3. «Війна і мир»

Іван Франко

«Героєм мого оповідання, якого я покохав усією душею, якого я намагався показати в усій його красі і який завжди був, є і залишиться прекрасним, є правда».

Ці слова в одному з «Севастопольських оповідань» найкраще характеризують літературний метод Толстого в часи найвищого розквіту його таланту. Шукання правди, природності й простоти в усьому – в людях і в природі, у вчинках і в слові, відраза до всіляких стрибків, неприродних ефектів і різких контрастів, спокій і гармонія, сувора предметність зображення, що водночас сповнена теплого співчуття, гарячої любові до зображуваних об’єктів, – ось характерні прикмети його тодішньої творчості.

Правду уявляє він собі не в огидливій, брудній і смердючій одежі, як Золя, не з відштовхуючим обличчям трупа, як Гі де Мопассан, але у вигляді чудової, вічно прекрасної і вічно молодої богині. Її світлі риси знаходить він під лахміттям старця, під селянською свитою, під мундиром офіцера; її вигляду не заступають йому ні випари корчми, ні пороховий дим, ні курява фортець, що злітають у повітря. Всюди б’є гарячий, животворний струмінь великої думки і великої, всеохоплюючої любові поета.

У трьох оповіданнях, змістом яких є облога й падіння Севастополя 1854 – 1855 рр. (Севастополь у грудні 1854 р., Севастополь у травні і Севастополь у серпні 1855 р.), Толстой показав себе неперевершеним майстром у змалюванні сучасної війни.

«Немає простішого і водночас правдивішого зображення цієї героїчної оборони, – говорить Рейнгольд, – ніж ці чудові нариси, в порівнянні з якими знамениті описи англійця Русселя, тодішнього кореспондента «Таймса», виглядають неначе розфарбовані малюнки для дітей».

А втім, ця різниця не може нас і дивувати: Толстой не писав кореспонденцій з театру війни, не писав історії, не малював картин облоги, а зображував на основі воєнних подій певну групу людей – офіцерів, солдатів, міщан і т. ін., аналізуючи з мікроскопічними подробицями той вплив, який на них справляли великі історичні події.

Під зливою куль і гранат у залишеному, майже безлюдному місті російські солдати й офіцери як можуть намагаються зробити своє життя приємнішим: сплять, п’ють, грають у карти, інтригують, жартують; один бажає відзначитися й сам напрошується на бастіон; інший канючить у товариша в борг кілька карбованців, обіцяючи, що віддасть їх йому, повернувшись з бастіону, і т. ін.

За годину до великого штурму, який остаточно вирішив долю кампанії й долю Європи на довгі роки, в підземному бастіоні, що найдалі висунутий за лінію оборони, купка солдатів і офіцерів з незворушним спокоєм чекає своєї черги, коли хто має стати до обслуги гармат, що гримлять навколо; вони палять люльки, жартують з гранат, згадують бозна-які давні пригоди; один тремтить від страху перед штурмом, другий насміхається з куль, які нічим не можуть зашкодити йому, доки він носить на шиї чудодійний амулет.

Але ось лунає зловісний сигнал, ворог іде на штурм, вся команда бастіону вискакує на вал просто в обійми пекельного вогню. Солдат з амулетом падає перший; той, що хвилину тому тремтів, роздратований тривогою, виявляє чудеса хоробрості; новачок, що перший раз потрапив під вогонь, вихоплює прапор з рук падаючого ветерана – одна хвилина, один зойк – і все зникає в клубах диму, а коли дим розвіюється, уся ця жменька невідомо кого, боягузів чи героїв, ідіотів чи звичайних людей – лежить спокійно, нерухомо, навіки заколисана жахливою катастрофою війни.

Всі ці твори, що вже самі по собі достойні того, щоб їх авторові забезпечити почесне місце серед провідних російських письменників, сам Толстой вважає ніби підготовчими працями, вступними студіями до великого твору, де він хотів звести разом, зосередити всю могутність свого таланту, використати увесь свій життєвий досвід і спостереження, викристалізувати й розвинути свої філософські погляди. Так зародився у нього величезний план – написати сучасну національну епопею. Він задумав представити події величезного історичного значення – війну Наполеона І з Росією і катастрофу великої французької армії у 1812 році – на цьому тлі показати в характерних типах усе російське суспільство того часу, починаючи від найнижчих верств і кінчаючи найвищою, родовою й інтелектуальною аристократією з її вихованням, характерами, прагненнями та ідеалами.

