6

Іван Франко

Ідеали артистичні i соціальні новішої белетристики. Сюжети історичні і сюжети сучасні. Часть друга «Письм» К. Н. Устияновича. Святослав Хоробрий (дума). Олег Святославич Овруцький, трагедія. Львів, 1876.

Тямлю ще, як нині, який гарячий спір межи декотрими львівськими русинами викликав перший том «Письм» д. К. Устияновича і трохи загострий суд на них, висказаний в «Друзі». Ось передо мною і друга часть «Письм» нашого даровитого писателя, і, признаюсь, не без певної тривоги я приступаю до їх перегляду і оцінки. Думаю, проте, що на самім вступі, конечно, ще раз повторити, з якого становиська я задивляюсь на твори белетристичні взагалі, котрого не зміню і при огляді настоящих поетичних творів.

В попередніх моїх літературних письмах мав я уже спосібність висказати, який рішучий зворот доконався послідніми десятиліттями як в науці, так і в белетристиці. Науку перестали управляти і розвивати для самої науки, но взялися робити її доступною якнайбільшій масі людей, взялися її популяризувати. І штуку перестали уважати за її ж власну ціль, перестали в белетристиці представляти недостижимі ідеали і утопії, а взяли собі за засаду пам’ятні і чудно хороші слова німецького генія, Гете:

Greif nur hinein ins volle Menschenleben!

Ein jeder lebt’s, – nicht jedem ist’s bekannt,

Und wo ihn’s packt, da ist’s interessant!

Белетристика стала тепер не виразом розбуялої фантазії, мрій та забагів дармуючих людей, а приняла на себе далеко важнішу роль: скопіювати доразу життя народів у всіх верствах і відносинах, показати світу його потреби, хиби і нестатки, а заразом вказати всюди живі і здорові елементи, котрі можуть послужити за підвалину до будівлі свобідної і щасливої будущини мільйонів.

Понятно, що, виходячи із того становища, мусимо признати, що для довершення тої важної задачі мусить белетристика якнайменше в’язатися правами давньої схоластичної поетики, а шукати доріг нових, більше природних і відповідних життю самому. Відтак понятно, що головне місце мусить в тій белетристиці заняти роман, яко такий твір, котрого рамки можуть бути, скільки воля, розширені. Буде се перед всім роман із життя суспільного, не вальтер-скоттівський історичний. Ми бачимо, що тепер дійсно так діється, а в тій гадці утверджує мене і знаменитий французький писатель Еміль Золя, котрий о собі говорить, що сюжети із суспільного життя переносить над всі прочі. Вже підрядніше становище мусить заняти роман історичний, раз, тому, що вимагає огромних студій, щоби міг відповісти вимогам натуральної школи, а по-друге, й тому, що тяжко в предмет давній, в незнані і чужі для нас відносини влити живий суспільний інтерес. Ще менший інтерес і успіх можуть мати тепер історичні поеми і драми, де, крім самої ненатуральності, яку в собі має стихотворна форма, – і рамки картини, конечно, мусять бути тісні. Тож і не диво, що день в день бачимо щораз більший упадок драм і трагедій історичних на сценах, що аби й які, вони не здужають уже викликати в публіці живішого інтересу і уподобання.

Тими загально звісними фактами спонуканий, мушу запримітити, що д. К. У. зробив дуже некорисний для свого таланту вибір, ставлячи собі за задачу представити в цілім циклі драм і трагедій старинну добу історичного життя Русі. Уже сама недокладність історичних переказів мусить ставити йому велику перепону і спонукувати його якнайширше пускати вудила своїй фантазії. Правда, як в першім, так і в тім томі «Письм» д. Устиянович заявив дуже обширні і основні студії на полі руської історії і древньої міфології, – так все ж се, а ще більше його немалий талант, з яким опрацьовує свої трудні теми, велить нам жалувати дуже, що він не взявся до оброблення тем із нашого суспільного життя і що взагалі, як зачуваємо, відноситься до нього з маловаженням, кажучи, що воно «не дає тематів до артистичного оброблення».

