1. Володимир Масляк
Іван Франко
У старому підвавельському місті, в друкарні пана Корнецького, вийшла гарна книжечка (8-а, 148 стор.) під назвою «Володимир І.Масляк, Поезії, том І». Є це єдина чимала, окремо видана збірка українських поезій, що з’явилася в 1886 році; отож з цією збіркою передовсім я познайомлю читачів.
Пан Масляк уже кілька років працює на ниві галицько-української поезії, твердо утримуючися від прозових творів. Його книжка заслуговує на докладний розгляд, тим більше, що згідно з думкою гімназійних учителів, які взяли провід у нашій літературі, він є найздібнішим українським поетом у Галичині. Ця думка до деякої міри слушна: пан Масляк – це поет, який найбільше наближається до ідеалу наших учителів. Він має вдосталь усього того, що, на їхню думку, становить поезію, і до того ж не має того, що лежить поза горизонтом їхніх естетичних понять. З погляду формального ми повинні визнати у пана Масляка велику вправність у віршуванні і велику плідність, нерідко мелодійну, хоч і не завжди чисту мову та легкість, що походить, на жаль, далеко частіше від поверхового розуміння, ніж від повного опанування предмета.
Але поглянемо на моральне й духовне обличчя автора. Ясна річ, це український патріот, його
серце рветься,
Мов птиця к сонцю в полудень;
Воно на труд великий преться:
Для люду нести слів огень.
Мене вже доля посвятила,
Щоб я за люд мій щиро став;
Щоби я тьму, цей люд прикрившу,
Зірвати світлом помагав (стор. 60).
Правда, можна б зауважити, що «огень слів» – це ще не така велика праця, а головне, що вогонь саме тих слів, що їх у цьому томику надрукував пан Масляк, ще не дуже спричиниться до того, щоби зірвати з люду тьму, але не забуваймо, що це поезія, в котрій добрі наміри можуть заступити діла. Подивимося далі, як пан Масляк розуміє цю велику працю, до якої він почуває себе посвяченим. Він її розуміє дуже поетично, тобто дуже непрактично.
Ой коби-то де дістати
Тих крилець сокола,
Облетів би світ широкий,
Земленьку довкола…
Назбирав би сонця лучів,
Блиску самоцвіту
На обнову тим хатинам,
Що в туман сповиті.
Поспитав би, чи є в світі
Де такеє море,
Щоб водиця, з нього взята,
Дала лік на горе.
Ніс би воду по крапельці
Між люд мій ізбраний.
Роздував би тую росу (!)
Немов вітер ранній.
Ой, на кожне невеличке,
Низеньке віконце…
Най би смуток проганяли,
Наче хмару сонце (стор. 15 – 16).
Як бачимо, всі дії зовсім фантастичні і безцільні, до того ж просто неможливі. А втім, хоч би пан Масляк і одержав крила, то найпростіше міркування повинне б йому підказати, що ані блиску сонця, ані блиску самоцвітів у мішок не збереш і що ці блиски нічого обновити не можуть, так само, як краплі морської води, роздмуханої по вікнах сільських хат, не заспокоять ніякого страждання. Та, може, за цими словами криється якась алегорія? Можливо, але автор не подає нам найменшої вказівки до її розуміння; навпаки, інші місця його творів дуже ясно свідчать про те, що все народолюбство, увесь патріотизм пана Масляка є не чим іншим, як туманною фразою, без будь-якої реальної основи, без думки про її практичні наслідки. Він хотів би жити для свого народу,
Йому вінець добра (!),
Зламати муки його, страсть (стор. 79).
Фраза, як бачить читач, зовсім беззмістовна; він хотів би злетіти до зірок не для того, щоб там навчитись астрономії, а для того, щоб
І звідтам, з-під неба, щоб міг звеличати
Всю внаду моєї Вкраїни
і щоб
І з неба самого від тих херувимів
Чувств миру й любові набрав я,
щоб опісля, повернувшися з надземної мандрівки, могти їх посіяти у своєму народі (стор. 80); він хотів би зайти в своє рідне село не для того, щоб просвітити й потішити його мешканців, а виключно для того,
Щоб на горбочку край дороги
Обнятись щиро із хрестом,
Там помолитись по-давньому,
Поклонів вдарити чолом.
Поглянуть раз хоч на долину,
На ліс, на річку із горбка,
Згадати щастя ту годину (!)
Як паленіла яр моя…
Хоч раз забігти в луг широкий,
Йому відкрити серце й грудь,
Щоб знав (?), який там жаль глибокий
Лишила жизні остра путь (стор. 48).
Про цей глибокий жаль скажемо пізніше, а поки що досить буде зауважити, що всі думки автора про людей, про Русь – тільки фрази, які зовсім не відповідають його справжнім почуттям. У цьому найвиразніше переконують нас такі вірші, що, мабуть, найкраще передають моральну порожнечу:
Хотіло б ся жити на божому світі,
Дивитись весело на зорі;
Хотіло б ся в щасті життя дні прожити…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Хотіло б ся жити при прапорі слави,
Бунчук той за народ підняти;
Та годі, ой годі, бо з наших прапорів
Колишніх остались лиш шмати (стор. 93).
