Поеми

Іван Франко

1. «Huttens letzte Tage». Фігура великого німецького гуманіста, писателя і борця за волю думки і сумління, попередника і одного з найгарячіших апостолів Реформації не раз приваблювала до себе повістярів і поетів, але ніколи не дочекалася справді достойного портрета в поетичнім обробленні.

Дійсний Гуттен був занадто зложеною фігурою, його життя занадто повне суперечностей, різнородних пригод, помилок і тріумфів, щоб можна було вбгати його в одноцільну епічну або драматичну композицію. Прекрасна монографія Д. Ф. Штрауса уперве показала сю фігуру в повнім блиску історичної правди і вияснила неможливість шаблонового її трактування в поезії.

Мейєр підхопив тему зовсім з нового, сказати б – несподіваного боку. Не епос, не драму захотів він дати, а поетичну характеристику Гуттена і його часу. І ось він вибрав хвилю, коли невтомний борець, наразивши собі всіх, переслідуваний, гонений, як дикий звір, хорий невлічимою хоробою, знаходить останній притулок у Швейцарії, у Ульріха Цвінглі, і під його протекцією коротає свої дні на відлюднім островку Уфенау на Цюріхськім озері. Спосіб його життя, враження, які несе кожна днина, гості, які припадково або навмисне приблукуються в той відлюдний закуток, врешті – спомини минувшини, надії, признання і рефлексії самого Гуттена – отсе зміст поеми.

Вона вся написана короткими, мов з міді кованими, двостихами, з котрих кожен дає заокруглений образ, і через те Г. Келлер не без підстави назвав її збіркою приповідок. Та проте яка ж жива, велична і багата цілість виринає з тої збірки приповідок! Яка сила могутніх або чутливих картин, сцен, думок! Автор не оповідає від себе, а вкладає все в уста Гуттена. Характеризуючи його якнайкраще тими оповіданнями, він рівночасно характеризує ними цілий тодішній час, показує все, чим займалися, чим любувалися, за що боролися і мерли, чого надіялися найліпші люди тодішньої епохи.

Дюрерів малюнок на стіні, Аріостів «Скажений Орланд», гостина лікаря Парацельса, припадкова стріча з Лойолою, що якраз у ту пору мандрував з Іспанії до Єрусалима, життя німецьких студентів, швейцарських наємних вояків і багато подібних пригод, далі характеристики великих сучасників: Еразма Роттердамського, Лютера, Зіккінгена, Коперника визирають із карток поеми, а все те кинено кількома словами, але так сильно, влучно і глибоко продумано, що ся невелика поемка (170 сторінок, 61 розділ, з котрих деякі мають ледь по 4 – 5 двостихів) є немов музей коштовних пам’яток із перших часів Реформації, овіяних дивно м’яким, ліричним настроєм, бо бачених очима хорого, близького смерті, та проте до останньої хвилі сильного духом і справді великого чоловіка.

Читаючи ті прості, куці рядки, звичайний читач навіть не здібний уявити собі, скільки інтенсивної праці і артистичної творчості треба було потратити, щоб довести форму до такої гармонії зі змістом, а властиво, щоб зробити форму майже невидною, прозорою і дати виступити самому, безмірно багатому і різнородному змістові. Ось, приміром, Гуттен пригадує зміст славної книги «Epistolae obscurorum virorum», написаної ним до спілки з іншими німецькими гуманістами:

Die Dummheit haben wir mit Witz verziert.

Die Thorheit mit Sentenzen ausstaffiert!

Wir haben sie zum Spott der Welt gemacht,

Wir haben uns und sie zu Tod gelacht.

Zu Tode? Nein! Wir haben sie geweiht

Aristophanischer Unsterblichkeit.

Wir sprachen ihr Latein – ergötzlich Spiel –

Und Briefe schrieben wir im Klosterstyl :

«Laetificor archiangelice

Cum una speciosa virgine».

[Ми оздобили глупоту дотепом, прикрасили безглуздість сентенціями! Ми зробили з неї посміховисько для цілого світу, ми висміяли себе і її на смерть. На смерть? Ні, ми прирекли її на Арістофанове безсмертя. Ми промовляли до неї по-латині – втішна гра – та писали листи в монастирському стилі: Я розважаюся по-архангельському з однією вродливою дівчиною (нім., лат.). – Ред.]

Та тут йому насувається сумна рефлексія. Як же се давно було? Як змінилися часи?

Als wir im losen Mummenschanz getobt,

Da hat man unsres Witzes Salz gelobt;

Doch als die Wahrheit wir im Ernst gesagt,

Da wurden wir, die Jäger, selbst gejagt.

