Біографія

Іван Франко

Життя К. Ф. Мейєра вбоге зверхніми фактами, та багате внутрішньою боротьбою, розчаруваннями і невпинною працею. Як другий Парсіфаль старої кельто-романської легенди, він цілу половину життя шукав двох речей, котрі звичайному чоловікові не раз доля, так сказати, кладе в колиску або вони приходять йому без великого труду. К. Ф. Мейєр шукав своєї національності і свойого покликання. Ні одного, ні другого не дала йому молодість. Уроджений у німецькій частині Швейцарії, в Цюріху, він жив радніше в французькій Швейцарії і почував себе на добру половину французом, – відси й пішло його довголітнє вагання між французькою і німецькою нацією.

Уроджений в достатку і вчасно стративши батька, він у молодім віці не прикладався ні до якої наукової праці, хоч був дуже здібний, він не потребував ніякого «фаху», то й не силкувався опанувати нічого. Пізніше він дуже жалував сього, що в молодості не мав над собою того спасенного «мусу», бо через те він стратив багато найкращих літ мужського віку, хитаючися між різними заняттями і не знаходячи ніде вдоволення. Та послухаймо, що сам він говорить про се в своїй автобіографічній замітці, написаній для Антона Рейтлера, що в 60-ті роковини його уродин (1885 р.) видав про нього невеличку студійку.

«Я родився в Цюріху 12 жовтня 1825 р. Мій рід оселений тут більше вже як 200 літ. В 1802 р., коли військо гельвецького правительства бомбардувало Цюріх, командував мій дід, полковник Мейєр, обороною міста, а мій другий дід (по матері), намісник Ульріх, репрезентант гельвецького правительства, мусив утікати. Зілляння крові тих двох ворожих політичних противників – федераліста і унітарія – було, мабуть, причиною моєї безсторонності в політичних справах.

Мій батько, правительствений совітник Фердінанд Мейєр, був близнець, дуже делікатної будови, чоловік без пристрасті, безмірно сумлінний робітник і значний організаторський талант. Наскрізь непорочний характер, він був гарячим поборником парламентарної республіки і рішучим противником абсолютної демократії, котрої тумультуарна вдача справляла йому, так сказати, фізичний біль. Мати моя, Бетті Ульріхівна, була, як се признають усі, що знали її, дуже симпатична жінка, оригінальна і ніжна, але з відтінком меланхолії, «веселий дух і сумне серце», як характеризувала себе сама.

Блюнчлі в своїй книзі «Denkwürdigkeiten aus meinem Leben» (т. 1, стор. 56) змалював майстерною рукою портрети мойого батька, а особливо моєї матері, так що я не міг би до них ані слова додати або від них відняти [Нові матеріали для характеристики Мейєрових родичів подає проф. З. Фрай у берлінській «Deutsche Rundschau» з 1899 р.]. Батька стратив я вчасно, 1839 р., швидко по цюріхськім кантональнім бунті, що вибух наслідком покликання Штрауса на Цюріхський університет. Ся публічна подія є також найважнішим спомином моїх молодих літ. Пригадую собі, що хтось дав мені тоді памфлет, вимірений проти Штрауса, з біблійним mottom: «Виженіть страуса назад у пустиню!», і я запитав: «Адже ж у Біблії говориться про птаха страуса! Чи ж таке пришпилювання біблійних цитат не є тлумаченням народу?» Мені ввижається й досі, як мій батько всміхнувся на се і зітхнув.

Скінчивши гімназію, де я не здобув собі нічого, крім основної знайомості класичних язиків, котрих не забув і досі, переїхав я на довший побут до Лозанни і до Женеви. Моя мати була щиро заприязнена з одною женевською сім’єю, а мій батько, що пильно займався історією і написав книжку «Євангелицька громада в Локарні» (1836), про котру похвально відізвався Ранке, лишив мені щирого приятеля в особі Людвіка Вуліміана, історика з Вадта.

Таким робом, французька Швейцарія здавна була мені другою батьківщиною, де я шукав притулку не раз, коли дома було мені не по нутру, і де мені все виходило на добре. В часі того першого побуту я віддався без опору враженням французької літератури, впивався класиками і новочасними писателями, класичною комікою Мольєра не менше, як ліричним шампаном Альфреда де Мюссе. Отак-то відмолоду я навик до французької мови і пишу нею незле.

