2. Українська література в Галичині

Іван Франко

«Галичина – се одинокий край, де наш народ, наша освіта, наша література мають можність свобідно розвиватися». Кілько разів в остатніх роках читали і чули ми ті слова! А кілько в них правди?

Без сумніву – свободу, можність маємо. Хоч не таку як слід, хоч не без важних не раз перешкод (де їх нема!), та все-таки маємо її стільки, що дай бог нам сили і снаги заповнити ті рамки, використати все те, що нам вільно, зібрати й засіяти порядно ту ниву, що нам відмежовано. Не можна й того заперечити, що в тій роботі, до котрої нас тут допущено, сили наші звільна зростають, що, як то кажуть, здобуваємо собі чимраз більший терен, пускаємо міцніше коріння. Особливо на полі шкільництва і освіти народної в остатніх 20 роках поступили ми так, що з наших сусідів дехто й завидувати нам починає – по-моєму, не зовсім слушно.

Але як стоїть діло з нашою літературою і наукою? Глянувши зверху, здавалось ніби: що ж, нічого собі. На нашій мові виходить стільки-то часописей, друкується стільки-то книжок, подається науку із стількох-то кафедр університетських; руське життя національне і товариське купиться у стількох-то товариствах і інституціях, проявляється в вічах і зборах, в агітації і житті партійнім. Значить – чого ж іще більше? А тим часом, приглянувшися ближче сьому всьому, бачимо на дні дуже сумне явище, бачимо велику духову безплодність, Sterilität, як каже німець, велику неспроможність до дійсного програму, брак творчості, брак свіжих думок, брак не раз віри в себе самих і в своє діло. Апатія, оспалість й сердечне прив’язання всього, що називається традицією і шаблоном, формулою; несмілість і невмілість шукати нових доріг і проявляти свою індивідуальність справді самостійно і повно, якась невлічима половинність думок і пуття, дуже часто маскована дешевим скептицизмом передчасом дозрілої дитини. Що воно значить і відкіля у нас береться? Та поки стрібуємо дійти до відповіді на се питання, зупинімося на хвильку при діагнозі: чи справді вона вірна? Чи дійсно так у нас є?

У відповіді на се питання в значній часті виручила мене гарна стаття д. М-ея, друкована в «Зорі» при кінці минувшого року (ч. 23) п[ід] з[аголовком] «Нема грошей». Там було показано на драстичних примірах нутро тої літературно-наукової галицько-руської фабрики, котра назверха ще сяк-так презентується. Там було показано, як галицько-руські видавництва борються з дефіцитами, книжки лежать нерозпродані, автори мусять тратити свої сили на роботу, далеку від усього круга їх думок і інтересів – для насущного хліба, товариства ледве вегетують, а про ширший розвій своєї діяльності і думати не можуть, спеціалісти майже в ніякій галузі знання і праці духової і не виробляються, за новими явищами в світі думок і науки слідити нікому, через що всі ми і в літературі, і в науці, і в політиці еклектики, живемо кришками, случайно нахапаними з різних боків, по приміру тої кози-дерези, що

Ішла через місточок –

Та вхопила кленовий листочок;

Ішла через гребельку –

Та вхопила води крапельку.

До сих сумних та правдивих і поживочних обсервацій д. М-ея (пізнати лихо – значить інколи бути на дорозі до його вилічення) додам ще одну, може, найважнішу. Коли ми перед кількома роками разом з д. Барвінським і др[угим]и обговорювали справу реформи Товариства ім. Шевченка в такий спосіб, щоб перетворити його в правдиву організацію науково ї і літературної праці, підніс я конечність – завести щомісячні збори науково-літературні з відчитами і дискусіями яко конечну основу для видання «Записок», уважаючи, що без таких зборів, без постійної обміни думок, без взаємної провірки здобутих результатів «Записки» товариства будуть тільки збіркою случайно набраних, може, й цінних не раз праць, та нічим не зв’язаних з тим, що в даній хвилі занімає загал нашої інтелігентної громади. Д[обродій] Барвінський вповні згодився з тою думкою і, здається, реферував опісля на зборах товариства в тім дусі про зміну статуту. І на чім розбилася думка? На тім, що не було відповідного локалю для утворювання таких засідань.

