Прозові твори

Іван Франко

II. Переходячи до Мейєрових прозових творів, ми мусимо наперед признатися, що не зможемо дати докладного розуміння їх красоти і майстерства їх композиції. Всі ті твори, черпані з історії, основані на дуже докладних студіях над даною історичною епохою, та проте вони не є історичні монографії, а дійсні твори штуки, в котрих автор поперед усього малює не історичні костюми, не маски, а людське нутро, людські пристрасті, хоч і не в проекції на великі історичні події. Всюди автор потроху відступає від історії, заповнює своєю фантазією те, чого не договорюють хроніки і документи, і власне ті відступлення дають найкраще поняття про артистичну творчість Мейєра.

Треба би писати окрему розвідку про кожне його оповідання, щоб оцінити його артистичну працю, відрізнити дійсні історичні поступки його фігур від тих, які придумав Мейєр на те, щоб дану подію із сухого хронікерського факту зробити живою драмою, що може порушити чуття і симпатію читача. На такі студії тут нема місця, от тим-то ми обмежимося на короткім поданні змісту кожного оповідання і його характеристиці, Лишаючи дальшу працю над їх поглибленням цікавості самих читачів.

3. «Jürg Jenatsch, eine Bündnergeschichte». В історії швейцарського кантона Граубіндена визначується в часі кривавих подій 30-літньої війни незвичайна фігура Юрія Єнача. Вроджений 1596 р., він студіював теологію в Цюріху і Базилеї і був якийсь час пастором у однім граубінденськім селі. Силою свого характеру і здібностей здобув він собі великий вплив серед протестантської партії.

Коли ж католики за підмогою Австрії і Іспанії здобули в кантоні перевагу, Єнач мусив утікати. З купкою своїх прихильників він напав 1621 р. на замок Рідберг і вбив Помпея Планту, головного проводиря католицької партії. Покинувши духовний стан, він утік із Швейцарії, вступив до військової служби, зразу до табору Мансфельда, потім до французьких протестантів.

З французьким військом під командою князя Рогана вернув Єнач до своєї вітчизни. Але коли французи вважали Швейцарію завойованою країною і не хотіли звернути їй давньої свободи, Єнач покинув їх, перейшов на сторону своїх колишніх ворогів-католиків, покликав на поміч іспанців і прогнав французів.

Він виявив велику дипломатичну зручність, провадячи переговори з сусідніми державами, що мали запевнити Граубінденові супокій і релігійну толеранцію. Якийсь час він був немов диктатором свого краю, але власне в тій хвилі, 24 січня 1639 р., під час бенкету, урядженого для нього магістратом міста Хура, його вбили нові його союзники-католики; є звістка, що між убійниками був також Рудольф Планта, син убитого Єначем Помпея Планти.

Хоча Мейер у своїй автобіографії називає Єнача найвизначнішою фігурою в історії Біндена, то проте скелет його історії, як його подають хроніки, для повістяра дає небагато, а дечим навіть може відстрашити його. Правда, на ньому лежить печать героїзму. Але ж власне такі герої, що виявляють свій героїзм чи то в війнах та боях, чи в дипломатичних інтригах, для повістяра найменше придатні і найбільше небезпечні. Тут так легко попасти в шаблон і в оперетку, в фабрикацію тектурових велетнів!

Повістяр шукає іншого героїзму, внутрішніх, душевних конфліктів. Мейєр сягнув се, вводячи в традиційну біографію свого героя жіночий елемент. Єнач в початку оповідання тратить кохану жінку, вбиту підступною рукою її рідного брата, фанатичного католика, а вкінці гине сам з руки Лукреції Планти, дочки вбитого ним Помпея Планти, дівчини, що змалку любила його і, хоч гаряча католичка, бачила в нім свій ідеал, доки він на чолі протестантів боровся з католиками, боронячи при тім самостійності свого краю. Коли ж рахунки помилили Єнача, коли французькі протестанти, прогнавши католиків із Біндена, самі захотіли зробитися панами краю і Єнач для оборони від сих своїх союзників кидається в обійми католицизму і віддає свій край у руки тим, котрих сам поборював так завзято, то Лукреція відчуває се як найтяжчу зраду, поповнену на її святощах, на її ідеалі, і власноручно вбиває Єнача.

«Між історичними романами, котрих німецька література має немало, – пише А. Рейтлер (op. cit., 39), – є «Jürg Jenatsch» одним із найвеличніших. Є там могутні, попросту демонічно сильні картини, величні при всій простоті вислову, сильні спокійною мовою і пластичним змалюванням».

І не треба забувати, що сей роман заповнює всього один томик, немного більший, як «Анджела Борджіа».

4. «Der Heilige». Із праці пок[ійного] Драгоманова про англійські хартії звісна також нашим читачам фігура Томи Бекета, канцлера англійського короля Генріха II, а потім примаса Англії, замордованого на бажання того самого короля. Ся фігура, змальована в історичних працях Тьєррі, Моммзена, найдокладніше в обширній книзі Рейтера («Alexander III und die Kirche seiner Zeit»), дала Мейєрові основу до однієї з його найкращих новел.

Уперше спробував тут Мейєр вложити головне оповідання в уста третьої особи, наочного свідка подій, котрого життя дивним способом сплелося з найважнішими пригодами його героїв. Є се швейцарський кушник, що перебував якийсь час у Іспанії і там чув дещо про Бекета, котрий, уроджений з матері-арабки, змалку почував потяг до орієнтального життя, говорив по-арабськи і з кораном був обізнаний трохи чи не більше, як з євангелієм. Пізніше кушник дістається до Англії, живе якийсь час серед простого народу і пізнає зблизька тяжке положення саксонців під пануванням наїзників-нормандців.