Так виник найбільший, 6-томний твір Толстого «Війна і мир», виданий у 1865 – 1868 роках. Деякі критики, насамперед німецькі (Рейнгольд, Генкель та інші), не знаходять слів від захоплення цим твором, вбачаючи в ньому вершину творчості Толстого і вважаючи його за найбільш досконалий історичний роман, який породило XIX ст. Російські критики (Скабичевський, Михайловський та інші) вже давно вказали на слабкі сторони цієї епопеї, на хиби її композиції, брак стислості у відтворенні історичного характеру епохи, на довільність в доборі типів, що мають її репрезентувати, й нарешті на тенденційність, яка зовсім не на місці у такому творі.

Твір, власне, розпадається на дві частини, що пов’язані в одне ціле досить безладно і неорганічно: на сюжетну частину, яка в свою чергу є сплетінням двох чи трьох окремих романів, і філософську частину, – туманну, повну парадоксів, спірних, а то й зовсім недоречних теорій, але разом з тим дуже претензійну. Толстой намагався стати не більш і не менше як реформатором історіографії, яку він – так йому здавалося – відродив на нових філософських основах. Одначе історики-фахівці довели йому, що він власне намагався вдруге відкрити Америку і що його «нові» засади давно вже були відомі в науці і – відкинуті.

У «Війні і мирі» вперше виявилася дуже виразно ця роздвоєність натури Толстого, яка згодом сильно підірвала його художню творчість і привела його на шлях, що не має нічого спільного з його письменницьким покликанням. Була це нездоланна схильність до філософування та реформізму, причому Толстой як справжній художник заявляв рішучий протест проти холодного розуму, проти розроблених і випробуваних ним самим методів, ставлячи на перше місце почуття і моральний бік людини. Безперечно, що і з цими факторами наука мусить рахуватися; але ж вважати, що вони можуть замінити розумовий, випробуваний метод наукової праці, це недоречність, найкраще доведена «науковими» досягненнями самого Толстого.

Незважаючи на те, що велику епопею Толстого, яка мала бути шедевром його генія, в цілому безперечно слід вважати твором невдалим, все ж таки «Війна і мир» має в белетристичній частині багато сцен надзвичайної краси і непересічної вартості. До них належать описи боїв під Шенграбеном, Аустерліцем і Бородіном, цілковиту історичну вірогідність яких визнали навіть очевидці, як наприклад, А. С. Норов. До таких чудових фрагментів належать також численні сцени родинного життя і життя в таборі, характеристика багатьох постатей (особливо неісторичних); найкраще вдалися йому жіночі типи Наташі Ростової і Марії Волконської; в змалюванні головних історичних постатей – Наполеона, Кутузова, Багратіона, французьких генералів – він проявив тенденційність і несправедливість, принижуючи надмірно французів і підносячи росіян.

При цьому доктрина про якусь таємничу, надприродну, а водночас і національну могутність, що керує військами й вождями і обумовлює результат війни в залежності від більшого чи меншого ступеня проникнення й ототожнення себе з цією таємничою силою – ця метафізична доктрина не дала йому ясно зрозуміти й об’єктивно оцінити значення та історичну вагу тієї величезної катастрофи, яка в історії називається 1812 роком.

Як продовження «Війни і миру» Толстой мав намір написати другий історичний роман «Декабристи», – назва, під якою в Росії ідеться про членів таємного товариства, що в грудні 1825 року, після смерті царя Олександра І, підняли невдале революційне повстання. Невідомо, що змусило Толстого залишити цей план; здається, що головною причиною цього були ті зміни, які в цей час сталися в його суспільних поглядах.