Ся наша безплідність і безсильність духова ніде так ярко не проявилася в минувшім році, як на полі літератури, белетристики. Адже ж у нас в минувшім році не появився ані один твір, про котрий можна би сказати, що він займе тривке, хоч би й як скромне місце в історії нашого письменства. Адже ж навіть на полі популярної, дітської літератури нас цілковито затьмили і позаду лишили писателі і писательки українські. Адже ж у нас на всю соборну Україну виходить тільки одна літературна часопись, котра не друкує ані строго наукових праць (крім історії рус[ької] літератури), ані перекладів, а погляньте, що дали галичани в р. 1892 до тої одинокої часописі! Всього тільки 5 малесеньких оповідань та 25 віршів! І то вже вчислено й буковинку Ярошинську. А коли додати до того скарбу 3 ескізи Лавріна в «Правді» та дещо рівно ж невеличкого в фейлетонах «Діла» та в «Учителі», то й буде все. От вам і «одинокий край, де наш народ» і т. д.

Та бо і то ще не все. Візьмім найлихші твори українців, друковані у нас, і порівняймо їх з нашими. Яка різниця! Там бодай широкий розмах, бодай пориви до свіжості обсервації, бодай мова гарна і поетична. А у нас все або сухе, або вимушене та афектоване: бідність фантазії, брак обсервації живих фактів, маскований іноді шумною риторикою. І неможна сказати, щоб у нас не було талановитих, хоч і починаючих писателів, навіть між наймолодшими. Візьміть хоч би д. Бобикевича. Його оповідання «Іван Туз» свідчить про дійсний талант, про щире намагання до реального зображення, до докладної обсервації фактів, а проте яке ж прикре почуття безсильності і вбожества лишає на нас сей ескіз!

Не можна сказати, щоб і Євгенія Ярошинська не мала таланту, і то навіть гарного, котрому додає ще ціни її незвичайна працьовитість. А все ж таки ескіз її «Женячка на виплат» з погляду техніки літературної надто слабий.

Але найінтересніше і артистично найвартніше явище в тім роді є низка віршів у Маковея «Semper idem». Не входжу і не маю права входити в те, чи автор малював тут свої власні чуття і погляди, чи ні, в усякім разі фігура героя «Semper idem» видається мені типовим екземпляром інтелігентного галичанина. Нерозвитий духово, неспосібний до вищого розуміння життя і його відносин, він вічно хитається між поривами грубої змисловості і скептицизмом, котрий аж надто часто переходить в цинізм. Всяке сильне, суцільне чуття видається йому хоробою, сентименталізмом, і він поспішає чимскоріше прибити, приглушити, зламати його. В його очах щирий ентузіазм нічим не різниться від комедіантства, а комедіантства ентузіастичного він так боїться, що аж попадає іноді в комедіантство паяца.

Інтересні приміри такого комедіантства показав нам д. Лаврін в своїх ескізах із життя галицько-руської молодежі у Відні («Consilium», «Комерс» і «Прогулка»). Не входжу в те, наскільки автор дав нам в тих ескізах діла штуки, а наскільки прості фотографії живих осіб, навіть з їх звичайними назвами і прозвищами; в усякім разі живості оповідання і трафності спостерігання відмовити йому не можна. Але яке ж сумне враження виносимо з тих ескізів! Адже ж ті молоді інтелігентні галичани, коли вірити д. Лаврінові, то раз шайка божевільних, а другий раз – чисті кандидати на розбійників і душогубців. Без сумніву, певні особисті мотиви, партійна ненависть і личні урази водили пером д. Лавріна – на шкоду його ескізам, та все-таки зерно правди в них є та й то не мале, і над тим зерном повинні добре задуматись наші молоді галичани, бо в ньому аж надто виразні зароди глибокої деморалізації і зіпсуття.

Відрадніше робиться на душі, коли з поля белетристики перейдемо на поле науки. Правда, і тут від 1848 року ми багато, дуже багато занедбали. Сил не було. Для бідної, невеличкої інтелігентної галицько-руської громади праця наукова видавалась довгі літа недосяглим люксусом. Були аматори, дилетанти, збирачі, як пок[ійний] о[тець] Никорович, були навіть «учені» – дек[ан] о[тець] Петрушевич, хоч учені старомодного крою, але не було ніякого руху наукового, не було на жаднім полі купки, хоч би невеличкої, людей одної або близької покревних спеціальностей, котрі би могли і хотіли взаємно себе контролювати і спомагати, не було постійних зносин з заграничними центрами і двигачами праці наукової.

