5. Пропагандивні твори Толстого

Іван Франко

У 1881 році після довгого перебування на селі Толстой переїжджає жити у Москву, де пише цілу низку невеликих белетристичних творів, що знаменують останній період його творчості. В цих творах ще відчувається рука колишнього художника, але разом з тим уже помітно, що розвиток його вже минув кульмінаційну точку, в його психічній організації сталося щось таке, що порушило давню гармонію, звузило той широкий простір горизонту й ту свободу поглядів, яка так животворно, так цілющо діє на нас у попередніх романах.

Тут ми спостерігаємо явище, на жаль, досить звичайне для російських письменників, починаючи від Гоголя: великий художник прагне стати великим мислителем, суспільним, науковим і релігійним реформатором, учителем народу, його пророком і спасителем. Наш погляд на цю реформаторську діяльність гр. Толстого ми залишаємо на кінець нашої розвідки; тут ми розглянемо лише ті прозові твори, які були створені під її впливом, а часто навіть спеціально для пропаганди певних думок.

До таких наскрізь пропагандних творів належать казки й легенди, писані 1881 – 1886 рр. і призначені безпосередньо для простого народу («Чим люди живуть», «Кинеш вогонь і не погасиш його», «Свічка», «Два старики», «Де любов, там і бог», «Казка про Івана Дурника», «Як чорт служив за кусень хліба», «Три старці» та ін.). Це переважно обробки, подекуди навіть високохудожні, народних тем, що живуть в устах різних народів, зокрема українського, польського. Толстой не змінює фабули, не комбінує, оповідає просто, підкреслюючи тільки ті моменти, в яких докладно виявляються його провідні ідеї.

А ідеї ці, хоч загалом вони не зовсім ясні, а деколи навіть суперечні між собою, можна б викласти так: основою людського життя є любов, вона мусить бути також основою суспільного ладу. Всі людські дії і слова, що не продиктовані правдивою глибокою любов’ю – це фальш, лицемірство, гріх. Де найбільше любові і невіддільної від неї простоти, там найбільше й правди. Цивілізація, особливо та, яку ми звикли називати західноєвропейською, є ворогом простоти, вона дуже ускладнює життя і людські взаємини, грунтується на фальші, отже, є поганою і заслуговує осуду.

Найбільше простоти, отже, найбільше правди й любові, можна найти серед селян або серед людей ще більш простих і темних, ніж селяни. Правда, простота, любов концентруються в них у одному слові – релігія, бог. Тільки релігія, віра в бога дає можливість відродитися нашій прогнилій цивілізації, тільки повернення до релігії, до простої селянської віри можна вилікувати всі рани й духовні болі кожного індивіда, усі рани й хиби нашого суспільного устрою. Усяке інше лікування, чи то за допомогою ліків, чи за допомогою конституції, соціалізму тощо – це ніщо.

З цієї філософсько-теософічної основи з’явилися, наче кольорові мильні бульбашки, різноманітні суспільні й релігійні теорії Толстого, які за останні роки не раз облітали світ і яких одні приймали за вияв якоїсь вищої, досі не відомої світові правди, а інші просто знизували плечима, бачачи в них парадокси геніальної людини, для таких питань зовсім непідготовленої, або ж у кращому випадку дивилися на них як на відкривання Америки через 400 років після Колумба.

Сам Толстой у цих питаннях не почував себе сильним і виголошував з однаковим апломбом у євангельському тоні теорії прямо протилежні: то він вважав за найвище призначення жінки бути матір’ю і кожній радив плодити якнайбільше дітей, то висловлював думку, що найкраще було б, якби люди взагалі перестали розмножуватися; раз доводив, що людина, дбаючи лише про «просвітлення» своєї душі, не повинна противитися зовнішньому злу, іншим разом сам у громадському житті, отже, у відвертій боротьбі з цим зовнішнім злом вбачав найвище покликання людини.

З творів, написаних у цей період, найбільшу художню вартість мають три: «Смерть Івана Ілліча», драма «Влада темряви» і відома «Крейцерова соната». Однак треба відразу сказати, що літературна вартість цих творів є незрівнянно нижчою, ніж попередніх творів, що з-під тонкої філігранної художньої роботи (до речі, ця філігранність подекуди буває досить грубуватою) скрізь проглядають улюблені теорії й доктрини автора, до яких він непомітно повертає свою тему, звужує коло своїх спостережень, спрощує свій аналіз. Незважаючи на прекрасні фрагменти, ці речі навіть при поверховому розгляді не справляють такого враження, як попередні, залишаючи якесь неприємне відчуття, невдоволення і розчарування.

Найбільш глибокою серед них є все-таки «Смерть Івана Ілліча». Це спрощена до можливих меж історія чиновника-бюрократа, єдиною провідною зіркою якого в урядовому, родинному і громадському житті були легкість, приємність і пристойність. Автор змальовує все життя цієї «порядної людини», життя, дійсно сповнене легкості, приємності і пристойності, що довгі роки прикривають собою, наче рожевою завісою, усю його порожнечу і безцільність.

Тільки хвороба, викликана дрібницею – падінням на бік і ударом об якийсь предмет, повільно, але з невблаганною послідовністю знищує всі ілюзії його життя, зриває маски зі всіх облудних умовностей, і Іван Ілліч в страшних муках, не так фізичних, як моральних, умирає, – одинокий, хоч і в колі родини, сповнений ненавистю до дружини, доньки, до ближчих і дальших знайомих, і тільки несміливий порив любові з боку сина-гімназиста полегшує йому останні хвилини життя, неначе один ясний промінь освітлює цю темну яму, до якої штовхає його у страшних муках якась могутня невідома рука.

