4. Погляди на освіту

Іван Франко

Івана Вишенського зачисляють звичайно до полемістів, що боронили православіє проти заходів латинства та унії. Се вірно, але тільки в часті. Властивої полемічної аргументації в його писаннях не так багато, як би веліла догадуватися назва полеміста, та й то властиві догматичні дискусії у нього не оригінальні, а взяті переважно з сучасних руських або польських полемічних творів.

Головна сила полеміки Вишенського, яка дуже часто переходить у сатиру, лежить у його глибокім розумінні етичної сторони спору між латинниками й православними, а головна сила його таланту в ілюструванні релігійних віроучень та суспільно-політичних відносин драстичними прикладами, подробицями та порівняннями, взятими з дійсного життя. Се надає його писанням далеко більшу історичну та літературну вартість, ніж та, яку мають хоч би наймайстерніші теологічні полеміки вроді «Палінодії» Захарії Копистенського.

Головну основу розлому між латинством і православієм Вишенський бачить у гордості латинників, а поперед усього пап римських, які задля своїх чисто світських, політичних цілей протягом століть систематично фальшували все християнське віроучення і традицію найстарших отців церкви та сімох вселенських соборів і зробили з релігії найстрашніший знаряд для духовного та політичного поневолення народів. Ту основну прикмету латинської культури, гордість і зарозумілість, Вишенський вияснює найрізнішими прикладами і найвимовнішими психологічними малюнками. Ось яким способом він влучно збиває пиху та гордість руських владик і єрархів:

«Говорите, – каже він до них, – ті хлопи прості в своїх кучках і домках сидять, а ми в палацах лежимо; ті хлопи з одної мисочки поливку або борщик хлепчуть, а ми прецінь по кількадесять полумисків різними смаками уфарбованих пожираємо; ті хлопибічським або муравським гермачком [Гермак, здрібніле гермачок – грубе сукно, вироблюване в XVI в. в польськім містечку Бічу (Biecz) або на Моравії. – І. Ф] покриваються, а ми прецінь в атласах, адамашку і соболевих шубах ходимо; ті хлопи самі собі і пани й слуги, а ми прецінь маємо по кількадесять лакеїв у ліберіях; перед тими хлопами ніхто славний шапки не здійме, а перед нами і воєводи здіймають і низько кланяються.

На таке кокошення, панове біскупи, відповім вам ось що: ті архієреї, що Христа замучили, були подібні до вас і сиділи на єпископських столицях, як і ви, але хлопи Христові ліпші від них були і нині є. Вони так само навантажували черева, як і ви, але хлопи Христові, голодні правди, ліпші від них були і нині є… Вони свої трупи так само м’яко і коштовно зодягали, як і ви, але простаки Христові в одній одежині ліпші від них були і нині є. Вони так само мали довколо себе драбантів, як і ви, але хлопи Христові, що самі собі служили, ліпші від них були і нині є.

Тамтих Пілати та Іроди так само шанували і перед ними уклякали, як і перед вами, але хлопи Христові, гонені і опльовані, обезчещені, поганьблені, обсміяні, биті і повбивані ліпші і чесніші і славніші від них були і нині є. Отак-то й ви панове біскупи, сидите на місцях єпископських, але не сидите на гідності й чесноті; пануєте над селами, але над вашими душами диявол панує; зовете себе свяченими, але єсте прокляті; именуєте себе єпископами, але єсте мучителі; міркуєте, що ви духовні, але ви поганці й язичники».

Отак-то смів тоді відзиватися духовний до духовних і не то, що його ніхто за се не переслідував, але його слова йшли з рук до рук, від братства до братства, із монастиря до монастиря, а найближча потомність під живим враженням його слів, шануючи його щирість, прямоту і неустрашену відвагу, а заразом його чисте й трудолюбне життя, називали його святим чоловіком.

Головну силу народу бачить Іван Вишенський не в пастирях, не в панах, а в стаді, в простім народі. «А на панів своїх руського роду не надійтеся, – упоминає він, – бо ті пани відкинулися своєї віри й мови і луплять незгірш чужих». Такого руського пана, що не дбає про свій народ, він називає «дитиною, що колишеться в колисці розкоші», а вкінці показує, що коли цінити чоловіка після його чесноти, праці та загального добра, то оті бідні хлопи та кожум’яки окажуться справді панами, а пани бідними невольниками, що термосяться в оковах своїх власних примх, пристрастей та пустоти життя.

Так багаті пани литовські, руські й польські посилали своїх синів на високі науки до Італії, Німеччини, Франції. Видячи, як ледачі люди виходять із тих шкіл, а не доходячи глибших причин, Іван Вишенський у своїх посланіях ударяв сильно на ті школи, в яких учать латинської та грецької мови, Платона й Арістотеля та інших поганських письменників. Не треба думати, що Вишенський так і хотів лишити своїх земляків у темноті та відгородити від решти світу, аби тільки врятувати їх православіє. Та проте певна річ, що він довгий час не міг розібратися в тих нових явищах західноєвропейської культури, що напливали на Русь.

