«Хранитель мистецтв»

Іван Франко

Der Kunstwart, Rundschau ǖber alle Gebiete des schönen

Перед нами три останні номери цього гарно видаваного часопису (Dresden, Stephanen-Strasse, 1), якими завершується перше півріччя другого року цього видання. Можна сміливо сказати, що це один з небагатьох німецьких часописів, які є вільними від духу компанійщини і реклами і дбають лише про справу, принципи, вартості, а не про особи. «Kunstwart» подає короткі і розважливі статті про всі галузі мистецтва і художнього промислу (кожний номер є закінченою цілістю, і набридлих «далі буде» тут немає зовсім), не пропагуючи жодних теорій або доктрин, а лише здоровий, розумний реалістичний напрямок, далекий від усякої екстравагантності. У трьох останніх номерах зустрічаємо такі найважливіші статті.

Передусім велика стаття Павла Марсопа «Наші музичні дилетанти», що заслуговує всілякого схвалення. Автор стисло, але виразно характеризує сучасний музичний дилетантизм, який став справжнім лихом суспільства і вбиває справжнє мистецтво. Раніше було не так, і музичний дилетант був зовсім спорадичним явищем. Причину сьогоднішнього стану автор вбачає у музичному вихованні нашої молоді. Це виховання зовсім безглузде, шаблонне і фарисейське при всій своїй поверховості. Музика є модою, спортом, а не справою внутрішнього покликання і таланту; міркування про музику, при повному незнанні її теорії і розвитку, стають дедалі зарозумілішими. Пан Марсоп закінчує свою цікаву статтю обговоренням проектів реформи цього ненормального становища.

Не менш цікаву статтю під назвою «Що таке малювання en plein air» зустрічаємо в 12-му номері. Автор, Вольфганг Кірхбах, спираючися на численні звіти про останню мюнхенську виставку, відзначає у рецензентів дивне незнання техніки малювання та історії розвитку малярства. Рецензенти проголосили на цій виставці перемогу живопису «en plein air». Тим часом виявляється, що всі картини, які ці знавці віднесли до цієї модної течії в малярстві, зовсім такими не були, навпаки, замість повені повітря, світла і кольорів (чого зрештою вимагає сама назва), вони відзначаються блідим світлом і нечіткістю кольорів, а причиною є те, що ці картини малювали на крейдованому фоні. На цю крейду, як дотепно говорить п. Кірхбах, спіймалися сотні німецьких критиків, тоді як картини, справді мальовані при повному освітленні, залишились зовсім поза їхньою увагою.

Заслуговує на увагу також стаття пана Ріфферта в 11-му номері під назвою «Берлінська чи німецька література», в якій автор вказує на обмеженість і спотворення літературного смаку, що запанували в Берліні і звідти поширюються по всій Німеччині. Він закидає мешканцям Берліна дрібноміщанство у поглядах, поєднане з величезними претензіями, безмірною пихатістю і нетерпимістю. Тим часом цілком зрозуміло, що майбутній історик літератури напевно буде шукати центр ваги нинішньої німецької літератури не в Берліні, а швидше у Швейцарії, яка видала такого Келлера, К. Мейєра, Дранмора і т. д.

З менших статей відзначимо: повідомлення про Вільгельма Йордана з нагоди 70-річчя його народження, полемічну статтю Шумана про стиль рококо, Радена про фразування в музиці, рецензію Шютце на нові історичні романи Еберса, Екштейна і Дана (рецензент у цілому оцінює їх дуже не високо, відносно найкращим є «Аттіла» Дана), статті про нинішній англійський театр, про подібність картин і т. д. Врешті майже кожний номер подає багату хроніку, а також бібліографію визначніших праць і журнальних статей з питань літератури та мистецтва. Усім, хто цікавиться мистецтвом і хотів би виробити собі здоровий, вільний від однобічності і перебільшення смак, ми можемо з усією відповідальністю рекомендувати цей часопис, який, до того ж, відзначається дуже елегантною формою і доступною ціною (2,5 марки за квартал).

