3. Погляди на духовенство
Іван Франко
Та не лише своїм життям і характером важний і цікавий для нас Іван Вишенський, але головно тими писаннями, що дійшли від нього до нас. Ті писання всі зложені на Афоні (з виїмком одного писання до Юрія Рогатинця) і посилані з Афону на Русь, звичайно з означенням імені автора і місця його пробування та заосмотрені досить просторими і характерними титулами. За його життя вони не були друковані, з виїмком одного, написаного в формі соборного посланія всіх афонських монахів руської народності до русинів, що жили під польською короною, яке без означення імені автора було друковане в р. 1598 у виданій князем Костянтином Острозьким т. зв. «Острожській книжиці в десятьох відділах» у додатку до сімох посланій александрійського патріарха Мелетія Пігаса против унії.
Інші його твори заховалися в дуже немногих рукописах і були частями опубліковані в різних видавництвах у другій половині XIX в. Всіх творів Вишенського маємо 18, не вчислюючи туди вставлене ним у один твір давніше оповідання про напад латинян на Афон у XIV в. Деякі твори дуже короткі, але деякі мають досить просторий об’єм і, видані всі разом, утворять порядний і дуже інтересний том. Не думаючи перечислювати тут і переходити за порядком усі ті твори і маючи намір у дальших книжечках «Універсальної бібліотеки» подати ще деякі з них у перекладі на нашу новочасну мову, наведу тут тільки дещо з них для характеристики основних поглядів автора, щоб дати пізнати, яка то щира і сміла душа і як живе та міцне слово були у нашого письменника перед 300 роками.
Оповідаючи вище про заведення церковної унії в Південній Русі, я згадав між іншим, яке-то лихо мали русини з правом патронату, по якому король поставляв єпископів, а дідич православних попів у своїх маєтностях. Отож у своїй «Пораді о очищенню церкви» Іван Вишенський радить русинам явно й рішуче виступити проти того права.
«На священницький ступінь нехай вступають після приписів святих отців, а не по своїй волі задля лакомства тілесного, щоб захопити маєтки, панство та почесті. І кожного такого, що сам наскакує, не приймайте, а коли король дасть вам його без вашого вибору, проженіть і прокленіть. Бо ж не в папіжа ви хрестилися і не в королеву власть, аби вам давав вовків і злодіїв, розбійників і антихристових таємників. Ліпше би вам без владик і без попів, чортом поставлених, таких, що купили собі ту гідність, не бувши її варті, до церкви не ходити, ніж з владиками і попами, не від бога званими, в церкві бути, її безчестити і православіє топтати. Бо ж не попи нас спасуть, ані владики, ані митрополити, але тайники нашої віри і православне заховання заповідей божих, се мусить нас спасти».
Щоб оправдати, чому він, хоч сам із духовного стану, так остро виступає проти тодішнього духовенства, Вишенськнй подає ось яку досадну характеристику тодішньої південноруської єрархії.
«Бо нині, – пише він, – прокляті владики поробили собі фільварки із спільних монастирів і годують у них гінчих псів, а не душі, що спасаються для вічного життя».
А на іншім місці відзивається ще гостріше:
«Нехай будуть прокляті владики, архімандрити та ігумени, що поспустошували монастирі, і фільварки собі з місць святих поробили, і самі тільки зі своїми слугами та приятелями в них тілесно, мов худоба, випасаються; на святих місцях лежачи, гроші збирають; із тих доходів, що надані на Христових богомільців, дівкам своїм віно готують, синів зодягають, жінок пристроюють, барви (ліберії) справляють, приятелів своїх збагачують, карити лаштують, повозові коні ситі та одної масті спрягають, розкоші свої поганські справляють.
А в монастирях не видно тих рік і потоків молитви чернечої, що після закону християнського повинні ненастанно плисти до неба, і замість безсонниці, пісень, молитов та празників духовних пси виють, голосять і дзявкають. А безбожні владики замість церковних правил та читання книжок і науки закону божого денно й нічно над статутами [Статутом називався збірник литовсько-руських законів, а статутами пізніше – збірники всяких законів і прав. – І. Ф] і брехнею весь свій вік вправляються та тратять, і замість богословія та уваги на правдиве життя, вчаться облесливості, хитрості людської, брехні, щекарства і викрутасів, чортівського пустомельства та лизунства».