В остатніх роках діло се починає змінюватися на нашу користь. Університетські кафедри нашої мови і літератури у Львові і Чернівцях, хоч одна та ціла гімназія з викладами на нашій мові, оживлення продукції літературної на Україні і вплив української (в першій лінії) праці наукової – все се не могли не вплинути корисно на оживлення наукового руху руського в Галичині. Рух сей поки що трохи односторонній. Відноситься він головно до розслідів історії нашої літератури і дав на тім полі кілька праць, на котрі звернено увагу не тільки у нас, але й далеко поза границями нашого краю.

Почесне місце в тім руху яко першому і найплодовитішому робітникові належиться проф. Ом. Огоновському. Його книжка про «Слово о полку Ігоревім» була немов першим почином, а його обширна «Історія руської літератури», що Друкується в «Зорі» від 1886 р., і досі є немов увінчанням всіх дотеперішніх праць детальних, а заразом є широким фундаментом для дальших праць, з котрих многі тільки на її основі показуються можливими. Треба сказати, що признають навіть найгостріші критики, що праця проф. Ом. Огоновського на довгі літа буде невичерпаним скарбом многоцінних біографічних і історико-літературних фактів і подробиць. Побіч того, велику її вартість становлять подрібні і совісні переповідки змісту всіх важніших творів нашої новішої літератури – річ неоціненна, особливо коли зважимо, що при нещасних обставинах нашого літературного життя майже кожде руське видання по яких 10 – 15 роках стає бібліографічною рідкістю, що дуже мало творів дочікує двох або більше видань і що, значить, навіть спеціалістові історикові літератури дуже часто трафиться ані разу на своїм віці не бачити якоїсь інтересної книжки, часописі, альманаху і т. ін.

Побіч проф. Огоновського повстала у нас в остатніх часах досить спора купка молодших істориків літератури, почасти його учеників. Перше місце між ними займає, без сумніву, В. Коцовський, фаховий історик і ученик покійного проф. Ліске. Він розпочав свою наукову кар’єру дуже цінним виданням – третім томом «Руської бібліотеки» Онишкевича. Передмова до текстів, поміщених в тім томі, вповні виявила прикмети його стилю і великого критичного таланту, спарованого з надзвичайною методичною точністю досліду та поміркуванням в виводах. Як доповнення до тої праці пішли його дальші роботи в «Зорі»: про М. Шашкевича і попередні часи, про збір споминів Головацького і др., а далі схематичний, хоч повний дуже цінних сказівок огляд руської праці літературної за остатніх 50 літ, поміщений в ювілейнім номері «Зорі» в пам’ять Шашкевича.

Після сеї праці д. Коцовський на пару літ якось був затих і тільки в 1892 р. розпочав друкувати в «Учителі» нову, як здається, дуже широко закроєну працю «Огляд русько-української літератури». Праця ся досі в початках – автор розпочав здалека, від опреділення основних понять, від мови, міфології, звичаїв, обрядів слов’яно-руських і т. ін., та добрі прикмети і хиби автора виявились уже вповні. Добрі прикмети: зв’язлість, докладність і ясний суд критичний, багатство матеріалу і вмілість користуватися ним, знайомість з новішими працями науковими в даних питаннях, простота і ясність вислову, строга науковість без фраз і сентиментальності; хиби: брак артистичної композиції, брак випуклішого піднесення важніших речей, певна сухість викладу і перетяження його подробицями, що дуже утруднює читання, особливо для неспеціалістів. В усякім разі ми бажаємо авторові сили і охоти до якнайскорішого викінчення його праці, котра обіцяє бути дуже пожиточним підручником коли не для сільських учителів, для котрих вона абсолютно затяжка і заспеціальна, то для студентів університету.

