1. Южноруський театр XVI – XVIII віку

Іван Франко

1. Зав’язки драматичних дійств у народних обрядах
і грах старої Русі

Коли загальним виразом «драма» обіймемо певну історію, не тільки висказану словами, але також виражену дійством, то мусимо признати, що народ наш (як майже всякий другий) від непам’ятних часів мав у своїх обрядах і звичаях багаті зароди драми. Вже наші найдавніші літописці згадують про «игрища между сели», про «всякі бісовські ігри», «плясанія», «личини», «скаканія» і т. ін., проти котрих так часто постають наші давні проповідники і моралісти.

Зостанки таких ігрищ лишилися ще й донині. Вони є двоякі: одні прив’язані до певних пір року (веснянки, русалії, купало, обжинки, коляди, маланка, ходження з козою, з туром, завивання мандзі в деяких сторонах Галичини), а другі прив’язані до певних пригод у житті людськім (родини, весілля, похорони). Значна часть тих обрядів, в котрих слова (звичайно пісні) сполучені з певним дійством, котре первісно мало, а почасти й тепер має символічний характер, походить з часів дохристиянських, хоча, без сумніву, в них є й примітки пізніших часів.

Інтересно, що деякі з них, напр. веснянки (у нас гаївки, галагівки, лаголойки), помимо 1000-літньої полеміки церковної, власне схоронилися під крила церкви, відбуваються внутрі церковної огорожі, не стративши зовсім свого нехристиянського, природно-символічного характеру. Та все-таки полеміка духовних, гострі, не раз повторювані закази тих грищ і загалом некорисні історичні обставини не дали у нас розвитись тим стародавнім народним звичаям в більші артистичні твори, як се колись сталося в Греції.

До того самого розряду зачислити треба й дітські забави, в котрих так часто вражає нас вірність підмічування типових рис окружаючого життя і зображування їх дітською імпровізацією. Та ми не поклали дітських забав у однім ряді з попередніми обрядами, бо склоняємось бачити в них пізні твори, а власне ремінісценції пізніших драм і інтермедій, про котрі далі буде мова.

2. Скоморохи і шпільмани на Русі

Ті стародавні обряди і звичаї народні по заведенні християнства на Русі скомбінувалися з новим, захожим елементом. Ураз із іншими добутками візантійської цивілізації князі руські спроваджували з Візантії на Русь також забавників та потішників-музикантів, клоунів, чи, як їх тоді називано, скоморохів.

Етимологія сього слова темна, та все-таки нема сумніву, що перші скоморохи приходили до нас із Візантії. Були се напівклоуни, а напівактори-комедіанти, котрі представляли різні веселі та сатиричні сцени, завсіди передягнені, іноді навіть звірами. Найстаршим і найцікавішим пам’ятником побуту скоморохів на Русі, крім частих згадок про них в різних писаннях церковних («Поученіях», «Номоканонах», «Златоструях»), є знамениті фрески на стінах і філярах притвору Софійського собору в Києві.

Фрески ті походять з XII чи XIII віку і представляють власне різні сцени і костюми, в яких виступали скоморохи. Зразу вони забавляли тільки князів та бояр, але з часом, помимо проповіді строгих моралістів та аскетів, народ так собі вподобав їх вистави і шутки, що скоморохи стали найлюбішою народною забавою. Вони мандрували від міста до міста, особливо по ярмарках, і своїми жартами, іноді до крайності грубими і цинічними, зваблювали довкола себе великі юрбища цікавого народу.

В пізніших часах, в XVI віці і далі, про скоморохів в Південній Русі майже не чути: зате в Московщині вони сталися дуже численними і популярними і займали дуже важне місце при дворах царських за Івана Грозного і його наслідників. Здається, що театр, котрий тим часом розвивався в Південній Русі, витиснув скоморохів. Та, з другого боку, не треба думати, що се сталося відразу. Такі факти, як назва села Скоморохи в Сокальськім повіті в Галичині, говорять за тим, що і у нас сей тип забавників народних ще в досить пізніх часах був популярний.

Ще за князівських часів скоморохи на Русі скомбінувалися з другим подібним елементом, захожим зовсім з іншого боку. Були се німецькі шпільмани, мандруючі гуслярі, «свистільники», «дударі», «скрипачі», що приходили до нас із Німеччини через Новгород, із Чехії, навіть із Сербії (може, з Дубровника, де вони розвелися під впливом італьянським). Вони не тільки грали на інструментах, але співали також пісень, переважно оповідаючого, баладового та новелістичного змісту, звичайно також з акторською жестикуляцією, ходячи з дому до дому, по селах і містах.

Нема сумніву, що оті захожі елементи з часом акліматизувалися на Русі і не тільки вносили в тямку народу свої спеціальні оповідання, жарти, пісні, свою музику, але переймали не одно і від народу, користувалися народними звичаями, котрі давали їм нагоду до виступування зі своїм ремеслом, підсичуючи і розвиваючи у народу вподобання до сценічних видовищ, до мімічної гри, до пісень і музики.