Погляньмо ж, чи й наскільки артистично обробив д. К. У. тоті «величні» теми, яких достарчила йому наша древня історія!

«Святослав Хоробрий» – се оповість про сумний кінець буйного сина Ігоря і Ольги, Святослава, в боротьбі з печенігами. Сей поєдинчий, хоть вельми трагічний, факт міг дійсно послужити предметом поетичного оброблення, хоть знов сама личність Святослава, дикого і грубого, не в стані взбудити ніякої живої симпатії не то в читателях, але і в самім авторі. Сам він повідає в початку, що «не поважає слави» свого героя, що «му збрид її вінець». Так спитаймо ж: пощо ж береться автор до оспівання такого героя? Може, щоби показати його злі діла і дати злим відстрашуючий примір? Ні. Лиш сам факт, сама смерть князя порушує автора, – тож у цілім представленню особи Святослава видимо якусь неприродну мішанину героя і «правого» лицаря і тирана, негідника. Видно, що автор не досить перенявся своїм предметом, не досить ясний образ свого героя собі виробив, тому ж то й вийшов він у нього блідо і непевно начертаний.

Дума зачинається двома пишними строфками, котрі кажуться нам надіяти поеми, бодай щодо форми, хорошо і старанно обробленої. Наведу їх тут в цілості:

Думо руської землиці!

Пісне чиста і свята!

Мов та верховин криниці [синтактична плутанина!]

Непорочная вода!

Обізвись до люду мого,

Під звук струнний заспівай,

І до доброго, святого

Душі наші закріпляй!

(Чи не ліпше б було тут «зогрівай»? Автор, бачиться, хоче і в словах бути оригінальний).

Але небавом холоне наш запал. Вже четверта строфка так силувана, так повна реторичної пересади, що мимоволі мусить нас дуже немило вразити. Автор силується на образовість, а забуває про натуральність і простоту вираження. Ось що каже він про славу Святослава:

Слава бо його кривава –

В сльозах до колін стоїть

І, регочучись лукаво,

В кості людськії гримить.

Брр! Такий образ правдиво канібальський і вовсім не способен осудити в нас естетичних, благородних чуть, – хіба лиш одну відразу! Вступ кінчить автор повторенням тої ж фрази, що виражена в другій строфі, а іменно:

Піднеси ж свій голос, думо!

Заповідь мою звершай:

Без ваги на крики глуму

Люд твій правді научай!

Видимо затим, що ціль автора – научати правді. І знов мусимо запитати: якій правді хотів автор навчити нас у своїй думі? Хіба, може, правді історичній, бо якоїсь окремої правди, правди життя, правди людських гадок і діл тут небагато, а правди моральної, крім виреченої якоби случайно пословиці: «за чужим підеш, – утратиш власне» (вона, відай, лиш для того тут і стоїть, що стоїть у Нестора, а не являється органічним випливом, розв’язком думи), не можем добачити.

Но поминувши тоті недостатки, в сій думі, конечно, більше образовості в представленню, як у «Вадимі» (Письма, І) або й «Іскоростені». Нагадую тут лишень описання збору печенігів серед степу (стор. 9), описання походу русичів по степах серед зими і напад печенігів (стор. 20 – 21). Розуміється, місця сі, хоть і хороші, все ж далекі від тої пластики, того викінчення, того спокійного владання предметом, яке стрічаємо в наших козацьких думах, або й у «Слові о плъку Игореві». І ще одну хибу мушу виткнути авторові в сій думі, а іменно випровадження на сцену – і зовсім непотрібно – якоїсь міфологічно-алегоричної особи «дівчини Трояньої». Се утвір фантазії самого автора, і правду сказати, дуже невдалий. Не досить того, що заносить на фантастичні фікції Словацького, але, що більше, не причиняється нічим до розвою дійства, не робить ефекту, но, противно, саме, заповідаючи Святославові його кінець, нищить драматичний ефект цілості.

