1. Роман – пануючий рід літератури в нашім часі

Іван Франко

Важність його історії. Головні історики роману. Грецькі початки роману. Новіший західноєвропейський роман і його походження. Прогалина між старогрецьким і новішим європейським романом заповнена духовними повістями греко-візантійськими. Романічний характер многих житій і апокрифів. Орієнтальні впливи на християнство і на його літературу. Документ тих впливів: повість про Варлаама і Йоасафа.

Роман, повість, новела – се такі роди літературної творчості, що, незвісні в початках національної літератури, з часом забирають усе більше місця, а в кінці, як отсе в наших часах, запановують майже неподільно в літературі, захоплюють найширший інтерес читаючої громади, витискають майже всі інші роди поезії, особливо епічної, і, стаючись духовною стравою мільйонів, здобувають собі величезний вплив і першорядне значення в історії людської цивілізації. Отим-то й не диво, що історія, а особливо почин і перші ступені розвою сього роду літературної творчості набирають великої ваги, зацікавлюють найвидатніших учених і істориків літератури в наших часах.

Досліди над історією роману і новели розпочалися доволі давно, з половини XVII віку. Лишаючи набоці італійців Джіральді і Пінья (Giraldi, De Romanzi), у яких роман (прозове оповідання про пригоди, особливо любовні, звичайних людей) змішано ще з романтичним епосом Боярда і Аріоста, першим істориком роману треба назвати француза Гюе (Huet, De l’origine des Romans, Paris, 1670), що, вельми характерно, бачить початок роману на Сході, в Азії, якої мешканці здавен-давна визначалися замилуванням до оповідань.

Та тільки у греків, в останніх віках до Христа, роман одержав артистичну обробку, стався відразу улюбленим родом літератури. Як найкращого писателя в тім роді Гюе хвалить Геліодора, згадує далі коротко про візантійський християнський роман Дамаскина, Євстатія і Теодора Продрома і зараз опісля переходить до Західної Європи, де, схарактеризувавши римського ученика грецьких романістів Апулея, вскакує відразу в середні віки і поповнює ту саму помилку, що й згадані вище італійці, себто мішає роман з поемами романтичними та національними епопеями французькими.

В XVIII віці чимало писали і спорили про початок і розвій роману, особливо в Англії і Франції. Витворились тоді дві теорії, з яких одна виводила так звані лицарські романи з півночі, від старих скальдів та готів, а друга – з полудня, від арабів та сарацинів, що довгі віки панували в Іспанії і Сіцілії, плекали поезію, письменство і науку і мали чималий вплив на середньовікову Європу. Здобутки всіх тих спорів зібрав докупи англічанин Денлоп (John Dunlop, History of Fiction, London, 1814), якого книжка, перекладена на німецьку мову з многими цінними доповненнями Ф. Лібрехтом («Geschichte der Prosadichtungen», 1847), сталася вихідною точкою для всіх новіших дослідів на тім полі. Денлоп зачинає від грецьких новел, підчеркуючи той факт, що вони уперше виринають на побережжях Малої Азії (мілетські історії), а далі розбирає детально заховані до нашого часу зостанки пізньогрецького і візантійського роману.

Варто зазначити, що головними представниками пізньо-грецького роману були християни: найталановитіший між ними, Геліодор, був єпископом трікським в V в. по Христі. Та проте його роман (Αίυιοπικά) немає ані крихти християнської закраски, але йде слідами поганських грецьких романістів Клеарха, Антонія Діогена, Ямбліха та Лукіана. І далі в візантійській літературі ідуть побіч себе дві течії. Помимо пануючого християнства, що продукує свою осібну літературу, озивається від часу до часу і поганська течія в романах Ахіла Тація, в пастирськім романі Лонга, в повістях Харитона, Євстатія, Теодора Продрома, автори майже нічим не зраджують, що вони християни або живуть у християнській суспільності.

Далі Денлоп переходить на захід, розбирає римські проби романістики, головно ж повісті Петронія і Апулея, по чім відразу перескакує в глибину середніх віків, до романтичної поезії європейської, до поем з циклу Артура і лицарів Круглого стола, далі до епопей національних з циклу Карла Великого, а в кінці до лицарських романів іспанських (цикл Амадіса), посвячуючи їх розборові найбільшу часть своєї книги. Дальшу обширну часть її займає огляд новел і легенд, по чім автор переходить до огляду французького і іспанського роману XVI і XVII віку і кінчить коротким переглядом романістики XVIII віку.

