2. Життя Івана Вишенського
Іван Франко
Серед таких обставин виринає надзвичайна постать Івана Вишенського. Треба було незвичайних обставин, щоб чоловікові невисокого роду було можливо пізнати тодішнє життя у всій різнородності його явищ, та потім вирватися з нього і станути на такім високім становищі, з якого видно було ясно значення тих явищ, не зовсім ясне навіть для людей високопоставлених на драбині тодішньої суспільності. Треба було йому основно зректися того світу з усіма його повабами та покусами, з усею його моральною байдужністю або й гнилизною, щоб викресати зі своєї душі такий могутній огонь, який горить у писаних словах Вишенського і не перестає й досі промовляти до нашого серця.
Дуже небагато знаємо про життя того цікавого чоловіка. Здається, що родився він коло р. 1550 у галицькім містечку Судовій Вишні з родичів, мабуть, не так-то дуже бідних, міщан, або дрібної руської шляхти. Родичі ті, певно, старалися дати йому початки шкільної науки, хоч початки ті не могли бути великі: читання церковних книг, писання, спів церковний та й годі. Здається також, що по скінченні школи родичі постаралися примістити його при дворі якогось вельможного пана.
Такі пани держали в ті часи у себе по кілька сот молодих людей біднішого стану, уживали їх до всяких послуг, але при тім молоді люди знайомилися з ширшим життям і різними не раз і вченими людьми, з політикою і справами крайовими, їздили зі своїми панами до столиці або й за границю, одним словом, доповнювали свою освіту шкільну, а властиво набиралися далеко не раз вартнішої і ширшої освіти й оглади світової.
Таким опікуном Івана Вишенського був найправдоподібніше князь Василь Костянтин Костянтинович Острозький, найбільший тоді руський пан, властитель величезних маетностей, чоловік, що замолоду мало чим відрізнювався від звичайної бундючної та бучної шляхти польської, та аж на старість зробився руським патріотом, опікуном освіти і защитником православної віри. І ось він почав, не щадячи грошей і заходів, працювати для піддвигнення освіти і сили серед руського народу.
Заложив у своїм місті Острозі першу руську Академію (коло р. 1577), де вчили молодих русинів язиків: церковного, латинського і грецького, а також різних вищих наук. До тої Академії він покликав високовченого грека Кирила Лукаріса, а також добре вченого і розумного русина Герасима Смотрицького на вчителів. При Академії завів і друкарню, в котрій в р. 1580 видав дуже гарне видання цілої Біблії в новім перекладі на язик церковний, а опісля видавав багато цінних книжок чи то для вжитку православних церков по містах і селах, чи для оборони руського народу та православної віри від різних напастей з боку ворогів.
Що пробування при дворі такого пана мусило бути дуже корисне для молодого Івана Вишенського, навіть коли б він і не був учеником Академії Острозької, се певна річ. А що він був при дворі Острозького, се видимо з того, що Вишенський на ім’я Острозького прислав пізніше одно своє посланіє із Святої гори Афонської, далі з того, що про важніші міста в добрах Острозького – Острог, Луцьк, Жидичин – говорить як про такі, в котрих він бував і котрі добре знає. З одного твору Вишенського довідуємося, що він довший час жив у Луцьку, може, при заряді дібр князівських, т. зв. економії, і певно був не посліднім чоловіком, коли один польський чернець, і то не простий, а «містр», т. є. начальник, жив з ним у такій близькій приязні, що наклонював його перейти на католицьку віру, а далі звірився перед ним, що звів з розуму одну дівчину.
Маючи коло 30 літ, значить, десь коло року 1580, Вишенський покинув двір князя Острозького і вибрався на прощу в далекий край, у Туреччину. Там на полудневому кінці Македонії вскакує в море висока подовгаста гора, сполучена з твердою землею тільки вузькою шиєю. Гора та, покрита лісами, з давен-давна служила пристановищем для християнських монахів та пустинників, що тут хотіли в тиші та побожних думах кінчити свій вік.