Бекет, котрого він бачить в окруженні короля, хоч по батькові саксонець, не мішається в ту справу. Він собі дворак, гладкий як вуж, дбає тільки про високу політику, помагає королеві в боротьбі з римською курією. Кушник переходить до королівської служби, здобуває собі довір’я короля і Бекета і буває свідком таємних розмов і таємних подій між обома, про які не знає історія. Найважніша з них та, що є властивим ключем для дальшого розвою, є така.

Бекет, хоч духовний, має дочку Ласку (Grace), котру виховує потаємно, здалека від королівського двора. Король припадково віднаходить її схованку, зводить її і хоче зовсім викрасти, але в перестрілці, яка вив’язалася при тім, Ласка гине. Бекет страшенно прибитий сею пригодою, але заховує її в своїй душі і далі служить королеві. Коли ж по смерті примаса король хоче зробити Бекета примасом, надіючися мати в нім ще ліпшу підмогу в боротьбі з папою, Бекет остерігає: «Королю, не віддавай мене на службу пану, вищому від тебе!» Король не слухає.

Зробившися примасом, Бекет стає в обороні пригноблених саксонців і виступає проти короля в його боротьбі з Римом. Король проганяє його з краю, але се не поліпшує справи. В краї невдоволення, власні сини королеві виступають проти батька. Сей подається, прикликає Бекета до краю, але і се не змінило справи ні в чім. Саксонці горнуться до нього, нормандці обурені і, підхопивши бажання короля, кількох із них спішать до Кентербері і вбивають Бекета в церкві.

Усе те оповідає кушник уривчасто, сценами, котрих нібито сам був свідком. З незрівнянною штукою змальована постать самого Бекета – бліда, делікатна, меланхолійна фігура, сильний ум, для котрого не існує християнська догматика, і м’яке серце, котре вміє сильно любити і понад той кодекс любові та співчуття не знає нічого вищого. І з тим самим майстерством змальовані всі інші постаті сеї чудової новели, починаючи від короля і запахущої квітки Ласки, дочки Бекета, а кінчаючи на нормандських баронах, убійцях Бекета, і на кушнику, котрого здорова постать і особиста історія є рамою для сього оповідання.

Відтепер Мейєр любить вправляти свої оповідання в такі майстерні рами, вкладати їх в уста якійсь фігурі, що й сама, без того оповідання, вповні збуджує наше зацікавлення і здобуває собі нашу симпатію. Вершком артистичного викінчення і геніальної концепції з сього погляду є слідуюча його новела.

5. «Die Hochzeit des Mönches». Основа сеї новели така. На дворі молодого володаря Верони, Кангранде делля Скаля, знайшов собі тимчасовий захист геніальний поет Данте. Двораки не дуже радо дивляться на сухого, строгого флорентійця. Одного холодного дня йому не затопили в печі, і він приходить до зали, де князь зі своїм двором гріється при коминку. Князь взиває Данте, щоби для забави присутніх розповів яку історію. «Про що ж була розмова?» – питає Данте. «Тема: нагла зміна способу життя з добрим або злим кінцем».

Данте згоджується оповісти історію монаха, що скинув рясу не для того, що почув у собі охоту або силу до світського життя, не для того, щоб вона тяжіла йому, але для догоди іншим людям. «Чи се буде правдива історія, по документах?» – питає князь. «Ні, – мовить Данте, – я буду тут же компонувати її, розвиваючи її із надгробного напису».

І він оповідає, як колись-то в Падуї в монастирськім саду він знайшов плиту з написом: «Тут лежить монах Асторре зі своєю жінкою Антіопою. Похоронив їх Еццеліно». Еццеліно був звісний падуанський тиран, і його особа робиться одною з головних фігур Дантового оповідання. Але не досить того; Данте заявляє виразно, що головні фігури свого оповідання він бере з круга присутніх довкола нього осіб. Еццеліно є копією з Кангранде, дві жінки, що між ними пропадає монах Асторре, се жінка Кангранде і його гарна приятелька Діана, і так далі він переносить характери і імена Канграндових двораків живцем у своє оповідання, подаючи кожному з них живе дзеркало перед очі. Се справді геніальна риса автора, котрою він чудово схарактеризував літературну манеру Данте.

Само оповідання, вложене в Дантові уста, держиться справді в дантівськім стилі. Акція йде страшенно живо, всі постаті мов спіжеві, та притім усюди се живі люди, з людськими інтересами, бажаннями і слабостями. На Бренті близько Падуї перевертається баркас з весільними гостями. Молодий, його діти з першого подружжя і більшість гостей гинуть у хвилях. Брат молодого, монах Асторре, кинувшися з берега в воду, рятує молоду Діану, панну високого роду. Обоє йдуть до осиротілого батька, старого багача і скупаря Вічедоміні. Сей хорий, близький смерті; з усієї сім’ї йому лишився тільки один син, монах Асторре, монах з покликання. Батько змушує його скинути рясу і оженитися з Діаною.

Але доля судила інакше. Асторре запрошує на свої заручини з Діаною також напівбожевільну даму Олімпію Каноссу з її дочкою Антіопою. Олімпія збожеволіла через те, що Еццеліно велів покарати смертю її мужа, а безсовісні двораки зробили собі з неї жарт: до останньої хвилі потішали її, що муж буде уласкавлений, а потім принесли їй його відтяту голову. Асторре як монах був при тім, як карано пана Каноссу, і йому в живій пам’яті стало, що коли нещасний уже положив голову на колоду, раптом до кімнати вбігла мала дівчинка і положила й свою голівку обік його; се була Антіопа, дочка Каносси. Отсю Антіопу він побачив тепер знов на своїх заручинах.

Божевільна Олімпія вважала його женихом своєї дочки і сказала якесь противне слово Діані; ся кинулася на неї, але Антіопа заслонила своїм тілом матір, і Діана вдарила невинну дівчину в лице. Зробився скандал. Щоб замазати його, брат Діани, Джермано, хоче взяти Антіопу за жінку. Асторре має бути його сватом, але Антіопа відмовляє Джерманові. Асторре лишається і бере з нею шлюб.

