1

Іван Франко

Критика і общество. Найновіші етнографічно-статистичні праці про Турцію і слов’ян придунайських.

«Unter dem Halbmonde von Schweiger-Lerchenfeld».

«Vom Schwarzen Berge von Gustaw Rasch».

Восточний вопрос а белетристика («Из жизни христиан в Турции, повести и рассказы К. Н. Леонтьева»;

Poesie Dušana Savy Pepkina, wäzok 1.

Всякі проізводи людського духу аж тоді проявляють свою властиву стійність, коли смотримо на них з увзглядненням общества, з-посеред котрого вони вийшли, з увзглядненням того загального настрою і пруду умів суспільності, котрого випливом вони були. Критика ніколи не повинна відривати проізвод від общества і общественного життя, бо, по-перше, тоді аж стійність того проізводу стане перед нашими очима у властивім світлі, а, по-друге, лиш таким способом зможе критика стати сильним фактором в суспільності і впливати і на поступ її мислей. Критика, де розбирається наука «для самої науки», рівно як і критика, де штука і її ідеали суть самі для себе найвищою ціллю, тепер уже цілком уступила критиці соціальній, де життя і його відносини, а не що іншого, становлять найвищу ціль штуки і науки.

Мої письма мають на цілі пересмотрювати новіші письменні твори не лиш малоруські, но і всякі, котрі трактують взагалі про слов’ян, з увзглядненням тих ідей, котрі, займаючи ціле общество, стаються моторами письменних творів.

Річ безперечна, що т. зв. «восточный вопрос» – натепер предмет, котрий сильно займає і повинен займати всі уми. Перед очима цивілізованої Європи відігравається страшна, кривава драма. Очі народів і очі дипломатії звернені на восток. І знов тут повторилося дуже характеристичне, хоть зовсім не нове явлення, що інтереси і симпатії народів розминулися з інтересами та поглядами дипломатів. У всіх серцях озвалося живе чувство – милосердя над страдаючими борцями. З усіх народів європейських німці досі найменше заявили симпатії нашим браттям придунайським слов’янам. Противно, значний контингент їх часописів, як в Австрії, так і в Німеччині, одверто стає в обороні турків. І природно. Звісна річ, що патріотизм німців такий же тяжкий та повільний, як їх нація, і що тоді лиш будиться і сильно ділає, коли їх самих біда притисне (1812 – 15, т. з. Befreiungskrieg).

Но що і межи німцями є чесні, світлі люди (і то єсли не всі, то певно значна часть), котрі щиро і совісно думають о восточнім вопросі і справедливість ставлять вище брудної політики, то доказують нам два учені мужі – етнографи Балканського півострова – Швейгер-Лерхенфельд і Раш. Їх праці етнографічно-статистичні займають видне становище серед цілої громади подібних наукових і серйозно трактованих статей других авторів. Швейгер-Лерхенфельд з’їздив цілу Турцію як європейську, так і азіатську, пильно приглядався цілому її економічно-політичному устроєві, а його оповідання совісне і далеке всякої пересади, властивої многим, що звиджували східні краї. Кожну точку попирав він множеством фактів. І ось до якої гадки доходить наконець: «День у день множаться докази тої гадки, що порядки, які нині існують на полудневім сході Європи, мусять щезнути. У народів, що цілі сотки літ зносили гнет, все ярче просвічує бажання свободи».

Перша провінція, котру автор переглядає, то Болгарія. Представивши характер краю, його природні продукти, автор замічає, що ніде гнет турецький не дався чути так сильно, як в Болгарії. Причина того, каже автор, по найбільшій часті в характері самих болгарів. Вони отяжілі, забиті, терпеливі. Нема у них тої чувствительності на образу і дотисок, яка характеризує гарячих, буйних сербів, бо нема у них живої згадки про свою історію, нема ідеалу минувшості. Працьовитий і вирахований болгарин найбільше інтересується своєю родиною і майном, а коли візьметься до оружжя, то, певно, хіба в разі їх загроження і небезпеченства, а не із якихось ідеальних, патріотичних побудок. «А прецінь, – додає автор, – бунти в Болгарії – то діло зовсім не рідке!»

