4. «Анна Кареніна»

Іван Франко

Приблизно з 1870 року Толстой рішуче звертається до сучасного життя, до змалювання сучасних типів, і тут він створив справді безсмертні твори. Ми поки що не будемо торкатися його педагогічної діяльності, якій присвятимо окремий розділ, а розглянемо тут докладніше його романістику цього періоду. Розклад родинного життя під впливом дедалі виразнішого усвідомлення його внутрішньої порожнечі, його умовностей і фальші та несміливі поривання до громадського життя, до громадської праці як найвищої категорії людської діяльності – ось ті мотиви, що заполонили фантазію Толстого в цей період.

Для початку я згадав би про чудову у своїй простоті вражаючу своєю глибиною і правдивістю спостережень новелу «Родинне щастя», де показано, як невмолима життєва проза в тісній і задушливій атмосфері поступово нищить всі ілюзії, гасить усі почуття, нівечить всі ідеальні поривання людської душі.

Настала майже 10-літня перерва в художній продукції Толстого. З 1860-х років ми маємо тільки невелику, але дуже оригінальну його фантазію «Холстомір», що змальовує історію коня. Тільки після 10-літньої перерви, у 1873 р., Толстой виступив з новим великим романом, який слушно можна вважати його найбільшим шедевром. Це тритомний роман «Анна Кареніна», широке і монументальне полотно з життя сучасної російської аристократії.

Аристократія, як відомо, є не так родовою, як чиновницькою, – отож не диво, що представник родового дворянства, Толстой, не дуже прихильно змалював ці найвищі сфери обох столиць Росії, цей рій темних астероїдів, які своє світло, своє життя й значення черпають з центрального сонця – царського двору. В рої цих астероїдів справжній дворянин почуває себе ніяково, як чужий. В низці картин і постатей, високохудожніх, але разом з тим намальованих з винятковою стриманістю і тонкістю Толстой показав нам бездонну порожнечу цієї суспільної аристократії, всю ту атмосферу фальші, облуди, пустих слів, ущипливих поглядів, яка з невблаганною неминучістю одурманює, вбиває і нищить моральне й розумове єство людини.

«Анна Кареніна» є, власне, досить механічним поєднанням двох окремих романів, кожний з яких слід розглядати окремо. Героїнею цього твору є молода, вродлива, в основі незіпсована жінка, яка силою своєї чистоти справляє певний моральний вплив на своє оточення. Її, ще зовсім молодою, недосвідченою в житті і в розумінні його обов’язків, віддають заміж за літню вже людину, високого урядовця при міністерстві.

Її чоловік – це зразок бюрократа, навіть не російського типу: пунктуальний, поміркований, чесний і не позбавлений вродженої доброти. Анна жила з ним кілька років спокійно і, як здавалося, навіть щасливо, поки одного разу не побачила молодого Вронського, блискучого, вродливого і дотепного, наділеного всіма дарами фортуни. З першого погляду обох захопило взаємне сильне почуття: в змалюванні цієї несподіваної і для обох ще несвідомої любові, стримуваної тільки силою волі, Толстой виявив себе незрівнянним майстром.

Незвичайно характерною є перша зустріч Анни з чоловіком після знайомства з Вронським. Анна з першого ж погляду на чоловіка побачила те, чого вона досі не помічала. «Які в нього великі вуха». Це перше враження визначало ставлення Анни до цих обох мужчин, з якими її зв’язала доля. Любов до Вронського приводить її до незламного рішення порвати зі своїм чоловіком. Вона віддається Вронському майже без жодної внутрішньої боротьби; спроба погодити свою нову любов з обов’язками дружини й матері не вдається; чоловік проганяє її з дому, «товариство» викидає з свого середовища, чоловік забороняє їй навіть бачитися з дитиною. Та для неї все це нічого не значить, поки вона вважає, що здобула і має любов Вронського.

