1. Українська література в Російській імперії

Іван Франко

Вельмишановний пане редакторе!

Бажаєте, щоб я декількома увагами допоміг читачам «Зорі» розглянутись у торішніх здобутках та хибах нашої літератури. Дуже я рад би був сповнити Ваше бажання, та не знаю, як би краще за се діло взятися. Думаю, що Ви й самі не жадаєте від мене ані бібліографії наших літературних та наукових новинок за минувший рік, ані докладного розбору всіх чи хоч би тільки вартніших із тих новинок. Суха бібліографія не дала б Вашим читачам нічого нового, бо ж бібліографічний відділ в «Зорі» самі Ви, коби здорові, ведете старанно і повно, так що мені приходилось би тільки повторювати те, що читачі «Зорі» і без мене вже знають, а се була б зовсім зайва робота. А критичний розбір усього того, що у нас появилося в минувшім році, раз те, що завів би нас занадто далеко, – був би, може, не в однім погляді не під силу мені і не відповів би тій меті, котру Ви маєте на оці – орієнтування в нашім літературнім русі, його добрих і слабих боках.

Так давайте хіба ось як зробимо. Роздивімося по всьому обширі нашої України, пошукаймо важніших центрів нашої літературної і наукової продукції, придивімся, що з кождого вийшло в минулому році чи на наших, чи на чужих мовах, а обдивившись таким робом скрізь по всіх закутинах нашого краю, поміркуймо, які шанси має на будуще наше літературне життя серед конкуруючих з нами літератур польської і російської.

Так поставивши діло, відразу стаємо на досить ясну дорогу і з самого початку мусимо сконстатувати сумний факт, та при тім факт величезної ваги, що в найбільшій часті нашої країни, серед маси нашої нації властиво нема ніякого руху літературного. Бо коли під рухом літературним розуміти не саме тільки продукування таких чи інших писаних творів, а живу обміну думок між писателями, живі особисті зносини між ними, кореспонденцію, дискусії, різносторонні і систематичні студії над життям суспільним і взаємне поповнювання тих студій, то мусимо сказати, що на Україні, такій, як вона нині є, такого життя нема і не може бути.

Без сумніву, продукція літературна на українській мові там іде, а в деяких відділах, напр. на полі драматургії, вона навіть досить жива, та все-таки продукція ся майже зовсім не зцентралізована, не має ніякого спільного огнища, розбита на атоми, розкидана по величезнім обширі Російської імперії від Поділля до Іркутська. Поети і писателі українські живуть і пишуть одинцем, кождий сам собі, і в більшій часті знають один одного хіба з творів, друкованих в «Зорі». Що при такому стані можуть занидіти навіть найкращі таланти, що люди мимоволі затіснюються, провінціалізуються, попадають в шаблон, се зрозуміє всякий, кому приходилось довший час жити в нашій провінціальній глуші, без інтелігентного товариства, без обміни думок з людьми широкої освіти, без газет і доступу до нових літературних та наукових творів, бібліотек і т. п.

Боюсь, щоб мої слова про централізацію літератури не були зле витолкувані. Отже, зазначую, що маю на думці централізацію духових сил народу, котра витворює між ними взаємні близькі зносини, будить запал, визначує спільні цілі, здобуває спільні способи до їх осягання, одним словом, вдесятеро побільшує силу, спосібність і продукційність літературну кождої одиниці. В наших часах не тільки праця наукова, але й творчість літературна – то непростий виплив якогось надприродного вітхнення: найшла на тебе щаслива думка, сядь напиши – і в друкарню!

В наших часах писательська творчість, коли вона має бути справді ділом поважним, а не школярською забавою, – се така ж поважна студія, як і праця наукова, тільки безмірно ширша, многостороння і трудна. В праці науковій я можу, а то й мушу спеціалізуватися, ограничитися на один ряд явищ, на одну тему. Для виконання доброго твору літературного треба не тільки щасливої першої думки (вітхнення), не тільки живої та пластичної уяви (фантазії), не тільки вразливого та широко розвитого чуття, але надто треба ще дуже багато зовсім уже побічних, та не менше важних відомостей.