Латиняни, а особливо єзуїти нападали на православіє з різних боків, опираючися на грецьких і латинських письменників, церковних і світських. Грецькі патріархи, особливо Мелетій Пігас і Кирило Лукаріс, писали також листи і книжки в обороні православія. Значить, треба було знати по-грецьки і по-латині, знати не тільки богословіє, але також історію, право церковне та світське і багато ще дечого іншого, щоб з успіхом боронитися. Зрозумів се Вишенський, бувши з Афону на Русі в початку XVII в., і вже потому писав, що не виступає загалом проти шкіл, але треба тільки пильнувати, аби в них не пропало православіє.

Та зате як гарно і розумно писав він до простих письменних людей, міських та сільських священиків і братчиків, поучуючи їх, як мають з пожитком відчитувати книжки або письма перед своїми парафіянами. Маємо образ, подібний до наших читалень у перших початках їх розвою, коли нерідко траплялося, що письменний у читальні був тільки один, священик або дяк, а решта членів були неписьменні, отже, слухачі, а не читачі. От тим-то сей письменний повинен був не тільки читати, але також пояснити людям прочитане.

«Поперед усього, – пише Вишенський у своїй невеличкій інструкції, поставленій на чолі доконаної ним самим неповної збірки його писань, – нехай буде прочитатель тямущий, у читанні біглий і бистрозорий. Нехай не повторюється і не зупиняється на одній речі по два або по три рази, але в міру, рівно нехай поступає слово за словом за стежкою того, що написано. Нехай на зап’ятих (протинках) зупиняється трохи, на точках більше, а пройшовши дві, або три, або кілько може захопити точок, а особливо, де би кінчився зміст речення, там нехай духом відпочиває, віддихає і постоює, а то для того, аби простим і неписьменним слухачам ясне і зрозуміле було значення того, що написано.

По-друге, зібравши докупи братію православних до школи рано, по проспанню ночі, поки ще світовий шум, тривога і турбота не наляже на здорову і свіжу думку і не перетягне її до земних клопотів, і доки ще живіт не навантажений стравами, тоді треба читати. По-третє: не обтяжувати слуху немічних людей довшим читанням, але власне 30 або трохи більше карток прочитати і на тім скінчити, а заложивши закладку, проси слухачів на другий поранок на такий самий празник і бенкет духовний, і так поранок за поранком проходячи, аж доки не скінчиш усеї книжки. А зібраних проси, щоб хто зачав слухати здорові та тверезі думки, написані в письмі, той дослухував і до кінця, а що з сього скористають, се, думаю, пізнають самі з досвіду, коли добре вислухають».

Ось і все, що наразі маю сказати про нашого давнього письменника Івана Вишенського. Небагато у нас у давнину було людей, котрі посміли б і зуміли б так близько доторкатися до насущних духових потреб нашого народу і виявляти ті потреби та долегливості його життя таким гарячим і ярким словом. Постать Івана Вишенського була першою літературною появою, що ще при кінці 1880-х років минулого століття збудила в мені охоту до наукового оброблення його літературної спадщини.

Здобутком сеї охоти були три наукові праці, присвячені Вишенському: одна писана російською мовою і друкована в «Киевской старине», 1889, ч. 4, при якій опубліковано декілька не відомих досі творів Вишенського, знайдених мною в рукописі Підгорецького монастиря; друга була простора розвідка: «Іван Вишенський і його твори» («Літературно-наукова бібліотека», книжка 21-30), написана ще 1890 р., а друкована аж 1895 р., а третя популярна розвідка, друкована в «Хліборобі» 1891 р. і видана також окремою брошурою. В р. 1900 я подав у «Записках наукового товариства ім. Шевченка», т. 35-36, ще один причинок до пізнання письменської діяльності Івана Вишенського про згаданий вище його твір, друкований за його життя 1592 р. Пізніше в р. 1902 постать Вишенського зробилася темою моєї поеми, якої передрук подаю ось тут. Основа поеми – печерне життя і смерть Вишенського – тільки в одній часті моя поетична фікція, бо про своє печерне життя згадує Вишенський сам у заголовку свойого останнього писання.

Примітки

… наймайстерніші теологічні полеміки вроді «Палінодії» – Твір українського письменника Захарії Копистенського

«Палінодія» (1619 – 1622), спрямований проти католицизму та унії.

…три наукові праці, присвячені Вишенському… – І. Франко має на увазі такі свої праці про І. Вишенського: Иоанн Вишенский (Новые данные Для оценки его литературной и общественной деятельности). – «Киевская старина», т. XXV, 1889, кн. 4, с. 141 – 151; Іван Вишенський і його твори. Львів, 1895, VII+536 с. («Літературно-наукова бібліотека», кн. 21 – 30); Іван Вишенський. Руський писатель XVI віку. – «Хлібороб», Коломия, 1892, № 8 – 11, і окремо.

В р. 1900 я подав… ще один причинок до пізнання письменської діяльності Івана Вишенського… – Йдеться про повідомлення І. Франка «Новий причинок до студій над Іваном Вишенським». – ЗНТШ, т. 35-36, 1900, с. 1 – 4.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 28, с. 274 – 278.