Цікаво, що автор сього цінного діла сам по своїх уподобаннях далеко не романтик і не поет; противно, він раціоналіст і скептик, дитя філософії кінця XVIII віку і глядить на роман тільки як на розривку. Розбираючи ті плоди «вимислу», він майже ніколи не позбувається саркастичної усмішки. І з погляду на свої естетичні принципи він доктринер і формаліст, отим-то й оцінки його роблять враження тупої схоластики; він або зовсім лишає набоці зв’язок даного автора і його твору з сучасним життям і світоглядом, або ограничується на скупих і недостатніх вказівках.

Від часу Денлопа дотепер праця над виясненням літературної історії роману зробила величезний поступ. Багато першорядних учених різних країв віддавали свої сили тій праці; доконано важних відкрить, опубліковано купу не звісних Денлопові пам’ятників, розширено і поглиблено поле дослідів, до чого в значній мірі причинилося і розламання тісних рамок схоластичної естетики та вироблена звичка розбирати твори літературні не як плоди пустого вимислу, а як вплив і воплощения певних ідеальних змагань людських, навіяних обставинами суспільного і духовного життя даної епохи.

Заслугою всіх отих новіших праць є вияснення того вельми сложного процесу, який причинився до розвою і зросту новішого європейського роману. Між національними епопеями і романтичними поемами середньовікової лицарської Європи і появою роману і новели як улюбленої літературної форми пройшла могуча історична струя, що дала початок до основної переміни всієї суспільності. Війни релігійні, єресі з їх пропагандою і літературою, впливи арабів і магометанства, хрестові походи і могучий прилив орієнтальних впливів на Європу, далі винаходи і відкриття кінця XIV і XV віку, рівночасний упадок Візантії і початок ренесансу і гуманізму в Італії, – отсе важніші з тих джерел, із яких вийшло нове життя Європи і які своїм порядком мали також величезний вплив на обновлення літературної творчості, на повстання і розширення нових форм літературних, із котрих насамперед новела здобула собі величезну популярність (Боккаччіо, Страпарола, «Cento novelle antiche» Банделло, у Франції Маргарита Наваррська, «Cent nouvelles nouvelles», в Іспанії Conde Lucanor), а за нею пішов роман.

Дивлячись збоку на первопричини французького роману, що, з одного боку, випливав просто з прозових переробок старих Chansons des gestes і поем про Артура та лицарів Круглого стола, а з другого боку силкувався нав’язати до старої грецької традиції і брав старі грецькі романи як взірці мови, стилю і композиції, можна б подумати, що власне зв’язок з греко-орієнтальною традицією досі не існував. І тодішні романописателі, певно, й самі так думали. А прецінь така думка була зовсім хибною. Ближчий дослід, що бере на увагу самі теми романістичні, показує нам, що грецький вплив на творчість західноєвропейську майже зовсім не переривався, що й орієнтальний вплив був далеко давніший, ніж хрестові походи і навіть ніж розширення богумильської секти по полуднево-західній Європі, – тільки що впливи ті часто міняли форму, неначе той Протей, являлися людям в такій формі, яка в данім часі була в певній стороні найбільше улюблена.

Найважнішим посередником між старогрецьким романом і такою ж новелою а західноєвропейським романом і новелою часів гуманізму був так званий духовний роман. Були се оповідання, писані в тоні і стилі житій святих, діяній апостольських або откровеній та видіній, пройняті не раз високим духом релігійним, гарячою вірою, а то й переплетені обширними викладами християнської догматики; та проте в їх епічнім скелеті дуже легко розпізнати ті самі основні схеми і ситуації, якими так характерно визначується старий грецький поганський роман.

Пригоди залюбленої пари, розділеної противностями долі, киданої з одного прикрого положення в друге, по морі і по суші, картини різних країв, дивовижних народів, звичаїв і обрядів, розбійники і пірати, жерці, віщуни і самітні добродії, і в кінці всього того несподівана стріча в рішучій хвилі, пізнання і поєднання щасливої пари.