Не можна відмовити справедливості сим словам Вишенського, коли зважити, що говорив він про таких владик, як Рогоза, Потій, Терлецький і їх спільники.
«Чи не ваші милості, – відзивається він до них, – голодних оголоднюєте і прагнущими чините бідних підданих, що мають такий сам образ божий, як і ви? Те, що понадавали благочестиві християни на сироти церковні та їх виживлення, лупите і з гумна стоги та обороги волочите самі зі своїми слуговинами наїдаєтеся, їх труд і піт кровавий, лежачи й сидячи, сміючись і граючись, поживаєте, горілки перепущані курите, пиво трояке превиборне варите і в пропасть неситого черева вливаєте. Самі з гістьми своїми пересичуєтеся, а сироти церковні, голодні та прагнучі, а бідні піддані в своїй неволі з річного доходу вижити не можуть, з дітьми тісняться, страви собі унимають, боячися, чи їм хліба до будучного врожаю дотягне».
Як бачимо, Іван Вишенський не з зависті ані з ненависті виступив проти тодішніх руських владик і вищого духовенства. Його боліло те, що ті владики держали своїх підданих, своїх одновірців, чи православних чи уніатів, так само, як і польські шляхтичі, і так само здирали та поневіряли їх. І ось він перший у нашім краї різко та сміло підніс голос в обороні того бідного робучого люду, показуючи панам і владикам, що той мужик – їх брат, а не проста робуча худоба, що він радується й терпить як чоловік і хоче жити як чоловік.
«Де ви голих зодягали? – питає він тих владик і панів. – Чи не ви самі оголюєте їх, з обори коні, вівці, воли у бідних підданих волочите, датки грошові, датки поту і праці від них витягаєте, бідних живцем лупите, оголюєте, мучите, томите; на роботу та в далекі дороги без часу, зимою і літом у непогідне верем’я гоните, а самі, як боввани, на однім місці просиджуєте, або коли й притрафиться того живого трупа на інше місце перенести, то в колисках переносите. А бідні піддані день і ніч на вас працюють і горюють.
А ви, виссавши їх кров і сили, їх працю й зусилля і зробивши їх голими в коморі й оборі, своїх шибеників приближених фалюндишами, уторфінами і каразіями (дорогими сукнами) зодягаєте, аби напасти очі гарною поставою тих слуг, а ті бідолахи-піддані навіть простої серм’яжки доброї не мають, аби покрити свою наготу. Ви з їх поту напихаєте повні мішки грошей, золотих, талярів, півталярів, ортів, четвертаків і потрійників, збиваєте суми-суменні, а ті бідолахи не мають навіть шеляга, за що солі купити».
Отакі смілі та гарячі слова в обороні простого, поневоленого та занедбаного народу, до того подиктовані не абстрактною християнською доктриною, а близьким і докладним знанням життя того народу, роблять нам пам’ять Івана Вишенського милою та дорогою. Була се натура проста й сильна, що не вміла кривити душею.
«Не думайте, – писав він, обертаючися до поляків, – що я так сміло до вас говорю і правдою в очі вас колю, бо сиджу ось тут на Афоні в далекім куті. Надіюся, що прийду до вас і сам і радо прийму навіть смерть за правду, коли на те буде божа воля».
І справді, він не побоявся прийти з Афону на Русь, хоч знов і те треба признати, що в Польщі тоді за такі смілі слова не було ще звичаю мститися на чоловіці. Пізніше єзуїти й того навчили поляків; майже всі визначніші аріани, особливо в Малій Польщі, погибли з рук сфанатизованих католицизмом розбійницьких шайок.
Примітки
Мала Польща – історична назва земель у верхній течії Вісли, що обіймали в XVII – XVIII ст. три воєводства – Краківське, Сандомирське і Люблінське.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 28, с. 271 – 274.