В часі весілля відбувається останній акт трагедії. Діана зажадала, щоб Антіопа поклонилася їй і випросила від неї перстень, що дав їй Асторре на заручинах. Коли Антіопа кланяється гордій красуні, ся витягає стрілу зі свого волосся і пробиває її нею. Асторре, бачачи смерть своєї жінки, кидається на Діаниного брата і пробиває його тою самою стрілою, але і сам гине, пробитий Джермановою шаблею. Еццеліно затулює очі помершим і конфіскує їх добра.

Сей сухий зміст не говорить властиво нічого, не дає найменшого образу того чару і блиску, який розлито в новелі. Та не забуваймо, що добра половина її вартості і краси лежить власне в рамі, в майстерній характеристиці Данте, Кангранде і його двора.

«Не можна віддати більшої похвали Мейєрові, – мовить з нагоди сеї новели історик німецької літератури [Dr. Friedrich Vogt und Max Koch. Geschichte der deutschen Litteratur von den ältesten Zeiten bis zur Gegenwart. Leipzig und Wien, 1897, стор. 738], – ніж коли признаємо, що Данте в його новелі має правдиві, духом посвячені риси автора «Божеської комедії».

6. «Plautus im Nonnenkloster». I тут головне оповідання уміщене немов у коштовну раму.

Автор голосних «Фацецій» Поджджіо Браччоліні оповідає своєму покровителеві Козімі Медічі про хитрість, якої він ужив в часі собору в Констанції, щоб із одного жіночого монастиря видобути коштовний рукопис Плавтових комедій. По дорозі до монастиря оповідає йому провідник, що завтра має там постригтися в монахині Гертруда, дівчина, котру він любить і котра не знати чому відвернулася від нього. Швидко Поджджіо довідується ще про чудо, яке в таких разах діється в монастирі. Перед монастирем кладуть величезний дерев’яний хрест, котрого не підніме і найсильніший мужчина. Але коли пострижеться нова монахиня і буде приємна матері божій, то ся додає їй сили і вона перед усім народом бере тяжезний хрест на плечі і без труду несе його до церкви.

Приїхавши перед монастир, Поджджіо справді бачить величезний хрест, коло котрого силкуються найдужчі парубки, але не можуть рушити його з місця. Поджджіо видає себе перед ігуменею за делегата собору, що мав позабирати з монастирів усі безбожні книжки. Ігуменя віддає йому «найбезбожнішу і найобридливішу книжку, яка коли-небудь була написана» – його власні фацеції. Тоді Поджджіо заявляє, що має наказ оглянути прилади завтрашнього чуда.

Перелякана ігуменя признається йому, що крім виставленого сьогодні масивного хреста, має другий, порожній усередині. Вночі масивний сховають, а виставлять легкий, котрий новопострижена занесе до церкви без труду. Вона просить його, щоб мовчав, і обіцяє дати йому за се рукопис Плавта. В церкві він стрічає Гертруду; вона звіряється перед ним, що любить візника, але перед кількома роками, коли захорувала її мати, вона обіцялася божій матері вступити до монастиря, коли тільки мати поздоровіє. Мати поздоровіла, і вона хоче додержати слова. Поджджіо виявляє їй секрет з хрестами, але Гертруда вірить щиро і відкидає всяку думку про підступ.

Другого дня справді їй підсунено легкий хрест, вона пізнала підступ, підняла його і з обуренням кинула так міцно, що він розтрощився на тріски. Тоді вона побігла до криївки, щоб витягти тяжкий хрест і спробувати, чи Марія справді не зробить чуда і не поможе їй нести його. Але дівчина тільки закривавила себе, зомліла з натуги, але хреста не двигнула.

«Дякую тобі, Маріє, – прошептала вона, коли її віділляли. – Тепер бачу, що ти мене не хочеш. А в такім разі мене візьме хто інший».

Се був кінець чуда в монастирі, а Поджджіо поїхав з рукописом Плавта. І тут головна краса лежить в характеристиці дійових осіб, а особливо самого оповідача, фацеціоніста Поджджіо.

7. «Das Amulet». Швейцарський протестант Шадау із Берна оповідає нібито в пам’ятнику про свої пригоди в Парижі в часі безпосередньо перед страшною різнею Варфоломеєвої ночі (23 серпня 1572) і під час тої кривавої ночі, коли один його товариш, католик, рятуючи його і молоду жінку від певної смерті, сам наложив головою. В новелі живо змальовано ту душну атмосферу релігійного фанатизму, яка звільна збиралася в Парижі, згущувалася, поки не допровадила до вибуху.

А на тім темнім тлі як живі виступають фігури старого адмірала Коліньї, що перший упав жертвою вибуху, його свояка Шатілльйона і його дочки і вкінці обох молодих швейцарців, протестанта Шадау і католика Броккарда, і ще цілої низки побічних, але дуже характерних і мов живцем із того часу вихоплених фігур.

8. «Der Schuss von der Kanzel». Тема майже анекдотична, але покладена в основі чудового малюнка рідної поетові цюріхської околиці над Леманським озером. Мейєр переносить нас в часи по 30-літній війні.

Герой новели, генерал Вертміллер, брав участь в тій війні, знав особисто Юрія Єнача і своєю дикою, лицарсько-бурлацькою вдачею, своїми примхами та привичками дає сумирним, строго моральним і релігійним протестам в цілій околиці не одну причину до соблазна. Його брат є пастором у поблизькім селі Мітіконі і також дає недобрий приклад своїм овечкам тим, що наперекір усім канонам страшенно любить полювання і стріляння. У пастора Вертміллера є дочка, котрої руки добивається молодий, тихий і зовсім сумирний та несміливий кандидат теології Пфанненштіль. Дочка любить його, але пастор не терпить бабія.