Нерадо вертав я з Лозанни до Цюріха, здав матуральний екзамен і записався на правничий виділ. Але ті студії не засмакували мені, хоча Блюнчлі силкувався з великою добротою заохотити мене до них. Швидко я покинув виклади і розпочав самотнє життя – не бездіяльне, але розкидане і самовільне. Я читав тоді безмірно багато, заглиблявся пристрасно, але без цілі і методу в історичні студії, прочитав багато літописей і познайомився з джерел з духом різних віків. І з сього дещо лишилося мені: історичний грунт і мірно наведений локальний колорит, який пізніше я вмів надавати всім своїм творам, не потребуючи ритися в книжках.

Отсе самотнє життя провадив я цілі десятки літ, бо моя добра мати лишила мені повну свободу, а по її смерті люба сестра провадила моє хазяйство. Обоє ми рисували, і в тих довгих літах я полюбив малярство і різьбу. В усякім разі ся довголітня самота, оживлена хіба відвідинами кількох вірних приятелів, не була відповідна для мого розвою, хоча я й силкувався зрівноважити її тілесною гімнастикою, плаванням, фехтуванням і мандрівками на шпилі високих гір.

Безцільність мого життя довела мене раз майже до розпуки, і тільки швидка втеча до французької Швейцарії врятувала мене. Кілька подорожей за границю додали мені потім нового життя. Довший час я пробував у Парижі (1857), кілька разів відвідував Італію (побут у Римі 1858). Зробившися майже чужинцем у Цюріху, я в тім часі перебрався жити з міста над озеро. Я жив за чергою у віллах у Кіснаху, в Мейлені і знов у Кіснаху. Оженившися з дочкою полковника Ціглера 1875 р., я купив, нарешті, невеличку посілість у Кільхбергу і живу тепер там з жінкою і дочкою.

Історія моєї літературної кар’єри ось яка. В 1868 р. один із моїх женевських знайомих Ернест Навіль, тепер член французької Академії, що тоді виголошував у Женеві популярно-наукові виклади, котрі були перекладені на різні мови, жалувався на недоладність німецького видання першої з тих «промов» і просив мою сестру, щоб переклала другий виклад під моїм проводом. Книжечка вийшла в Липську у Г. Гесселя. В слідуючім році відвідав мене Гессель, і ми заприязнилися. Він зажадав від мене дечого самостійного для друку. Ще в 1864 р. вийшли були у Мецлера в Штутгарті за намовою Густава Пфіцера мої «Двадцять балад» [«Zwanzig Balladen eines Schweizers», видані безіменно, накладом самого автора.]. Я дав Гесселеві новий томик, і він видав його 1870 р. п[ід] заголовком «Romanzen und Bilder» [В 1884 р. вийшло вже п’яте видання: у мене під руками є сьоме видання з 1889 р.].

Рік 1870 був для мене критичним роком. Велика війна, що і у нас, у Швейцарії, розворушила уми на дві сторони, закінчила також війну в моїй душі. Незначно дозріло в мені племінне почуття, та тепер воно сильно захопило мене: в тій великій історичній хвилі я скинув із себе французьку закраску; щось перло мене внутрі дати вираз сій зміні моїх поглядів, і я написав поему «Останні дні Гуттена».

Другим моментом сеї поеми була моя самота в моїй батьківщині. Остров Уфенау лежав близько передо мною, і так само майже напрошувалася моїй душі ідея – взяти героєм Гуттена, що там умер самотньо. «Останні дні Гуттена» вийшли 1871 р. і здобули собі публіку.

В 1872 р. випустив я поемку «Engelberg», ідилію, написану вже давніше і потім відложену набік. Давно вже займала мене одна історична фігура, найбільша в історії Біндена. Із частих і довгих літніх прогулок знав я в Біндені майже кожну п’ядь землі і в його хроніках був я начитаний, як тільки можна. Довго я займався сею темою, немов для іграшки, та вкінці під каштанами мого помешкання в Майлені я написав повість «Юрко Єнач» (перше вид[ання] 1876 р., в р. 1886 вийшло сьоме).

Ще в Лозанні я багато займався французьким істориком Огюстеном Тьєррі і переклав на німецьке його «Récits des temps mérovingiens» (видане в Ельберфельді). В його «Histoire de la conquête de l’Angleterre» я наткнувся на загадкову постать Томи Бекета і так довго займався нею, вглиблявся в її психологію, що вона майже болюче стояла мені перед очима. Я увільнився від сього привиду, написавши новелу «Святий». Ся новела вийшла 1880 р. (в 1884 було вже четверте видання). [В 1881 р. сю новелу перекладено на англійську мову – трохи чи не одинокий переклад із Мейєрових творів за його життя.]