Висказав я уже попередньо, що автор мимо всіх своїх недостатків, як невикінчення форми і суб’єктивності в представленні героїв, заявив уже в першім томі своїх «Письм» непослідній талант. Но далеко більшу стійність в артистичнім згляді має безперечно головний твір другого тому, трагедія «Олег Святославич Овруцький». Основна ідея тої трагедії представити, як никли поволі елементи варязько-скандінавські серед слов’ян і як їх власна гаряча кров, гордість і переконання о своїй вищості над «смердами» були тим зубом, що гриз і руйнував поволі, но без упину, їх нутро. Навіть характери самі по собі добрі, як Олег Овруцький і брат його Ярополк Київський, улягають тій страшній Немезиді, не можуть опертися силі живій, котра кипить і кружить в покоренім, грабленім і утисненім племені слов’яно-русичів.

Вина абсолютна, се єсть вина з самовижею, не тяжить тут ні на однім із дійствуючих героїв: кожний поступає після законів своєї народності, свого характеру, і навіть то, що автор старається декуди сам звалити самовижу вини на своїх героїв, як, напримір, на стор. 49 на Свейнельда, се, після моєї гадки, не потрібно, а цілий той монолог Свейнельда дуже афектований, мелодраматичний і натягнений. Бо і чому ж має Свейнельд почуватися тут до вини, коли закон його народу велить мстити вітцю убивство сина, велить лляти кров за кров і не зважати на способи, якими доходиться до месті? Або Ярополк що завинив? Чи ж кров скандінавська не велить йому старатися о якнайбільше число рабів і підданих, чи ж його се вина, що, побачивши перше супротивлення, вибухає ярим гнівом, а не зважає, що той, що йому супротивляється, – його брат, удільний князь, ще до того ним уражений? Ні, всі вони праві по-своєму, тоті варяги!

Но лиш те біда, що вони встряли в чужий собі елемент, що неприязно дивиться на їх аристократизм, що судить їх поступки після далеко вищих, чисто чоловічих, демократичних правил. І що з того бідним русичам, чи буде їх князь добрий чоловік, чи злий? Все він князь, все він хоче панувати, все він задля своїх личних цілей провадить війни, стається причиною смерті тисяч їх братів і синів, мимо всеї своєї доброти і ласки вони понимають власть його, яко бич, яко страшну руку, у которої справедливість в п’ястуках, котра тільки і знає, що рабувати їх майно, руйнувати їх тихе родинне щастя!

Ось становище, з якого дивиться д. К. У. на своїх героїв, становище доразу гідне поета нової школи. Та лиш шкода, що його суб’єктивізм не дозволяє йому поняти ціло і відобразити пластично життя нашого народу в тій старинній добі. Кожному з його характерів мож закинути деякі неконсеквенції в бесіді і діланні, а багато сцен і епізодів всунено, бачиться, лиш для сценічного ефекту. І так вся епізода з Туром зарозтягнена, а навіть, думаю, могла зовсім бути випущена, – лиш сам факт коротко зганутий, – позаяк до розвою головної акції він не причинюється.

Содержання трагедії ось яке. Рута, жінка убитого Олегом Овруцьким Люта Свейнельдовича, жалується перед князем київським на його ж брата. Отець її, воєвода Претич, ганить доньку, що за смерть свого мужа жадає в брата кари на брата, в князя кари на такого ж удільного князя. Но тут обзивається старий варяг – воєвода Свейнельд, і своєю хитрою, добре вирахованою бесідою уміє збудити в підозрительній, властолюбній душі Ярополка підозріння на брата Олега. Бесіда Свейнельда – то запевно найкращий і найпатетичніший уступ в цілій драмі, котрий, крім того, відзначується стихом і язиком правдиво взірцевим. Наведу тут сей уступ в цілості, бо й так він ліпше посвідчить сам за себе, як я, і, крім того, дасть нашим читателям поняття о формі і бесіді д. Устияновича:

Рута

(до себе)

Так, я даремно сльози лляла,

Кидаючись до княжих стіп?

