Поезії

Іван Франко

3. «Gedichte». Мейєрові поезії варті були б детальнішого розбору. Може, ми ще колись при нагоді вернемося до них; тут обмежимося на короткій характеристиці. Їх небагато; останнє видання з 1897 р. вміщає їх у невеличкім томі на 397 сторонах. Але який же широкий світ замкнено в тім невеличкім томі, скільки глибоких думок, щирого чуття, світлих поглядів, скільки сцен і фігур, що раз на все вбиваються в тямку читачеві! зовсім суб’єктивних ліричних пісень мало, та всі вони викінчені, заокруглені і повні солодкого змісту, мов спілі ягоди винограду. Ось зараз перший віршик, немов передмова «До нового видання», одна з останніх продукцій автора. Він сидить надворі на дерновій лавочці і перечитує «ті речі», тобто свої вірші; над ним пролітає пташка, і тінь її крил мигнула понад рядки:

Was da steht, ich hab’ es tief empfunden,

Und es bleibt ein Stück von meinem Leben, –

Meine Seele flattert ungebunden

Und ergötzt sich drüber hinzuschweben.

[Те, що тут написане, я глибоко відчув, воно лишається шматком мого життя – моя душа ширяє вільно і втішається з того, щоб літати понад ним (нім.). – Ред.]

Як уміє зілляти поет власний настрій з малюнком природи, бачимо хоч би з віршика «Abendrot in Walde»:

In den Wald bin ich geflüchtet,

Ein zu Tod gehetztes Wild,

Da die letzte Glut der Sonne

Längs den glatten Stämmen quillt.

Keuchend lieg’ ich. Mir zu Seiten

Blutet, siehe, Moos und Stein.

Strömt das Blut aus meinen Wunden?

Oder ist’s der Abendschein?

[Ніби загнана на смерть дичина, я утік до лісу, де останній відблиск сонця струмить вздовж рівних стовбурів. Лежу знесилений. Поглянь, мох та каміння біля мене закривавлені. Чи це кров з моїх ран? Чи це вечірня Зоря? (нім.). – Ред.]

Найчастіше любить поет накидати свій настрій або свою рефлексію, мов прозорий серпанок, на якусь посторонню сцену, змальовану з цілою властивою йому силою пластики. Весталка серед ночі пильнує святого вогню, бо знає, що коли згасне вогонь, її закопають живцем у землю. Сей святий огонь – то огонь поезії в душі поета, і він так само набожно пильнує його, щоб не бути живцем похороненим у земнім бруді («Heiliges Feuer»).

Поет посадив перед 20 роками деревце; тепер воно величеньке. Він лежить у його тіні і в фантазії вимальовує собі його великим, могутнім і крислатим. Се деревце – то його поезія, і він надіється, що не вмре, поки не докомпонує до кінця се своє улюблене дерево («Der Lieblingsbaum»).

Спочиваючи на руїнах старого замчища на вершку гори, поет марить, якби-то ось тут отворилася хвірточка, і мигнула біла рука, і ввела його темним коридориком до зали, і він, випивши чарку холодного вина, засів би обік неї до любої розмови і бачив би в її лиці все те найкраще, найлюбіше, що ущасливлювало і мучило його в житті, і він міг би раз, однісінький раз, поцілувати ті уста –

Einmal nur in einem Menschenleben,

Aber nimmer wird es sich begeben.

(«Reisephantasie»)

[Тільки раз – протягом одного людського життя, та ніколи це не забудеться («Дорожня фантазія») (нім.). – Ред.]

Читачам «Вісника» звісні з перекладу чудові Мейєрові «Два сни» – один, де мати з жалю за сином закопує своє серце в огороді, а другий, де поет край брами раю знаходить свою любку, що миє ноги і не може обмити їх від того земного бруду, по котрім ходила з ним разом. Тих кілька примірів може дати поняття про суб’єктивну лірику К. Ф. Мейєра.

