8. Східні й західні межі України в XI – XII вв.

Іван Франко

Друга половина другої часті «Ілюстрованої історії» (ст. 94 – 152) обіймає решту часів князівської доби, якій у просторім курсі «Іст[орії] У[країни]-[Русі]» присвячено другий і третій томи другого видання. Розуміється, що в популярнім викладі на такім обмеженім місці годі було опанувати все багатство історичного та побутового матеріалу, який дійшов до нас із тих часів.

Не вдаючися в детальний розбір сеї частини, зазначу тільки брак хоч би згадки про декілька походів руських князів XI в. на Тмуторокань, які не позбавлені були політичного значення. В просторім курсі проф. Грушевський згадує тільки про Мстислава, подаючи за літописом, та й то в скороченні, оповідання про його поєдинок із Редедею, хоча з уваги на згадку «Слова о полку Игореве» про сей поєдинок і про те, що його оспівав Боян, можна догадуватися, що в літописнім оповіданні маємо більш або менш докладний відгук або взірець Боянової пісні. Тмутороканським походам присвятив я окрему розвідку в причинку до ювілею проф. Ягича п[ід] з[аголовком] «Kleine Findlinge zur altslavischen Literatur und Geschichte», Berlin, 1908, ст. 648 – 655.

Зазначу з жалем, що рецензент «Записок Наук[ового] тов[ариства] ім. Шевченка», д-р І. Свєнціцький, обговорюючи сей ювілейний збірник, збув мою статейку про одно з найінтересніших явищ південноруської історії XII в. двома словами «літописна справка». Історії Тмуторокані присвятив проф. Гр[ушевський] досить простору розвідку в своїм просторім курсі «Історії України-Русі», т. II, ст. 505 – 514, але й тут не зібрано вповні літописних звісток про походи руських князів XI в. на Тмуторокань, а згадано тільки про деякі з них з оригінальною увагою автора, який у Тмуторокані XI в. бачить аналогію до пізнішої Запорізької Січі (ст. 512). Я бачив би в походах руських князів на Тмуторокань деяку аналогію до трохи пізніших західноєвропейських хрестових походів.

Тому що в «Ілюстрованій історії України» не подано докладного огляду розселення та етнографічних границь теперішнього українського народу, нав’яжу тут іще деякі уваги до того, що подає проф. Гр[ушевський] у просторім курсі (т. І, ст. 187 до 193) про західні границі українсько-руської колонізації.

Зверну увагу на те, що писав про ті границі д. Зубрицький у книжці «Критико-историческая повесть временных лет Червоной, или Галицкой Руси», Москва, 1845, на ст. 30 – 37. Згадано там між іншим про церков св. Хреста в Казимирі, передмісті Кракова, в якій іще при кінці XV ст. богослужіння відправлялося по-церковнослов’янськи і в якій положене було тіло польського короля Казимира IV та його жінки Єлизавети. Зубрицький наводить за польським хроністом Сарницьким русько-польський напис на гробі того короля, з датою 12 жовтня 1071 р. На ст. 36 Зубрицький пише, що ще перед 1340 р., у якім Казимир Великий завоював Червону Русь, руські землі, положені між ріками Дунайцем, Віслою, Сяном, Вислоком та угорською границею, заселені русинами грецького обряду, були предметом нападів та грабувань з боку поляків у 1017 – 18 рр. при Болеславі Хоробрім, 1038 при Казимирі 1, 1068, 1069, 1073, 1077 при Болеславі Смілім, 1101 при Владиславі Германі, 1123, 1125, 1136 при Болеславі Кучерявім, 1179, 1182, 1185, 1187 при Казимирі Справедливім, 1198, 1205 при Лешку Білім, 1266 при Болеславі Стидливім і 1280 при Лешку Чорнім.

Годиться завважити, що також про дуже значну парість староруської людності, яка заселяла колись велику часть Залісся (Трансільванії або Семигороду), проф. Гр[ушевський] подав дуже скупі відомості на підставі головно російських дослідників, не пробувавши навіть заглянути до візантійських літописців X – XII вв., у яких немало говориться про війни візантійських цісарів зі скіфами, в яких самі вони бачать слов’ян руського походження і яких руський характер не може не признати новочасна історична наука. Сій південній парості українського племені я присвятив два досліди спеціальніші від тих, які досі робили російські вчені, і міщу їх у дальших розділах сеї книжки.

Примітки

…присвятив я окрему розвідку в причинку до ювілею проф. Ягича п[ід] з[аголовком] «Kleine Findlinge zur altslavischen Literatur und Geschichte», Berlin, 1908, ст. 648 – 655. – Йдеться про видану 1908 р. у Берліні книгу: Jagic-Festschrift. Zbornik u slavu Vatroslava Jagica.

Свенціцький Іларіон Семенович (1876 – 1956) – український радянський філолог і мистецтвознавець. Організатор (1905 р.) і директор (до 1952 р.) музею українського мистецтва у Львові. З 1913 р. приват-доцент, з 1939 р. професор Львівського університету.

Казимир IV (Казимир IV Ягеллончик; 1427 – 1492) – великий князь литовський (з 1440 р.) і король Польщі (з 1447 р.). Прагнув зміцнити королівську владу, розширюючи привілеї шляхти і ослаблюючи політичну роль магнатів. У 1452 р. Казимир IV перетворив Луцьке, а 1471 р. Київське князівства на литовські провінції.

Сарницький Станіслав (1530 – ?), польський літописець, проповідник кальвінізму. За дорученням Стефана Баторія склав літопис польських діянь, який довів до 1586 р.

Болеслав Хоробрий (Болеслав І Хоробрий; 967 – 1025) – польський князь (992 – 1025) і король (1025). У 1018 р., підтримуючи Святополка Окаянного проти Ярослава Мудрого, здійснив похід на Київ.

Казимир І (1016 – 1058) – польський князь, перебував на престолі під час розпаду Польщі на окремі ворогуючі феодальні володіння. Провадив політику об’єднання польських земель.

Болеслав Смілий (Болеслав II Сміливий; 1039 – 1081) – польський князь (1058 – 1077) і король (1077 – 1079). Здійснив два походи на Київську Русь (1069 і 1077).

Владислав Герман (Владислав I; 1043 – 1102) – перебував на троні у Польщі при підтримці польської аристократії.

Болеслав Кучерявий (1120 – 1173) – син польського князя Болеслава III Кривоустого (1086 – 1138), який об’єднав під своєю владою більшу частину Польщі. Роки життя останнього говорять про те, що в тексті I. Франка саме йдеться про Болеслава III Кривоустого.

Казимир Справедливий (Казимир II Справедливий; 1138 – 1194) – князь, зайняв престол у Польщі в 1178 р., боровся за об’єднання польських земель.

Лешко Білий (бл. 1186 – 1227) – князь сандомирський (з 1194 р.) і краківський (1194 – 1198, 1201 і з 1202 р.). Робив спроби підкорити своєму впливу галицько-волинські землі, однак зазнав невдачі.

Болеслав Стидливий (Болеслав V Стидливий; 1226 – 1279) – польський князь, під натиском аристократії покинув країну.

Лешко Чорний (? – 1288) – князь сандомирський i краківський.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 47, с. 439 – 440.