Нема тут для вдови защити,

Немає правди для сиріт!

(одходить)

Свейнельд

Іди, невістонько, іди!

Теши собі із смутку труну

І вимий гріб собі сльозою

І кладовися в нім живою!

І я чей за тобою руну,

Піду за сином на той світ.

Ярополк

Свейнельд! Ex, ти завзятий дід!

Чого ж ти багнеш, воєводо?

Свейнельд

Чого, мій князю? Вже нічого.

Та ж я служив князям з-за того,

Щоб їх сини по мні доптали

І кров мою цідили, лляли.

Нічого, князю мій! Нічого,

Бо правди не знайду ні в кого! –

Ой ви, хоробрі русичі!

Щербаті, зломані мечі

Викидуються на смітник;

А я, я зробок і старик,

Якоїсь надгороди хочу?

Ні, я нічого вже не хочу!

Ярополк

Ей, Свейнельд, ей!

Свейнельд

Ой, Ярополк!

Ти не сердися на старого.

Се дев’ятдесят літ моїх

Змарнованих у роду твого;

Се кість здуплавіла моя,

Се тіла мого мох, і сніг

Останків чесного волосся

Для себе правди, ласки просять,

Не Свейнельд, ні, не я.

Се борозда на борозді,

Що зрила Свейнельдове тіло

Письмом залізним, знай, тобі

У пояс поклонилася.

Се кров моя, в борбах сотенних

Для вас пролита, тут просила

За кров, що кров твоя пролила – [незрозуміле і смішне]

Не Свейнельд, ні, не я.

Ярополк

Що ж хочеш ти? Не відгадаю –

Чи хочеш, щоби брат мій гинув?

Свейнельд

Ой князю! Я вже не дитина;

Мені не йде тут лиш о сина –

Я Русь цілу на оці маю.

Ти, князю мій, не бачиш лиха,

А лихо йде, не оглядаєсь,

Іде безпечно, хоть потиху;

Бо той Олег, що нам розбив,

Розсік варягів щит прекрасний,

Мою підпору розломив, –

Він буде і тобі нещастям!

Такими хитрими словами уміє Свейнельд зворушити в жилах Ярополка скандінавську кров. Ось, каже, зажди, ти зазвав Олега у похід на печенігів, – ану, чи прийде? А старого турівського князя поїть і манить, щоби йому по смерті переказав свою державу. Він хоче бути сильніший від тебе, – а тоді звалить і тебе. В тій хвилі приходить післанець від Олега і потверджує тото ж само, що віщував Свейнельд, що більше, Олег дав поміч дулібам супроти ятвягів, конечно, – твердить Свейнельд, – щоби собі і їх позискати. Ярополк розлютився, – відсилає післанця до Олега з вістю, «що-ді я велю тобі стати якнайскорше передо мнов, оправдати смерть Люта і привести заразом військову підмогу супроти печенігів». Згаданим вище довгим, мало натуральним і мало драматичним монологом Свейнельда кінчиться перша відслона, а сцена переноситься в Овруч.

Старий Тур, дядько Святославичів, удільний князь Турова, рішається відступити своє майно по смерті Олегові, позаяк пізнає в нім щиру і правдиво лицарську душу. Ось як характеризує Олег сам себе в розмові з Туром:

Я, дядьку, хитрощів не знаю.

Верстаю шлях мій навпростець,

А манівців я не шукаю,

Шукать не буду, хоть би мстець

Сто рази смертію грозив

І шлях той весь наєрошив

Ножами, дядьку, ні, я всім

Одкрито в очі відповім

За діла – добрії, чи злі.

Но Тур знає загонисту, гарячу натуру Олега, тож найбільше радить йому гамувати гарячку. Но задача се тяжка для скандінавця. Посол з Києва передає йому розказ Ярополка, – і те крайнє лютить Олега. Гордим словом він велить відповісти брату, а сам для осторожності рішається зібрати військо, щоби не датися в разі війни ненадійно заскочити брату.

