11. Козаччина

Іван Франко

Четверта частина «Ілюстрованої історії» (ст. 261 – 420) обіймає час від початку XVII до половини XVIII в., який автор називає «козацькою добою». Козаччині в її декаденції та її епілогові – гайдамаччині – присвячено п’яту частину «Ілюстр[ованої] істор[ії]» (ст. 421 – 518). Сим двом частинам популярного викладу мають відповідати три або чотири томи просторого курсу «Історії України-Русі», із яких досі вийшов тільки один том VII (Київ – Львів, 1909 р., ст. 624), що обіймає історію козаччини від її початків з кінця XV в. до 1625 р.

Для історії початків козацтва в XVI в. зібрав проф. Гр[ушевський] величезний матеріал, особливо для освітлення внутрішніх відносин України в тих часах великого запустіння після татарських погромів. Може, занадто мало місця присвятив він деяким воєнним походам козаків, у яких на основі оповідань тогочасних письменників можна бачити справді геройський період у історії козаччини. Особливо скупим на місце оказався проф. Гр[ушевський] у представленні шляхетсько-козацьких походів на Волощину та Молдавію в рр. 1572 і 1574.

Другому з тих походів, якого проводирем був козацький отаман Свирговський, присвятив М. Костомаров простору монографію, яку проф. Гр[ушевський] разом із її польсько-латинськими джерелами лишив зовсім набоці, збувши сі два походи коротко на двох сторінках свого просторого курсу. Думаю, що не буде зайвим, коли в однім із дальших додатків сеї книжки подам у перекладі на нашу мову оба основні джерела до історії сих походів, а власне Яна Ласіцького «Історію походу поляків на Волощину з Богданом-воєводою в р. 1572» і Леонарда Горецького «Опис війни Івоні, воєводи волоського, в р. 1574».

Оскільки представлення початків козаччини в просторім курсі багате фактами та критичне, остільки ж популярний виклад в «Ілюстрованій історії» виходить блідим і подекуди натяганим. Зазначу тільки деякі такі натяжки та недокладності в оповіданні про початки повстання Хмельницького.

І так без підстави пр. Гр[ушевський] називає Барабаша Барабашенком і приймає на віру оповідання про викрадення Хмельницьким у нього королівських листів (ст. 326), яких у Барабаша, певно, не було. Неправдивою треба назвати відомість, що Хмельницького на Січі вибрано гетьманом (ст. 327), бо гетьманом міг іменувати тільки король. Недокладним у деталях треба назвати оповідання про битву на Жовтих Водах (ст. 327 – 8), по якому Хмельницький буцімто насамперед затримав військо Ст. Потоцького «на потоку Жовті Води», потім збунтував реєстрових козаків, що пливли Дніпром проти нього і приєднав їх до себе, а тільки «тоді й татари, що ще приглядалися тільки збоку, що то воно буде, прийшли до табору Хмельницького, і так вдарили всі разом на військо Ст. Потоцького». Фактично татари перші вдарили на польське військо, а козаки, що пливли Дніпром проти Хмельницького, перейшли на його бік іще перед появою польського війська на Жовтих Водах.

Не зовсім правдивим видається мені також твердження проф. Гр[ушевського], висловлене на стор. 331 – 333, про зміну поглядів Хмельницького наслідком його побуту в Києві по війні 1648 р. Читаємо там:

«Хмельницький вертав до Києва в радісній надії на скоре й щасливе поладнання козацької справи і кінець війни. Він все ще мав перед очима тільки справи козацькі, за котрі повставав. Народ український для нього, як і для проводирів попередніх повстань, був знарядом до осягнення козацьких бажань, а через козаччину міг сподіватися деякої полегші також і собі. Національна справа для Хмельницького не виходила поза релігійну справу, котрою теж не знати, чи дуже він інтересувався, бо не бачимо, щоби він стояв у ближчих відносинах з київськими кругами».