Писатель мусить поперед усього владати добре мовою свого народу, і то не мовою одного села, одного повіту або одної губернії, але мовою такою, котра була б однаково своя, зрозуміла і люба всім повітам, губерніям та селам, мовою літературною, мовою школи і інтелігентного товариства. Чи треба й додавати, що у нас уже на сій першій точці велика недогода, бо ми такої мови ще не маємо, і кождий писатель мусить почувати на собі право і обов’язок – і самому почасти причинюватись до витворення тої мови?

Далі мусить писатель бути добре ознайомлений з технікою писательською, а властиво з способами творення і писання різних знатніших майстрів слова своїх і чужих, мусить виробити собі й свої способи, т. є. або пристати до якої-небудь існуючої вже «школи» писательської, або свідомо витичити собі свою власну дорогу, коли не хоче блукати-ся без цілі, щокроку попадати в старі, закинені шаблони і позбавити себе всякого значення в літературі. Вкінці писатель мусить знати докладно історію літератури всесвітньої, а особливо сучасну літературу свою власну і головних європейських народів, щоб знав, які теми літературні і в який спосіб бували і бувають оброблювані, якими способами різні писателі осягали дані ефекти, що в давніх обробках даної теми було добре, а що невдатне і куди йому притулити й свою роботу, щоб не повторяти того, що вже другі забули, а вносити у всесвітню скарбницю літературну хоч малу крапельку, а нового, свого власного, зачертого в криниці того життя народного і індивідуального, що ще перед ним не було так експлуатоване.

Вкінці писатель мусить знати те життя, про котре береться писати, ті верстви суспільні, тих людей, ті сторони, ті звичаї і встанови, ті заняття і роди праці і т. ін. Яка безконечна многота завдань! Але се ще не все. Писатель мусить знати чимало загальних і теоретичних наук, як психологію, економію суспільну, політику і т. ін, без котрих він не зуміє поставити себе на належнім становищі супроти персонажів свого твору, не зуміє відповідно зрозуміти й показати нам їх вчинки, не зуміє дати нам твору справді широкого і тривкого. А що ще важніше, писатель мусить усе те знати не з самих тільки книжок, а якнайбільше з життя, з розмов, з власного погляду, з досвіду і дискусій. Він мусить раз у раз сходитися з людьми різних станів, різних професій, родів праці, різного ступеня інтелігенції і моральності, придивлятися їм в різні моменти їх життя.

Тільки тоді, віссавши в себе, зосередивши в собі, так сказати, все життя своєї суспільності в даній хвилі, він при даних спосібностях і підготовці може мати надію створити діло справді широке і тривке. А чи писатель, хоч би й не знати який геніальний, зможе все те здобути в сільській глушині, без інтелігентного товариства, без книжок і газет, без широких зносин з різнородними людьми, про се й думати довго не треба. Ось чому я думаю, що дійсний рух літературний може повстати тільки в певнім центрі даного народу, там, де би зосередкувалися не тільки його літературні сили, але також його культурні і економічні засоби, політичні змагання, чільні представники всіх суспільних верств.

Типовим приміром такого осередку літературного є Париж. Від XVI віку майже без перерви є він духовим і літературним серцем Франції, ба, в значній мірі цілої освіченої Європи. Німеччина не має досі такого центру; при кінці XVIII в. був ним Веймар, пізніше почав двигатися Берлін; многота університетів, музеїв, великих бібліотек (Монахія) і загалом огнищ наукового життя і книгарської торговлі (Липськ, Франкфурт, Гамбург і т.п.) не дають в Німеччині зцентралізуватися життю літературному так, як се бачимо у Франції.

Історія нашої літератури від кінця XVI віку вказує ненастанні, хоч, на нещастя, все нещасливі змагання до витворення хоч невеличких центрів руху літературно-наукового. Острог, Львів, Вільно, Київ чергуються в протягу яких 50 літ, вкінці Київ через Могилянську колегію, щасливе положення над Дніпром в осередку українсько-руської нації на якийсь час здобуває собі перевагу і провідництво [Гл[яди] о тім мою статтю «Charakterystyka literatury ruskiej w XVI – XVIII w.» в журналі «Kwartalnik historyczny», 1892]. Політичні обставини XVIII віку, котрі вели з собою все більший політичний і духовий упадок України, зіпхнули й Київ до ряду провінціональних міст Російської імперії.