От тут вдається в справу генерал. В неділю, коли пастор має йти на проповідь, він приносить йому в дарунок чудовий пістолет. Пастор, урадуваний, пробує, чи легко ходить пружина, але пружина ходить страшенно тяжко і він не може відвести курка. Генерал з усміхом відводить курок, але в тій хвилі підмінює пістолет і дає брату другий, такий самісінький, що ходить дуже легко. Пастора кличуть до церкви. Він на радощах ховає пістолет у кишеню своєї ряси, а ставши на казальниці, поки громада співає новоуложений духовний гімн, він вийняв із кишені свій скарб і пробує курка. Гімн кінчиться, і при останніх нотах на казальниці розлягається вистріл, і хмара диму покриває пастора. Правда, він не допускає до скандалу, проголошує проповідь, але знає добре, що се його остання проповідь, бо йому грозить канонічний процес за зневаження божого дому.

Та генерал зацитькує громаду даровизною значного грунту, пастор усувається зі своєї посади, а його місце займає Пфанненштіль, котрий, розуміється, жениться з пасторовою дочкою.

Треба самому читати се оповідання, щоб відчути ту атмосферу щирості і спокійної веселості, котрою навіяне воно. Цілість робить таке враження, як прохід у теплу осінню днину по полях, покритих золотими копами, по лугах зо свіжоскошеною отавою та по винницях, що пишаються золотистим солодким виноградом. І тільки далеко десь над горами висить чорна хмара та від часу до часу дихає холодом. Але нема страху, щоб вона принесла бурю і град; не та вже пора, бурі і гради минули, погода встановилася надовго.

В сій новелі Мейєр покинув свою улюблену форму – вставляти головне оповідання в якесь інше, мов у раму. Відтепер він оповідає звичаєм інших новелістів, не змінюючи, зрештою, свого методу і свого епічного стилю. Щоб дати невеличку пробу того стилю, ми наведемо оповідання генерала Вертміллера про сон, який він бачив уночі саме перед тим, як розпочинається оповідання. Днем перед тим він написав своє завіщання, а вночі йому приснився Юрій Єнач.

«Се було в Хурі, – оповідає генерал молодому Пфанненштілеві. – Стиск народу, перуки високих урядників, вояки, – з кафедральної церкви гук дзвонів і вистріли карабінів. Входимо крізь браму на єпископське подвір’я. Ідемо по два, обік мене велетень. Бачу тільки китицю з пір’я, під нею могутній ніс і звислу по комірі чорну, як смола, клинувату бороду. «Вертміллер, – питає велетень, – кого се хоронимо?» – «Не знаю», – відповідаю я. Вступаємо до костьолу поміж лавки в головній наві. «Вертміллер, – питає той, – кому се співають «Со святими»? – «Не знаю», – відповідаю нетерпеливо. «Мальче Вертміллер, – мовить той, – а стань-но на пальці і придивися, хто се там лежить на катафалку?»

Тепер я розпізнаю виразно по рогах сукна на катафалку початкові букви і герб Єнача, і в тій самій хвилі сам він, стоячи обік мене, обертає до мене лице – бліде, з розпаленими очима. «До сто громів, полковнику, – мовлю я, – адже ж се ви лежите он там під чорним сукном, а ви тут балакаєте зі мною! Чи вас є два? Чи се розумно? Чи се логічно? Забирайтеся до пекла, збиточнику!» Тоді він відповів понуро: «Не маєш чим докоряти мені, не решетися так! І ти, Вертміллере, небіжчик!»

Стара середньовікова легенда про грішника, що бачить у сні свій власний похорон, тут обернена з іншого боку і вжита як ілюстрація того морального роздвоєння, що було трагічним моментом у житті Єнача. Але се тільки темна хмарка, що пробігає по чистім небі, яке висить над цілим оповіданням, більше для артистичного контрасту, ніж для викликання понурого настрою.

9. «Gustav Adolfs Page». Є се одна з найкращих перлин Мейєрової творчості, образок із часів 30-літньої війни, неначе живо вирваний із якого Гріммельсгаузена і оповіджений з цілим артизмом сучасної повістевої техніки.

Багатий норимберзький купець Лейбельфінг одержує лист від Густава Адольфа, в котрім сей сповіщає його, що, тямлячи свою недавню гостину в його домі і його просьбу, він робить йому ласку і приймає його сина на свого прибічного пажа «по наглій, але християнській, – додає король, – смерті його кількох попередників», також синів норимберзьких патриціїв, у кривавих битвах. Лейбельфінгові ся ласка дуже не на руку. У нього є один-однісінький син, добрий бухгалтер і купець, але до воячки зовсім не здалий.

Молодий Лейбельфінг бачить у королівськім листі формальний засуд на смерть і докоряє батькові, як він міг просити у короля такої ласки. «Коли ж бо прокляте вино! – говорить старий. – А при тім усі патриції набивалися королеві зі своїми синами, то і я не хотів лишитися позаду, особливо бачачи, що король має вже тих пажів досить і мого, певно, не прийме. Хіба ж я міг знати, що він так швидко спотребує весь норимберзький товар?» Та й ще одно.

Коли пито здоров’я короля, серед гучних окликів залунав із сіней дзвінкий голос: «Най живе король Німеччини!» Густав Адольф усміхнувся і сказав: «Сього я не можу чути», – але, очевидно, такий доказ любові був йому дуже приємний і він запитав Лейбельфінга, хто се крикнув. «Та хто ж би, як не мій син!» – відповів оп’янілий купець, хоч добре знав, що се була його братаниця Густя. «Ну, то нехай Густя і йде собі до свого любого короля, – з плачем говорить молодий Лейбельфінг, – а я не піду».