Досить значне місце між його поезіями займають сценки, вирвані з життя, сказати б, моментальні фотографії, доконані оком маляра і рильцем різьбяра. Два смолоскипи, вітер, дощ, убоге покривало, проста дощана труна, два грабарі, ані одного вінка, ані одної душі за труною – се похорон Шіллера. Тільки один незнайомий у широкім плащі йде за труною – се геній людськості («Schillers Bestattung»). Літній день. Два хлопці скачуть з човна до води купатися. Один виплив і кричить: «Брат тоне!» Надпливають човни, витягли одного, що сидить на березі, мов злочинець:

Des andre Knabe sinkt und sinkt

Gemach hinab, ein Schlummernder,

Geschmiegt das sanfte Lockenhaupt

An einer Nymphe weisse Brust.

[Другий хлопець тихо поринає у півсні все глибше і глибше, прихилившись ніжною кучерявою голівкою до білих грудей німфи (нім.). – Ред.]

В саду Капулетті викопали садівники мармурову статую хлопця. Дівчина, бачачи у нього крила і похідню, кричить радісно: «Се Амор!» Старий археолог, бачачи, що він гасить похідню, каже: «Се смерть».

Дівчинка гуляла весною по саду, а восени вмерла. Весною сад знов зазеленівся і бринить тисячами голосів, шукаючи своєї пестійки: «Де ти?» Повій спинається по стінах, зазирає в вікно дитячої кімнатки і кличе її: «Де ти сховалася? Вийди з-за шафи! Яке маєш нове убраннячко?»

Дівчина, ошукана коханцем, утікає в ліс і плаче, схиливши голову на камінь. В одній скалубині каменя повно її сліз. Вечором прилітає пташка і, думаючи, що се дощова вода, п’є дівочі сльози. Але вони гіркі, пташка затріпалася і полетіла геть.

Буря в часі жнив. З воза, навантаженого снопами, зіскакують дівчата, перелякані блискавкою. Тільки одна, сміліша, сидить на возі з розвіяним волоссям і піднімає високо чарку, випиває її, кидає геть і зсувається з воза. Ще одна блискавка. Чорні коні стають дуба. Ляск батога, вони рушили і поїхали.

Поет переходить попри сільську хату, в котрій жиє кретин, і з жахом зазирає на подвір’я.

Кретин лежить на призьбі і дивиться, як ластівки будують гніздо над його головою, і сміється радісно:

Blitzend kreiste das Geschwirre

An dem engen Horizonte,

Und das Lachen klang, das irre,

Drin sich doch der

Himmel sonnte.

[Цвірінькання кружляло понад вузьким обрієм, і сміх лунав, хоч божевільний, та в ньому купалося небо (нім.). – Ред.]

Поет лежить у траві і чує, як щось легесенько доторкається його грудей. Він зирнув і бачить метелика. Йому ввижається, що се його душа. Якого ж кольору був метелик? Білий, з кривавими крапками. Таких сценок, немов поетичних віньєт і мініатюр, можна набрати ще більше в Мейєрових поезіях. Вони взяті не раз і з історії, і з легенди. В подвір’ї паризького Лувру стоїть мармурова каріатида долота Гужона. Коли майстер докінчував її останній кучер, вцілила його (в часі Варфоломеєвої ночі) куля якогось католика, і, падучи з риштування, він обілляв статую кров’ю із свого серця. Каріатида заснула і прокидається по 300 роках, коли пригріло її полум’я пожежі в часі Комуни. Вона позіхнула, оглянулася: «Де се я? В якім місті?»

Sie morden sich!

Das ist Paris.

[Вони вбивають один одного! Це – Париж (нім.). – Ред.]

Телемах пливе морем до Пілосу, шукаючи батька. Ніч, він поглядає в небо. Обік нього стоїть Афіна в виді Ментора і мовить: «А тепер помолімося разом до богів». І, зложивши руки, вона молиться серед ночі, і сама ж вислуховує молитву, проговорену нею за сироту.