З прихильника поступу і європеїзму він поступово, в часи написання «Війни і миру», став прихильником замкнутого в собі консервативного націоналізму; зі співробітника «Современника», журналу радикально-прогресивного і соціалістичного, він перейшов до аристократичного табору, хоча й намагався цей аристократизм оздобити усіма квітами свого почуття, усіма рештками своєї прогресивності; від Чернишевського й Добролюбова він перейшов до Каткова і наступний свій великий роман помістив у «Русском вестнике». Очевидно, що з такими настроями писати про декабристів, рішучих прихильників Європи, було якось недоречно, і після написання кількох розділів Толстой залишив цей план.

Перехід з одного табору до другого у Толстого не обійшовся без глибокої внутрішньої боротьби, без сумнівів і зневіри, – про це свідчать його новели «Три смерті», «Альберт» і «Полікушка», овіяні важким настроєм меланхолії. В цих невеликих, але високохудожньо змальованих образах Толстой виявив новий бік свого таланту – незрівнянну майстерність у змалюванні смерті. Я не знаю в літературі всього світу жодного автора, що вмів би з такою правдою, з таким ясновидінням, з такою демонічною силою і при тому з таким спокоєм, з такою неупередженою смиренністю, як Толстой, малювати смерть, і то не як одноразовий раптовий акт, а як останню фазу поступової еволюції і фізичного та психічного розкладу.

З його романів можна б навести цілу серію описів смерті в її найрізноманітніших формах, у різні життєві моменти, в середовищі різних суспільних верств. Ці описи самі заслуговують на окремі дослідження як свого роду унікальне, явище в світовій літературі. Досить було б порівняти опис смерті в Діккенса, Флобера, Золя, Гонкурів і Толстого, щоб переконатися, наскільки вище в цьому плані стоїть російський реаліст порівняно з західними, які свою тему трактують чи то патетично й поетично, як Діккенс, чи то з погляду фізіологів і анатомів, як Флобер і Гонкури, чи то з соціологічного боку, як Золя, але жоден з них не вкладає стільки душі в свої описи, як Толстой.

Уже в першому з названих вище нарисів знаходимо вражаючу картину трьох смертей: дерева, що всихає біля корчми, селянина і заможної пані, яка їде на води. В «Полікушці» йдеться про смерть убогого кріпака, що кілька разів спіймався на дрібних крадіжках і якого після урочистої обіцянки виправитися поміщиця «нагородила» дорученням занести до міста значну суму грошей. Полікушка, загубивши по дорозі ці гроші, повісився з сорому і розпачу, знаючи напевно: поміщиця не повірить уже, що гроші справді загублено. Між тим гроші на другий день знайшлися.

Найбільшої майстерності в описах смерті досяг Толстой пізніше в романах «Анна Кареніна» та «Смерть Івана Ілліча», про що мова піде далі. В російській літературі лише Достоєвського можна було б порівняти з Толстим щодо описів смерті, але й тут першість, безперечно, належить великому майстрові з Ясної Поляни.

Примітки

Рейнгольд Олександр Олександрович (1856 – 1902) – історик російської літератури. Писав німецькою мовою. Його книга «Історія російської літератури» доведена до 1885 р.

Скабичевський Олександр Михайлович (1838 – 1910) – російський критик та історик літератури.

Норов Авраам Сергійович (1795 – 1869) – російський письменник, філолог, сходознавець, ідеолог самодержавства, міністр освіти.

…від Чернишевського й Добролюбова він перейшов до Каткова... – Насправді ж Л. М. Толстой разом з Тургенєвим, Гончаровим та Григоровичем вийшов з журналу «Современник» ще в 1859 р., не поділяючи революційно-демократичних поглядів його видавців у вирішенні селянського питання. Та із реакційним «Русским вестником» Толстой не мав нічого спільного, бо останню частину роману «Анна Кареніна», який у цей час там друкувався, він забрав у Каткова і видав окремою книгою.

«Русский вестник» – щомісячний журнал, що виходив у Москві і Петербурзі в 1856 – 1906 рр. З 1861 р. став органом реакційного дворянства, де поруч з творами І. Тургенєва, Л. Толстого друкувалися антинігілістичні романи. Журнал активно виступав проти революційно-демократичного руху, особливо проти напряму «Современника».

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 28, с. 231 – 236.