В 1882 р. вийшли «Поезії», де знаходиться найбільша часть давніх балад і романсів, зовсім перетоплених. Чотири «Малі новели» («Амулет», «Вистріл з амбони», «Плавт у жіночім монастирі», «Паж Густава Адольфа») вийшли 1883 р. Мої останні писання – се «Терпіння хлопця» (1883) і «Шлюб монаха» (1884). В р. 1880 надав мені університет мого рідного міста титул доктора honoris causa».

Певна річ, отсей коротенький автобіографічний нарис дає дуже поверховий і недокладний образ життя К. Ф. Мейєра. В нім ледве зазначено ту глибоку трагедію його життя, про котру ми згадали вище: змарновані найкращі літа, припізнений, а через те короткий розцвіт творчості, що мусив бути окуплений величезним напруженням сил усього організму і їх швидким вичерпанням. Адже ж із самих хронологічних дат у автобіографії видно, що німецьким поетом Мейєр зробився, маючи мало що не 40 літ, та від того часу минуло ще 7 літ, поки написав першу працю, з котрою справді можна було показатися між людьми і котра дійсно майже відразу поставила його в ряді ліпших німецьких поетів.

Уроджений 1825 р., Мейєр тільки в [18]70-х роках знаходить своє призвання, робиться писателем. І тільки маючи 50 літ, він жениться. Яка трагедія криється поза тими сухими датами, се відслонюють нам потрохи спомини Мейєрових знайомих. Мати виховала його в строго релігійнім дусі різкого кальвінізму. Безмежна любов до матері була причиною, що він так само горячо прив’язався й до її конфесії. Та коли з часом знайомість світу і читання книжок почало підкопувати в його душі фундаменти тої віри, він терпів страшенно. Релігійність матері з часом перейшла в біготерію, в аскетизм, у божевілля, в якім вона й скінчила життя.

Її син, змалку несмілий, склонний до самоти, до задуми і меланхолії, чув над собою мов лопотання крил якихсь чорних демонів, що грозилися здмухнути ясний світоч його духу. Яких страшенних зусиль коштувала боротьба з ними, а надто для чоловіка, котрому молодість не дала гарту волі, виправки і енергійних імпульсів! А коли в дозрілім віці у нього знайшлася та енергія, то організм почав подаватися. Вже в перших поривах його поетичної творчості бували перерви, довгі дні і тижні, коли перо випадало з його рук, мозок відмовляв служби, і він сидів затоплений не то в задумі, не то в глухім остовпінні. З часом такі павзи робилися щораз частіші, довші, поки вкінці 1891 рік зовсім не витрутив йому пера з рук, не зробив його живою руїною.

Правда, в божевілля він не попав; се була радше тиха меланхолія, спричинена, з одного боку, унаслідженням, а з другого – надмірною, страшно інтенсивною і важкою працею. Бували в тім часі й світліші хвилі; він виїжджав на недалекі прогулки, розмовляв, писав листи; але про літературну працю не було й мови. Він умер в падолисті 1898 р.

Щоб зрозуміти трудності, з якими мусив боротися Мейєр, пишучи свої твори, треба пригадати, що властивою рідною мовою його був твердий цюріхський діалект, рапавий і немелодійний. Літературну німецьку мову він знав тільки з книжок; думав діалектом і мусив кожну думку перекладати на літературну німеччину. До того він замолоду навчився дуже добре по-французьки, говорив і писав тою мовою далеко краще, ніж по-німецьки, і перші його писання були повні галліцизмів.

Якийсь час він вагався, чи не віддати йому своїх сил французькій літературі; можна бути певним, що коли б він був наважився зробитися вченим, істориком, як думав одного часу, він був би писав по-французьки. Але поетичного тону на французькій мові він ніяк не міг дібрати, і, коли раз рішився зробитися німецьким поетом, мусив поборювати великі язикові трудності.

Ся боротьба з язиком ввійшла у нього в привичку, зробилась його другою натурою, доходила декуди до манери, до манії. Висловити кожну думку якнайпростіше, якнайясніше і якнайкоротше, – се був його девіз. Він не вдоволявся майже ніколи тою формою, в яку виливалися його твори під першим враженням, хоча ся перша редакція звичайно була вже перетравлена, перетоплена, виношена в душі і виливалася на папір з великим трудом, помалу, слово по слові. Пізніше він розважав кожне речення, кожну фразу, скорочував, добирав найвлучнішого слова, переправляв до втоми.