Wir irren heimatlos, geächtet, arm,

Und essen fremdes Brot in Not und Harm.

Die Pfäfflein, denen unsre Hetze galt,

Sie tafeln alle noch gesund und alt.

[Коли ми шаленіли в нестримній облуді, тоді сіль нашого дотепу діставала похвалу; коли ж ми з усією серйозністю виголосили правду, нас, мисливців, стали полювати. Ми блукаємо, позбавлені батьківщини, погорджені, бідні, їмо чужий хліб в злиднях та нужді. А всі попики, яких ми переслідували, бенкетують, ще здоровіші, ніж раніше (нім.). – Ред.]

Найкращий, найдраматичніший уступ поеми, – стріча Гуттена з Ігнатом Лойолою, основником ордена єзуїтів, що в ту пору відбував паломництво до Єрусалима. Стріча Гуттена з Лойолою не є історичним фактом, та проте Мейєр позволив собі на сей відступ, щоб охарактеризувати найстрашнішого противника Реформації, котрий почав піднімати голову саме тоді, коли батьки Реформації лягли в домовину. Приведемо тут ще характерну Гуттенову сповідь, у котрій чути і власний жаль К. Ф. Мейєра:

Hier schreit ich Aber meinem Grabe nun –

Hei, Hütten, willst Du deine Beichte thun?

Sist Christgebrauch. Ich schlage mir die Brust.

Wer ist ein Mensch und ist nicht schuldbewusst?

Mich reut mein allzuspät erkanntes Amt.

Mich reut, dass mir zu schwach das Herz geflammt.

Mich reut, das ich in meine Fehden trat

Mit schrärfren Streichen nicht und kühn’rer That.

Mich reut die Stunde, die nicht Harnisch trug.

Mich reut der Tag, der keine Wunde schlug.

Mich reut – Ich streu mir Aschen auf das Haupt,

Dass nicht ich fester noch an Sieg geglaubt.

Mich reut, dass ich nur einmal bin gebannt!

Mich reut, dass oft ich Menschenfurcht gekannt.

Mich reut – ich beicht’es mit zerknirschtem Sinn –

Dass nicht ich Hütten stets gewesen bin.

[Ось я крокую вже понад своєю домовиною. Гей, Гуттен, чи не хочеш ти сповідатися? Це християнський звичай. Я б’ю себе в груди. Хто, бувши людиною, не почуває за собою вини? Я каюсь у тому, що моє служіння було пізнане надто пізно. Я каюсь у тому, що моє серце палало надто слабо. Я каюсь у тому, що не вражав своїх ворогів ще гострішими ударами та сміливішими вчинками. Я каюсь у тих годинах, коли я не був озброєним. Я каюсь у тих днях, коли не завдав жодної рани. Я каюсь і посипаю голову попелом, що не вірив ще незламніше в перемогу. Я каюсь, що тільки один раз був вигнанцем. Я каюсь, що часто переживав страх перед людьми. Я каюсь – сповідаюсь у цьому з розтерзаним розумом, що не завжди я був Гуттеном (нім.). – Ред.]

Тут ані сліду кокетування з формою, ані сліду тенденційності і полювання на ефект. Мейєр знайшов тему, де без ущербу історичної і поетичної правди міг, характеризуючи свого героя, дати вираз також власним поглядам, настроям, жалям і надіям. Власне сей сучасний суб’єктивний елемент, так делікатно розлитий по цілій поемі, невловимий, а чутний, є найбільшою її принадою.

Вийшовши в світ саме в часі німецького тріумфу і заснування німецької держави, Мейєрів «Гуттен» був поетичною маніфестацією німецької Швейцарії на честь відновленої німецької корони та заразом показував дорогу, якою повинна йти ся нова Німеччина. Се був найкращий поетичний твір того часу, одинокий, справді безсмертний твір в довгім ряді тих поетичних вінців, які кидали німецькі поети під ноги розтріумфованій Германії. То-то й є, що справді цінний, справді свобідний голос міг тоді вийти тільки з вільної, до боїв та невідлучної від них дресури непричасної Швейцарії.

2. «Engelberg». Рейтлер називає сю поемку, написану ще в [18]60-х роках, а може, й ще давніше, найслабшим Мейєровим твором. Певна річ, тих високих прикмет, які змушують нас подивляти його «Гуттена», тут видно хіба рідкі проблиски, та все-таки і тут видно вже незвичайний композиційний талант, а поетичні малюнки альпійських шпилів і долин, характеристики фігур – і то не деяких, а всіх без виїмку, як усюди у Мейєра, можна назвати прекрасними. І сама фабула поеми не є така втоптана стежка, як твердить Рейтлер.

