1. Виступ Л. Толстого проти голоду

Іван Франко

Страшна катастрофа голоду, що чорною жалобою вкрила третину Росії, нечувано дразливим способом відкрила всю неміч і гниль тієї адміністративної машини, про яку не можна сказати, що вона керує Росією, а скоріше її гнобить, неволить, висисає, обдирає та одурманює. І на цім похмурім, жахливо темнім фоні «царства темноти» наче ясний промінь виступає світла, велична постать людини, яка на сьогодні втілює в собі майже все те, що Росія має чистого, ідеального і привабливого, яка безперечно є найкращим вираженням характеру і прикмет великоруського племені, прикмет, що їх збільшує надзвичайний поетичний талант, а також величезна глибина, щирість і самобутність морального почуття.

Ця людина – граф Лев Миколайович Толстой, найвидатніший поміж живих російських письменників, єдиний муж, що одважився у хвилю загальної прострації, переполоху й безпорадності мати власну думку й узятися на власний розсуд до громадської роботи – подати допомогу жертвам нещастя, – єдиний муж, що в цій хвилі загальної депресії, незважаючи на ще донедавна визнавану доктрину «непротивлення злу», незважаючи на свої консервативно-раціоналістичні принципи, не завагався стати в ряди невеличкого гуртка ліберальних письменників та публіцистів і голосно апелювати до невигаслих іще суспільних інстинктів російської громадськості й закликати її до самодопомоги; єдиний росіянин, що відважився і поза межами Росії піднести свій голос в оборону бідних, які терплять і вмирають.

Його філантропічна й публіцистична діяльність на протязі цієї зими – це величезний голос недовір’я найбільшого на сьогодні російського громадянина, висловлений сучасному російському урядові, недовір’я, може, не такого голосного і не такого ефективного, проте, може, не меншої, а навіть, навпаки, більшої ваги щодо наслідків, ніж замахи Гартманів, Халтуріних і Желябових. Бо револьвери й бомби революціонерів, правда, подужали кількох царських посіпак і самого царя Олександра II, але чи захитали вони основи царизму? Чи знищили його морально? Сьогодні, з відстані десяти років, можемо сміливо сказати: ні. А загадковий, невияснений замах на залізниці під Борками мав навіть просто протилежні наслідки, бо він спричинився до зміцнення авторитету царя, огорнувши його особу та членів його родини в очах темних і забобонних мас ореолом чуда, прищеплюючи їм переконання, що ніби сам господь-бог пильно стереже дорогоцінне життя володаря всієї Росії.

І ось картина міняється. До боротьби проти царської могутності, яка в очах мільйонів росіян майже дорівнює могутності бога, вступає інша сила – сліпа, невловима, у сотні разів могутніша за революційні бомби, у сто разів менш сентиментальна й філософськи осмислена, ніж Гриневицькі, Кибальчичі і Ковалевські. Цей ворог не влучає просто в царя та його сатрапів; із стихійною безоглядністю нищить він і ламає мільйони невинних, щоб досягти одного винного, змітає мільйони слабих, щоб таким чином покорити і стерти на порох найбільш гордого володаря землі. Сила ця – голод.

І той володар у хвилину грізної боротьби з цим новим ворогом виявляється немічним, слабим, злиденним і безсилим. Він не сміє глянути у вічі ворогові, намагається приховати його існування, забороняє говорити й писати про нього і, нарешті, бачачи, що це неможливе, прагне відкупитися від нього, але не своїми грішми, а кров’ю і потом цих мільйонів, які нині стогнуть і пухнуть в обіймах найстрашніших злиднів. Каже сипати мільйони, сотні мільйонів, щоб ублагати ворога. Але, о диво! Гроші летять ніби в темну безодню, не лишаючи по собі жодного сліду: поля не засіяні, мільйони голодних людей, а зажерливий, чорний плямистий тиф і всі єгипетські кари мучать країну. Що ж це має означати?

Треба пізнати душу російського селянина, злиденного, темного, котрого від колиски тримають у суворім деспотизмі батька родини і «миру», тобто батьків родин усього села, котрий, отже, від самих пелюшок має над собою в мініатюрі образ всесильного царського деспотизму, щоб зрозуміти те величезне моральне банкрутство, що його мусить викликати теперішнє нещастя для самої ідеї царизму. Бо невже господь-бог більше не батько і не особистий охоронець царя та його народу? Чи, може, й він за якісь гріхи посилає на Росію єгипетські кари? Чи, може, й він у змові з «англічанкою», яку в Росії вважають джерелом усяких інтриг, змов і нещасть, що наповнюють країну?

А коли ця думка богохульна, коли господь-бог наслав цю кару тільки для того, щоб випробувати чесноти царя й вірність його слуг, то що ж робить цей цар? Чому він на диво усім не виявляє своїх чеснот якимись незвичайними великими вчинками? Колись царі у хвилини такого нещастя влаштовували величезні процесії, наказували роздавати народові хліб, самі об’їжджали околиці, охоплені бідою, промовляли слова втіхи, підбадьорювали, винагороджували. А цей? Правда, звелів кинути голодним сто мільйонів, та де ж вони поділися?

