4

Іван Франко

Наша поетична література, її напрями та общественна підстава. «Безталанний», «Тарасова ніч», «Іван Підкова» та другі твори Ізидора Р. Пасічинського, їх стійність поетична і язикова

Во время оно чув я від одного із наших писателів тоті пам’ятні та характеристичні слова: «Та що тото! Ми пишемо і працюємо дещо, та все-таки й то правда, що всім нашим письмам не стає одного: основної гадки, певної раз навсегда виткненої цілі». От се дійсна правда і, може, найправдивіше з усіх речень згаданого у нас досить голосного писателя. Наша література, а іменно «стихотворна», послідніми роками зложилася на велику, ба, може, і надто велику ілюстрацію до висказаної гадки. Брали ж бо ся за неї люди, котрим і не в голові було, що література може де і як-годі стояти в зв’язі з суспільністю, що повинна бути відгомоном і дзеркалом її потреб, її щиріших змагань і гадок. Пописувалися «стихами» гімназисти, котрі заледво вспіли винести яке-таке поняття о ритмі, а котрим перший-ліпший текст моральний із учебника «нравоученія» давав темат до «поетичної проби». Багато було й таких, котрим раз або два удалося случайно зримувати пару стишків, та ну ж зараз і давай окричувати себе поетами. Стоїть лишень переглянути річники «Ластівки», щоби переконатися, скільки там недозрілих умів складало свої ще недозріліші плоди, котрі там фігурують дістоді-то «для забави і науки», а котрих найвластивіше призначення повинно було бути «мишам на снідання».

І от з того так багатого матеріалу користаючи, подаю вам, чесні мої браття, свої уваги над одним із многих авторів, котрого поезії становлять головну складову часть «Ластівки», – над Ізидором-Р[оманом] Пасічинським. Та що, скажете, може, пощо нам здалося переслухувати ще раз те, що вже й самі аж надто добре знаємо? Ні, не так воно. Із цілої товпи писателів «Ластівки» І. П. заслугує неперечно найбільше уваги і задля свого первісного таланту і, що важніше, яко характеристика цілої групи тих молодих «співаків», котрі, як ще до недавна гадалось, своїми віщими творами заллють нашу бідну Галичину.

Ізидор-Р. Пасічинський виступив давненько уже зі своїми поетичними творами, в котрих проявляючомуся його талантові недоставало ще всього того, що дає силу талантові. Перед всім треба йому було науки, щирої і справної руки, котра би повела його дальше. Но діло пішло куди інде. Наші газетярі, раді, що Ізидор-Р. П. заосмотрював їх щораз новими, досить гладкими поезійками, печатали все без розбору, та ще й хвалили талант і працю хлопця. Всякий, хто знає, яке повинно бути виховання молодих гарячих умів, пійме, куди мусила завести така робота. І. П. покинув школу і став «руським співаком». Року 1871 видав він в Коломиї свою «Думку на похорон сестриці» і кілька менших поезійок; 1872 – поеми «Безталанний» і «Тарасову ніч», там же; 1873 у Львові – «Небилиці-баналюки», а в 1876 – «Івана Підкову» – все осібними брошурками. Ось, крім ластівочних стишків та деяких у «Временнику И[нститута] С[тавропигийского]», всі праці І. Р. П. Перейдім їх по порядку.

«Думка на похорон сестриці» – то, як сам надпис показує, стих, на певний случай уложений. Не в гадці мені відказувати таким стихам, по приміру деяких критиків, всякої стійкості. Ні, случай чи не случай, талант правдивий усюди себе заявить. Та годі! У д. П. небагато таланту видно в обробленні того так гарного предмета! Ціль його повинна була бути – збудити і в нас жаль, сердечне чувство, і тоді ажень його «Думка» могла б була мати тривалу стійність. Но замість того автор сухо оповідає нам, що сталося, уникаючи всього, що могло би придати більше інтересу його творові. Простота, безперечно, одна із найкращих прикмет поезії, але знов простота а прозаїчна сухість – то також не все одно. Взагалі стійність «думки» і прилучених до неї поезій дуже мала і незначна. Характеристична у тій брошурці «Піснь життя», де авторові і на гадку не приходить, що життя – то ділання, то труд, а не просто вегетування як от того листя, тих цвітів, з котрими автор життя порівнює.