Як на те входить Густя кликати батька з сином до обіду. Се сирота, її батько погиб у війні, і вона провела дитячі літа на коні, в таборах. Король Густав Адольф – її ідеал, його лист наповняє її радістю, а слова молодого Лейбельфінга, кинені ніби на вітер, знаходять відгомін у її душі. Вона відважна, сильна, любить носити батьківський мундир і по короткім ваганні згоджується виручити кузена і їхати як паж до королівського табору. Все те робиться протягом години.

Густя їде, не розуміючи того, в яку западню попадеться в таборі. Доступ жінкам до табору гостро заборонений, а жінка, яку б придибано в мужеській одежі, має бути покарана смертю. Бідна Густя живе в ненастаннім роздвоєнні, її душа радується близькістю до короля, котрого вона чим ближче пізнає, тим більше любить, – та, з другого боку, її мучить ненастанна тривога, що ось-ось відкриють, що вона є, і її жде сором, ганьба, прогнання або смерть. Та ось надходить пригода.

Король довідується, що його свояк, князь Лауенбурзький, недавно жонатий, держить у таборі любку, якусь хорватку. Він велить арештувати її і привести перед себе, а потім хоче відіслати її до Швеції, та вона сама вбиває себе. Того самого ранку король здибав був князя Лауенбурзького, який разом з іншими німецькими панками, провівши ніч на гулянці і картах, рано грабує музиків-протестантів, що разом з сім’ями і всім своїм добром ішли під опіку шведського короля. Відбувається сцена, яку так коротко і з такою пластикою вмів віддати тільки К. Ф. Мейєр. Ми передаємо тут сю сцену, щоб показати, як вмів сей швейцарський патрицій писати про патриціїв:

«В побічній кімнаті залунали надто голосні розмови, а коли вибила дев’ята, вступив король крізь двері, розчинені Лейбельфінгом, між зібраних німецьких князів і панів. Вони творили в тісній кімнаті густий натовп, бо їх було 50 або 60. Панове стояли з не надто великою пошаною, деякі навіть недбало, немовби краска стиду була їм так само незвісна, як краска страху: хитрі обік смілих, честолюбні обік тупоумних, побожні обік безсоромних головів, більшість – люди, що вміли постояти за себе і з котрими треба було числитися.

Направо від короля стояв найбільший грішник, князь Лауенбурзький, у своїм найбагатшім строї і найкоштовнішім коронковім комірі, неспокійно тупцюючи на ногах, демонічно всміхаючись і блискаючи очима. По дорозі він здибав був катівського слугу, що ніс у катівськім плащі якусь людину, наблизився до нього і розкрив йому плаща.

Густав окинув зібраних докірливим поглядом. Потім заревла буря. Диво – король, роздратований суперечністю тих гордих лиць, тих бутних постав, тих блискучих зброй і підлотою серць, що билися під ними, промовляв, щоб понизити гордість і заклеймувати злочин навмисно простацькими, хлопськими виразами, якими, зрештою, не говорив ніколи:

«Ви розбійники і злодії від першого до останнього! Ганьба на вас! Окрадаєте своїх земляків і одновірців. Тьфу! Бриджуся вами, жовч мені підступає до серця. За вашу свободу я вичерпав свій скарб – сорок бочівок золота, а від вас не взяв навіть стільки, щоби справити собі пару штанів. Так радше волю голий виїхати відси, ніж строїтися німецьким добром. Вам я дарував усе, що мені впадало в руки, ані одного свинського хліва не взяв я собі!..»

Такими різкими і грубими словами ганьбив король сю шляхту. А потім, подобрівши, він хвалив відвагу панів, їх бездоганне заховання на полі битви і повторив кілька разів: «Хоробрі ви, так, про се ані слова. Їздите і б’єтесь – на се не гріх би жалуватися». Але потім вибух його гнів удруге, ще сильнішим полум’ям. «Пробуйте бунтуватися проти мене! – визивав їх. – То я зі своїми фіннами і шведами всиплю вам такого бобу, що аж фурфантя летітиме!».

Він закінчив християнським упімненням і просьбою – взяти собі до серця одержану науку. Панове вдавали, що все те обходить їх дуже мало, але їх постава, очевидно, зробилася скромнішою. Деякі, бачилось, були зворушені, навіть розжалоблені. Німецька вдача волить грубу, чесну лайку, ніж кульгаву проповідь або тонку колючу наругу. І все було б добре і ладно. Та втім князь Лауенбурзький, звернений напів до короля, а напів до своїх товаришів, з голої безстидності бризнув огидним словом:

– І чого так його величество сердиться за цапову душу? Що ж то ми, панове, наробили такого? Що облегшили своїх підданих?..

Густав поблід. Він кивнув на ката, що стояв за дверми, опертий до одвірка.

– Поклади сьому пану руку на плече! – розказав йому. Профос підійшов, але не смів учинити се, бо князь вихопив шпаду з піхви, а по цілім крузі пробіг небезпечний ропіт. Густав відібрав Лауенбурзькому шпаду, опер клинок о коліно і зломив його на кусні. Потім ухопив широку волохату ручищу спекулятора, поклав і натиснув її сам на плече Лауенбурзького, що стояв мов розбитий, і подержав її там добру хвилю, примовляючи: «Ти князь Німецької держави, лотре, не можу тобі знести голови з плечей, але нехай лежить на тобі катова рука!»

Потім відвернувся і пішов, а профос за ним повільною ходою.

Князь Лауенбурзький пробує після сього замазати справу безсоромними словами, але всі його товариші відвертаються від нього. Кілька день потім приїжджає до королівського табору сам головний противник короля Валленштейн і остерігає його, що хтось із близьких до короля був замаскований у його таборі і виявив охоту вбити короля. Сей незнайомий забув рукавичку. Валленштейн передав її королеві з тою увагою, що вона якраз приходиться на руку пажа Лейбельфінга.