Тільки в нашім віці починають на Україні знов прокидатися змагання до витворення постійного українсько-руського руху літературного. Змагання ті йшли слідом за тими важними здобутками життя духового на Україні, з котрих кождий стоїть за десять побід корсунських або жовтоводських – за заснуванням університетів на землях українсько-руських. Заснування в нашім віці трьох університетів на Україні треба вважати за величезний духовий набуток. Вже тим самим, що при тих університетах мусило згромадитись значніше число людей учених і людей, бажаючих науки, що при них мусили повстати бібліотеки, музеї, книгарні і що не могло ж не бути в них людей, котрі б не інтересувалися бувальщиною, життям, літературою того краю і того народу, що живе довкола них, кождий з тих університетів в більшій або меншій мірі причинювався до підвигнення науки про Україну, а то й спеціально української літератури, кождий з них в різні часи піднімався до того, щоб зробитися центром українського руху літературного.

Спитаймося ж тепер, що дали в минувшому році ті три натуральні центри духового життя на Україні українській літературі? Коли ми схочемо брати річ en general і вважатимемо Харків репрезентантом Лівобережчини, Київ – Правобережчини, а Одесу – Новоросії, то мусимо сказати, що найбільшу рухливість, найгарячіший інтерес для українського письменства і найбільшу продуктивність проявила Лівобережчина, а найменшу Новоросійщина. Правда, сталось се завдяки малесенькій купці, двом-трьом молодим і палким писателям, а не завдяки тій заохоті і підмозі, яку давала їм окружаюча їх суспільність; було се не випливом якогось духового чи літературного руху в тих сторонах, а власне наперекір пануючій там нерухливості. Чайченко, Загірня, Александров, Катренко, Школиченко – ось вам видніші з тих молодих писателів, що пишуть по-українськи; до них додати ще треба Сумцова, Еварницького і Багалія, що пишуть по-московськи, але про українські матерії, – і будемо мати все те, що сяк чи так можна причислити до харківської групи в нашій літературі і науці.

Смерть Потебні зробила величезну щербу не тільки в тій групі, але в духовому скарбі всієї України взагалі, і для того велика дяка належиться професорові Сумцову за те, що на листах «Киевской старины» в цілім ряді гарних статей піддав спеціальному розборові всю наукову спадщину покійного і спеціально підніс в ній те, що доторкається до етнографії.

Погляньмо на другий наш центр, на той, що має всі прикмети, потрібні, щоб статися головним центром духового і літературного життя української науки, – на Київ. Спеціально українського літературного руху в Києві тепер – сміло можемо сказати – зовсім нема. Письменники, що пишуть українською мовою, є в Києві, хоч не в великому числі, та живуть вони кождий про себе. Письменників тих не гук: Нечуй-Левицький, Кониський, Самійленко – ось вам і всі видніші. Панас Мирний після «Лимерівни» і «Перемудрив» (написаних трохи чи не 10 літ назад) якось затих.

Затих якось і молодий автор прекрасної повістки «», друкованої колись у фейлетоні «Діла», письменник, на котрого ми тоді великі покладали надії; правда, його пізніша, трохи більша повість «», котру я читав у рукописі, значно ослаблювала ті надії. До київської групи українських] письменників треба зачислити й обох авторів статей, надрукованих в першому томі «Записок Тов[ариства] ім. Шевченка»: М. Сергієнка і Тадея Рильського. Стаття першого «» – дуже гарна з погляду методичного, та трохи заспеціальна для «Записок».

Стаття ж д. Рильського – властиво не стаття, а початок широкої праці, цілої книги, що коли скінчиться, буде першою працею по економії суспільній на нашій мові. Та жаль сказати, що праця ся – перша робота вельмишановного і симпатичного, а в історії нашого руху літературного ще з часів «Основи» звісного автора, написана на українській мові – написана так тяжко і при тім так нерішуче хитається між популяризацією звісних уже економічних творів а викладом власних економічних поглядів автора, що сумніваємось дуже, чи принесе вона для нашої громади такий пожиток, якого, певно, бажав автор.