Нема тут ні згадки про працю, тільки прагнення до веселого, щасливого і славного життя. Життя без праці уявляється йому чимось дуже бажаним, отож саме такого життя замість усіх інших благ він бажає своєму рідному селу (стор. 47). З винятковою щирістю – чи наївністю – він визнає своє моральне банкрутство:
Дала мені моя мати
Вроду непогану,
А бог зволив в серце вляти
Крихітку талану;
А судьба ми тхнула в душу
Якусь дивну віру,
А до неї ще придала
І співацьку ліру.
А із мого личка-вроди
Лишень зморшки видно;
[Це неправда, бо пан Масляк ще молодий, не більш ніж 25-літній хлопець і великий джигун]
А талан мій, що від бога,
Вгнули дикі злидні;
Товпа людська як присілась,
Зломила ми віру;
Дика буря придавила
Та й порвала ліру.
І лишилась ще у мене
Лиш співацька доля:
Згадок трохи, думок трохи
Й холодніша воля (стор. 114).
Якщо навіть не вважати за звичайні теревені такої писанини, як «холодна воля», «дика буря, що придавлює ліру» тощо, то все-таки можемо з них вичитати, що віра автора в народ, в Русь і ідеали людства не була в нього вироблена життям, а була вкладена в нього долею; природна річ, що це була якась дивна віра, що зникала саме там, де вона повинна була народитися, – серед людей. Друга істина, яку ми бачимо в наведених віршах, це те, що думок у голові автора «трохи». Ох, і справді трохи! Ця думка настільки дитяча і незріла, що навіть соромно від неї, хоч відома річ, що поети звичайно вважають себе незобов’язаними до поважної розумової праці на тій ніби підставі, що їм бог зволив в серце вляти крихітку талану. Ще б пак, але з тою крихіткою таланту дуже легко дійти без інших провідників, приміром, до таких питань і проблем:
Я рад би пізнати, де клониться світ (!),
Де никнуть небесні простори.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Чи правда, що вище над нами, людьми,
Над світом, над сонця краями,
Є ясність, є сила, є бог всячини,
Що творить лиш тільки словами.
Я рад би пізнати, який там престол,
В яких він царствує корунах?
Чи там йому пісню співає глагол,
Чи гімну му грають на струнах?
Чи є там тінь ночі, чи є там лишь день
і т. д. (стор. 118 – 119).
Мій боже, перший-ліпший підручник фізики дав би авторові ясні і певні відповіді на ці питання! І даремно він, бідачисько, безсонними ночами «числив зорі і вчився читати, що місяць говорить» (стор. 34); що ж з того, коли з цієї науки він не виніс навіть того, що світ не клониться, що простір не никне, що говоріння треба слухати, а не читати. Так само крихітка таланту ніколи не заступить підручника історії, і автор повинен би соромитись просвіщати темний люд, приміром, таким віршем:
В Білоцеркві помирився
Гетьман України
З львом півночі, наче з братом,
Та в лихій годині (стор. 61).
Шкода, що пан Масляк, пишучи це, не заглянув хоча б до календаря «Просвіти», де на першій сторінці прочитав би, що в Білій Церкві Хмельницький уклав мир з поляками, а з «львом півночі» – у Переяславі. Так само автор не ставив би за приклад сучасним русинкам княгині Ольги (стор. 23), про яку історія знає хіба лише те, що вона жорстоким способом обібрала і знищила плем’я древлян, а на старість стала святенницею. Що й говорити, гарний ідеал!
Та коли нашому авторові не щастить з високими матеріями, то, може, йому більше пощастить у змалюванні сцен із щоденного життя або, врешті, в описі своїх власних, особистих почуттів? Правда, вже з вищенаведених уривків читач міг переконатися, що у пана Масляка фраза дуже часто заступає щире почуття; так само фраза, а не щире почуття відчувається у його яві, що «з давніх вже літ полюбив я жизні силу, ближніх, бога, світ…» (стор. 146). Як можна полюбити таку сумнівної вартості абстракцію, як жизні сила, що тепер усунена з біології і фізіології, цього я не можу собі уявити, але мені здається, що зовсім не про любов до ближніх свідчить та наука, яку пан Масляк дає якомусь хлопчині:
А поволі, ой хлопчино,
Будеш знав,
Що на тоє ти родився,
Щоби-сь кляв (стор. 195).
Навпаки, автор признається, що його ті ночі безсонні лякали:
Як духом, як серцем поглянуть мені
Під стріхи похилі казали (стор. 35).