Король не вірить почуттям і ворожбам, але проте велить пажеві (котрий підслухав розмову короля з Валленштейном) натягти рукавичку. Справді, вона приходиться йому до руки, і паж з плачем обіймає королівські коліна і втікає геть. Він у часі пам’ятної сцени з катом завважав маленьку жіночу руку князя Лауенбурзького, але не виявляє королеві свого догаду, а волить зовсім усунутися від нього.

В передній сторожі його пізнає один капітан, товариш його батька, і при ньому Густя пробуває якийсь час, аж до битви під Ліцен. Любов до короля тягне її до нього. Саме перед битвою приходить і князь Лауенбурзький у покутному одязі, кидається королеві до ніг і з риданням просить прощення. Король прощає йому і їде в битву, щоб у ній згинути від скритовбійчої кулі князя Лауенбурзького – так поправляє історію новеліст. Обік короля, рятуючи його, гине й паж Лейбельфінг.

10. «Die Leiden eines Knaben». В цьому оповіданні веде нас автор на двір пишного французького короля Людовіка XIV. Король Сонце вже постарівся, спобожнів під впливом пані де Ментенон, у котрої є щоденним гостем. Ось і сьогодні він прибув і висловлює тій дамі своє обурення на прибічного лікаря Фагона. Неможливий дідуган! Сьогодні в час першої аудієнції нового королівського сповідника, патера Телльє, зробив скандал.

Коли король запитав патера Телльє, чи він є якийсь свояк канцлера Ле Телльє, а сей покірно відповів: «Ні, я син мужика з долішньої Нормандії», то Фагон, що стояв недалеко опертий на свою паличку, сказав патерові голосно: «Ти, підляку!» Король і пані Ментенон не можуть надивуватися, що сталося старому лікареві і що має він проти нового сповідника, та ось надходить сам Фагон і оповідає їм недовгу, та важку історію, як сей сам патер, бувши учителем у єзуїтськім конвікті, навмисно, з рафінованої злоби замучив на смерть сина маршала Буффлера.

Синок маршалів удався неталановитий до науки, хоча Фагон мав нагоду придивитися йому і відкрив, що хлопець мав талант до рисунків і малярства і незвичайну охоту і здібність до воєнного ремесла, а притім був дуже гордий і глибоко чутливий. Батько віддав його до школи до єзуїтів, з котрими вперед був задерся. Вони з помсти почали гнобити хлопця науками, заставляючи його вчити багато напам’ять, унижуючи і картаючи його не раз зовсім несправедливо. Хлопчина мучився, напружував свою бідну голову, не спав ночами, а коли патер Телльє раз побив його брутально, він з утоми і гризоти запав у тяжку слабість і вмер.

Чудовий є кінець оповідання. Маршал, батько Юліанів, зайнятий війною з англічанами, не знає нічого про муки, які перебув його син у єзуїтів; він знає тільки, що його син робить лихі поступи в науці, і дивується дуже, почувши, що син умирає з надміру праці.

«Тут мені не стало терпцю, – оповідає Фагон. – Без пощади сказав я йому всю правду і закинув йому, що занедбав свою дитину і допоміг до її смерті. Про Голгофу у єзуїтів я промовчав. Маршал вислухав мене мовчки, своїм звичаєм перехиливши голову трохи направо. Його повіка затремтіла, і я побачив сльозу. Нарешті, він пізнав свою вину. Він запанував над собою, як правдивий вояк, і ввійшов у кімнату хворого.

Батько сів обік свого хлопця, що власне лежав під тиском страшних снів. «Бодай улегшу йому смерть, – промовив стиха маршал, – наскільки се в моїй силі. Юліане!» – промовив він своїм рішучим тоном. Хлопчик пізнав його.

– Юліане, мусиш уже зробити се для мене і перервати свої студії. Підемо оба до війська. Король потерпів страти на границі, то вже й наймолодший мусить відбувати свою повинність.

Ся промова подвоїла у вмираючого охоту до подорожі… Закупно коней… Виїзд… Приїзд до табору… Виступлення на бойову лінію… Очі блищали, але в груді почало харчати. «Агонія», – шепнув я маршалові. «Онде англійська хоругов! Візьми її!» – розказав батько. Хлопець, умираючи, вхопив рукою повітря: «Vive le roi»!» – скрикнув він і впав горілиць, мов пробитий кулею».

11. «Die Richterin». Оброблення отсеї новели довго не вдавалося Мейєрові; по свідоцтву К. Е. Францоза, він переробляв її безліч разів (К. Е. Franzos. К. F. Meyer, ein Vortrag, 27). І справді, нелегка мусила бути робота вбгати сю важку основу, що декуди, здається, вибігає поза межі можливого, в тісні рами невеличкої новели.

Річ діється за часів Карла Великого. В Римі, в часі коронації Карла, здибаються два швейцарці: Граціозус, свояк єпископа з Кур, щира душа, але вроджений на кабінетного вченого, присланий єпископом до цісаря, і Вульфрін, вояк, загартований у твердій Карловій школі, один із цісарських дружинників, зрештою дідич значного маєтку в ретійських Альпах. Тим маєтком завідує пані Стемма, його мачуха, що по своєму батькові одержала в спадку судейський уряд у цілій провінції і справляє той уряд з такою мудрістю, що сам Карло постановляє відвідати її.

Але Вульфрін не хоче бачити мачухи, ані рідного гнізда, ані двоюрідної сестри, дочки його батька і пані Стемми, що має незвичайне ім’я – Пальма Новелла. Між ним і мачухою лежить тінь: нагла смерть його батька, котрий швидко по шлюбі зо Стеммою, в’їжджаючи на замок, упав на подвір’ї з коня і сконав. Була чутка, що граф був отруєний, кидали підозріння на Стемму, але доказу не було.