Третє університетське місто, Одеса, між усіма трьома найбільше космополітичне і досі найменше визначилося в історії української літератури і українського літературно-наукового руху. При тамошньому університеті виходять щороку об’ємисті «Записки Новороссийского университета» (досі 56 томів), та дарма ви в тих томах шукали б хоч одної праці про спеціально українську тему, хоч деякі видані там роботи, як Бруна «Черноморье», Кондакова «Византийская живопись по миниатюрам», здобули собі європейську славу, а в історії науки про слов’янщину імена одеських учених Григоровича і Кочубинського займають вельми почесне місце. Між письменниками-одеситами, що пишуть по-українськи, головне місце займають два: Петро Ніщинський, перекладчик «Антігони» і «Одіссеї», і М. Комар, знаний читачам «Зорі» критик, котрий торік видав в Одесі дві збірочки: одну українських казок, а другу приповідок. Про якесь огнище українського руху літературного і тут, очевидно, ще менше може бути мови, чим у Києві.

Доволі інтересним огнищем українського письменства в остатніх часах у Росії став український театр. Театр вимагає п’єс і то щораз нових. А раз вільно бути театрові українському, то, очевидно, що й репертуару йому треба українського. І ось від яких 10 літ докола українського] театру в Росії купиться досить оживлена драматична продукція. Перед ведуть на сьому полі, звісно, люди, найближче причасні до театру, актори і директори трупи, як М. Кропивницький, Карпенко-Карий, М. Старицький. На щастя для нашої літератури, всі три сі люди – талановиті письменники і, дякуючи їм, укр[аїнська] література має нині те, о чім перед десятьма роками ніхто ще й думати не смів, – має дуже гарні зав’язки питомої драми майже у всіх її родах – від веселого фарсу («Пошились у дурні») до поважної драми суспільної («»).

До ряду сих трьох писателів прибули з часом дд. Мирний, Янчук, Олена Пчілка і др. Певна річ, що коли б нашому театрові дана була хоч сяка-така можливість розвиватися на рідному, українському грунті, то він побіч своєї служби суспільно-патріотичної причинився б своєю драматичною продукцією чимало й до зросту української літератури. Та ненормальний стан нашого театру в Росії видніється от хоч би вже в великім розробленні труп театральних, що мусить вести до нижчого рівня артистичної вартості їх вистав, а певно, й до попсування репертуару, котрий і без того хорує на одну велику хибу, що не можна давати штук перекладених, т. є. що артисти його не можуть виробляти своїх сил на великих сюжетах всесвітньої драматичної штуки.

Оттак перейшли ми всі головні центри життя духового на Україні, та, на жаль, мусили сказати, що центру українського життя духового там нема і бути не може. Коли при всім тім продукція літературна українська не завмерла, а в остатніх роках навіть сильно змагається, так за се дякувати треба добру волю, пильність і духову силу тих немногих письменників, що без духових центрів, без бібліотек, товариств і вільної обміни думок, без освіченого товариства, без підмоги і заохоти загалу, без усього того, що для розвою літератури дає вища цивілізація, працюють без утоми, додивляються до життя суспільного, додумуються до сяких чи таких загальних поглядів (принципів) і сміло, не раз з нараженням усієї своєї будущини голосять їх на рідній мові.

Треба справді не тільки дякувати, а подивляти тих людей, по більшій часті бідних, іноді ще до того й хорих (як ось д. Чайченко) або загнаних долею в далеку чужину (як д. Панько, що живе в Іркутську). Без сумніву, перше місце в нинішню добу в цій компанії – невже письменників, а справдішніх борців за українське слово – перше місце, по пильності, по таланту, витривалій працьовитості і різнородності інтересів духових, треба признати д. Чайченкові. Чоловік, як сказано, хорий, котрий надто мусить заробляти на хліб для себе, для сім’ї, він, проте, засилає мало що не всі наші видання своїми, не раз многоцінними писаннями: повістями, віршами, статтями критичними й популярно-науковими, працює без віддиху, шле до цензури рукопись за рукописсю, не зраджується ніякими невдачами ані критикою, часто неприхильною, а у всьому, що пише, проявляє, побіч знання мови української, також гарячу любов до України, щирий демократизм, бистре око на хиби української суспільності.