Друге дійство, безперечно, найслабше в цілій драмі. В першій відслоні Рута жалує за своїм убитим мужем і рішуче відкидає предлог Олега, котрий за убивство мужа офірував їй свою руку. В другій відслоні Ярополк, розлючений гордим відказом молодшого брата, рішається за намовою Свейнельда, як стій іти проти нього походом, а Претич, що відраджував від братовбивчої війни, попадає в тюрму, де, як мож дорозумітися із бесіди Свейнельда, має дожидатися смертного засуду за образу князя і задуману зраду.

Найслабша однако ж відслона третя, де Олег приймає дань від своїх підданих і завзиває їх до війни. Після самого заложення трагедії повинна була ся сцена стати головним кульмінаційним її пунктом, бо тут князь стає офіціально перед представителями народу, тут найярче може показатися контраст демократичного принципу русичів а аристократичного – князів і бояр. Природна річ, що характер Олега мусив тут бути видержаний з якнайбільшою консеквенцією, позаяк тут малася головно заявити тота трагічна, моральна конечність, що велить згинути у війні Олегові, тут мало найясніше бути показане, що Олег гине, але не за якусь провину, котру поповнив з самовижею, но що смерть його условлена самим його походженням, що її насіння лежить в самій його крові, в його характері, так противнім характерові загальному тих, на котрих він опирається. Так видержаний характер Олега був би, безперечно, далеко поетичніший, а навіть історичніший і не був би потребував за леда притокою вибухати такими словами, як:

Невдячні, підлі, лицемірні!

І ви по тім, що я для вас

Ділав з пожертвованиям вірно,

Ще смієте, – проклін на вас! –

Без сорому мені казати:

Щоб я вас одступив для брата?

І се, треба сказати, говорить князь до тих, котрі йому зовсім логічно замітили, що не мають ані охоти, ані сил до війни, і що, крім того, війна тота братовбивча зовсім несправедлива і неладна. І автор забуває про свій демократизм, стає по стороні свого героя і старається навіть усправедливити його перед нами. Се хиблена сцена і лишає по собі враження досить неозначене і прикре.

Дійство третє відзначається перед усіми драматичністю і живим розвитком. Тільки ж у першій відслоні увільнення Претича, котрого вели на смерть, не досить умотивоване (сцена, де Претич, ведений на смерть, прощається з донькою і киянами, слаба, і більше в ній риторики, як живого чуття). У другій відслоні представляється смерть Тура. Прощальна бесіда старого князя досить патетична і удержана в природнім тоні; подає тут старець здорові і практичні ради молодому князеві, хоть подекуди стих менше удачний і разить невикінченістю. Заледве відійшов Тур, доносить Рад, овруцький воєвода, що Ярополк напав на Древу, ріже, палить і рабує. Олег (тепер уже другий раз) збирається на війну і завзиває турян. Но бояри не дозволяють клич кликати, пригадуючи Олегові, що прецінь присяг не провадити війни без дозволу віча народного. То знов лютить Олега, він відходить, надіючись на других помічників, на волинян і дулібів. Замічательні його слова о самостійності:

Самостійність і свобода

Лежить у приязні і згоді

Племен всіх ваших і… ви

Повинні друг за друга стати,

І з тої самостійності

Щедролюбиво дарувати

Друг другові немалу часть!…

Чи так се пише автор, перенятий принципом демократизму, засадою свободи єдиниць, – чи се, противно, пише централіст?.. Додати ще, що тим аргументом хоче герой д. У. наклонити турян до війни, котра, мимо всіх фраз о посвященню і народолюбію, ведеться лиш в його личнім інтересі! Повторюю, суб’єктивність автора веде його не раз до подібних неконсеквенцій, а видимо, і сама форма стихотворна стісняє його немало і велить, замість природно і коротко, виражатися довго, риторично і незручно.

