатила К. Брюллову не всі гроші і через це портрет Жуковського так і не потрапив до царського палацу.

Штернберг Василь Іванович (1818 – 1845) – художник-пейзажист реалістичного напряму, приятель Шевченка по Академії мистецтв.

Мартос Петро Іванович (1811 – ?) – поміщик з Полтавщини, на кошти якого було здійснене перше видання «Кобзаря» 1840 року. Сучасне радянське шевченкознавство вважає, що П. Мартос перебільшував свою роль у появі «Кобзаря» 1840 р., справжня ініціатива видання якого належала Є. П. Гребінці.

…якийсь Парпура переписав і украдком видав перші часті «Енеїди». – Франко має на увазі конотопського поміщика П. Парпуру (1763 – 1828), який без дозволу Котляревського у 1789 р. видав три частини «Енеїди».

Тарновський Григорій Степанович (1788 – 1853) – поміщик-меценат, власник великого маєтку в с. Качанівці на Чернігівщині, де бували визначні діячі, письменники і митці (М. Глінка, М. Гоголь, Т. Шевченко та ін.).

Кок Шарль Поль де (1793 – 1871) – французький письменник, автор численних популярних свого часу серед буржуазної читацької публіки романів, мелодрам, комедій, водевілів з паризького міщанського побуту.

…в тогочасній літературі російській… Шевченко не найшов прихильного прийняття… – І. Франко недиференційовано оцінює відгуки російської преси на вихід «Кобзаря» у квітні 1840 р. Поряд s негативними відзивами у реакційній журналістиці – О. Сенковського в «Библиотеке для чтения», М. Полевого в «Сыне отечества» були також і схвальні у прогресивних виданнях («Литературная газета», «Современник» та ін.). Найглибшою серед позитивних оцінок «Кобзаря» була невеличка рецензія в журналі «Отечественные записки» (1840, № 5).

Йордан Ян Петр (1818 – 1891) – сербо-лужицький славіст, професор Лейпцігського університету, автор праць з мовознавства, літературознавства й фольклору.

«Slawische Jahrbücher» («Jahrbücher für slavische Literatur, Kunst und Wissenschaft») – німецький славістичний журнал консервативного напряму, заснований Я. П. Йорданом. Виходив у Лейпцігу в 1843 – 1848 рр. У сучасному шевченкознавстві висловлюється припущення, що автором рецензії на поему Шевченка «Гайдамаки», вміщеної у № 1 журналу за 1843 рік, міг бути сам Йордан.

Бальмен Яків Петрович (1813 – 1845) – український художник-аматор. З Шевченком познайомився у 1843 р. Разом з М. Башиловим ілюстрував рукописний «Кобзар» (1844).

Закревський Віктор Олексійович (1807 – 1858) – поміщик, власник маєтку в с. Березова Рудка на Полтавщині. Шевченко був у нього в 1843 р.

Маркевич Микола Андрійович (1804 – 1860) – український дворянський історик, письменник, етнограф, автор п’ятитомної «Історії Малоросії» (1842 – 1843).

Лизогуб Андрій Іванович (1804 – 1864) – ліберальний поміщик з Чернігівщини.

Репнін-Волконський Микола Григорович (1778 – 1845) – російський державний діяч, генерал-губернатор Малоросії (1816 – 1834), власник маєтку в Яготині. Тут Шевченко перебував у 1843 і 1845 рр. і познайомився з багатьма прогресивними людьми України.

Дочка князя Варвара… – Рєпніна Варвара Миколаївна.

…в знаменитім прологу до тої поеми короткими словами висказує програму слов’янофільства… – Шевченкова політична програма у слов’янському питанні, висловлена, зокрема, у посланні-присвяті поеми «Єретик» – «Шафарикові», докорінно відрізнялася від програми консервативного російського слов’янофільства. Поет уявляв об’єднання слов’ян як республіканську федерацію на широкій демократичній основі. Саме про таке Шевченкове «слов’янофільство» і пише тут Франко.

Літом 1844 року Шевченко покидає Петербург і їде знов на Україну… – Тут Франко скористався неточними відомостями тодішніх біографів Шевченка. Влітку 1844 року Шевченко жив у Петербурзі, а вдруге поїхав на Україну тільки в березні 1845 р.

…дістає місце при комісії археографічній. – Повна назва: Временная комиссия для разбора древних актов при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе. Шевченка було зараховано до складу комісії у грудні 1845 р. На нього як художника покладалися обов’язки виявляти, описувати і змальовувати історико-культурні об’єкти.

Костомаров Микола Іванович (1817 – 1885) – український і російський історик, письменник, етнограф і публіцист.

Кирило-Мефодіївське товариство – таємна політична організація, яка існувала в Києві у 1845 – 1847 рр.

По тримісячній в’язниці в Петропавловській кріпості… – Шевченко відбув півторамісячне ув’язнення не в Петропавловській фортеці, а в казематі «Третього відділу».

…Тараса… вивезли до Оренбурга, відки опісля його вислано до форту Петропавловського. – З Петербурга Шевченка вивезли 30 травня, а до Оренбурга привезли 8 червня 1847 р. В середині червня його відправили не до Петропавловського форту, а до Орської фортеці.

… комендант краю… прикомандирував його… до наукової експедиції ученого академіка Бера… – Франко використав неточні відомості. Береги Аральського моря і Раїмські степи обстежувала експедиція під керівництвом капітана-лейтенанта флоту О. І. Бутакова. В складі експедиції О. Бутакова Шевченко виїхав з Орської фортеці до Раїма 11 травня 1848 р.

…вислано його до одного з найстрашніших місць карних, до Орської кріпості… – Шевченко тоді був висланий до Новопетровського укріплення (нині Форт Шевченка), куди він прибув 17 жовтня 1850 року.

Толстой Федір Петрович (1783 – 1873) – російський скульптор і живописець, віце-президент Академії мистецтв в Петербурзі. Клопотався про звільнення Шевченка після смерті царя Миколи І.

Ще раз побачив поет Україну, хоч і сим разом не обійшлось без конфлікту з поліцією… – Останній раз на Україну Шевченко приїздив у 1859 році. За поетом було встановлено нагляд, і в липні після сутички з дворянином Козловським за недозволені розмови на антирелігійні й антиурядові теми його знову заарештували, пізніше звільнили й примусили виїхати до Петербурга.

З рамок націоналізму душа поета рветься на широке поле всесвітньої боротьби… – Франко має тут на увазі значне розширення тематики поезії Шевченка, посилення сатирично-викривального соціального пафосу, зміцнення інтернаціоналізму як суттєвої якості творчості Шевченка.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 28, с. 112 – 122.