Обік нього поставив би я другого талановитого молодого письменника, знаного також читачам «Зорі», А. Кримського. Нагадую тут його статтю про наші язикові справи, друковану в «Зорі» і, безперечно, найліпшу з усіх, які оголошені були в сій справі. До того самого «наймолодшого» і найрухливішого покоління українських] письменників належить також згаданий уже д. Самійленко, поет, що визначується прекрасною мовою, викінченою формою і гармонійністю композиції.

Д. Самійленко в минувшім році розпочав у «Правді» друкувати переклад Дантового «Пекла». Розпочав – і урвав. Переклад його читається гладко, та з оригіналом ми його не порівнювали. В усякім разі нам здається, що коли б автор довів його до кінця, то праця його була б вельми цінним придбанням для нашої літератури. До тої ж групки зачислити треба, мабуть, і пишущих у «Зорі» дд. Подоленка, Школиченка, Катренка – письменників, котрі при всіх своїх добрих прикметах не здужали ще дати таких речей, котрі б виявляли якусь визначну літературну фізіономію.

Сюди ж належить також д. Коцюбинський, що пише головно в «Правді», далі талановита поетка Леся Українка, котрої збірка віршів «» вийшла сими днями у Львові і становить, без сумніву, найважніший здобуток поетичний нашої літератури оригінальної за 1892 рік. До сього гурту треба зачислити й д. Панька, поета дуже плодовитого і, без сумніву, талановитого, котрому тільки якісь нещасні обставини не дали виробитись. У мене в руках, а також в теці ред[акції] «Зорі» є дуже багато рукописних його віршів, оригінальних, іноді дуже гарних і перекладних (в тім числі перша глава Пушкінового «Євгенія Онегіна»; вірші малозвісного «сибірського» поета Рамшева і т. ін.), і певно, що коли не все, то значна часть із того стоїла б друку.

Отсей молодий гурток українських] письменників – то, очевидно, головна надія нашого письменства, то його безпосередня будущина. Щоправда, на нашій ниві літературній працюють ще з незламаною силою письменники старшої генерації, і вони подекуди становлять ще основу нашої літературної фізіономії. Не покидає пера ветеран нашого письменства П. Куліш: збірка його віршів має, як зачуваємо, незабаром вийти з одної з заграничних друкарень. З молодечим жаром по довгій мовчанці взявся до праці симпатичний лірик і байкопис Леонід Глібов. Відгукується інколи з далекого Петербурга й Данило Мордовець.

Але головні продуктивні сили українського письменства все-таки писателі 1860-тих років: Нечуй-Левицький і Ол. Кониський, далі – М. Комар, Вл. Александров, Карпенко-Карий, М. Старицький і Олена Пчілка. Та все-таки появлення на нашій ниві літературній, серед таких некорисних обставин такої многоти свіжих, талановитих і з гарячим запалом та щирою любов’ю до рідного слова натхнутих писателів дає нам запоруку, що стежка, протоптана старшим поколінням, не заросте бур’яном, що розвій нашого письменства не зупиниться.

Правда, ми могли б висказувати свої бажання, щоб розвій сей ішов в такім або іншім напрямі, і про се ми надіємось поговорити далі, але тут піднесено тільки одно – се іменно той неоспоримий факт, що письменство наше росте, дужчає, розвивається, що нового, третього антракту нам нічого боятися і що продукція літературна 1892 року дає нам підставу до кращої надії на будуще.

Примітки

Могилянська колегія – Києво-Могилянська колегія, потім (з 1701 р.) Київська академія, перша вища школа і визначний культурно-освітній центр на Україні, заснована у 1632 р. Існувала до 1817 р.

…побід корсунських або жовтоводських… – Йдеться про розгром польсько-шляхетських військ селянсько-козацькими військами Богдана Хмельницького у квітні 1648 р. під Жовтими Водами (нині м. Жовті Води Дніпропетровської області) та Корсунем (нині м. Корсунь-Шевченківський Черкаської області) у травні 1648 р.

Заснування в нашім віці трьох університетів на Україні… – Йдеться про відкриття університетів у Харкові (1805), Києві (1834) та Одесі (1865).

Чайченко Василь – один із псевдонімів Грінченка Бориса Дмитровича (1863 – 1910), українського письменника, фольклориста, філолога, етнографа, педагога і громадського діяча.