Або та ж тема, перенесена на поле більше психологічних конфліктів: залюблена пара розлучена зависними інтриганами, різнорідні спокуси розкоші, багатства, намов і брехливих обіцянок, щоби дівчину позбавити дівоцтва або парубка зробити невірним його улюбленій, – і знову після довгого ряду противностей – стріча і сполучення обох. Отже ж та сама схема є основою найдавніших християнських духовних повістей, звісних під назвою «Клементин», далі апокрифічного житія св. Павла і Теклі, такого ж житія святих Ксантіппи, Поліксени і Ревекки, тільки що ідеал тілесної любові перемінений тут в любов до Христа і його науки; вінцем роману являється не подружжя, а дівоча чистота або мучеництво за віру [Гляди про них: Dr. J. Langen, Die Klemensromane, ihre Entstehung und ihre Tendenz, auf neue untersucht. Gotha, 1890; Baring Gould, Early Christian Greek romances в журналі «Contemporary Review», 1877, October; Веселовский, Из истории романа и повести, т. I, стор. 29–64. Варто зазначити, що сей останній уважає звісне у нас оповідання про святого Василія і Євладія, вплетене в Амфілохієве житіє св. Василія, як характерний примір переміни ідеалів під впливом християнства: подружжя залюбленої пари, що було найвищою метою її змагань і вінцем усіх проб та покус, тут показане як дар злого духа, уділений взамін за душу любовника; тільки покута і церковне освячення перемінюють сей пагубний дар на добро (Веселовский, op. cit., 38). Нема сумніву, що й друге знамените житіє, так популярне у нас, а власне житіє св. Марії Єгипетської, є не що як старогрецька новела в християнській переробці і з християнсько-аскетичним закінченням].

Можна сміло сказати, що й інші парості обширної старохристиянської апокрифічної літератури, особливо такі, як житіє апостола Томи і його діла в Індії, житіє апостола Пилипа, діяння св. Івана на острові Патмі – не що як переробки романічних сюжетів дохристиянської Греції, хоча безпосередні взірці тих творів і не дійшли до нас [Про ті апокрифи гляди Lipsius, Die apocryphen Apostelgeschichten und Apostellegenden, 3 томи; грецькі тексти видав Тішендорф, Acta apostolorum apocrypha]. Таку думку висловив учений француз Шассанг (Chassang, Histoire du roman dans l’antiquité, ст. 234, 263), а німець Вейнгартен також зближував грецькі пастирські оповідання та «робінзонади» (схема: герой подорожує по морях, закинений на пустий острів, устроює собі там життя, не похоже на ту суспільність, в якій він виріс) з житіями єгипетських монахів і аскетів [Weingarten, Der Ursprung des Mönchtums im nachconstantinischen Zeitalter (Zeitschrift für Kirchengeschichte, herausg. von Th. Brieger, Bd. I, 1877)].

Як бачимо, християнство і тут, на полі літературної творчості, було вірне своїй реформаторській ролі. Як в обсягу звичаїв і обрядів воно переймало старі, усвячені форми, а вливало в них нового духа, так само і в обсягу повісті і роману: на взір поганських повістей і новел поставали під пером християнських писателів нові твори в тім же роді, з таким же змістом, з такими пригодами, перипетіями, описами, – тільки що світ ідеальний тих нових творів, змагання, уподобання і погляди виведених в них людей були зовсім інші. Що з часом, при упадку просвіти і критики, ті побожні духовні твори, написані первісно для розривки або для пропаганди ідей, почали вважатися дійсною правдою або були заборонювані церквою як виплоди єретицьких доктрин, се не уймає їм зовсім характеру творів літературних.

Ті впливи грецької традиції літературної на грунті християнськім вчасно скомбінувалися з впливами орієнтальними. Сказавши правду, й само християнство супроти Греції було потрохи твором орієнтальним; ще більше орієнтального мало в собі жидівство, що, власне, в перших віках християнства кінчило своє перетворення з біблійного жидівства в рабінсько-талмудичне, і кінчило знову-таки під могучим впливом Сходу: адже перший корпус «Талмуда» складався в Вавілоні! А жидівство в перших віках нашої ери мало величезний вплив на християнство, далеко більший, ніж опісля, коли доконався рішучий розрив між обома сими релігіями.

А коли розрив сей доконався в другім віці по Христі, почалися, з іншого боку, орієнтальні впливи на християнство. Нині не підлягає вже сумнівові, що гностицизм постав в великій часті під впливом буддизму, а маніхейство було не чим іншим як перським дуалізмом, слабо склеєним з християнськими доктринами. А вплив тих двох могучих сект на християнство був дуже великий: він дав товчок до вироблення найважніших точок християнської догматики.

Секти ті сплодили також багату літературу, що, без сумніву, черпала з тих самих індійських та перських літературних джерел, звідки ішли й доктрини сект; зостанки тої літератури, чи то в сектантських первообразах, чи в переробках, приладжених відповідно до православних догм, заховалися і досі; найбільша часть апокрифічних діяній апостольських походить, власне, відси (гляди Lipsius, op. cit., I, 373).