Сли що каже нам жалувати таланту д. І. П., сли що спонукало мене до перегляду цілої його поетичної діяльності, то його поема «Безталанний», а радше декотрі місця тої поеми. В них уже ясно проблискує його талант природний і свіжий, як свіжа гірська околиця. Та в «Безталаннім» І. П. став раз лишень на тій висоті, на котру здужав дістатися при своїх звихнених силах, і відтак ніколи уже на неї не піднявся. Не говорю я тут про зміст поеми, ні про її провідну ідею. Одне й друге не може встоятись перед судом критики. Говорю я тут лиш про деякі образки з життя, котрі мені подобалися в поемі. Особливо при кінці, весілля Юстини, – коротенький, правда, уступ, но запевно найліпший з усього, що коли-годі написав І. П., – каже нам догадуватися о його таланті зовсім не щоденнім. Ось той уступ:

Рано. – До шлюбу, – молодого

Нема; сорока скреготить,

Княгиня за столом сидить,

Позолочена жде на нього

А його все нема й нема!

Кучить без нього молода,

Та все в кватиру позирає;

Аж тут нараз як не заграють

Його музики на плаю…

Гудить лісами, по гаю

Голос веселий, а князь сам,

Мов потяг, летить на коні, –

Краса, подоба легіням,

У сріблі, золоті муштуки…

Князь напереді, а за ним

Сотка боярів, – прапорець

Дружбове червоний несуть;

Скрипки, цимбали тнуть, гудуть…

Позаду мати та отець

Із старостами.

Звівся дим.

Гукнула пушка – ліс стремтів…

Князь – орел сизий – ізлетів

Долі городом; у воріт

На вороненькім вже стоїть.

Молодий-князь; гість у гостину

До молодої, до Юстини.

Гість у гостину – не сам з собов:

А з боярами, з дружинов.

Сесь уступ, гадаю, найкращий у «Безталаннім», і дійсно, він повен оригінальності, поезії і теплого чувства. В поемі, крім нього, мало місць стрічаємо подібних, хоть все-таки чутно тут ще, хоч недозрілий, повів живого духу, молодого, люблячого природу серця.

Уже в другім, майже рівночасно з «Безталанним» виданім творі, видимо глибокий упадок таланту і оригінальності І. П.

«Тарасова ніч» під ніяким зглядом не стоїть розбору, не заслугує на увагу. Велика історична подія, котру так природно і поетично, змінилася у І. П. в сухе і несмачне оповідання, перериване хіба смішними гримасами та розмахами самого автора.

«Небилиці-баналюки для забави і науки» видані в рік пізніше, показують той же самий зіпсутий смак автора, той сам упадок його таланту. Вони ні учать, ні бавлять, а сли бавлять, то хіба, може, недостачею всякої мислі, всякої розумної підстави. Наведу «баналюку» для приміру.

Хліб за хліб

На добрій паші зросла блоха:

Сто фунтів важить голова,

А нога кожна двадцять п’ять,

А черевце – сто п’ятдесять.

Раз блосі впала в очі гнида:

«А що се, – каже, за огида?

Така маленька, що аж встид,

Нею ся цілий світ мерзить….»

Втім комар з стелі, як на збитки,

До блохи гукне: «І ви гидкі,

Не треба було так тучитись;

Тьфу! – Десь вже годі подивитись!»

Розумієте ви що з того? Я признаюсь, що я при тім всім, «аки табака»! Лиш от як мож схарактеризувати «Небилиці». Автор, показавшися в «Тарасовій ночі» і «Безталаннім» мізерним оповідачем, тут показався ще мізернішим моралістом. Його бог вість як і до чого зліплені байки чваняться страшно моральними сентенціями при кінці, мов миші з попричеплюваними до хвостів дзвінками, котрі би сліпий міг уважати за церковну процесію.

А що ж сказати про його послідній, наймізерніший твір, про бідного «Івана Підкову»? Тут мусив і , і Згарський, і народні думи («Маруся Богуславка»), ба й Дідицький («Народная история Руси») подавати живцем кусники до тої поеми. Конечно про поезію або поетичність, про якись артизм укладу, якусь пластику в представленні, ба, дуже часто й про здорову гадку й бесіди нема. Тут уже мож без заїкання говорити про «факт патології поетичної». Признаюсь вам, що-м читав «Івана Підкову» з зацікавленням для того лишень, щоб слідити, до якого ступеня непоетичності і нелогічності зможе тут автор дійти. Хочете, я наведу вам деякі фрази і стихи, котрі найборше впадають в очі. Ограничуся, конечно, на кількох, бо інакше прийшло би ся мені переписати цілого «Івана». Ось вам приміри:

«До неї [турки] прибувають, На свою прокляту, Гидку, Бридку, Та завзяту Поганську віру намовляють. – Курить люльку смачно. – Богом тверезають – Фурдигу огня дайте, Громом в хмари посилайте – Нехай знає турок-псина, Що жиє ще Україна – Маруся, біла як стіна, змарніла – Трон Ясський сребрений. Та ще золочений, Шовком перевитий, Каменем побитий» і пр. і пр.