В тім же «Учителі» розпочав під кінець 1892 р. другий молодий учений – д. М. Пачовський, друкувати дуже інтересну працю про вплив християнства на руську творчість народну. Тема се дуже займаюча, і автор посвятив їй обширну розправу, написану по-німецьки, мабуть, для осягнення степеня наукового на університеті; в «Учителі» він друкує з неї тільки обширний реферат. Коли праця ся буде скінчена, а редакція «Зорі» схоче дати місце, то я бажав би розказати про її зміст і здобутки.

Видне місце між молодими робітниками на полі історії нашої літератури зайняв в р. 1892 також молодий поет д. Ол. Колесса. Читачі «Зорі» знають його студію про мало звісні вірші Шевченка, де особливо треба назвати розбір «Хустини», хоч запримітити треба, що вірш «До сестри», найдений в альбомі княжни Рєпніної, супротив усіх виводів д. Колесси, по внутрішнім признакам і по свідоцтву самої княжни не походить від Шевченка. Дальше гарне свідоцтво пильності і працьовитості д. Колесси дає його обширна стаття про вплив українських народних пісень на поезію Б. Залеського. Детальним порівнянням віршів Залеського з піснями українськими спровадив д. К[олессу] до властивої міри як похвали польських критиків, так і догани руських і дав цінний причинок до належної оцінки т[ак] зв[аної] української школи в польській літературі. Правда, аналіза д. Колесси трохи занадто дрібнична, держиться слова і букви, а недобачає ідеї; брак їй ще глибшого зрозуміння часу і обставин життя поета; але багатство подробиць, трафність критичних уваг, простота і ясність викладу і популярність, легкість його в порівнянні, напр., з викладом д. Коцовського управнюють нас до великих надій на будуще. Початок його праці про Федьковича в сьогорічній «Зорі» в значній часті оправдує ті надії.

З інших праць наукових, доконаних або опублікованих в минулому році галичанами, згадаю тільки про продовження

«Бібліографії» Левицького – видання неоціненного для кождого історика нашої літератури і веденого дуже старанно; є надія, що вже в першій половині 6[удучого] р[оку] другий том його буде скінчений, так що, вчисляючи й видані тим часом спеціальні бібліографії того ж автора за 1887, 1888, 1889 роки, будемо мати докладний і повний інвентар нашої духової і літературної праці за цілих 90 літ.

На полі язиковім появилася в мин[улому] році тільки одна, але дуже цінна спеціальна праця, а іменно монографія д. Верхратського про наріччя лемків в Ягичевім «Archiv für slavische Philologie».

Гарний причинок до квестії нашої мови літературної дав також д. Лосун в «Зорі». На тім кінчу свої уваги. Багато в них недоповідженого, неповного, може, й невірного, хоч я бажав совісно нікому не робити кривди, але зробити якомога правдиву діагнозу нашого сучасного літературного життя. Як се трудно, се пізнає кождий, хто пробує взятися за таку саму роботу. А на питання: що ж нам робити? як лиху радити? – яка моя відповідь? Повищі уваги почасти вже дають її, а докладніша дискусія не належить до огляду нашого торічного літературного життя. Може, трапиться поміркувати про се при іншій нагоді. Значить, до побачення!

Примітки

М-ей – криптонім, яким підписував деякі свої твори Маковей Осип Степанович (1867 – 1925), український письменник, критик і культурний діяч.

Барвінський Олександр Григорович (1847 – 1926) – український діяч та історик літератури.

…на всю соборну Україну виходить тільки одна літературна часопись… – Йдеться про журнал «Зоря».

Ярошинська Євгенія Іванівна (1868 – 1904) – українська письменниця, громадська діячка і педагог.

Лаврін – псевдонім Студинського Кирила Йосиповича (1868 – 1941), українського літературознавця.

«Учитель» – український журнал. Виходив у Львові з 1889 до 1914 р.

Бобикевич Олекса Христофорович (1865 – 1902) – український письменник.

Никорович Григорій (1859 – 1916) – громадський діяч на Буковині.

Петрушевич Антоній Степанович (1821 – 1913) – український історик, філолог та етнограф, автор праць з історії Галичини, зокрема з історії церкви.