Подібно, як Болгарію, описує автор обширно і совісно і другі турецькі провінції. Но всюди находить одне: гнет турецького правительства, недостачу всякого права, як найнедостаточнішу адміністрацію і оплаканий стан матеріальний. Зостановляючися над тими проявами, автор приходить до того дуже цікавого і справедливого виводу, що держави, котрі і тепер ще боронять цілості Турції для цілей комерціональних, поповняють блуд, шкідний їх власним інтересам. Після багатства своїх природних продуктів, вигідності географічного положення, трудолюбивості більшої часті свого жительства, Балканський півострів міг би в торгівлі і промислі зайняти далеко знаменитше місце, як займає під такою управою, – а і цілій Європі прибув би великий хосен зі зміною існуючих там порядків.

Майже пів своєї книжки посвятив Швейгер-Лерхенфельд опису Константинополя і заразом представленню способу життя, обичаїв, релігії і правлення турків. Замічає він, що адміністрація цілої держави крайнє занедбана, що нема навіть можності уплатити проценти від державного довгу, виносячого 2 020 мільйонів зол., і що Турції грозить конечна фінансова руїна. Для просвіти народу, для піднесення промислу нічо там не робиться, і взагалі, каже автор, ніде не дослідиш ніяких задатків поступу і поліпшення на будучність.

Ба, і азіатські провінції не представляють зовсім веселішого виду. Матеріальний стан народу крайнє плохий, гнет, нелад і фанатичні переслідування та глибока ненависть всіх підданих ід своїм гнобителям, – яких же других, сильніших матеріалів розкладу і шукати?

Стільки щодо об’ємистої книги Швейгер-Лерхенфельда.

Від того сумного образу загальної недуги і деструкції держави і народу перейдем до народу свіжого, готового прийняти всі добрі елементи цивілізації. Його представляє Густав Раш в своїй книзі «Vom Schwarzen Berge» . Чорногорія Рашові дуже добре знакома, він навіть лично знаємий князеві Николаєві і всім майже сенаторам. Тому-то його книжка так всесторонньо описує той майже незнаний досі закуток слов’янський. Раш чудується над великими успіхами, які там в послідні часи поробила цивілізація. Се в переважній часті діло князя Николая, котрого правлення Раш представляє яко дуже гуманне і цивілізаторське. Воєнна організація уліпшена, артилерія майже наново утворена. І горожанський розвій значно поступив.

Вступаючи на трон 1852 і відразивши напад турецький, князь зложив свою духовну власть і доброхітно передав верховні права в руки скупщини. Її ділом праводатним суть кодекси, цивільний і карний, приладжені для потреб краю. Кара смерті знесена, школи за старанням князя множаться, і число їх виносить тепер 47. Попри школи народні постала порядна учительська семінарія і семінарія женська. Нові дороги будуються, пошти і телеграфи також значно уліпшені. Той хороший і правдивий образ заключає автор заміткою, що-ділиш затяті і засліплені вороги Чорногори можуть думати і кричати, що Чорногора – то край «розбійників і горлорізів». Під час посліднього свого побуту в тім краю автор звидів публічну тюрму крайову і найшов в ній лиш 68 арештантів, а з них не був ні один арештований за нарушення чужої власності. «Думаю, що згодитеся, – додає Раш на кінці, – що се доказ досить важкий!»

Я старався дати читателям коротенький образ тих країв, котрі тепер займають цілу Європу. Тепер приходиться мені поглянути, як відноситься белетристика до країв Балканського півострова.

Відколи засадничою точкою новішого умственного движения сталася гадка: література – для скопіювання, а наука – для поліпшення життя, відтоді етнографія узискала в белетристиці сильного помічника. Не цифрами, не сухими фактами представляє нам белетристика народ і його обставини, но приводить перед наші очі людей, як вони суть, – живих, ділаючих. Се елемент дуже важний для етнографії, а штука помимо того не потребує при тім також тратити.

Одним із замічательніших творів найновішої белетристики великоруської суть повісті і розкази К. Н. Леонтьева «Из жизни христиан в Турции» (2 томи, Москва, 1876). Автор довго пробував у східних краях, то ж і не диво, що рисує людей, життя і природу живо і з тою правдою і певністю, з якою оповідає лиш очевидець. Но повісті Леонтьева – то не етнографічні очерки, пристроєні лишень для більшої живості в форму белетристичну, тут проізводи доразу артистичні. Предмет їх взятий із новогречеського життя, но знакомство з тим життям дає нам зовсім ясне поняття о побуті всіх християн, підвладних Турції. Автор говорить в переднім слові, що як ні розличнії можуть бути напрями політичні і національні греків, болгар і сербів, то все ж таки загальна фізіономія їх життя, образи домашнього побуту, – все то майже однакове у всіх балканських християн; привички, личні вкуси, ідеали релігійні, естетичні і моральні мають багато однакових черт. Не менше ярко і всесторонньо представлене життя общественне і моральне самих турків. Розуміється, не треба забувати, що межи турком заможним, опливаючим в достатках і привиклим до загального безвзглядного послуху, а турком роз’яреним, поставленим в тото положення, яке тепер визвала слов’янська війна, різниця дуже велика.