Загірня Марія – один із псевдонімів української письменниці Грінченко Марії Миколаївни (1863 – 1928), дружини Б. Д. Грінченка.

Александров Володимир Степанович (1825 – 1894) – український письменник. Видав перші два випуски альманаху «Складка» (1887 – 1892).

Катренко Ол. – один із псевдонімів маловідомого українського письменника Катрухіна Олександра Михайловича.

Школиченко М – один із псевдонімів українського письменника Кононенка Мусія Степановича (1864 – 1922).

Сумцов Микола Федорович (1854 – 1922) – український фольклорист, етнограф і літературознавець, академік УАН (з 1919 р.). І. Франко мав на увазі цикл статей Сумцова під загальною назвою «Современная малорусская этнография» («Киевская старина», 1892, № 1 – 12), присвячених пам’яті О. О. Потебні.

Еварницький (Яворницький) Дмитро Іванович (1855 – 1940) – український історик, археолог, етнограф.

Багалій Дмитро Іванович (1857 – 1932) – український історик.

Потебня Олександр Опанасович (1835 – 1891) – український і російський філолог.

Кониський Олександр Якович (1836 – 1900) – український письменник, публіцист і громадський діяч.

Самійленко Володимир Іванович (1864 – 1925) – український письменник і перекладач.

Рильський Тадей Розеславович (1841 – 1902) – український культурний діяч, етнограф. Батько видатного українського радянського поета М. Рильського. Стаття, згадувана Франком, мала назву «Студії над основами розкладу багатства».

Брун Пилип Карлович (1804 – 1880) – російський історик і археолог, професор Новоросійського (м. Одеса) університету.

Кондаков Никодим Павлович (1844 – 1925) – російський історик візантійського і давньоруського мистецтва.

Григорович Віктор Іванович (1815 – 1876) – російський філолог та історик, один із зачинателів слов’янознавства в Росії.

Кочубинський Олександр Олександрович (1845 – 1907) – російський вчений-славіст, автор досліджень з порівняльної граматики, історії та етнографії.

Ніщинський Петро Іванович (1832 – 1896) – український композитор, перекладач і публіцист.

«Антігона» – драма давньогрецького письменника Софокла (бл. 495 – 406 або 405 до н. е.).

Комар М. – один із псевдонімів Комарова Михайла Федоровича (1844 – 1913), українського бібліографа, критика і фольклориста. Починаючи з 1884 р. Комаров постійно виступав у журналі «Зоря» зі статтями та рецензіями, здійснив ряд публікацій творів українських письменників, зокрема С. Руданського.

Янчук Микола Андрійович (1859 – 1921) – український, російський та білоруський фольклорист і письменник.

Пчілка Олена – псевдонім Косач Ольги Петрівни (1849 – 1930), виступала як письменниця, етнограф, публіцист, громадський діяч, видавець і журналіст. Мати Лесі Українки.

Панько – один із псевдонімів Грабовського Павла Арсеновича (1864 – 1902), українського поета, революціонера-демократа.

Кримський Агатангел Юхимович (1871 – 1942) – український радянський вчений-філолог, сходознавець та письменник. І. Франко мав на увазі статтю Кримського «Наша язикова скрута та спосіб зарадити лихові» («Зоря», 1891, № 24).

Подоленко К. – псевдонім маловідомого українського письменника Стиранкевича Кирила, автора побутово-етнографічної повісті «За громаду», надрукованої у «Зорі» (1892, № 1 – 4, 6, 7).

…Коцюбинський, що пише головно в «Правді»… – У 1892 р. журнал «Правда» (т. XIV – XV, № 8, 9, 10) опублікував повість «На віру», один з перших творів М. Коцюбинського.

…«сибірського» поета Рамшева… – Під псевдонімом «Рамшев» виступав російський поет, революційний народник Якубович Петро Пилипович (1860 – 1911). Словом «сибірський» І. Франко натякає на те, що поет у той час перебував на засланні.

Куліш Пантелеймон Олександрович (1819 – 1897) – український письменник, критик, історик та етнограф. І. Франко мав на увазі збірку поезій Куліша «Дзвін», яка вийшла 1893 р. у Женеві.

Мордовець (Мордовцев) Данило Лукич (1830 – 1905) – український і російський письменник та історик.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 29, с. 7 – 15.