«Гуттена» він переробляв з десять раз, «Суддиху» ще більше; те саме було з многими його поезіями [Див.: Karl Emil Franzos. Konrad Ferdinand Meyer, eine Vortrag. Berlin, 1899, стор. 27.]. Не кожна переробка була поправкою; бувало й так, що, переробивши якийсь твір кілька разів, Мейєр, за порадою приятелів, таки друкував першу редакцію. Майже кожне нове видання його віршів подавало нові варіанти, а студіювання тих переробок подає дуже цінні вказівки для зрозуміння, як дивився Мейєр на цілі поезії і викінчення поетичної техніки. Та проте ся техніка була для нього далеко не всім. «Майстер форми, – пише про нього Францоз, – він високо цінив формальний талант, але ніщо не було йому антипатичніше, як великий формальний талант із «гарненьким собі», невеликим і неважним змістом. «Се, – писав він, – робить на мене враження гарного мужчини в моднім журналі».

Із молодості, коли він, ходячи самопас, шукав собі відповідного заняття і шукав вітчизни, котрій би міг віддати свою любов і свою працю, він виніс два замилування, що мали рішучий вплив на його пізнішу творчість: замилування до історії і до малярства. Ми бачили з його автобіографії, як він, замість студіювати права, вчитувався в старі хроніки і в праці нових істориків, таких, як Тьєррі. Він перекладав їх – Тьєррі на німецьку, а Моммзена на французьку мову. З того замилування до історії він виніс багато фактів, постатей, сцен і характерів, що мали ожити в його поезії і в його новелах. Малярство займало його так само сильно; він думав зробитися малярем, а покинувши сю штуку для поезії, він заховав те чисто малярське око, вразливе на краски, на контури, на пози.

Його новели і вірші тим головно вбиваються так різко в пам’ять, що кожна фігура в них обрисована двома-трьома словами, але в такім положенні, немовби поет бачив її перед собою на малюнку. Здається, що Мейєр, навіть описуючи найрухливіші сцени, всюди вміє зупинитися на момент і зупинити своїх героїв, щоби підхопити у них якусь мальовничу характерну позу і закляти її навіки в слова, якнайдокладніше примірені і прикроєні до ситуації.

Яко чоловік був Мейєр людина добродушна, непідкупно чесна і зовсім проста, далека від усякого честолюбія, а в високій мірі скромна і безпретенсіональна. Правда, він, потомок швейцарських патриціїв, держав себе здалека від народної маси, не брав участі в публічнім житті, а в часі, коли його ім’я зробилося славним, дім його був мало кому доступний. Та проте супроти немногих, своїх приятелів він був щирий і одвертий, а з усіма поводився з високим тактом, делікатно і людяно.

В своїм Кільхбергу він збудував і багато відвідував дім притулку для немічних робітників; уже се одно показує, що його «аристократизм» був більше аристократизм духу, ніж герба. Як чоловік дуже багатий (полишений ним маєток оцінено на півтора мільйона марок) він ніколи не потребував журитися хлібом ані заробітком; та не забуваймо, що се було частиною його життєвої трагедії. Не бувши змушеним до праці, він змарнував багато найкращих літ свойого життя. Не подібний до найбільшої часті мільйонерів, він ніколи не хотів ясніти, жив скромно, вважаючи себе тільки адміністратором свого маєтку.

Із 73 літ його життя властиво плідними були тільки 20, від 1870 до 1890. Його поетичне жниво багате і різнородне змістом, але невелике об’ємом. Дві поеми: «Гуттен» і «Енгельберг», не надто великий том поезій, одна більша повість «Jürg Jenatsch» і десять новел: «Das Amulet», «Der Heilige», «Der Schuss von der Kanzel», «Plautus im Nonnenkloster», «Die Leiden eines Knaben», «Gustav Adolfs Page», «Die Hochzeit des Mönchs», «Die Richterin», «Die Versuchung des Pescara», «Angela Borgia».

