2. Григорій Цеглинський
Іван Франко
Якщо вплив школи (не літературної, а у власному розумінні, до того ще цісарсько-королівської галицької гімназійної) такий значний і помітний навіть у ліриці, що найменше підлягає смакам громадськості і що залишає найширше поле для індивідуальності і вдачі поета, то далеко більшим він буде в творах драматичних, у театрі. Український театр – це установа, ведена збірними силами, яка в справах мистецьких залишається під безпосереднім наглядом і контролем майже самих гімназійних учителів, що засідають у правлінні «Руської бесіди» і в театральному комітеті. Отож, уподобання цих добродіїв визначають вартість майже кожної п’єси, що виходить на підмостки української сцени, і вже безумовно вартість кожної п’єси оригінальної. Те, що не підходить під мірку їхніх естетичних понять, ніколи не дійде до театру. Нових цінних праць українських драматургів, як Старицького «», Кропивницького «» і т. д., навіть не пробували виставляти; «» того ж Кропивницького здобув собі право громадянства аж після довгої і завзятої боротьби з забобонами – не пересічної публіки, а якраз найінтелігентніших українських представників, які ще й досі про вартість і моральність цієї п’єси висловлюють цілком протилежні погляди.
Загалом естетичний канон наших керівних естетів можна зібрати в кількох, переважно суперечних реченнях: «Якнайменше селян, а як уже селян, то принаймні «підчищених», які промовляли б так, щоб це не бентежило гімназійних учнів! Жодних «неестетичних» слів і жодних неморальних ситуацій! А крім цього, пиши і виставляй, що тобі до вподоби!»
Іронія долі! Цей канон, на перший погляд, такий невинний і справедливий, при суворому застосуванні стає кодексом облуди і фальшування життєвої правди, тому носить у собі самім зародок неморальності, який може розвинутися у цілковитий брак моральної основи, як це ми бачили в поезії пана Масляка. Побачимо, які квіти вирощує він у драматичній літературі!
Є у Львові гімназійний учитель, що має безсумнівний драматичний талант, та який під впливом понять, вироблених, як здається, на грецькій і латинській граматиці, лякається всякого реалізму, позитивізму та інших (незрозумілих йому) ізмів, як діти залізного вовка. За останні три роки написав він п’ять комедій, і тому, що застосував у них вищезгадані принципи, то й не дивно, що був визнаний за першорядну силу, відразу посів майже винятково керівне становище в справах театру, а від нового 1887 року в його руках опинилася також і редакція єдиного українського літературно-наукового журналу «Зоря».
Пан Григорій Цеглинський є дійсно в теперішній момент головою літературного руху старшого табору галицьких українців народовців; крім комедій, він написав кілька оповідань, уміщених у «Зорі», а з Нового року розпочав там же друкувати, крім коротких нарисів, велику, як здається, повість з життя герцеговинського народу. Тим-то й годиться розглянути ближче його твори, передовсім драматичні, які тепер з успіхом виставляються українською театральною трупою панів Біберовича і Гриневецького і які становлять, кінець кінцем, перший зародок оригінального галицько-українського репертуару.
З п’яти комедій пана Цеглинського дві почерпнуті з життя інтелігенції, дві – з народного життя, а одна – з міщанського. До першої групи належать: «На добродійні цілі» і «Соколики» (тобто старі парубки), без сумніву, з усіх найслабші; здається, що бачимо перед собою відживлені старі і давно запліснявілі вигадки німецьких комедієписців XVIII ст., як-от Геллерта, безбарвні маріонетки, без найменшої спроби психологічного умотивування дій, без найменшої згадки про будь-яке духовне життя, про будь-яке одухотворення цих постатей, що виходило б поза рамки чисто тваринних, життєвих інтересів.
Люди з освітою (може бути, русини) в комедіях пана Цеглинського сплять, їдять, вживають ліки, навіть читають газети, особливо відомості про просування по службі (книжки їх нудять), влаштовують вистави й концерти на добродійні цілі, тобто для того, щоб зловити чоловіка дочці, врешті одружуються без найменшої уваги на почуття та розумовий розвиток іншої статі, плодять дітей, призначення яких полягає в тому, щоб вирости за образом і подобою своїх батьків.
Жінка дозріває тільки з тією думкою, що головне завдання самостійного, дівочого життя – зловити собі чоловіка; тільки з цією метою вона вчиться трохи читати, грати на фортепіано, а головне під керівництвом матері й тіток вивчає найповніший курс кокетства й усяких жіночих штучок. У мужчині шукає вона не розуму, не характеру, не почуття, а добре розвинутої фізичної будови і капіталу у формі готівки або службового становища. Відкидає його пропозицію, якщо має на увазі іншого, який являє собою більшу матеріальну вартість, але тієї ж миті може зомліти, коли довідається, що відкинутий нею пішов угору.