Невольник Йосиф біжить попри верблюда, на котрім сидить його пан, арабський купець. Вони в Єгипті, перед ними Ніл, що шепче Йосифові про його світлу будущину. Здалека зарисовуються гострі шпилі. «Пане, що се за гори?» – питає хлопець. «Синку, се піраміди».

Німецькі літературні систематики не раз у клопоті, як назвати ті твори, продукти незрівнянної пластики, стилістичного майстерства і артистичного такту. Вони зовуть їх то баладами, то романсами, хоча способом концепції і оброблення вони нічим не різняться від чисто ліричних творів Мейєра. Мені байдуже, як їх звати, для мене вони все лишаться перлами поетичної творчості. Та, крім поетичної вартості, ті короткі оповідання і сцени мають ще іншу вартість – як свідоцтва про напрям думок і симпатій автора. З яких піль історії брав він свої теми і які теми? Він недармо перекладав Моммзена на французьку мову. З римської історії знаходимо цілий ряд сцен.

Маленька дівчинка Клавдія спить у колисці, а над нею похилена Парка співає їй пісеньки – її будуще щастя і горе: шлюб, смерть мужа від хороби, смерть одинокого сина в війні.

Галльський герой Верцінгеторікс по п’ятилітній муці в тюрмі іде за тріумфальним возом Цезаря і тішиться, що сьогодні вечором буде його смерть і що його кінь Еллід, котрого він убив ще перед п’ятьма роками, понесе його до рідного краю.

Гельветці над Леманом серед співу і радощів прогонюють недобитків римського легіону попід ганебне ярмо.

Цезар, здобувши галльський город, знаходить у святині на вівтарі свій меч, страчений у якійсь битві. «Не рушай його, Страбо, – мовить він воякові, – лиши його на вівтарі. Я стратив його в важкім змаганні до побіди, в гарячім бою. Боги підняли його».

Ніч. У цирку б’ються гладіатори. Сметанка Рима придивляється кривавій забаві, коли нараз статуя богині Роми, уміщена над сценою, починає голосно ридати, ворожачи місту ганьбу і неволю від близького нападу ворогів.

Декілька чудових образків узяв Мейєр із біблійних тем і християнських легенд, дві-три з орієнтального, головно арабського світу («Гарунові сини», «Два слова», де героїнею є сарацинка, мати пізнішого «святого» Томи Бекета).

Але найлюбіше літав поет своєю фантазією в історію Італії часів Ренесансу і в історію Франції часів гугенотських війн. Є тут страшні, трагічні малюнки, як звісні нашим читачам «Ноги в огні», як «Єретичка», любка спаленого єретика Фра Дольчіна, що волить і сама згоріти, ніж вийти заміж за лицаря, котрий готов пошлюбити її з костра, – як «Іспанські брати», де один брат-католик цілує і рівночасно вбиває другого брата, що хоче перейти на протестантизм.

Та є й інші, глибоко меланхолійні, як ось «Очі сліпого», де сліпий вояк, чуючи про приїзд героя і свого колишнього генерала дон Жуана, дотискається до нього і описує його таким молодим і цвітучим, яким бачив його колись, а перед ним стоїть дон Жуан, хорий, висохлий і винищений заданою йому отрутою, – як «Мільтонова помста», де п’яні королівські вояки кидають уночі каміння в Мільтонові вікна, коли він, сліпий, диктує своїй доньці вірші своєї безсмертної поеми; один камінь ударив поета в чоло; дочка зривається, щоб захистити його, але він садить її на стілець і диктує далі огнисту строфу про сю подію, що й лишається навіки в його поемі.

Не бракує в тій галереї і веселіших тонів і навіть граціозних жартів, як ось: «Die drei gemalten Ritter», «Die Schweizer des Herrn Tremouille», а особливо прекрасне оповіданнячко «Alte Schweizer», де оповідається, як по смерті Пія IX новий папа Лев XIII задумав було не дати швейцарцям своєї гвардії привичної в таких разах боніфікації – по 11 талярів на чоловіка і як вони за те підняли невеличку революцію:

Sie kommen mit dröhnenden Schritten entlang

Den von Raphaels Fresken verherrlichten

Gang In der muffigen alten geschichtlichen Tracht,

Als riefe das Horn sie zur Murtener Schlacht.