Однак Вронський, хоч юнак не без добрих і благородних поривань, виявляється людиною посередньою, типовим аристократом. Любов і посвята такої жінки, як Анна, спочатку тішать його самолюбство, потім навіть запалюють: в переборюванні очевидних і відчутних перешкод він виявляє деяку лицарську одвертість і самовпевненість. Але виключення з «товариства», гадюче шипіння й поширення пліток, наклепів, презирливі і двозначні погляди жінок, які морально стоять незрівнянно нижче за Анну, але які вміють зберігати зовнішню пристойність, – ось суперечності, перед якими його характер виявляється безсилим. Вибитий зі свого звичайного середовища, він не знає, чим заповнити своє життя; громадська діяльність для нього закрита, а любов Анни також не може заповнити його життя. Фізичний потяг остигає, вищих, моральних інтересів у них обох немає, тож не диво, що любов помалу в серці Вронського починає завмирати й переходить в пересичення і антипатію до Анни.

Кінець цієї сучасної любовної трагедії легко відгадати. Жінка, для якої любов є все і яка для цієї любові все ставить на карту, мусить програти. Анна, пересвідчившись, що втратила те, що було єдиним її скарбом, єдиною опорою в житті, – серце коханого мужчини, не хоче більше жити й кидається під колеса поїзда. Опис її смерті, а особливо хвилин душевного ясновидіння перед самою смертю, належать до шедеврів психологічного аналізу і справді не мають в собі нічого рівного у світовій літературі.

Другий роман, вплетений в історію «Анни Кареніної», мав бути контрастом до першого. І тут основною темою є родинна любов, але любов легальна, чиста, щаслива. Герой цього другого роману – Левін, багатий дворянин з провінції, приїжджає до Москви як людина відома, як добрий господар й визначний громадський земський діяч. Приїздить він просити руки панни Кіті, доньки багатих аристократичних батьків. Панна Кіті, створіння дуже тендітне, вразливе, ідеальне, спочатку подає Левіну надію, але трохи згодом, побачивши Вронського, відмовляє Левіну. Вронський, який ладен був просити її руку, побачив у тому ж салоні Анну Кареніну – і був для Кіті втрачений. Левін поїхав на село, закопався в своєму господарстві, де він працює разом із селянами, резонерствує, полює, замислюється над безліччю різноманітних речей, а найбільше над своїм улюбленим «я».

Нарешті через рік, коли Кіті переборола втрату Вронського, він знову просить руки свого божества і дістає згоду. Далі змальовано історію родинного життя цих двох людей, ідеальних за задумом Толстого, – історія нудна і малоцікава. Подружжя Левіних виявляється досить підібраною парою; він, незважаючи на ореол, яким автор намагається оточити його, – людина невисокого польоту, мало чим кращий за звичайного простака, а вона також, вийшовши заміж, не ширяє думкою за межі свого домашнього вогнища, стає звичайною самкою, що годує своїх малят.

Здавалося б, що на цьому кінець, але де там! Толстому захотілося силоміць зробити з Левіна позитивний ідеал «нової людини», і він ні з того ні з сього запускає йому в душу жало якогось неясного, безпредметного сумніву, якусь, висловлюючись вульгарно, «манколію», яка доводить його мало не до самогубства і нарешті вказує йому єдине і найвище заспокоєння у вірі в бога, у вірі простій, не філософській, селянській. Щоправда, філософськими здібностями Левін не грішив ніколи, він не був ні раціоналістом, ні скептиком, а тим більше атеїстом, – отже, ця благословенна пристань, до якої він нарешті пристав post tot discrimina rerum, повинна здивувати й заінтригувати читача. Звідки? Для чого? З якого приводу? Роман на це не дає жодної відповіді. Тільки з пізніших листів Толстого ми довідуємося, що автор хотів тут показати власні сумніви, муки, бажання і, нарешті, навернення.

Порівнюючи художню та моральну вартість обох частин цього роману, слід визнати безперечну вищість за першою частиною, тобто за історією Анни Кареніної та її нещасливого кохання. Ця частина виблискує усіма достоїнствами толстовської манери оповіді і має багато місць незрівнянної краси (опис скачок, таємне побачення Анни з дитиною, характеристика петербурзького «товариства», смерть Анни).