У двох останніх (13 і 14) номерах цього прекрасного часопису ми зустрічаємо знову цілу низку статей про актуальні питання сучасного мистецтва, опрацьовані із звичайною докладністю, у легкій і привабливій формі. Отже, ми маємо тут передусім статтю «Scenenwechsel» пана Гауштейна, у якій йдеться про згубний для справжнього драматичного мистецтва вплив декорацій і театральної машинерії на драму і подає проекти реформи.

Як доповнення до цієї статті ми зустрічаємо в 14-му номері дуже важливе повідомлення директора придворного театру в Мюнхені барона Перфаля про виставу «Короля Ліра» Шекспіра без жодних скорочень і переробок на відповідно зміненій сцені. А саме: оркестр має бути зовсім закритий і схований під подіумом сцени. На місці першої куліси височітиме нерухома будівля з вікнами і дверима. Посередині цієї будівлі знаходитиметься широкий отвір, який займе всю глибину куліси і буде закриватися за допомогою завіси. Це буде ніби сцена на сцені, дещо підвищена і мала, на якій, як колись у шекспірівських п’єсах, гратимуть інтимніші сцени, з невеликою кількістю осіб. У глибині цієї середньої сцени будуть декорації, які можна швидко і безшумно змінювати для показу кожного нового місця дії. Вся сцена займатиме глибину лише двох куліс. Без сумніву, ця реформа, якщо б вона справді утрималась, могла б бути рятівною для драматичної творчості, не даючи їй обмежуватись умовними рамками.

З важливіших статей 13 і 14-го номерів відзначимо виклад змісту праці К. Неймана про новий напрямок у малярстві, «Про мистецтво слухання музики» Гартмана, редакційну статтю про ювілей Клауса Грота, найвизначнішого з сучасних авторів, які пишуть нижньонімецьким діалектом, далі виклад статті з «Köln[ische] Z[ei]tung» про берлінську літературу – автор приписує їй в основному напрямок розумування, іронії і кепкування, а натомість вбачає там відсутність фантазії, почуття і гумору, отже, відсутність справжньої творчості.

У розділі критики зустрічаємо різку і нищівну рецензію на поему Древса «Judas Ischariot», а також на цілу низку нових німецьких драматичних творів, в яких автор бачить справжній глибокий занепад німецького драматичного мистецтва. Особливо суворий присуд він виносить драмі Готшаля Марія Паділла. Не краща також думка редакції і про нові німецькі опери, яким не вистачає передусім того, без чого немає опери, – не вистачає творчості, свіжої думки і мелодії. Крім цього, в обох номерах зустрічаємо багато інших дрібних нотаток, дуже цікаву полеміку, бібліографію важливіших статей про справи літератури і мистецтва, а також оголошення.

Два останні номери (15 і 16) цього прекрасного часопису, присвяченого справам мистецтва і художнього промислу, містять такі гідні уваги статті: «Kunst und Naturgenuss» Альфреда Бізе, розвідку, яка розглядає одну з основних проблем естетики, а саме те, що становить естетичну насолоду при сприйманні творів мистецтва і творінь природи; автор доходить до, щоправда, не нового, але досі не зовсім зрозумілого погляду, що при спостереженні явищ природи основним джерелом естетичної насолоди є антропоморфічний погляд, тобто оживлення природи людським життям, людськими почуваннями і пристрастями. Отже, в кінцевому рахунку джерелом і вихідним моментом естетичної насолоди від природи є сама людина, людська натура; людина лише остільки може милуватись природою, оскільки сама зуміє цю природу наділити своїм життям, своїми почуттями і пристрастями. Цим пояснюється не розвинута любов до природи у дикунів і у дітей. Ясна річ, що і предметом мистецтва може бути тільки цей чуттєвий вузол, який поєднує людину з природою, або, точніше, за словами Золя, природа, пропущена через призму людської особистості.

Цікавий допис про паперовий стиль у німецькому письменстві подає пан Ц. Маріо, розуміючи під паперовим стилем те, що ми б назвали канцелярським жаргоном, тобто спеціальне вживання деяких слів в такий спосіб, що їхнє справжнє і конкретне значення зовсім зникає, а постає якийсь бездушний шаблон.