Золотий дощ упав до рук чиновників, які від часу розправи з нігілізмом вважають себе абсолютними володарями країни і стали хазяйнувати в ній, наче в новоздобутій і відданій їм на грабіж провінції. Золотий дощ упав і прилип до їхніх рук, а голодний селянин отримав на місяць мішок муки, змішаної наполовину з висівками, піском, глиною та найрізноманітнішими домішками. На, маєш, це від царя! Їж сам, годуй своїх вмираючих дітей і мовчи! і не докучай нам своїм обридливим виглядом, своїм зойком і стогоном!

І це допомога царя, першого після бога намісника й володаря стількох народів! Разом зі своїми мудрими радниками він не зміг здобутися ні на що інше! Незважаючи на свою могутність, не зумів учинити того дива, щоб слуги й виконавці його волі, від найвищих до найнижчих, безсоромно не крали і не використовували для себе навіть цього нещастя, не дорізували й не добивали тих, кого вони не раз називають «основою вітчизни»! Це жахливо! В це ніколи не повірив би російський селянин, хоч про це говорив би йому навіть сам Златоуст. У це повірить він тільки тепер, зазнавши горя, яке одразу з заможного «мужика» робить його жебраком, недобитком на безлюднім і пустельнім узбережжі, приреченим на страшну, повільну, жахливу і майже певну голодну смерть.

Та ось картина знову міняється. Не з висоти престолу, а з висоти духу сходить дідусь, зодягнений у селянську серм’ягу, і за звичаєм давніх апостолів мандрує від села до села зі словом утіхи та якимсь новим, не дуже зрозумілим, але глибоко відчутим євангелієм, і цей дідусь сам один, у товаристві своїх дітей і кількох родичів стає до боротьби з могутньою сліпою силою голоду. Він не кидає голодним грошей, як цар, не ділить між ними борошна с піском, як його чиновники, а заходить до злиденних, обдертих халуп, радиться зі старими й малими, голодним дає поїсти, безробітним дає працю. Він сам один, ніби неприспане народне сумління, робить те, що мусив би робити загал. Мало того – в благороднім обуренні й жалю піднімає могутній голос, пробуджує совість і почуття обов’язку в масах інтелігенції, закликає до суспільної організації допомоги голодним.

Чи можна уявити собі більший злочин в умовах царату? Адже ця діяльність, деінде цілком природна й похвальна, тут не менше не більше як проголошення морального банкрутства всієї існуючої системи. Адже цар і його посіпаки дрижать не перед чим іншим, як тільки перед організацією і свідомістю громадських сил. Для них бомби менш небезпечні, з бомбами бавились і царські агенти-провокатори, але ніколи навіть на думку їм не спадало гратися, наприклад, у поширення автономії земств, судів, університетів, у свободу преси, зібрань і тому подібних елементарних явищ політичного життя, що їх практикує «гнилий Захід». І власне ці небезпечні явища пробуджуються як зародки у «пропаганді» чи, вірніше, в діяльності Толстого.

«За такий гріх в Росії, – пише одна з газет, що виходить за її межами, – призначається громадянська смерть, бо нікого там не можна намовляти до єретичної віри, ніхто інший, крім царя, може комусь допомагати. Кого серед ночі поліція стягне з ліжка і без допиту впакує до кибитки, щоб аж в Сибіру знов випакувати з неї, хто шукає справедливості і не знаходить її, хто, мучений голодом, просить хліба, – всі мусять благати тільки царя, бо він джерело усякої сили і допомоги. А коли нема порятунку, бо бог високо, а цар далеко, то хай швидше всі загинуть, ніж мав би хтось інший, крім царського посланця, зійти до них і творити діла безкорисної посвяти й гуманності. Цього вимагає поняття російського «самодержавства», й проти цього поняття граф Лев Толстой зробив головний злочин».

Ось значення цього, на перший погляд, начебто дрібного факту, про який ми недавно повідомляли, – усунення гр. Толстого з поля його теперішньої діяльності в Рязанській губернії і інтернування його, тобто замкнення під нагляд жандармів і місцевої поліції в його маєтку Ясна Поляна Тульської губернії. Наші читачі, що досі стільки читали і чули про Толстого, напевне захотять ближче побачити цю незвичайну постать, заглянути в її минуле, пізнати її літературну і громадську діяльність, а тоді, без сумніву, самі погодяться: те, що нині сталося, – не було випадковим фактом, а давно вже висіло над головою людини, яка, до речі, своїми основними поглядами дуже далека від будь-яких революційних і антидержавних тенденцій.

Примітки

Гартман Лев Миколайович (1850 – 1908) – російський народник, член «Народної волі», з 1880 р. її представник за кордоном.

Халтурін Степан Миколайович (1857 – 1882) – російський революціонер, робітник.

Желябов Андрій Іванович (1850 – 1881) – російський і український революціонер-народник, член Виконавчого комітету «Народної волі».

Гриневицький Ігнатій Іоахимович (1856 – 1881) – народоволець; 1881 р. кинув бомбу, яка смертельно поранила царя Олександра II і самого Гриневицького.

Кибальчич Микола Іванович (1853 – 1881) – російський революціонер-народник і вчений-винахідник. Страчений за участь у замаху на царя Олександра II.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 28, с. 223 – 227.