Тепер погляньмо на язикову та граматичну сторону поезії. В декл. займенника: він, вона, воно, у п. П. винительн. ей зам. еѣ, у нього находимо слово за словом дві відмінні форми gen. імен женск. роду, як от: доли і долѣ, находимо форму хлопцёв (chłopciow), хлопцêв і хлопцѣв, куди і куды; віють зам. выють; біють зам. бьють; у нього картина (das Bild) значить тільки, що лист і т. д.

Ось вам замітніші феномени із «Івана Підкови». Що ж казати о поезіях його в «Ластівці»?

Ба, тут він заявив непослідне багатство i різносторонність таланту. Находяться межи його стихами пісні: школярські, научні, моральні, догматичні, астрономічні, географічно-статистичні, напр., о «св. Юрі», де:

Найвищий наш владика

Во церкві тій святій

Співає часто службу

І має там трон свій.

При нім суть крилошани

І много, много ще

Русинів…

Христа воспіває він ось як:

Без начала, як бог-отець,

Як і дух святий,

Воплотивився от діви,

Но і прежде сий,

Для нашого спасенія

Вчеловічився!

Воспіваймо ж, всі вірнії,

І поклонімся, –

Бо взійде він єще на хрест

І смерть претерпить

Всіх умерших, сущих в гробах

Темних, воскресить.

І сумно, дуже сумно стає нам бачити, що в великім числі його поезій аби дві-три були дійсними «поезіями»! Одна лиш поезійка «В касарні» показує у автора проблиск давнього таланту. Наведу сесю коротеньку співаночку яко найкращу із ліричних пісень І. П., котра доказує, що щире, правдиве чувство ніколи не потребує штучної прикраси, не потребує риторики і фраз, но простим словом промовляє до серця. Правда, і сеся поезійка не всюди рівно викінчена і гладка, та що ж діяти? Серед полови і одно зеренце – зиск!

Полягали, захрапали

Всі камрати,

Лише мені якось годі

Задрімати…

Клоню голов то під деку,

То під стіну.

Годі з серцем погодити

Дивну зміну…

Яка ж зміна? Зараз скажу:

Там в покою

Дома висів образ спаса

Надо мною:

В голові тут – гвер та шабля

Все кладеться,

Тому, бачу, і сон мене

Не береться…

І що згубило д. І. П.? Крім того недбальства форми і невикінчення змісту, і друга ще річ причинилася до його упадку, – а се звихнення із народної дороги. В «Безталаннім» з самої природи речей стояв він на полі народнім і доказав, що лиш на тім полі міг дійти більшого розвитку і досконалості. Та жаль, що «баламутні» елементи звихнули і той його напрям, – і вже сього року бачили ми д. І. П., як продукувався він в «Лопаті» самими антинародними «разглагольствиями».

Кінчу своє письмо і не знаю сам, чи можливий для д. П. поворот на праву, народну дорогу? Оставляючи те питання нерішеним, можу тільки заявити своє щире і сердечне бажання, щоби д. І. П. дійсно спостеріг, куди може його завести тота стежка, на котрій тепер стоїть, І щоби вернувся назад там, де жде його народ і щира праця, і щирі серця братерські!…

Примітки

Пасічинський Ізидор Романович (1858 – 1930) – український письменник, автор віршів та етнографічних статей, товариш І. Франка по гімназії.

«Ластівка» – ілюстрований журнал для дітей і молоді. Видавався язичієм у Львові в 1869 – 1881 рр.

«Временник Института Ставропигийского с месяцесловом» – календар, що видавався Ставропігійським інститутом – культурно-освітньою установою реакційно-клерикального напряму, яка з 1860-х років належала москвофілам. Виходив у Львові протягом 1864 – 1915 рр.

Згарський Євген Якович (1834 – 1892) – український публіцист і письменник народовського напряму.

Дідицький Богдан Андрійович (1827 – 1909) – український письменник і видавець у Галичині, один з ідеологів москвофільства.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 26, с. 31 – 37.