Перейдем тепер до другого, не менше замічательного плоду найновішої белетристики – до збірника поезій словацького поета Душана Сави Пепкіна. Безперечно, словаки – один із найзамічательніших народів цілої Слов’янщини іменно під взглядом своєї історичної долі і свого характеру. Від поконвічних часів лишені независимості, вони довгі віки стогнали і стогнуть донині під тяжким гнетом, сли уже не фізичним, то, певно, моральним, своїх бутних сусідів – мадярів. «Словак – не чоловік», – то поговірка мадярська, то ціха їх поступування від прадавніх часів з тим безталанним народом.

Аж новішими часами словаки заявили нове життя, життя духовне і зачали працювати над утворенням питомої літератури. Багато і тут часу уплило на спорах, – чи словацький язик те саме, що чеський, чи належить творити до нього осібну літературу. Доперва молодші люди не дивлячися на спори, а полюбивши гарячим серцем свій прекрасний язик і свій народ, зачали писати для нього і про нього його-таки наріччям. Із таких людей і Душан Сава Пепкін. В його прекраснім збірнику оригінальних і переводжених стихів ми, бачиться, чуємо цілу скалю тонів-чувств: від глибокої, у глибині душі тремтячої меланхолії, до яркої радості. Не належить, крім того, забувати, що в поезіях Душана Сави Пепкіна віють сильно всі новіші ідеї: про свободу ума і чувства, про піднесення і ущасливлений мас народу. Язик мелодійний, а образи всі живовихвачені із народного життя і світогляду.

Но передовсім гаряче і ентузіастично відноситься наш поет до Сербії і Чорногори, – до борби слов’ян з одвічним ворогом – турком. Його пісні «Juhoslovanom», «Hercegovincom» і «Ciernogorcom», – то, може, найкращі – а певно наймелодійніші в цілім збірнику, кип’ячі любов’ю свободи і волі.

Переводжені стишки переважно з польських знаменитших поетів: Красіцького, Міцкевича і Гощинського.

Жаль, що поет не перевів бодай один уступ із Шевченка, позаяк уже з своєї природи поезія Шевченкова була б інтересніша і зрозумільша для його народу, як такий «Ренегат» Міцкевича, котрого перевод тут знаходиться. Єсть там також кілька хороших переводів з мадярського і один з Шіллера.

Примітки

Befreiungskrieg – визвольна боротьба в Німеччині 1812 – 1815 рр. проти австрійської й прусської гегемонії, а також проти наполеонівської армії, що особливо посилилася в зв’язку з розгромом Наполеона в Росії.

Швейгер-Лерхенфельд Аманд (1846 – 1910) – німецький письменник і мандрівник, автор творів про країни Близького Сходу. Книга «Unter dem Halbmond, ein Bild des Ottomanischen Reiches und seiner Volker» вийшла в Ієні 1876 р.

Раш Густав (1825 – 1878) – німецький письменник. Згадана Франком книга – одна з багатьох праць цього автора, написаних на основі вражень від подорожей по Європі, Малій Азії, Північній Африці, зокрема тривалого перебування в Туреччині і Чорногорії.

Князь Николай – Микола Негош (1841 – 1921) – князь (1860 – 1910), потім король (1910 – 1918) Чорногорії.

Вступаючи на трон 1852… – дата вказана неточно. 1852 р. князем Чорногорії став Данило Негош (1826 – 1860). Микола Негош був князем після нього.

Леонтьєв Костянтин Миколайович (1831 – 1891) – російський письменник, публіцист, літературний критик. Тривалий час перебував у Туреччині та країнах Близького Сходу. У ряді праць виступав як проповідник монархізму і релігійного аскетизму. Три томи оповідань «Из жизни христиан в Турции» (Москва, 1876) належать до найбільш відомих творів Леонтьева.

Душан Сава Пепкін – псевдонім словацького письменника і перекладача Мадніамського Мартіна (1840 – 1899).

Красіцький Ігнаци (1735 – 1801) – польський письменник-просвітитель.

Гощинський Северин (1801 – 1876) – польський поет-романтик, представник «української школи» в польській літературі.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 26, с. 26 – 31.