І справді, з усієї книжки видно, що автор дуже рідко і неохоче заглядав під ті стріхи. Де тільки в своїх віршах він торкнеться дійсного життя і побуту народу, він робить цілий ряд помилок і недоречностей, замість реальних образів дає пусті і заяложені фрази, замість фактів – старі й пережовані схеми, запозичені з книжок. Тому на могилу дівчини-самовбивці радить він прохожим кидати солому (стор. 2, 6); звичайно, він читав, що на такі могили українці звикли щось кидати, але він забув, що кладуть тільки гілки, але в жодному разі не солому.
Так само сільська дівчина стає у нього в церкві близько вівтаря (стор. 11), видно, не знаючи, що в наших сільських церквах точно зберігається звичай, що передню половину церкви займають чоловіки, а задню під хорами жінки й дівчата. Так само вперто велить пан Масляк сільським дівчатам прикрашатися рутою (стор. 13, 38, 39, 53), не знаючи, що рута – це символ смерті, а не весілля.
Він і сам відчуває своє безсилля на цій ниві, коли (стор. 130) благає долю: «верни м’я на позем реальний землі», хоча у цьому ж самому вірші він виявляє повне нерозуміння того, що являє собою цей реальний позем і чого він вимагає від поета. Бо ж далі автор благає долю, щоб йому дозволила хоч на одну днину стати «малолітнім дитям в сорочині, повним віри в святі небеса». Ну, а такий реальний грунт не дав би пану Маслякові багато користі.
Порівняно краще виходять у нього невеликі вірші, в яких він оспівує власну любов, проте без будь-якої глибокої чи загальної думки, або ж короткі жарти, буцімто сатиричні, але скоріш масні і поверхові, як наприклад, про дівчину, що, пішовши до церкви, під час богослужения стояла близько вівтаря обличчям до хору і «молилася до того святого, що на хорі з чорними очима» (стор. 11), або про «налякану», що, йдучи вночі до сусідської хати, зустріла парубка і, вважаючи його за мару, хотіла його відігнати молитвою, в той час, як він її цілував (стор. 19 – 20), чи то про «реальну», яка, слухаючи любовну сповідь хлопця, не знаходить інших слів відповіді, крім оцих: «дивіться, як гарна фасоля», чи, врешті, про ту «святу», що все ходить до церкви, молиться, сповідається і не може простити своїй подрузі, що та покохала студента, але одної ночі сама втікає з офіцером (стор. 56). Все це звичайні анекдоти, що їх полюбляють старі парубки, і автор не вмів у них увілляти ані крихти якоїсь свіжої думки, тільки виключно намагався підкреслити їхній масний зміст.
На закінчення цієї характеристики, зробленої на основі власних слів поета, я повинен навести ще два уривки з його поезії «Новий закон». Можливо, пан Масляк, прочитавши мій аналіз, скаже про нього:
Поет був, що з серця й природи
Знав гарні закони поезії,
За правду велику, глибоку
Зганьбив го той критик з професії (стор. 101).
Хоч я не критик з професії, але був би дуже радий, щоб на мене впав оцей гіркий закид; та гадаю, що він не може мене торкнутися. Я щиро шукав у поезіях пана Масляка цієї «правди великої, глибокої», та – як бачить читач – крім порожніх фраз, дитячого незнання і відсутності будь-яких принципів, я нічого не знайшов. Ці поезії і їхня популярність, не так серед русинської громадськості, як серед корифеїв нашої літератури, – це явище дуже сумне, і якщо я, може, надто надовго затримався над ними, то тільки для того, щоб показати, на які бездоріжжя може завести людину, безумовно талановиту і працьовиту, галицьке пустомельство і темнота.
Був час, коли деякі проводирі русинських «народовців» виставляли пана Масляка в ролі лицаря сумної слави для подолання раціоналізму і радикалізму молоді. І в цьому томику пан Масляк дуже багато говорить про віру, яку нібито колись мав, яку в нього відняли, але яку все-таки має, – бо часто посилається на бога і навіть хоче вивчити форми його корони. Мені здається, що у зв’язку з цим досить яскраве світло на його релігію і моральність кидає така строфа (стор. 100), яку я спробую передати віршами і якою закінчу цю характеристику:
Pracuj, – mówi mi uczony;
Módl się, – ksiądz mię napomina.
Jam sie modlił, jam pracował
Ale doli mojej nie ma.
Bo modlitwa dziś – parada,
Praca – blagą jest w tej porze
W świecie jeden głos rozbrzmiewa:
Targuj każdy, jak kto może.
Примітки
У старому підвавельському місті… – Йдеться про Краків.
Масляк Володимир Іванович (1858 – 1924) – український поет, прозаїк, публіцист.
Календарі Просвіти – ілюстровані щорічні видання товариства «Просвіта».
…кидає така строфа… – Далі І. Франко цитує у своєму перекладі польською мовою таке місце з вірша В. І. Масляка «Новий закон»:
Прощай-но! – говорить учений,
Молися, – духовник навчає.
Молився, трудився чимало,
Та долі у мене бог має.
Молитва – то нині порада,
А праця – блягерство незгоже;
Бо в світі днесь голос лунає:
Най кожний торгує, як може.