Ся гора зветься Афон, або Свята гора, і є ще й донині в виключнім посіданні монахів православних – грецьких, болгарських, сербських і російських. В ті часи, про котрі тут оповідаємо, жило таких монахів на Афоні по 3 або 4 тисячі. Деякі жили в монастирях, інші в осібних келіях серед лісу та скал, а треті, що хотіли держати найгострішу регулу, замурувалися в ямах та кам’яних печерах, куди тільки раз на тиждень подавано трохи пряженого бобу, щоб не вмерли з голоду. Ті, що сиділи в монастирях, займалися управою ріллі, торговлею та промислом; не оставалися без роботи й пустинники.
Значна часть монахів щороку виходила в різні християнські православні краї за милостинею. Особливо радо йшли вони на Молдавію та в Волощину, в Росію і у Польщу, де розповідали про святобливе, райське життя монашеське на Святій горі. От тим-то дуже часто лучалося, що такі попрошайки вертали на Святу гору не тільки з багатою милостинею, але також вели з собою нових охотників до пустинного побожного життя. Таких охотників ішло з Русі в ті часи розбудженого релігійного руху досить багато. Одним із них був також Іван Вишенський. Що склонило його покинути світське життя – чи пересит двірським шумом, чи які родинні гризоти, чи, може, яка нещаслива любовна історія, чи виключно релігійні причини, сього не знаємо.
На Афон можна було йти тоді різними дорогами. Найчастіше наші люди ходили через нинішню Буковину або Бессарабію, Румунію, а відти через Дунай до Болгарії та Македонії. Але в часах війн та розрухів, дуже численних у тих краях, можна було йти також іншою дорогою: через Карпати на Угорщину, відси в Сербію, або нинішню Боснію та Герцеговіну, а відти албанськими горами понад річкою Вардаром аж до Солуня.
Здається, що власне тою другою дорогою пішов Іван Вишенський, бо в однім, і то найвчаснішім його писанні, під заголовком «Новина, или вѣсть о обрѣтеніи тѣла Варлаама Охридскаго», маємо слід, що він був у місті Охріді в горішній Албанії, де тоді була стара болгарська митрополія. Там недавно перед тим турецькі яничари вбили митрополита Варлаама, а його тіло вкинули в Вардар. Віднайшовши те тіло, християни поховали його тайком недалеко міста Велеса, нинішнього Кепрілі, а коли по кількох літах відносини трохи заспокоїлися, перенесли з парадою те тіло до Охріди. Про сю подію оповідає Вишенський досить важкою церковною мовою в першім своїм творі, написанім, певно, після усного оповідання, може, ще в дорозі до Афону або, може, зараз по приході на Афон, для оповіщення побожних монахів та численних прочан, що сходилися на Святу гору, про те, що сталося в досить далекій та не легко доступній Охріді.
На Афоні пробув Вишенський напевно яких 40 літ, до своєї смерті, яку можемо покласти коло р. 1620 – дати напевно не знаємо. Зразу він мусив бути послушником і, здається, що був ним у монастирі св. Павла, відки аж по 10 літах, десь у р. 1592 або 93 посилає на Русь своє перше «Посланіє до всіх обще в лядской земли живящих». Вибувши літа монастирського послуху, Вишенський осів у самітнім скиті десь серед лісу і пробув тут, зайнятий ручною роботою, читанням побожних книг та писанням своїх «Посланій», аж до р. 1605.
В тім році, невідомо з якої причини, пішов на Русь, жив якийсь час в Угорниках коло Отинії, був потім у Львові, мабуть, і в Острозі у старенького князя Острозького, свого колишнього добродія, був у монастирях в Уневі та в Дермані, відки вернув назад до Угорник, а потім пішов у гори до свого давнього товариша із Афону Иова Княгиницького, що жив тоді недалеко теперішнього села Дори в т. зв. Марковій пустині, де пізніше оснував славний монастир Скит Манявський. Поживши якийсь час із Княгиницьким у самоті «під смереками», він вернув назад на Афон.