3. Візантійські «церковні дійства» і їх сліди на Русі

Обік тої веселої компанії стародавня Русь перейняла з Візантії ще дещо таке, що могло з часом, при сприяючих обставинах, дати почин до розвою драматичної штуки. Вчасно вже, в V і VI віках по Христі, в Візантії постали початки релігійної, літургічної драми. Постали вони почасти під впливом деяких єретиків, особливо сект гностичних, котрі перші ввели в богослужения музику і драматичне оживлення і тим притягли маси народу, так що церков правовірна, щоб запобігти зростові тих сект, мусила перейняти від них те могуче оружжя; а почасти як противодійство світському театрові і циркові, котрого в самій Візантії і інших містах ніякі закони, ніякі правила соборів, ніякі громи проповідників не могли ніколи цілком здушити і знівечити.

Поминаючи вже драматичну форму поучень деяких отців церкви, поминаючи штучну і, мабуть, тільки для читання написану драму «Χριστος πάσχων», зложену з віршів, повириваних з драм старинних грецьких трагіків – Софокла, Евріпіда і др., ми бачимо вже вчасно в церквах візантійських різні драматизовані обряди, котрі відтак переходили й на Русь.

Ті «церковні дійства» зображували смерть Христа, різдво Христа, а також сцени із історії євангельської (в’їзд Христа на ослі до Єрусалима) і старозавітної (історія Даниїла і Сусанни, історія трьох отроків в огняній печі і т. ін.). Правда, відомість про існування їх на Русі, і то головно Північній (Новгород, Москва), маємо з досить пізніх часів (XVI – XVII в.), але не є виключена можність, що вони існували й давніше. У нас на Південній Русі одним із таких «дійств» було, мабуть, освячення води на Йордан, сполучене з процесіями і скаканням у воду – останки сього остатнього обряду задержалися ще декуди в горах.

4. Релігійна драма в Західній Європі

Тільки геть пізніше, під кінець XVI віку, до нас доходить західноєвропейська релігійна драма. Вона розвивалася в Західній Європі з католицького богослужения і в найстаршій своїй формі складалася зі слів євангельських, причім діалоги виголошувалися двома чи скільки там (як до тексту) особами, а оповідання самого євангеліста виголошувала речитативом інша особа або хор. Звісно – по-латині. Та швидко тут власне взяла перевагу мова народна.

Покинувши латинську, святу мову, автори релігійних «актів» чи «репрезентацій» перестали держатися невільничо тексту євангелій, почали розширювати мову і оповідання, вводити цілі сцени. Сі «акти» відбувалися первісно по костелах перед відносними празниками, отже, різдвянські драми, де звичайно виводжено Адама і Єву, гріх у раю, обіцянку Месії, уродження Ісуса й прихід пастухів перед різдвом, трьох царів, Ірода і побивання дітей віфлеємських перед святом трьох царів, муки Христові в страсний тиждень.

Вони держалися первісно в рамах строгої церковності і мали завдання популяризувати біблійні оповідання та знайомість певних догм християнських. Але швидко вони вибігли поза сю раму, вносячи в сцени з пастухами, з вояками і т. ін. реалістичні картини сучасні. Тоді духовенство почало виступати проти них. Драму релігійну виперто з церкви зразу у притвор, потім в обруб церковної огорожі, а далі й зовсім поза сей обруб, де вже на неї ждала зовсім інша компанія – жонглери, шпільмани та різнородні «веселі братства», що мали одну задачу – бавити, смішити народ.

В руках тих людей релігійна драма прийняла дуже різнобарвний вигляд. Саму серйозну, релігійну часть лишено, та проте розширено, оживлено, підмальовано в смак юрби: святі персонажі стягнено з церковних п’єдесталів, заставлено говорити язиком перекупок та торговців, професорів та шарлатанів; про персонажі з люду, про пастухів, вояків, євреїв і т. і. ніщо й говорити. Та того не досить. Щоб злагодити важке враження тих «святих» актів, а іноді розсіяти нудоту довгих діалогів на релігійні та моральні теми, їх переплетено звичайними гістріонськими жартами, веселими драматичними звичайно імпровізованими анекдотами. Се були т[ак] зв[ані] інтермедії, або інтерлюдії, що з часом дали початок новочасній комедії.

5. Західна релігійна драма в Польщі і на Русі в XVI в.
Русько-польські містерії

Найдовше ще при католицькій церкві держалася та галузь релігійної драми, котра, мабуть, була найдавнішою – драма страстей і воскресенія Христового (ludus paschalis passio). Вона вчасно, ще в XIV віці, перейшла до Польщі, а в XV і XVI віці розвивалась тут пишно головно по домініканських костелах.

Домініканські пасійні представлення тяглися через два-три дні, а то й цілий страсний тиждень; вони сталися немов колосальною рамою, в котру втягнено сотні сцен з цілої Біблії, починаючи від сотворения чоловіка, не минаючи й таких апокрифів, як Євангеліє Никодима (схід Христа у пекло і освободження праведних душ). Як вельми люблені були в Польщі ті релігійні видовища, свідчать многі сучасні записки, та найліпше свідчить те, що останки їх живуть ще й досі в обряді так популярнім у польській церкві, званім «Boże groby».