Аж по розмовах з тими київськими кругами та з єрусалимським патріархом Паїсієм, на думку проф. Гр[ушевського],

«Хмельницький почав іншими очима дивитися на своє повстання і його завдання. Добитися більшого реєстру і більших вільностей для козацького війська – се було мало; треба було думати про весь народ, про всю Україну». Таку думку висловив Хмельницький швидко потім у розмові з польськими комісарами словами: «Визволю з лядської неволі руський народ увесь. Попереду воював я за свою шкоду і кривду, тепер воюватиму за нашу православну віру».

Проф. Гр[ушевський] занадто багато ваги придає сим словам Хмельницького і дальшим, долученим до них його погрозам, які автор реляції Мясковський передав, мабуть, не зовсім вірно, в польськім дусі, з метою виставити Хмельницького перед поляками як необережного балакуна та самохвалька. Зате проф. Гр[ушевський] не звернув уваги на перший зазивний лист Хмельницького, виданий у початку 1648 р., в якім нема ані слова про особисті кривди та зневаги, дізнані Хмельницьким, а натомість дуже виразно зазначено кривди козацтва та загальне соціальне упослідження всього українського народу.

Примітки

Свирговський Іван (? – після 1574) – козацький гетьман на початку 70-х років XVI ст. Брав участь у визвольній боротьбі молдавського народу проти турецького іга. Зокрема на початку травня 1574 р. молдавське військо разом з козаками під проводом Свирговського визволило столицю Волощини Бухарест і зайняло важливий стратегічний пункт на Дунаї – м. Браїлу.

…присвятив М. Костомаров простору монографію… – Йдеться про працю відомого українського і російського історика, етнографа, фольклориста, письменника та публіциста М. І. Костомарова «Иван Свирговский – украинский казацкий гетман XVI века», надруковану 1855 р. у Петербурзі в журналі «Москвитянин», № 19-20, с. 77 – 106.

Ласіцький Ян (1534 – ?) – польський письменник. Написав праці, присвячені сучасним йому військовим подіям.

Горецький Леонард (бл. 1525 – після 1582) – польський історик, письменник, діяч реформаційного руху. У праці «Опис війни Івоні» (1578) висвітлив боротьбу військ господаря Молдавії І. Лютого і загону українських козаків проти військ турецького султана Селіма II у 1574 р.

Барабаш Іван (? – 1648) – військовий осавул реєстрового козацького війська. Належав до угодовської частини старшинської верхівки, яка допомагала магнатсько-шляхетській Польщі придушувати визвольний рух на Україні. Вбитий під час повстання реєстрових козаків на початку травня 1648 р. біля Кам’яного Затону.

Неправдивою треба назвати відомість, що Хмельницького на Січі вибрано гетьманом (ст. 327), бо гетьманом міг іменувати тільки король. – І. Франко тут не має рації, бо обрання Хмельницького гетьманом на Запоріжжі в січні 1648 р. саме й було обумовлене визвольною боротьбою українського народу проти магнатсько-шляхетської Польщі.

Недокладним у деталях треба назвати оповідання про битву на Жовтих Водах (ст. 327 – 8)… – І. Франко подає власний стислий опис битви, зазначаючи, що під Жовтими Водами «татари перші вдарили на польське військо». Насправді події розгорталися так: попереду польського війська, що вирушило на Запоріжжя, рухався загін з кількох тисяч чоловік на чолі з Стефаном Потоцьким (? – 1648), сином коронного гетьмана Миколи Потоцького (? – 1651), та козацьким королівським комісаром Шембергом. Водночас вниз Дніпром пливли реєстрові козаки під командою шляхтичів-старшин. Вони мали біля Кам’яного Затону приєднатися до С. Потоцького. Повстанці-січовики не стали чекати цього об’єднання і разом з татарами вирушили назустріч ворогові. В урочищі Жовті Води вони оточили загін С. Потоцького, розгромили його. Щодо реєстровців – вони перебили своїх старшин, обрали ватажком кропивнянського полковника Филона Джалалія і приєднались до запорожців.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 47, с. 443 – 445.