2. Ранні твори Л. Толстого

Іван Франко

Гр. Лев Миколайович Толстой народився 28 серпня 1828 року в маєтку своїх батьків Ясній Поляні Тульської губернії. Дев’ятилітнім хлопцем утратив він батька і разом з ріднею лишився під опікою тітки, графині Остен-Сакен. У 1843 році вступив до Казанського університету, вивчав право, а також східні мови, але після трьох років, не скінчивши навчання, залишив університет і повернувся додому, де пильно приглядався до життя народу.

1851 року вступив на військову службу, був відправлений на Кавказ і перебував там аж до початку Кримської війни. Тут він і написав свої перші оповідання. На початку Турецької війни його призначено в Дунайську армію під командування князя М. Горчакова; брав участь у битві біля Чорної і в штурмі Севастополя. Після примирення кинув військову службу.

Наслідком його військових спостережень були три «Севастопольські оповідання». 1857 року Толстой уперше їде за кордон – до Німеччини й Італії. Кількома роками пізніше він здійснив другу мандрівку за кордон, після чого назавжди осів у Ясній Поляні, заснував там приватну школу для народу на своєрідній педагогічній основі і розпочав видання педагогічного журналу «Ясна Поляна», який тоді справив велике враження на російські педагогічні кола. В 1862 році одружився. Відтоді віддався родинному життю, мав одинадцять дітей, збагатив російську літературу рядом знаменних творів, які поставили його ім’я поруч із іменами найвидатніших письменників усіх часів і народів.

Свою літературну кар’єру Толстой розпочав низкою оповідань, поєднаних між собою в одне ціле особами головних героїв, – «Дитинство», «Отроцтво» і «Юність» (дитячий вік, хлоп’ячий і юнацький), та ескізами «Ранок поміщика», «Люцерн» і «Записки маркіра», що належать до тої самої групи. Є це немовби автобіографічні нотатки, в яких багатство фарб поєднане з надзвичайно тонко накресленими відтінками, – своєрідні спомини, де автор водночас уміє дивитися на світ очима дитини і підлітка, щоб збоку спостерігати за цим своїм способом бачення, аналізувати свої враження й вивчати кожний найдрібніший порух чуття, кожний порив незрілої волі і фантазії.

Зі справжнім ясновидінням і водночас з незвичайним спокоєм духу і тонкістю вислову автор малює нам крок за кроком, момент за моментом виховання, розвиток і дегенерацію двох героїв – Миколи Іртеньєва і князя Нехлюдова. Майстерно і стримано, що гідно загального визнання, показано тут суспільне тло, на якому розвиваються вчинки цих двох юнаків з благородними поривами, але слабою волею. Микола Іртеньєв – це сам автор; від його імені ведеться розповідь, але його історія обривається на першому університетському іспиті, де він ганебно провалився. Проте історію Нехлюдова автор змалював до кінця, створивши досконалий тип дворянина-неврастеніка, у якого внаслідок слабої волі кожний найкращий намір призводить остаточно до порушення прав і гідності інших людей, до морального болота. Це моральне болото поглинуло, врешті, нещасного князя, який, віддавшися грі і втративши все, кінчає життя самогубством.

Я вже сказав, що суспільне тло цих картин накреслено з хистом, гідним найвищого подиву. В тонких, ледве помітних і напрочуд виразних рисах автор малює нам у перших частинах аристократичну російську родину, що зовні, на людях, тримається достойно, але всередині розхитана й прогнила. Цей образ автор накреслив так тонко, що ми, неначе в щілину, ясним, наївним і невинним дитячим оком помічаємо час від часу його тендітні риси й контури. Усю глибину цього розкладу, всю гидоту кріпацьких взаємин, що є основою цього, на вигляд цивілізованого, вишуканого і гармонійного життя, ми швидше бачимо у наслідках, у психічному стані героїв, ніж у голій дійсності. І все ж після прочитання цих простих історій робиться якось гірко і моторошно на душі; тяжке враження справляють на нас відносини, які з невблаганною силою так нівечать душі людей, і нам жаль стає їх, їхнім вчинкам ми не можемо співчувати, хоч і бачимо завжди в основі тих вчинків благородні наміри і пориви.

Уже ці перші твори Толстого показали, і то надзвичайно виразно, всі ознаки його таланту: величезну гостроту спостережень, тонкий психологічний аналіз, пластичність у малюванні оточення, що досягається іноді лише кількома словами, одним вдалим штрихом, потяг до філософування, до мандрівок у сферу метафізики. Є в цих творах щось невловиме, ніби якийсь прозорий туман розлився над ними, якась атмосфера, сповнена солодощів і ніжних пахощів. Немає тут жодного грубого окрику, жодної дразливо намальованої сцени, хоч автор зовсім не минає таких тем, і дуже пластично передає, наприклад, студентські пиятики. Отой прозорий туман, що оповиває твір, тиха і глибока меланхолія спостерігача, що співчуває, це туга поета, який бачить і малює нам крок за кроком, як його герой під впливом обставин і зовнішніх поштовхів із здорової, милої, хоч і випещеної дитини стає моральною калікою й кандидатом на самовбивцю.