Дівчинка Ангела, сирота, що не знає свого батька ані матері, виховується в жіночім монастирі і робиться придверницею. Абатиса дає її до послуги своїй своячці Ютті, панночці з високого роду, котру її вуйко силою замкнув у монастир з оглядів фамілійної політики. Ютта живе в монастирі, доки їй усміхається надія, що її коханець, вуйків син, вирве її відси. Та ось завтра мають її постригти в монахині, і сьогодні вона одержує лист від свого коханця, що кінчиться словами: «Jutta, vale» [«Ютто, прощавай» (лат.), – Ред.].

В неприсутності Ангели Ютта розбиває собі голову о залізні штаби монастирського вікна. Бачачи її скривавлену і при смерті, Ангела пробує рятувати її, але коли Ютта вмерла в її руках, вона втікає з монастиря в гори. Там її здибує самотній стрілець, колись лицар і граф, та за вбивство вигнаний із рідного краю. Ангела робиться його жінкою і має з ним чотирьох синів. Але її муж, видряпавшися ніччю на високий шпиль, щоб зруйнувати орляче гніздо, гине в боротьбі з орлами, стручений ними зі скали, і Ангела рано знаходить його під скалою ще теплого, в калюжі крові, з поламаними руками і ногами, неживого.

Один її син робиться вояком, іде з Рудольфом Габсбурзьким на війну, визначується в війні з чеським Оттокаром і, вернувши з багатими дарунками для монастиря, даними Рудольфом, гине в часі повені, рятуючи мельникову сім’ю.

Другий син робиться монахом і теологом, третій купцем, а четвертий різьбярем. Його різьби звертають на себе увагу якогось славного італьянського артиста, він кличе парубка з собою до Італії закоштувати життя і довершитися в своїй штуці. Але сільський артист, котрого тіло винищили сухоти, не хоче йти з рідних гір; він працює над подобизною покійного батька, котрого підхоплює в тій хвилі, коли мати держить у руках його голову, з котрої тільки що улетіло життя. Він відповідає італьянцеві:

Hier leb’ ich und hier sterb’ ich gerne.

Du selber, Fremdling, sprachst es aus:

Es dient die Kunst dem Vaterhaus.

Ein Werk, das nicht die trauten Züge

Der Heimat trägt, mir dünkt es Lüge.

[Тут я живу і тут помру охоче.

Ти сам це висказав, чужинцю:

мистецтво служить вітчизні.

Твір, що не має милих її рис,

мені здається брехнею (нім.). – Ред.]

Поет не показує нам смерті сього домородного артиста, але велить догадуватися, що йому небагато лишилося жити. Третій син, купець, осів у Цюріху і відчужився від матері, оженившися в багатій сім’ї, а монах і без того був для неї мов покійник. І Ангела знов лишається сама і вмирає одного дня, заблудивши в Альпах, коли йшла допомагати якомусь хорому пастухові. Отсе й уся проста собі, та надихана сердечним теплом історія матері, що вміла ціле своє життя заповнити добротою, любов’ю і резигнацією.

Примітки

Цвінглі Ульріх (1484 – 1531) – швейцарський церковний реформатор.

Дюрер Альбрехт (1471 – 1528) – німецький художник-гуманіст, живописець і гравер.

Аріосто Лудовіко (1474 – 1533) – італійський поет. Найпопулярніший його твір – поема «Несамовитий Роланд».

Парацельс – псевдонім відомого німецького лікаря і природознавця Теофраста Гогенгейма (1493 – 1541).

Лойола Ігнатій (1491 – 1556) – іспанський дворянин, засновник ордену єзуїтів – організації войовничого католицизму, спрямованої проти Реформації.

Роттердамський Еразм (1466 – 1536) – письменник-гуманіст доби Відродження.

Зіккінген Франц фон (1481 – 1523) – керівник лицарського повстання 1522 – 1523 рр. у Німеччині.

Рудольф 1-й Габсбург (1218 – 1291) – імператор (1273 – 1291) так званої Священної Римської імперії, засновник династії Габсбургів у Австрії, що використовував владу для розширення володінь цієї династії. У 1276 – 1282 рр. захопив у Чехії Австрію, Штірію, Карінтію та Крайну. У 1282 р. перетворив Австрію та Штірію на спадкові володіння Габсбургів.

Оттокар II, Пшемисл – чеський король (1253 – 1278), який намагався повернути Чехії загарбані Габсбургами землі. В своїй внутрішній політиці дбав про розвиток чеської промисловості, створення вільного міщанського прошарку в містах тощо.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 31, с. 429 – 434.