У повідомленні про ювілей Боденштедта редакція намагається з’ясувати секрет успіху цього поета, який, на її думку, не є ані великим поетом, ані визначним письменником, ані мислителем, ані взагалі оригінальним розумом. Своїм успіхом, на думку редакції, Боденштедт зобов’язаний історичному моментові, коли з’явилася збірочка його віршів («Lieder des Mirza Schaffy»), далі легкій формі і виразній дикції цих віршів, а врешті також легкій філософії цих віршів, що заохочує до радощів життя та до забуття всіх важких його проблем.

Не менш вартою уваги є стаття Кеберле про причини занепаду німецького театру. Автор, довголітній директор театру в Штутгарті, вбачає причини економічного занепаду німецького театру в занепаді драматичної творчості в Німеччині, а останній у свою чергу, на його думку, спричинений рутиною і впертим відгороджуванням німецьких театрів від усього нового, а також невисоким рівнем драматичної гри авторів, внаслідок чого навіть найкращі твори в їхній інтерпретації виходять нежиттєвими і не можуть триматися на сцені.

Далі ми знаходимо тут виклад змісту дуже цікавої статті Генріха Гарта, вміщеної у журналі «Kritisches Jahrbuch» про реалізм у німецькій літературі. Автор широко пояснює суть реалізму, заперечуючи застарілі уявлення про те, що реалізм – це фотографування дійсності, ворог ідеалів і т. ін. У цьому ж самому номері подано також зміст статті російського художника Верещагіна про реалізм і тенденційність у живописі.

Крім цього, в обох номерах зустрічаємо багатий розділ хроніки (відзначимо у ньому заперечення відомостей про те, нібито Ібсен хотів писати драму, в якій мав намір вдруге вивести на сцену Нору і героя з «Rosmersholm»; ця інформація, повторена майже всіма часописами, а свого часу подана і нами, виявилась звичайним жартом якогось палкого прихильника ібсенівської музи) і бібліографії, а також цікаві дискусії про естетику у рубриці «Надіслане». Журнал цей, як читачі бачать, всебічно заслуговує популяризації, особливо серед нашої публіки і нашої молоді, яка у справах естетики і доброго смаку, на жаль, не одержує навіть елементарної освіти або отримує як сурогат цієї освіти шкільні шаблони і трафарети, в житті абсолютно ні до чого не придатні.

Два останні (20, 21) номери цього фахового часопису знову містять в собі багато цікавих статей і дописів. Отже, крім дуже важливої для всієї театральної організації статті пана Кеберле «Про театральних агентів», з якою ми знайомимо наших читачів у іншому місці, зустрічаємо тут влучні зауваження пана Бернбурга про сучасне мистецтво садівництва або про так зване садівництво надмірностей, яке тепер доведене до абсурду; воно видає себе за мистецтво, малює, креслить, створює художні твори – і все це за допомогою квітів і живих рослин, занехаявши для цієї мети єдиний натуральний грунт, тобто природу, і нехтуючи ідеєю корисності вирощуваних рослин. Автор справедливо висміює це мистецтво, яке свідчить лише про дегенерацію нашого почуття природності і кличе до регресу. Далі ми зустрічаємо короткі, але змістовно написані статті про поетів Келлера і Гамерлінга, про захист театрів від пожеж, про мистецтво на паризькій виставці і, нарешті, початок дуже цікавого реферату, підписаного літерами S. S., про щойно видану монографію Юсті Веласкес. У розділі дискусій заслуговує уваги стаття на тему «Мистецтво і політика». Крім цього, в обох згаданих номерах багато коротких інформацій, повідомлень і бібліографічних нотаток.

Цей прекрасний часопис, який виходить у Дрездені за редакцією Ферд. Авенаріуса, в минулому місяці закінчив другий і розпочав третій рік свого існування. Головною метою цього часопису, призначеного не для спеціалістів, а для найширшої освіченої громадськості, є пропаганда на кожному полі здорових естетичних понять, без упереджень, без формул і доктринерства, поширення і зміцнення почуття краси у людини. Однак помилився б той, хто думав би, що має тут справу з представником цієї абсолютної німецької естетики недавнього часу, яка серйозно займалася тим, чи політика або сімейне життя може бути в погодженні з естетикою, чи така або інша річ є естетичною чи ні.