Вульфрін виріс здалека від рідного гнізда, не хоче доходити сеї темної справи, не хоче бачити ані Стемми, ані Пальми. Але ось Карло, вибираючися з Італії, висилає його передом, щоб завідомив суддиху про його приїзд. Та по дорозі його ловлять розбійники-лангобарди, що гніздяться в альпійських скалах, і тепер, бачачи, що перед Карлом будуть мусили тікати геть, раді би награбувати якнайбільше добра. Дехто між ними пізнає Вульфріна, і вони посилають на замок одного зі своїх, щоб виторгував за нього окуп. Сей здибає на подвір’ї замка Пальму, що відмалку ні про що не думає і не марить, тільки про брата Вульфріна і про його приїзд. Довідавшися, що брат близько, що він у руках розбійників, що йому грозить смерть, коли вона не дасть своїх коштовних строїв, перел і клейнотів, вона без намислу віддає всі ті цяцьки лангобардцеві.

Але суддиха дожидає приїзду Вульфріна не без турботи. Вона хоче вивести перед ним остаточно свою справу з його батьком, очистити себе з тіні підозріння. По першім привітанні вона порушує сю справу, признається, що батько силою, з тюрми видав її за його батька, старого вдівця, що в тій цілі, щоб оженитися з молодою, вігнав у гріб Вульфрінову передчасно постарілу матір.

Але Вульфрін не дуже уважно слухає мачушиних признань; краса сестри Пальми відразу заполонила його душу. Він ще не розуміє свого чуття, а знаючи, що Граціозус добивається Пальминої руки, рад би висватати її і йде разом з нею і з провідником через гору до єпископської резиденції. Але по дорозі він переконується, що любить Пальму зовсім не так, як сестру, а іншою, грішною любов’ю. Він розбиває її сватання з Граціозом, на превелику радість самої Пальми, що в своїй дитячій невинності бачить тільки його, тулиться, липне до нього всею своєю істотою.

Вони вертають назад уночі, і Вульфрін, у котрого душі йде страшна боротьба, стручує Пальму зі скали, а сам не йде до замка, блукає по ярах і вкінці ночує у якійсь печері. Але Пальма не вбилася і вернулася додому, не підозріваючи навіть, що брат хотів пхнути її в безодню.

Суддиха другого дня знаходить його; він признається їй, що любить Пальму, і сим наносить їй страшний удар. Вона тратить свою рівновагу, здобуту довголітньою вправою, і нехотя, признається перед дочкою, що вона справді отруїла графа, не бувши ані хвилю його жінкою, що сама Пальма не є графова дочка, а дочка одного вчителя, що вчив Стемму і потім погиб з рук її батька-судді, коли сей дізнався про його любощі зо Стеммою.

Перед молодою дівчиною тепер дві дороги: або зректися своєї любові до Вульфріна, котрого вона тепер любить ще більше, дізнавшися, що він не брат їй, або виявити правду і обвинуватити матір в убійстві Вульфрінового батька. Дівчина без вагання готова свідчити против матері, і се переважує терези в серці Стемми. Вона бачить, що злочин, укриваний 20 літ, загладжений життям, повним праці і зусилля, таки не згиб і мусить вийти наверх. Коли прибув на замок Карло Великий, вона прилюдно признається до всього і гине від тої самої отрути, котрою згладила зо світу старого графа. Вульфрін просить у цісаря руки Пальми.

– Сину Вульфе, – мовив Карло, – ти сватаєш дитя його убійниці? Чи побореш демонів?

– Задушу їх у своїх обіймах! Поможи, цісарю, перемогти їх!

«Карло велів дівчині приклякнути і поклав їй руки на голову. «Сирото! Я в тебе замість батька! Похорони отсю, що була тобі матір’ю. А сей нехай іде зо мною в похід! Божа воля. Коли він верне і затрубить у ріг, тоді радуйся, Пальмо Новелла, наповни чарку і доверши обряду. Тоді Рудіо (каштелян) запалить шлюбний смолоскип і вкине його у в’язання сього замка».

Ціле оповідання тоном і складом значно відмінне від інших Мейєрових творів. Латинські фрази і формули, стиль уривчастий, різкий, ритмічний, – усе те робить враження якоїсь давньої рапсодії. Нагромадження великої сили казкових і легендарних мотивів свідчить про те, що власна творчість автора ослабає, але дійові особи новели, особливо Вульфрін, Стемма і Пальма Новелла, змальовані дуже гарно, а фігуру Стемми, гірської суддихи, можна вважати за одну з найоригінальніших креацій у довгім ряді мейеровських жіночих типів.

12. «Die Versuchung des Pescara». Від Карла Великого перескакує фантазія К. Ф. Мейєра в часи Карла V і його боротьби з Францією.

Кривава битва під Павією 24 лютого 1525 р. поставила Карла V на вершку могучості і слави; французький король дістався до неволі, цвіт французького лицарства і швейцарської піхоти був скошений, а Пескара був головним полководцем сеї побіди. Іспанець родом, він служив цісареві в Італії і оженився з одною з найсвітліших жінок свого часу, з голосною італьянською поетесою Вітторією Колонною. От тут і починається Мейєрове оповідання.

В битві під Павією Пескара ранений: йому списом пробито легке, і лікар відразу сказав йому, що се буде його смерть. Але він заховує се в тайні, щоб не турбувати своєї жінки, що при звістці про блискучу побіду спішить з Рима до його табору. Тим часом побіда мала несподівані наслідки. Могутність цісаря перелякала всіх; у Італії повстає против нього союз, до котрого належить і папа, і медіоланський князь Сфорца, і багато італьянських патріотів, що мріють про сполучену, самостійну Італію; до сього зв’язку готова приступити Франція і Англія.