Не стану я подрібно переходити дальших дійств. Скажу лиш, що в дійстві четвертім Олег хоче показатися великодушним і завзиває брата до приватної роз[мови] перед битвою. Свейнельд однако ж перепинює тому, і в той спосіб мусить прийти до головної битви. Довго важиться битва, вкінці Ярополк побіждає, – Олег, запутаний межи утікаючими, паде в дебру, Ярополк вдирається в Овруч. Но Ярополк не хотів смерті Олега, а коли йому приносять умираючого брата, коли довідався про інтригу Свейнельда, проганяє того посліднього від себе.

Ось содержання драми. Признатись, початок її обіцює більше, як кінець додержує. Характери представлені досить слабо. Ярополк важиться межи тираном а слабодухом, що не може добачити так простої і немудрої інтриги, як ось підшепти Свейнельда. Олег, брат його, також не зовсім вдався автору, хоть взагалі він, бачиться, стоїв автору більше студій, як Ярополк. Найліпше, однако ж, представлений старий Свейнельд, тип спокійного і мстивого скандінавця, властивий двигатель цілої драми. Прочії особи стоять на другім плані, і задалеко би-м зайшов, сли би-м хотів їх тут вичисляти.

Рута, єдина женщина в трагедії, що грає важнішу роль, також не представляє собою ніякого особливого інтересу, її вірність для убитого Люта разить потроху неприродністю, – авжеж найнеприродніше місце те, де автор робить із неї нинішню женщину-емансипантку, вкладаючи в її уста слідуючі, самі по собі хороші, но в устах женщини руської з дев’ятого століття зовсім неумісні слова:

О сонце! Світлеє, прекрасне,

Ти все до щастя сотворило,

Все благодатію дарило –

Чому ж одних жінок нещасних

Ти лиш до горя назначило?..

Ми від колиски до могили

То тягаром лиш у родині,

То бійки лютої причина

І продажі товар нікчемний,

То знов невільниця німая

І мати горесно тяженна (?!),

То удова, як гріб, сумная –

А завсе диким чоловіком

В чуттях своїх потоптаная.

Чи се лиш не за «поступово» і теоретично в устах женщини в IX віці?..

Ось я й перейшов цілу трагедію. Я показав деякі місця хороші, показав знову деякі, в котрих автор грішить проти штуки або правди історичної. І яке ж переконання виніс я з того перегляду? Певно, не те, що автора на тім полі жде успіх, на який заслугує його талант і його студія. Противно, я скріпився в тій гадці, що лиш сучасні сюжети можуть поставити його високо в ряді наших писателів, і що старинна, середньовікова мертвеччина, історії про князів та панів не то його, а й писателів з сильним, об’єктивним талантом, спосібні звести на хибні дороги. Язик д. У., як і у першім томі, хороший, народний, хоть декуди натяганий і помучений риторичними фразами та свіжокованими словами.

Примітки

«Часть друга «Письм» К. Н. Устияновича – видання «Письма К. Н. Устияновича. Часть II. «Олег Святославич Овруцький з думою «Святослав Хоробрий» вмісто пролога», що вийшло у Львові 1876 р.

…перший том «Письм» д. К. Устияновича і трохи загострий суд на них… – «Письма К. Н. Устияновича. Часть І. Поеми історичні» (Львів, 1875) та стаття І. Франка «Слівце критики».

…Greif nur hinein ins volle Menschenleben! – Цитата з трагедії Й.-В. Гете «Фауст» («Театральний вступ»), подається за виданням: Goetes Sämtliche Werke, übilaüms Ausgabe in 40 Bände, Bd. 13, Stuttgart und Berlin, o. j. с 9.

…фантастичні фікції Словацького… – Очевидно, йдеться про поему «Король-дух» та інші твори 1843 – 1845 рр. польського поета-демократа Юліуша Словацького (1809 – 1849), на яких позначився вплив філософа-містика А. Товянського (1799 – 1878).

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 26, с. 37 – 47.