Редакція «Kunstwart’y» виходить зі значно глибших основ. Не життя для естетики і краси, а естетика і краса для життя, для піднесення і облагородження кожної людської особистості – це її найвищий естетичний принцип. З такого, отже, погляду розглядає «Kunstwart» найрізноманітніші вияви художньої і промислової творчості.

Отже, у 23-му номері минулого року видання ми знаходимо дуже цікаву і характерну статтю талановитого белетриста Макса Кретцера, якого вважають главою так званої натуралістичної німецької школи. У своїх перших творах (з них роман «Змарновані» з’явився у польському перекладі у Львові, видання книгарні Пордеса) М. Кретцер був учнем французького митця Е. Золя, і то таким учнем, який, незважаючи на крикливі реклами прихильників на зразок блазня Блайбтрой, жодною мірою не дорівнявся до свого вчителя. Пізніше Кретцер, мабуть, охолов до Золя; його невеликі новели («Im Riesennest», «Ein verschlossener Mensch») написані за звичайним німецьким шаблоном.

У статті, вміщеній тепер у «Kunstwart’i» під назвою «Об’єктивність і суб’єктивність у поезії», Кретцер різко і не зовсім слушно нападав на описовий метод Золя, протиставлячи йому аналітичний і психологічний метод росіян, особливо ж Достоєвського, якого ставить значно вище Золя. Це захоплення Достоєвським, у чому Кретцера випередили інші німецькі натуралісти, доводить тільки одне, а саме: великий занепад німецької літератури, яка, особливо в мілітаристському рейху Бісмарка, так далеко відійшла від правди, щирості і натуральності, так глибоко загрузла в шаблонах і умовній фальші, що кожний правдивий вираз людських почуттів, хоча б і хворобливих, кожний правдивий опис дійсності діє на них захоплююче, як свіже повітря на звиклого до смороду і гнилизни в’язня. А втім, у статті Кретцера є багато влучних і слушних зауважень.

Дуже цікавою є також стаття Н. Штейнгаузена (№ 24) «Про селянську хату»: це чудова і гарно, з естетичних позицій, написана розвідка про інтер’єр селянських хат у північній Німеччині.

Перший номер нового року видання розпочинається статтею під характерною назвою «Caviar fürs Volk», в якій сам редактор рішуче виступає проти уявлень, ніби найвища розумова і художня насолода має залишитись назавжди недоступною для народних мас, і подає проекти якнайбільшої популяризації не лише шедеврів літератури, а також шедеврів пензля і різця.

У цьому номері, загалом багатому на короткі і гарні розвідки про різноманітні питання в галузі мистецтва і художнього промислу, є також критика Н. Шютце на новий роман Шпільгагена «Der neue Pharao». Автор, незважаючи на повне визнання заслуг цього письменника, вбачає в найновішому його творі майже повну відсутність змісту, замінену незвичайною балакучістю всіх персонажів, які виголошують погляди не свої, а автора, і доходить до висновку, що пан Шпільгаген не знає німецького народу, про який пише. Роман цей має вартість лише як письмове свідчення надзвичайно талановитої людини, яка, однак, пишучи цю книжку, не була поетом! Ми бажаємо всіляких успіхів часописові, який з такою незалежністю суджень поєднує таку щирість, і при цьому висловлюється з великою ясністю і чіткістю.

«Der Kunstwart, Rundschau über alle Gebiete des Schönen» вміщує на початку найновішого (3) номера статтю Якоба Фальке, директора австрійського промислового музею і великого знавця художнього промислу, «Про друкування та ілюстрацію». Він вказує на те, що останнім часом поряд з великим і незаперечним прогресом у мистецтві друкарства відбувається також незаперечний занепад доброго смаку при ілюструванні друкованих творів. З менших статей перелічимо: закінчення дослідження про німецьку народну оперу, про вільну сцену в Берліні і виставлену на ній драму Герхардта Гауптмана «Vor Sonnenaufgang», врешті, в розділі «Sprechsaal» – статтю Германа Бара про кастільські скульптури. Крім цього, як звичайно, безліч дрібних інформацій літературних, художніх і бібліографічних.