Зв’язковим бажається перетягти на свій бік Пескару, найбільшого цісарського полководця з його іспанською піхотою; тоді вони були б певні побіди. До нього підсилають медіоланського канцлера Мороне. Сей знає, що Пескара гнівний на цісаря, бо по битві під Павією його минула нагорода, котрою цісар наділив нездарного генерала Льоноа. Пескара вислухує доказів Мороне, котрий в разі побіди обіцює йому Неаполь як удільне королівство. І жінка Пескари, гаряча італійська патріотка, налягає на нього, щоб підняв оружжя в обороні Італії.

Але Пескара тільки хвилю вагався. Що йому королівство, коли його дні полічені! Що йому Італія, що, розшарпана, живе в темноті і упідленні! Вона не доросла ще до самостійності і не зуміє пошанувати її. А зрадити цісаря – се значить заплямити себе і свій рід. І він перемагає всі покуси, арештує Мороне, доносить цісареві про всі плани зв’язкових, одержує від нього уповноваження до ділання, нападає на Медіолан, проганяє зрадливого князя Сфорцу і, осягнувши сей свій останній план, паде без духу на князівськім троні Сфорци.

«Покуса Пескари» – могутній твір, повний глибокого трагізму. Та головний трагізм лежить не в фігурі Пескари, а радше на боці тих благородних ідеалістів та фантастів, що бажають відродження свого краю в пору, коли сей край лежить у найбільшім упадку і не має моральної сили до такого відродження. І Пескара, заким залізною рукою розбив плани тих патріотів, розбиває їх золоті мрії немилосердними, але розумними словами:

«Чи Італія в сій хвилі заслугує на свободу? Чи так, як вона є тепер, вона здібна одержати і заховати її? Думаю, що ні. Тепер вона стоїть на порозі рабства, бо позбулася всякої честі, всякої чесноти. Тут ніхто не може помогти ані спасти – ані чоловік, ані бог. Як здобувається назад утрачена свобода? Із глибин народу мусить вийти порив і буря моральної сили. Більше-менше так, як тепер у Німеччині здобувають віру полум’ям ненависті і любові».

13. «Angela Borgia». Ми не будемо оповідати змісту останнього твору нашого автора, котрий наші читачі мають у руках у перекладі на нашу мову. Вже те одно, що з кривавої і жорстокої історії сім’ї Борджіїв поет вибрав момент зглядного затишшя, що героїнею зробив дівчину, про котру історія не знає нічого, крім її ім’я, що блискучу і страшну фігуру Лукреції Борджіа показав нам не в світлі її злочинів, але в часі, коли вона силкувалася загладити їх пам’ять, – уже те одне свідчить про високий артистичний такт автора.

А історія осліплення і морального переродження Джуліа Есте і його шлюбу з Анджелою – се така глибока, щиро людська і високопоетична історія, що її змалювання принесло б честь великому поетові в розцвіті його сил. А пам’ятаймо, що «Анджела Борджіа» була останнім твором звиш 70-літнього, вже хорого чоловіка! І ніщо в ній, окрім, може, шаблонової трохи фігури конспіратора Ферранте, не вказує на упадок творчої сили: противно, кожна фігура, навіть силует графа Контраріо, вийшла жива і наділена індивідуальними прикметами.

На сьому ми кінчимо свій огляд писань К. Ф. Мейєра. Кінчимо бажанням, щоби сей малопопулярний, та проте великий поет і великий артист здобув собі у нас стільки прихильників і стільки впливу, скільки він справді варт.

Примітки

Поджджіо Браччоліні Франческо (1380 – 1459) – італійський письменник-гуманіст, відомий збиранням і вивченням старовинних пам’яток римської культури, автор великої кількості «діалогів». Прославився в літературі «фацеціями» – коротенькими жартівливими новелами.

Медічі Козімо – член родини флорентійських банкірів, яка правила у Флоренції з 1434 р. до 1737 р. (з перервами).

Плавт Тит Макцій (пом. бл. 184 р. до н. е.) – давньоримський комедіограф.

Коліньї Гаспар Шатійон де (1519 – 1572) – французький полководець, адмірал, з 1569 р. – глава гугенотів у Франції, загинув під час Варфоломіївської ночі.

Гріммельсгаузен Ганс-Якоб-Крістоффель (бл. 1621 – 25 – 1676) – німецький письменник. Засуджував соціальні пороки феодального суспільства, особливо війну як найбільше зло для народу.

Густав II Адольф Ваза (1594 – 1632) – шведський король (1611 – 1632) і полководець. З 1630 р. на чолі шведської армії брав участь на боці антигабсбурзької коаліції у Тридцятилітній війні 1618 – 1648 рр., в ході якої завдав армії Габсбургів ряд поразок. Загинув у битві під Лютценом.

Валленштейн Альбрехт (1583 – 1634) – понімечений чеський магнат, головнокомандуючий армією імператора Фердінанда II в Тридцятилітній війні. У битві під Лютценом 1632 р. зазнав поразки від армії шведського короля Густава II Адольфа. Звинувачений у державній зраді, 1634 р. був усунений від командування армією і згодом убитий.

Єзуїтський конвікт – школа з пансіоном.

Колонна Вітторія (1490 – 1547) – італійська поетеса. У своїх віршах наслідувала Петрарку. У сонетах, більшість яких написано після смерті чоловіка (маркіза Пескари), Колонна виливає свою любов і горе у зв’язку з його втратою.

Борджа (Борджіа) – родина італійських аристократів. Найбільш відомі Олександр VI (1431 – 1503) – папа римський (1492 – 1503), його син Чезаре (бл. 1476 – 1507) – герцог Романы і дочка Лукреція (1480 – 1519), які, прагнучи зміцнити свою владу і вплив в Італії, заплямували себе страхітливими злочинами.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 31, с. 440 – 457.