[Вони наближаються важкими грізними кроками вздовж коридора, вславленого фресками Рафаеля, в засмальцьованому, старому історичному одязі, наче ріг скликає їх на бій під Муртнером (ніж.). – Ред.]

Вони покликаються на своє історичне право і грозяться зліцитувати святому отцеві апостольську столицю, поки сей, переляканий, не видобув жаданих монет:

Da werden die Löwen zu Lämmern in Nu:

«Herr Heiliger Vater, nun segne uns du!»

[Тоді леви миттю перетворюються на ягнят: «Благослови ж ти нас, святий отче!» (нім.). – Ред.]

Прекрасний приклад релігійної толеранції дає Генріх IV французький, пізніший автор Нантського едикту, змальований у вірші «Das Reiterlein». Франція роздерта релігійною війною. На однім березі потоку патрулюють католики, на другім кальвіністи. Втім, над’їжджає їздець, зіскакує з коня, стає одною ногою на один берег потоку, другою на другий і просить пити. Сей дає йому чарку шампанського, другий бургундського. Генріх озирає їх:

«Katholik? Calvinist?

Hier ein Christ! Dort ein Christ!»

Er schürft aus beiden Bechern.

[«Католик? Кальвініст? Тут – християнин! Там – християнин!» Він п’є з обох келихів (нім.). – Ред.]

Ми закінчимо сей огляд Мейєрових поезій прекрасним віршиком «Усі», одиноким, у котрім поет пробував зирнути в будуще людського роду і бачив у ньому сповнення пророцьких слів Христа: «Прийміте, ядіте» і «Пийте от нея всі». Ми подаємо сей вірш у своїм перекладі:

І мовив дух: «Устань!» Було се в сні.

Я зір підвів в простори світляні

І бачив: Спас для учнів хліб ламає,

Пророцьку річ любовно промовляє,

І понад них його святе обличчя

Всю землю до стола свойого кличе.

І мовив дух: «Устань!» Обрус як слід,

І многим вже заставлений обід,

І тисячі сидять поза столами,

Столів кінці щезають геть за мглами,

Та там, внизу, на сходах тих блідих,

Як много ще голодних і худих!

І мовив дух: «Устань!» Увесь простір –

Безмірна учта, доки сягне зір.

І щедро б’є життя криниця кожна,

І жодна чарка не несесь порожня,

При кождім сніп важкий і многоплодний,

Ніде не пусто, жаден не голодний.

Примітки

В саду Капулетті… – Натяк на твір Шекспіра «Ромео і Джульетта».

Гужон Жан (бл. 1510 – 1564) – французький скульптор доби Відродження.

Варфоломіївська ніч – масове вбивство прихильників кальвінізму – гугенотів католиками в Парижі в ніч з 23 на 24 серпня 1572 р. (під свято св. Варфоломія).

Телемах – син Одіссея в поемі Гомера «Одіссея».

Верцінгеторікс (бл. 72 – 46 р. до н. е.) – керівник повстання племен Галлії (52 р. до н. е.) проти римського панування.

Рома – в римській міфології богиня, що персоніфікувала Римську державу як «володарку світу». Шанування її було пов’язане з культом імператорів. За міфами, Рома була онукою Енея, дочкою його сина Асканія.

Фра Дольчіно (пом. 1307 р.) – вождь селянського антифеодального повстання в 1304 – 1307 рр. в Північній Італії.

Нантський едикт – законодавчий акт, виданий 1598 р. французьким королем Генріхом IV у м. Нанті з метою припинення релігійних війн між католиками та гугенотами (1562 – 1594). Нантський едикт забезпечував рівні права і свободу віросповідання протестантам (гугенотам) і католикам.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 31, с. 434 – 440.