Так само й мужчина дивиться на цю нужденну комедію як на щось цілком природне, і йому зовсім байдуже, чи він доможеться руки тієї вимріяної панянки, чи її молодшої дурненької сестри, чи, врешті, служниці. Словом, у цих комедіях бачимо зовсім ту саму моральну й розумову основу, що її ми бачили в поезіях пана Масляка, хіба, може, з тим одним винятком, що пан Масляк бодай часом кине кілька патріотичних фраз, а герої пана Цеглинського ні про який патріотизм, ні про яку Русь ніколи й не думають.
Через це вище від інтелігенції стоїть у пана Цеглинського народ і міщанство. В комедії «Тато на заручинах» на тлі банального сюжету з XVIII ст. – переодягання маломіщанина старого часу у фрак і панські штани, щоб догодити примсі панськуватої жінки економа, що з її дочкою хоче одружитись ніби інтелігентний його син, – накреслив пан Цеглинський бодай одну правдиву постать, оцього батька, людину з сильним почуттям своєї особистої гідності і з погордою до всякого фальшу та поверховості. Це чи не найсимпатичніша постать в усьому дотеперішньому репертуарі пана Цеглинського.
В одноактному жарті «Лихий день», темою для якого послужила така жива й сучасна подія, як вибори депутата до сейму в малому містечку, автор, крім того, довів ще, що за методом опрацювання теми стоїть на грунті традицій XVIII ст. Навіть не згадавши про глибшу проблему питання – що це за вибори, які в них стикаються суперечні інтереси, які цілі ставлять собі противники тощо, – він дав лише картинку одного маневру, картинку вдало інсценізовану, але ані типову в наших обставинах, ані навіть правдоподібну.
Двоє порядних селян приїжджають у містечко, щоб взяти участь у виборах. Кандидат, що стає до виборів проти того, за якого вони бажають голосувати, підібрав собі євреїв, які мають агітувати за нього з допомогою горілки, ковбаси та інших закусок, що їх повинні роздавати виборцям. Ця партія почуває себе сильною, однак знає, що до остаточної перемоги їй потрібно ще тільки два голоси. Ті голоси євреї повинні здобути від оцих селян, тому влаштовують на них формальну засідку: розставляють по дорогах варту, яка кожного селянина, що їде в містечко, має питати, звідки він. Коли б же він був з того села, звідки оці виборці (бо особисто євреї їх не знають!), варта повинна відвести їх до міста і передати просто в руки євреїв, які вже оброблять їх по-своєму. Тим часом виборці, зміркувавши вже в дорозі, в чім річ, збрехали варті, заявляючи, що їдуть з іншого села, і таким способом непомітно прибули до міста. Тут вони міняються одягом з своїми наймитами і підходять до виборчої скриньки. Наймитів, переодягнених господарями, обсідає юрба євреїв, частує їх, і навіть, не спитавшись, чи вони виборці, намовляє їх голосувати за панського кандидата, аж поки за сценою не знявся радісний крик, – що саме з допомогою двох голосів оцих хитрих виборців хлопський кандидат переміг.
Незважаючи на всю поверховість цього задуму і брак мотиву, сценічний жарт показує нам, кінець кінцем, позитивні сторони народного характеру – стійкість в обороні своїх, добре чи зле зрозумілих інтересів, і оце, хоч ще невиразне, але помітне прямування до розвитку, до народної свідомості, яке тепер проявляється в нашому селянському русі і яке кожному щирому прихильникові поступу додає віри в краще майбутнє.
Нарешті, остання комедія пана Цеглинського «Шляхта ходачкова», що в минулому році вперше побачила театральне світло і аж тепер має з’явитися друком у «Зорі», є з багатьох поглядів найкращим з дотеперішніх творів цього автора. Бачимо в ній кілька природно схоплених постатей загонової шляхти, з великою сценічною вмілістю, хоч і без глибокої провідної думки, змальована тут виборча боротьба (цим разом вона провадиться за начальника громади) в підгірському селі, що наполовину заселене хлопами, а наполовину ходачковою шляхтою.
Незважаючи на свої добрі сторони, ця комедія мала у Львові менший успіх, ніж, наприклад, значно слабша від неї «Соколики». Причини цього факту треба шукати, напевне, в тім, що ходачкової шляхти в Галичині відносно небагато, отож мало хто з львівської публіки мав нагоду зблизька бачити її звичаї та побут, а тому, що цього життя публіка не бачила в дійсності, то й ціла дія мусила здатися чимось неправдоподібним і значною мірою надуманим. Оцінку цієї комедії подам читачам «Prawdy» тоді, коли твір з’явиться друком.
Примітки
Цеглинський Григорій Іванович (1853 – 1912) – український письменник і критик, один з представників народовства.
Біберович Іван (1854 – 1920) – український артист, директор театру «Руської бесіди» у 1881 – 1892 рр.
Гриневецький Іван (1850 – 1889) – український артист і режисер, у 1882 – 1889 рр. один з керівників театру «Руської бесіди».
Геллерт Христіан (1715 – 1769) – німецький письменник, представник бюргерського просвітництва, професор філософії у Лейпцігському університеті. У своїх творах пропагував релігійність, поміркованість та сімейну доброчинність.