Огоновський Омелян Михайлович (1833 – 1894) – український літературознавець, автор «Історії літератури рускої» (6 томів), праці «Слово о полку Ігоревім» та ін. У цій статті І. Франко не вдається в детальний аналіз праць Огоновського, а лише подає інформацію про них. Проте уже й тут, визначаючи «Історію літератури рускої» як збірку бібліографічних, історичних, літературних фактів і явищ, Франко вказує на поверховість праці, відсутність у ній наукового синтезу, низький методологічний рівень. У ряді інших статей (зокрема «Карпато-руська література XVII – XVIII віків», 1900) він дає «Історії літератури рускої» різко негативну оцінку, підкреслює її реакційну спрямованість, примітивний метод дослідження.

Коцовський Володимир (1860 – 1921) – український письменник, літературознавець і педагог. Говорячи про праці Коцовського, І. Франко не дає їх широкої характеристики, а тільки зупиняється на змісті та способі дослідження матеріалу. У пізніших статтях письменник різко критикує Коцовського, зокрема його книгу «Життя і значення Маркіяна Шашкевича» (1886).

Ліске Ксаверій (1838 – 1891) – польський історик, з 1871 р. був професором Львівського університету.

Онишкевич Гнат (1847 – 1883) – український філолог, професор Чернівецького університету, видавець серії «Руська бібліотека», в якій друкувались твори перших письменників нової української літератури (вийшло три томи).

Пачовський Михайло Іванович (1861 – 1933) – український письменник і педагог. І. Франко мав на увазі дослідження Пачовського «Про вплив християнства на усну словесність русинів» («Учитель», 1892, № 23, 24).

Колесса Олександр Михайлович (1867 – 1945) – український мовознавець і літературознавець. Згадувана Франком стаття має назву «Дві мало знані поезії Т. Шевченка. Дещо про вірші «До сестри» і «Хустина» («Зоря», 1892, № 14, 15). Вірш «До сестри», як правильно зазначив Франко, приписувався Колессою Шевченкові помилково. Насправді, як довели пізніше дослідники, він належить українській поетесі Псьол Олександрі Іванівні (1817 – 1887).

Рєпніна Варвара Миколаївна (1808 – 1891) – російська письменниця, близький друг Т. Г. Шевченка.

Залеський Юзеф Богдан (1802 – 1866) – польський поет-романтик, представник «української школи» в польській літературі. І. Франко має на увазі дослідження О. Колесси «Українські народні пісні в поезіях Богдана Залеського», надруковане в «Записках Наукового товариства імені Шевченка» (1892, ч. 1).

Початок його праці про Федьковича… – Йдеться про статтю О. Колесси «Юрій Коссован», початок якої було надруковано у журналі «Зоря» (1893, № 1).

…продовження «Бібліографії» Левицького… – Левицький Іван Омелянович (1850 – 1913) – український бібліограф, автор «Галицько-руської бібліографії» в двох томах (1888 – 1895) та «Української бібліографії Австро-Угорщини» в трьох томах (1909 – 1911). Франко має на увазі другий том «Галицько-руської бібліографії», який ще тільки готувався і вийшов друком у 1895 р. Він охоплював матеріали з 1861 до 1886, а не до 1890 р., як зазначено у Франка. Спеціальні бібліографії за роки 1887, 1888, 1889, що вийшли окремими випусками у 1888, 1889 та 1891 рр., хоч і згадуються Франком як частина майбутнього другого тому, не увійшли до нього. Вони пізніше склали основу першого тому «Української бібліографії Австро-Угорщини за роки 1887 – 1900», виданої у 1909 р.

Верхратський Іван Григорович (1846 – 1919) – український письменник, філолог і природознавець. І. Франко мав на увазі його працю «Про говір галицьких лемків».

Ягич Ватрослав (1838 – 1923) – хорватський філолог, займався питаннями української мови та фольклору, був професором Новоросійського, Берлінського, Петербурзького, а з 1886 р. – Віденського університетів. Заснував і видавав (з 1875 по 1914 р.) «Archiv für slavische Philologie».

«Archiv für slavische Philologie» – перший міжнародний славістичний журнал, виходив у Берліні (1875 – 1920).

Лосун – псевдонім І. Г. Верхратського. Статті Верхратського, які згадує Франко, мають назви: «В справі язиковій і декотрі замітки про книжки для українського люду» («Зоря», 1892, № 7 – 9) та «Замітки язикові» («Зоря», 1892, № 22 – 24).

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 29, с. 16 – 22.