Як бачимо, літературний дебют молодого офіцера, що опублікував свої твори без підпису в «Современнике», був блискучим, а дехто з критиків ще й тепер цій власне групі творів надає найбільшої вартості з усього, що написав Толстой. Така оцінка, безперечно, неслушна, та все ж вона свідчить, що Толстой належить до тих нечисленних атлетів у світі духу, які виступили на арену відразу у всій повноті своєї сили й здібностей.

Дальший розвиток його таланту швидше кількісний, ніж якісний: автор розсуває межі свого спостереження, охоплює ширші історичні й суспільні обрії, але його метод, спосіб малювання, нахили та уподобання залишаються тими самими.

Іноді траплялося так, що один бік його таланту брав гору над іншими; поет-психолог і метафізик-теолог змагаються між собою; в останніх роках його діяльності цей другий майже поглинув першого; колишній кавказький офіцер став апостолом, засновником секти. Зародки цього помітні вже в перших його оповіданнях і далі проявлялися то блідіше, то виразніше.

На Кавказі створена також одна з найкращих повістей Толстого – «Козаки». Її герой – молодий офіцер Оленін, рідний брат Іртеньєвих і Нехлюдових, випещений панич, сповнений благородних поривань, але він не вміє пристосовуватись до життя. Пересичений життям у великому світі, він залишає столицю і мандрує на Кавказ не з тим, щоб обороняти батьківщину, а щоб шукати животворних джерел для свого серця серед дикої гірської природи і в первіснім, здоровім, несфальшованім житті козаків.

Автор змальовує чудові картини гір і подає прекрасні сцени життя окраїнних козаків та їхньої боротьби з чеченцями. На жаль, Оленіна на кожному кроці чекає розчарування. Велична природа Кавказу має свої невигоди, первісне козацьке життя виявляється зовсім не таким уже чистим і невинним, бруд щоденної праці, фальш, використовування наївного панича, вдавання почуттів, яких не існує, – усе це отруює йому хвилини найкращих поривань. Навіть війна, коли з неї зірвані поетичні шати умовних фраз, у світлі реальної дійсності видається йому огидним способом полювання людини на людину, беззмістовною різнею, непотрібною і безцільною.

У цій повісті Толстой вперше торкнувся теми війни, змалював її у найпримітивнішому, найбільш дикому вигляді; він показав нам щоденну партизанську війну окраїн, без плану і без наслідків, крім взаємного нищення людей. Не дивно, що таке життя і такі взаємини обридають Оленіну швидше, ніж столичні бали, і він залишає Кавказ, ще більше хворий і зневірений, ніж тоді, коли сюди прибув.

Перша спроба по-справжньому змалювати війну потягла за собою інші. Ще на Кавказі виникли «Набіг» і «Рубання лісу» (рубання лісу, що його розпочато на ворожій території, під охороною гвинтівок і в безперервних боях). Тут перед нами вже складніші форми війни, ведені за певним планом і з метою, в замкнутих лавах, з гарматами. Маємо тут цілу низку постатей, цілий ряд характерів – від капітана Хлопова, який не знає, що таке страх, і йде безтурботно та спокійно з люлькою в роті серед зливи куль, але який в глибині душі приховує гарячу любов до вбогої матері і своїх підлеглих, навіть до боягузів, що тікають в ліси, де вони гинуть під ножами ворога.

Солдатське життя на перепочинку малюють нам два короткі оповідання «Зустріч в полку» та «Два гусари»; в останньому дуже своєрідно змальовано контраст двох військових поколінь: батько-гуляка, донжуан, що силою завойовує жіночі серця, кидає на карту все своє життя, і разом з тим він одвертий, сміливий, товариський; син-егоїст, жадібний до зиску, до обридливості обережний, без іскорки солдатського духу – досить точне зображення російського офіцера перед Севастопольською війною.

У цей же час виник чудовий образок – «Снігова хуртовина». Це ні новела, ні нарис, а чудовий пластичний опис їзди і блукання в глухому степу під час хурделиці. Тільки в деяких місцях «Анни Кареніної» автор зумів з подібною майстерністю ввести читача у настрій, відповідний місцю дії; він обдає нас холодом снігової хуртовини в безмежному степу, ніби заморожує, приголомшує, робить нездатними до всяких зовнішніх вражень і тільки одноманітний далекий дзвоник передніх саней та плечі візника, як і ледве похитуються і який сидить тут же перед подорожнім, оживляють цю бездонну глушину.

Чи не чудовий символ Росії часів Миколи, замороженої, здавалося, назавжди хуртовиною деспотизму, в умовах якої найвидатніші уми або гинули, або блукали за звуками далекого передзвону європейських ідей, маючи перед очима тільки німі, невиразні плечі російського селянина, які лише розміреним рухом нагадували, що це жива істота, а не бовдур і не машина…

Примітки

«Зустріч в полку». – Йдеться про оповідання Л. Толстого «Разжалованный».

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 28, с. 227 – 231.