Драма «Влада темряви» побудована на тлі селянського життя. Це єдиний твір Толстого (крім казок), у якому відсутні інтелігенти. Назва твору має містичне значення, не слід її сприймати дослівно. Автор не мав на меті показати тут наслідків селянської темноти, наприклад, поганих наслідків якихось забобонів чи застарілих передсудів російських селян.

Зовсім навпаки: «темним», тобто затемненим в душі, безбожним і зіпсованим є той селянин, що, як на російські обставини, є освіченим, уміє читати й писати, селянин, що довший час служив на залізниці і знає дещо більше світу, ніж інші. Зате «світлими», тобто релігійними і правдивими, є селяни, як на наш погляд, найтемніші: старий Яким, що чистить відхідники, з вигляду напівідіот, що не вміє як слід зв’язати двох слів, і старий наймит Митрич зі своєю ідіотсько-добродушною лайкою.

Освічений селянин Микита, син Якима, вносить розлад у родину Петра, у якого служить. Петро, старий удівець, що має дорослу, але напівідіотичну доньку Акулину, змушений женитися вдруге. Молода дружина не любить старого чоловіка і симпатизує Микиті. За намовою матері Микити вона отруює хворого чоловіка й віддає Микиті забрані у нього гроші. Одружившись з нею, Микита скоро зненавидів її і живе зі своєю пасербицею Акулиною, наче з дружиною, і нарешті вирішує видати її заміж, коли в неї наближається час пологів. Щоб випхати Акулину заміж, дружина й мати Микити примушують його ж таки вбити новонароджену дитину Акулини.

Микита йде на цей злочин, але хрустіння кісточок нещасного створіння, роздушеного власним батьком, наводить на нього жах і позбавляє бажання жити. І саме тоді, коли відбувається в домі весілля Акулини, Микита хоче повіситися, але, взятий на допит батьком, він зізнається в усьому, потім за намовою батька, – це чисто російський звичай, – визнає свою провину перед усіма весільними гостями й віддає себе в руки суду.

Драма «Влада темряви» викликала в Росії та за кордоном широку дискусію, яка дійшла навіть до царя, що був звичайно глухим до всяких літературних, естетичних і наукових проблем. Цар покликав до себе автора і велів прочитати йому цей твір, щоб переконатися, чи справді містить він у собі якісь страшні ідеї розладу і перевороту, як про це шептали й кричали ретрогради. Цар дозволив надрукувати драму, але не дозволив її ставити; тільки так звані вільні сцени Парижа й Берліна поставили твір Толстого, але й тут він довго не втримався, хоча справив на глядача величезне враження; це твір занадто специфічно російський і специфічно толстовський, щоб міг бути таким зрозумілим для всієї людськості, як наприклад, «Ревізор» Гоголя.

«Крейцерова соната» з багатьох поглядів є ніби доповненням до «Смерті Івана Ілліча» й розвитком тих проблем, які там були тільки порушені. Іван Ілліч одружився з молодою, вродливою і заможною панночкою; коли медові місяці пройшли, він помічає в дружині якусь глуху, приховану ненависть до себе, а з часом і сам відчуває в собі таку ж ненависть до неї; цю ненависть носять вони обоє в своїх серцях довгі десятиліття, з цією ненавистю Іван Ілліч і вмирає.

Це своє спостереження, яке в першій повісті ще не так вражає, Толстой широко вмотивовує, розбирає та узагальнює в «Крейцеровій сонаті», рішуче твердячи, що воно є загальним явищем, навіть необхідним, неминучим для 99 процентів усіх цивілізованих подружніх пар. Це мотивування, що схоже на критичний перегляд усієї системи виховання чоловіка і жінки в середніх освічених верствах, їхнього становища в цілому і взаємних стосунків до одруження і в родинному житті, є основним змістом оповідання. На цій дидактично-доктринерській канві вишита проста, звичайна повість про долю подружжя, зовні щасливого й дібраного, яке, однак, зрештою доходить до того, що чоловік, спіймавши дружину in flagranti з іншим, вбиває її, а суд присяжних його виправдовує.

Я не вважаю за потрібне згадувати про той розголос, який ця повість дістала у всьому цивілізованому світі, про ту кількість дискусій і суперечок, які вона викликала, – усе це ще дуже свіже в пам’яті читача. Російська цензура спочатку заборонила друкувати «Сонату»; видруковано її по-російськи у кількох виданнях за кордоном. Тільки через кілька років російська цензура, бачачи безглуздість своєї заборони, коли в полеміці і критичному аналізі було процитовано майже увесь твір, дозволила друкувати її в зібранні творів Толстого.

Я згадаю тут ще про видану рік тому комедію Толстого «Плоди цивілізації», яка висміює манію спіритизму у вищих колах російського суспільства. Загалом ця комедія – твір слабкий, можна сказати, єдиний слабкий твір, що вийшов з-під пера Толстого. Коли б не його підпис, то ніхто не пізнав би, що це написав автор «Козаків» і «Анни Кареніної». Усе там і правильне, і не безвартісне, але в ньому ніде не відчувається іскри генія, не видно того ex ungue leonem, завдяки якому можна і без підпису впізнати кожний із попередніх творів Толстого. Комедія не є його жанром.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 28, с. 241 – 245.