Відтоді впливи орієнтальні на християнську літературу не переривалися. Одним із найзамітніших документів того впливу є духовний роман про Варлаама і Йоасафа, найкращий і найпопулярніший твір духовної літератури трохи пізнішої доби, VI або VII віку, і одна з найбільше розповсюджених книг всесвітньої літератури. Історія сеї книги хоч досі ще не вияснена у всіх подробицях, все ж таки незвичайно займаюча. Вона не позбавлена інтересу й для нас, бо ж «Душеполезная история о Варлаамі и Йоасафі» належала і в нашій старій літературі до найбільш улюблених книжок і полишила живі сліди і в народній пам’яті.

Примітки

Джіральді Ліліо Грегуар (1479 – 1552) – італійський письменник, учений.

Пінья Джованні Ніколуччі (1529 – 1575) – італійський письменник.

Боярд (Боярдо) Матео Марія, граф Скандіано (1441 – 1494) – італійський поет, епіграміст, автор поеми «Закоханий Роланд». Його «Три книжки про любов» (1472 – 1476) належать до кращих зразків лірики XV ст.

Аріосто Лудовіко (1474 – 1533) – італійський поет, автор поеми «Несамовитий Роланд» (остаточна редакція 1532 р.).

Гюе П’єр Данієль (1630 – 1721) – французький письменник, учений.

Геліодор (III ст.) – грецький письменник, автор любовно-пригодницького роману «Ефіопська повість» («Ефіопіка») який став зразком для галантно-авантюрних романів XVII – XVIII ст.

Євстатій (Євстафій) (друга половина XII ст.) – візантійський письменник, автор роману «Ісмена і Ісменій».

Продром Теодор (Феодор) (XII ст.) – візантійський письменник, автор сатиричних діалогів, віршованих романів.

Апулей Люцій (близько 125 – 180) – римський письменник, автор роману «Метаморфози» («Золотий осел»), в якому подано широку панораму побуту і звичаїв римської провінції II ст.

…гляди також руський переклад А. Кримського… – Йдеться про видання: Клоустон В. А. Народні казки та вигадки, їх вандрівки та переміни. З англійської мови переложив А. Кримський. Коштом К. Фрейтага. Львів, 1896, 183 с. (Літературно-наукова бібліотека. Друга серія, кн. 6).

Денлоп Джон Колін (1785 – 1842) – англійський учений.

Лібрехт Фелікс (1812 – 1890) – німецький фольклорист, перекладач.

…грецьких романістів Клеарха, Антонія Діогена, Ямбліха та Лукіана. – Йдеться про грецьких письменників, життя і творчість яких припадає на «римський період» (І – III ст.) давньогрецької літератури, тобто період, коли елліністичні країни були римськими провінціями.

Ахіл Тацій (V ст.) – давньогрецький письменник, автор роману «Левкіпа і Клітофон».

Лонг (близько II – III ст.) – давньогрецький письменник, вважається автором любовно-буколічного роману «Дафніс і Хлоя», який у епоху Відродження став зразком для «пасторальних» романів.

Петроній Гай, на прізвисько Арбітр (? – 66) – римський письменник, йому приписується авторство роману «Сатирикон» у 20-ти книгах, в якому відображено моральне виродження римського суспільства.

… до поем з циклу Артура і лицарів Круглого стола… – Йдеться про народні легенди, в центрі яких був образ короля бритів Артура (V – VI ст.), що успішно боровся проти англосаксонських завойовників. У період розквіту лицарської літератури (особливо з другої половини XII ст.) легенди про Артура широко використовувалися середньовічними поетами і романістами.

Амадіс Гальський, чи Уельський – герой іспанського лицарського роману «Амадіс Гальський» (початок XIV ст.).

Боккаччо Джованні (1313 – 1373) – італійський письменник-гуманіст. Найвидатніший його твір «Декамерон» («Десятиденник»; 1350 – 1353).

Страпарола Джованні Франческо (кінець XV ст. – 1557) – італійський новеліст.

Банделло Маттео (близько 1485 – 1561) – італійський письменник, автор любовних поезій та новел.

Наваррська Маргарита (1492 – 1549) – французька королева (з 1543 р.), письменниця.

Chansons des gestes (франц.) – дослівно – пісні про діяння, подвиги. Виникли на зламі XI – XII ст. на основі фольклору та творів мандрівних музикантів, які були виконавцями цих пісень-поем, До одного з таких циклів поем належить і «Пісня про Роланда» – визначна пам’ятка старофранцузького епосу XII ст. В основі її лежать народні пісні про походи Карла Великого (VII ст.). Герой поеми – учасник походу в Іспанію Роланд – втілює ідеали патріотизму та героїзму.

Ліпсіус Юстус Герман (1834 – 1920) – німецький учений, дослідник класичної філології.

Вейнгартен Георг-Вільгельм-Герман (1834 – 1892) – німецький історик релігії, учений-орієнталіст.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 30, с. 314 – 320.