І не лише з художнього погляду ця частина заслуговує високої оцінки; виведені в ній постаті змальовані повно, без тенденційної упередженості; навіть часткова антипатія автора до деяких осіб (наприклад, до чоловіка Анни) не завадила їх художньому відтворенню. І ці постаті як люди незрівнянно стоять вище від тих ляльок, що ними заповнена частина, присвячена родині Левіних.

Порівняння Анни з Кіті зовсім не на користь останньої, яка, за тодішніми поглядами Толстого, мала бути ідеалом жінки, дружини й матері. Анна має в собі далеко більше даних для такого ідеалу, має силу волі, високо розвинене почуття своєї людської гідності і тієї сміливості та одвертості, що властиві вищим натурам; для неї огидні лицемірство і удаваність, вона завжди, щохвилини хоче бути сама собою і сміливо дивитися в очі дійсності. А при тому – це жінка, не засліплена своєю любов’ю, не істеричка, що прагне тільки нервових збуджень і насолоди. Вона ясно бачить усю безодню небезпеки й перешкод, які їй загрожують, відчуває весь тягар відповідальності, яка падає на неї за зруйнування родинного гнізда, але заради своєї любові, заради своїх законних людських прав вона ні на хвилину не вагається перед тим, як переступити цей поріг, кинутися в страшну безодню і не жалкує про свій крок навіть тоді, коли напевне бачить, що цей крок приведе її до загибелі. Перед такою жінкою, справжньою героїнею і піонеркою майбутнього, скромна самка, нянька і опікунка свого домашнього вогнища, подібна до Кіті, мусить покірно схилити чоло замість кидати в неї камінням погорди або співчуття.

Зіставлення Левіна з Вронським також не на користь першого. Я вже сказав, що Вронський виявився пересічним молодим паничем без тієї сили волі, без того гарту й самостійності характеру, без того вміння створити собі свій окремий світ, коли світ аристократичний замкнув перед ним двері, – одним словом, без тих чоловічих рис, які б дорівнювали жіночим рисам Анни.

Але, незважаючи на це, Вронський не перестає бути постаттю в багатьох відношеннях симпатичною, і ми добре розуміємо, чому Анна, в’янучи в задушливій атмосфері аристократичного світу, серед пігмеїв і моральних калік, могла і повинна була покохати таку людину, як Вронський, який будь-що в оточуючій її атмосфері з-поміж усіх найбільше був подібний до справжньої людини.

Натомість Левін не має навіть половини тих рис, що їх має Вронський: ані тієї рішучості в діях, ані відваги, ані практичності, а в випадках, де цього дійсно вимагає ситуація, виявляється нездарою, майже дурнем. Це натура пасивна, флегматична, яка від народження відчуває потребу чиєїсь допомоги, чийогось керівництва, чийогось авторитету.

Коли б Толстой спробував був розглянути його об’єктивно, зробити з нього реальний тип людини, то й тут він створив справжній шедевр, показав нам тип, дуже важливий для історика Росії, бо цей тип всією своєю практичною нездібністю, бездіяльністю, своєю постійною схильністю піддаватися зовнішнім впливам створює умови для існування теперішньої урядової системи, що глумиться з усіх законів здорового розуму, топче всяке почуття справедливості й людської гідності, – а в ім’я чого? В ім’я примари необмеженого самовладдя царя, яке власне є самовладдям банди хитрих посіпак царизму, об’єднаних між собою солідарною порукою спільного інтересу.

Те, що Толстой таку постать Левіна, ультраконсервативну, ретроградну в вищенаведеному розумінні, зробив виразником своїх власних поглядів і душевних переживань – це факт надзвичайно характерний, це свідчення знаменного перевороту, який давно вже визрівав у його душі, а наприкінці 1870-х років («Анна Кареніна» закінчена у 1876 р.) вступав у нову фазу. Але про це в дальших розділах цього нарису.

Примітки

Настала майже 10-літня перервав художній продукції Толстого. – Твердження Франка неточне: роман «Війна і мир» був написаний протягом 1863 – 1869 рр.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 28, с. 236 – 241.