Примітки

Серію рецензій під цією або скороченою назвою «Kunstwart» надруковано вперше німецькою мовою в газ. «Kurjer Lwowski» протягом 1889 р. в таких номерах: № 99 (9 квітня, с. 6); № 122 (3 травня, с. 6); № 151 (1 червня, с. 5); № 226 (16 серпня, с. 2); № 303 (1 листопада, с. 6); № 324 (22 листопада, с. 6). Підпис: Iw. Fr. Остання рецензія – без підпису. І. Франко рецензував цей журнал також і у 1888 р.

Подається в перекладі за першодруком.

Der Kunstwart (1887-1919) – німецький мистецтвознавчий журнал, який ставив своїм завданням популяризацію творів мистецтва.

Кірхбах Вольфганг (1857 – 1906) – німецький поет, редактор і критик.

Келлер Готфрід 0819 – 1890) – швейцарський письменник-реаліст, демократ; писав німецькою мовою.

Мейєр Конрад Фердінанд (1825 – 1898) – швейцарський поет і новеліст; писав німецькою мовою.

Дранмор Фердінанд (справжнє ім’я та прізвище – Людвіг Фердінанд Шмідт; 1823 – 1888) – швейцарський поет; писав німецькою мовою.

Йордан Вільгельм (1819 – 1904) – німецький письменник і політичний діяч, еволюціонував від лівих політичних поглядів до монархічних.

Еберс Георг (1827 – 1898) – німецький учений-єгиптолог і письменник, автор популярних історичних романів.

Екштейн Ернст (1845 – 1890) – німецький письменник, автор історичних романів.

Дан Фелікс (1834 – 1912) – німецький правознавець, історик і поет. Обстоював ідеї великонімецького шовінізму та імперіалізму.

Перфаль Карл (1824 – 1907) – німецький композитор, директор придворного театру в Мюнхені (1867 – 1893).

Нейман Карл (1860 – 1934) – німецький історик мистецтв.

Гартман Людвіг (1836 – ?) – німецький музичний критик і композитор, учень Ф. Ліста.

Грот Клаус (1819 – 1899) – німецький поет, писав нижньонімецьким діалектом.

Kölnische Zeitung – одна з найстаріших (з 1651 р.) німецьких газет. Мала проурядовий напрям.

Готшаль Рудольф Карл (1823 – 1909) – німецький письменник, критик революційно-демократичного спрямування.

Бізе Альфред (1856-?) – німецький історик літератури, автор праць з питань естетики.

Боденштедт Фрідріх (1819 – 1892) – німецький письменник і перекладач із слов’янських та східних літератур; автор досліджень про українську поезію. Його поетичні твори позначені буржуазним моралізаторством.

Lieder des Mirza Schaffy – збірка перекладів Боденштедта із азербайджанського поета Вазеха Мірзи Шафі (1796 – 1852) та інших східних поетів, що вийшла у світ 1851 р.

Гарт Генріх (1855 – 1906) – німецький письменник і літературний критик.

Верещагін Василь Васильович (1842 – 1904) – російський художник-баталіст.

Гамерлінг Роберт (1830 – 1889) – німецький поет.

Юсті Карл (1832 – 1912) – німецький історик мистецтва, автор монографії «Diego Velazquez und sein Jahrhundert» (Бонн, 1888, 2 т.).

Веласкес Дієго Родрігес де Сільва (1599 – 1660) – видатний іспанський живописець.

Авенаріус Фердінанд (1856 – 1923) – німецький письменник і видавець, редактор журналу «Der Kunstwart».

Кретцер (Крецер) Макс (1854 – 1941) – німецький письменник, представник лівого крила німецьких письменників-натуралістів.

Пордес – польський книговидавець у Львові.

Блайбтрой Карл (1859 – 1928) – німецький літературознавець; один із перших теоретиків німецького натуралізму.

в мілітаристському рейху Бісмарка… – Тобто в Пруссії.

Бісмарк (1815 – 1898) – німецький державний діяч, дипломат, у 1871 – 1890 рр. рейхсканцлер Німецької імперії.

Фальке Якоб (1825 – 1897) – німецький історик культури і мистецтва.

Гауптман Герхард (1862 – 1946) – німецький письменник.

Бар Герман (1863 – 1934) – австрійський письменник і критик, у творчості якого відбилися захоплення натуралізмом, декадансом.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 27, с. 277 – 284.