Жив там кілька літ, переходячи від монастиря до монастиря, молячися та пишучи дальші свої твори, поки нарешті десь по р. 1610 не забажав зовсім відлучитися від світу і не осів у кам’яній печері, де можна було жити тільки в острих постах та мовчанні і відки тільки одна смерть могла увільнити аскета. В тій печері він коло р. 1616 написав ще один свій твір з приводу виданої тоді руською мовою книги Івана Златоуста «О священствѣ»; здається, що се був останній його твір.
Про дальше життя й смерть його не знаємо нічого. Маємо тільки відомість, що в р. 1621 православні русини, зібрані в Луцьку для наради над способами піддержання православія, між іншим, ухвалили вислати на Афон своїх післанців і спровадити відтам учених і святобливих мужів руського роду, а особливо Івана Вишенського для підпори і оборони православія на Русі. Очевидно, про смерть Вишенського на Русі тоді ще не знали; але чи ходили з Луцька післанці на Афон і чи привели кого з руських афонітів на Русь, сього не знаємо.
Оце й усе, що можемо сказати про життя Івана Вишенського. Спитає, може, дехто, чим цікаве се життя для нас і що можемо навчитися з нього? Певна річ, того не можемо ані не повинні ми вчитися, аби в часах тяжких чи то для наших близьких, чи для цілого краю покидати світ і людей, іти в пустиню чи в монастир та вести там життя хоч би в холоді й голоді, та все-таки супокійне, безжурне і присвячене виключно молитвам та дбанню про спасения власної душі.
Коли що в житті Івана Вишенського цікаве й навчаюче для нас, так се те, що, дійшовши до мужеської дозрілості, він покинув сей світ певно не з біди і не для безтрудного прожитку, але для того, що сяким чи таким способом дійшов до переконання, що сей світ зіпсований. Задля свого переконання він покинув панський двір, і службу, й достаток, покинув товариство розумних та освічених людей, одним словом, покинув усе, що в житті дороге чоловікові, і пішов робити таку службу, яка йому в ту пору для загальної справи видавалася найкориснішою, пішов служити тій справі молитвою і словом. Те своє переконання про важність сеї своєї служби він не раз у своїх писаннях висловляв досить ясно й досадно.
«Или не вѣдаєте, бѣдницы, – писав він у своїм гарнім творі, що має титул: «Порада о очищенію церкви», – если бы не было истинных иноков и богоугодников межи вами, уже бы давно якоже Содома и Гоморра жупелом (сіркою) и огнем у Лядской земли есте спопелѣли».
І далі в тім самім творі знов та сама думка:
«Вѣру мы ими, если бы вас иноки перед богом не заступали, уже бысте давно с всею своею потѣхою мирскою исчезли и погибли».
Можна думати, як хто хоче про таку віру в заступництво монахів за світських людей, можна порівнювати її навіть з вірою того божевільного, що, піднявши палець угору, стоїть недвижно й думає, що тим пальцем він підпирає небо, яке без того впало б і потовкло всіх людей на смерть, – та все-таки Вишенський цілим своїм життям доказав, що та віра в нього була не тільки щира, але зовсім не безплодна, бо заповнила його життя діяльністю, як на свій час, дуже смілою, подиктованою дуже високим розумінням людської гідності. Вже сам його вихід на пустинне життя і потім його недовгий побут на Русі були вчинки, що доказували його життєву незалежність і горожанську відвагу.
Бо подумайте, чи багато знайдеться у нас людей, які би зважилися для свойого переконання наразитися іншому, старшому, або цілому загалові, стратити ласку у начальника, відректися посади, або хоч би тільки невеличкої користі? З того погляду Іван Вишенський може ще й нашому поколінню служити прикладом твердості і стійкості характеру, прямоти та ясності в вислові своїх поглядів і згідності між переконаннями та цілим своїм життям.
Примітки
…жив якийсь час в Угорниках коло Отинії… – Село тепер Коломийського району Івано-Франківської області, Отиня – містечко того ж району і області.
…був у монастирях в Уневі тав Дермані… – Унівський (с. Львівської області) та Дерманський (с. Здолбунівського району Рівненської області) православні монастирі, що були в кінці XVI – першій половині XVII ст. осередками антиуніатської боротьби на Україні.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 28, с. 266 – 271.