Вступ
Іван Франко
Був собі раз великий поет і великий артист і називався Мейєр. Чудно якось, не правда? Як під сільською стріхою ніхто не звик шукати князя або барона, так під назвою Мейєр якось не ялося шукати великого поета і артиста. А проте він був і ціле життя носив сю назву і навіть не пробував прикривати сеї своєї архібуденної назви якимсь грімкішим псевдонімом, як се чинив його земляк Фішер, що в німецькій літературі зробився звісний під назвою Дранмора.
Мейєр, про котрого ми хочемо говорити тут, так і звався Мейєром, і може бути, що крім інших прикмет, про які скажемо далі, власне й тій архібуденній назві він завдячує те, що за життя його знали і досі знають далеко менше, ніж він заслуговує на те, що люди з талантиками, вдесятеро меншими, від його, добилися більшого розголосу, що їх твори купуються, перекладаються на чужі мови, коментуються і дискутуються, коли тим часом про Мейєра поза досить тісним кругом знавців і любителів мало хто й знає.
Та проте ми скажемо, не боячися закиду перебільшення, що померший при кінці минувшого року К. Ф. Мейєр був одним із найбільших і найоригінальніших поетів, яких мала Німеччина в XIX віці, а серед поетів другої половини сього віку, мабуть, ані один не дорівнює йому глибиною думок, силою і прецизією вислову і повнотою артистичного викінчення. Серед молодої генерації, що постала по 1870 році і з якимсь гарячковим поспіхом переживала всі духові хороби і літературні моди сусідніх народів – росіян, французів, скандінавців, кидалася в різні боки, пробувала різних форм і різних тонів, не знаходячи свойого власного, К. Ф. Мейєр стоїть, мов високий крислатий дуб, що глибоко і широко запустив коріння, сильно держиться грунту і хоч не скрипить, як дупленаста осика, то все має свій поважний, трохи, може, одностайний, але глибоко поетичний шум, що порушує душу і навіває свіжі світлі думки.
Поле його творчості дуже широке: власне нутро, сучасне життя і безмежні поля історичної минувшини; теми його дуже різнородні, бо він малює життя в найрізніших його проявах: дикі пориви пристрастей, тихі хвилини радощів і смутку, вибухи розпуки, усміхи надії і ледве замітні рухи пекучого докору; та проте всюди, на дні всіх тих сцен і малюнків, видно, мов золоте тло, – щире, м’яке і гуманне, та при тім мужнє серце поета, його здорову вдачу, ясний погляд на світ і на людей. Він об’єктивний як мало хто з німецьких поетів нової генерації, і з сього погляду можна порівняти його з Флобером, з котрим у нього й так є чимало близького. Та проте його об’єктивність ніколи не буває холодна, як у Флобера, ані не просвічує іронією, як у Кілланда. З кожного речення його прози, з кожного куплета його поезії чути, що поза тою об’єктивністю, продиктованою артистичним тактом, б’ється живе, м’яке і чутливе серце поета і наскрізь щирого чоловіка.
Тільки високий артистичний такт наказує йому здержувати пориви свого індивідуального чуття, не виявляти їх безпосередньо, в безладній, еруптивній, розчіхраній формі; але поет в ньому знає, що чуття – то найвищий скарб, властива суть поезії; поет і артист борються в його нутрі довго і важко, доки плинне, еруптивне чуття не переллється, не скристалізується в чистий, ясний бурштин, не візьме на себе довершеного артистичного тіла. Бувши здобутком важкої праці, довгої і впертої внутрішньої боротьби, Мейєрові твори являються ясні, прозорі в композиції, пластичні в формах, як мало які інші твори німецької літератури.
Артист не важиться випустити їх з рук, поки не вивершить, не виокруглить їх якомога найкраще, не затре і не зашліфує всіх слідів тих металевих ниток, де його твір в’язався з його власним життям, з його душею, мов свіжовіділляна статуя з глиняною формою. От тим-то його твори являються нам імперсональними, мов чимсь елементарним, що є таке і не може бути інакше. В тім їх висока артистична вартість як документів людського життя і артистичної праці над змалюванням того життя, – але в тім є й їх хиба, бо через се вони являються трохи холодними, не печуть нашої душі, не шарпають нервів, не розбуджують гарячкового зацікавлення і биття серця.
Для нашої рознервованої і перерафінованої генерації вони занадто зимні, може, навіть мляві. Але я певний, що кожна здорова, сильна і гармонічна в собі генерація буде любуватися ними, буде знаходити в них здорову, сильну духовну страву, а будущі генерації поетів будуть пізнавати з них міру, до якої піднявся в Німеччині артизм у другій половині XIX віку. В Мейєрових писаннях, по моїй думці, вдесятеро більше плідних зародів будущини, ніж у цілій крикливій та блискотливій плеяді німецьких поетів наймолодшої генерації, ніж у всіх тих «модерністах», символістах, ніцшеанцях та декадентах.
Примітки
земляк Фішер, що в німецькій літературі зробився звісний під назвою Дранмора. – Тут Франко припустився помилки. Дранмор Фердінанд – псевдонім Фердінанда Шмідта (1823 – 1888).
Флобер Гюстав (1821 – 1880) – французький письменник-реаліст.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 31, с. 420 – 422.