Надто він написав невеличкі спомини про свого земляка, також великого швейцарського поета Готфріда Келлера, і спомини про те, як постав його перший славний твір – «Останні дні Гуттена». Ось і весь його літературний доробок! Друкуючи компактно, його можна вмістити в не дуже великих 4 – 5 томів. «Між важнішими оповідачами нашого віку, – пише Францоз, – нема ані одного, котрий би написав більше», з виїмком хіба великого реаліста і Мейєрового вчителя Флобера, – додам від себе, – або з виїмком великого німецького драматика, а на полі новели також Мейєрового вчителя Генріха Клейста.

В усякім разі Мейєрове місце обік сих великих майстрів слова; «на полі історичної новели обік нього мало кого можна поставити, вище нього – нікого», – каже справедливо Францоз, а голосний естетик і талановитий поет Фішер, що загалом досить неприхильно дивився на Мейєрову творчість, назвав його «Тацітом новели». Є дещо й у вдачі Мейєровій, головно його поетична повага, строгість і брак гумору, що наближує його до Таціта.

А тепер кинемо оком на поодинокі його твори.

Примітки

Як другий Парсіфаль… – Натяк на поему «Парсіфаль» німецького поета XIII ст. Вольфрама фон Ешенбаха, побудовану на кельтсько-романтичних легендах, герой якої шукає таємничий талісман, захований в замку, щоб зняти закляття, яке над ним тяжіє. Переносно – йдеться про пошуки сенсу буття.

тих двох ворожих політичних противників: федераліста і унітарія… – Йдеться про запеклу збройну боротьбу, яка велась в кінці 90-х років XVIII ст. – на початку XIX ст. між прибічниками давнішої кантональної системи в Швейцарії і єдиної Гельветичної республіки.

Блюнчлі Йоганн-Каспар (1808 – 1881) – швейцарський юрист, професор Мюнхенського і Гейдельберзького університетів. Написав автобіографічну повість «Роздуми».

Фрай – очевидно, мається на увазі Фрай Адольф (1855 – ?), професор в Ааргау, літературознавець, дослідник німецької літератури.

Штраус Давид-Фрідріх (1808 – 1874) – німецький філософ-ідеаліст і теолог, автор праці «Життя Христа» (1835) у двох томах, де він переглядає релігійну догму про божественне походження Христа. Книга ця викликала велику полеміку. В 1839 р. після запеклої трирічної боротьби в урядових колах Штрауса було запрошено на кафедру богослов’я до Цюріхського університету, що спричинилося до опору клерикальної реакції, яка добилася зняття уряду, хоча послане Штраусу офіційне запрошення було в останній час скасовано.

Ранке Леопольд фон (1796 – 1886) – німецький історик, викладав у Берлінському університеті, автор численних праць з історії країн Західної Європи та балканських країн XVI – XVII ст.

Навіль Ернест Жюль (1816 – ?) – швейцарський публіцист.

Велика війна, що і у нас, у Швейцарії, розворушила уми на дві сторони… – Йдеться про війну 1870 – 1871 рр. між Францією, з одного боку, і Пруссією, Баварією, Саксонією – з другого.

Гуттен Ульріх фон (1488 – 1523) – німецький гуманіст, публіцист, діяч німецької Реформації, який рішуче боровся проти католицької церкви. Він був одним із авторів «Листів темних людей» – гострого памфлета, скерованого проти богословів і схоластів.

Бінден – швейцарський кантон, адміністративна одиниця Швейцарії.

Тьєррі Огюстен (1795 – 1856) – французький буржуазний історик.

Бекет Томас (1118 – 1170) – англійський церковний і політичний діяч, з 1155 р. – канцлер, з 1162 р. – архієпископ кентерберійський. Убитий у Кентерберійському соборі за таємним наказом короля Генріха II. Канонізований католицькою церквою (1172).

перші його писання були повні галліцизмів – тобто французьких слів і зворотів.

Францоз Карл-Еміль (1848 – 1904) – австрійський письменник. У своїх творах відображав важке становище українців в Австро-Угорщині та інших країнах (збірки нарисів «З напівазії», «Гетто Сходу», роман «Паяц»). У романі «Боротьба за право» показав боротьбу українських селян проти польських поміщиків. Францоз – дослідник і популяризатор української літератури, автор розвідки про Тараса Шевченка. Його творчість високо оцінював І. Франко.

Моммзен Теодор (1817 – 1903) – німецький історик ліберально-буржуазного напряму.

Келлер Готфрід (1819 – 1890) – швейцарський письменник-реаліст; писав німецькою мовою.

Таціт Публій Корнелій (бл. 55 – бл. 120) – історик і політичний діяч Стародавнього Риму.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 31, с. 422 – 429.