Коли пригадаємо, що з усіх католицьких орденів перед єзуїтами домінікани мали власне найбільший вплив на русинів, то зрозуміємо факт, що їх релігійні вистави, звані містеріями, з часом мусили здобути собі вступ і до руської суспільності. Правда, церков православна, котрої держалися русини, була надто строга і недоступна для таких ігрищ, котрі в очах православних ригористів являлись трохи що не бісівською забавою, та зате полуцерковні міські братства, інколи, певно, й монастирі, а головно школи були захистом і розсадником сеї новомодної штуки.

Можемо припустити, що основана коло р. 1580 перша греко-руська академія в Острозі була коли не першим, то все-таки в тім часі головним розсадником релігійної драми. В академії тій, крім православних, учили також аріани і католики, значить, мусив панувати дух свобідніший, ніж деінде. Строгий мораліст і аскет Іван Вишенський по смерті князя Острозького прямо відзивався про нього як про єретика, а в своїм посланії до того князя, написанім около 1598 року, не без причини нападав на «комедійське і машкарське набоженство» латинське.

Взагалі в писаннях Вишенського ми находимо перші щодо часу свідоцтва про існування і популярність драматичних представлень в Південній Русі. В посланні своїм до стариці Домнікії 1606 р. він виразно посвідчує, що «нові руські філософи не вміють читати церковних книг, ні псалтирі, ні часословця, тільки комедії строють і грають». Очевидно, автор має тут на думці не так руських духовних, як радше міщан і шляхту. Та, на жаль, з драматичних творів кінця XVI і початку XVII віку не дійшло до нас майже нічого, особливо з творів того роду, про які говорить Вишенський.

Та про характер нашої релігійної драми, представлюваної не в самій, церкві, але все-таки в тісній залежності від церкви, організаціями напівцерковними, дають нам виображення дві трохи пізніші містерії, котрі дійшли до нас і котрих ще не можна назвати шкільними драмами. Є се київська пасія, котра мала бути перший раз виставлена при Софійськім соборі за митрополита Іова Борецького в 1629 р. і захована в однім рукописі XVII віку, і відкрита мною в однім рукописі в Смерекові коло Жовкви містерія страстів Христових («Dialogus de passione Christi») з р. 1658 (опублікована в «Киевской старине» 1891 р., т. 33, стор. 136 – 154).

Спільною признакою тих двох пасій є 1) польський пролог, 2) брак інтермедій – знак, що зв’язок їх з церковним обрядом ще не розірваний, і 3) мова дуже підмішана полонізмами – немовби автори тих творів перекладали їх живцем з польського або під безпосереднім, придавлюючим впливом польських взірців.

Коли ж іще зважимо, що найдавніші щодо часу драматичні твори руські, дві інтермедії Якова Гаватовича, львов’янина, вставлені були в польську релігійну драму про смерть св. Івана Хрестителя, з нею разом відіграні в Камінці на ярмарці і друковані 1619 року, то дуже правдоподібним явиться догад, що наша релігійна і світська драма тільки звільна виростала з обійм польської і мала первісно характер не шкільний, а власне такий, який мали західноєвропейські містерії, представлювані різними побожними братствами, що з часом поробилися першими корпораціями театральними.

6. Вертепний театр на Русі

Майже рівночасно з містерією страстей Христових дійшов до нас відгук іншої західноєвропейської містерії – рождественської. Се був вертеп. В Західній Європі він розвився з містерії, котру представлювано по церквах зразу живими особами: Марія, Йосиф, Ісус, пастухи, ангели, царі, а далі особами, вирізаними з картону і уміщеними в домику, котрий в часі різдва виставлювано в церкві. По богослужению органіст зі своїми помічниками носив той домик від хати до хати: хлопці співали, органіст вияснював людям значення осіб і цілої сцени і за те діставав певну плату.

З часом і інші письменні люди, не залежні від церкви, устроювали такі домики (яселка, в німецькім Christschau), в об’яснення вносили більше живості і поетичних прикрас, а далі замість недвижних фігур картонових впровадили маріонетки (кукли костюмовані), котрими можна було відіграти цілу сцену. Розмови пастухів, Ірода з євреями і т. ін. при загальнім веселім настрої сього празника самі напрошувалися на комічне трактування.

Ставшися особливо власністю школи, вертеп прийняв ту подвійну форму, котру адаптувала шкільна драма: поважний текст і веселу інтермедію. Відповідно до сього змінилася і його архітектура: домик зробився двоповерховий: нагорі відбувалися сцени набожні (об’яснення і діалоги говорені були звичайно церковною мовою або хоч підмішаною церковними виразами), а внизу йшло зовсім інше життя, являлися фігури, вихоплені з живої дійсності: глупуватий мужик, циган, єврей, шляхтич, козак і т. ін.

В тій формі існував у нас вертеп уже при кінці XVI віку (д. Ізопольський бачив у Ставищах вертеп з руським написом «сооружен 1591 р.») і в тій самій формі перетривав аж до нашого віку, аж до наших днів. Правда, текст вертепної драми мінявся, а той, що дійшов до нас (один в 1830-тих роках, записаний Маркевичем, а другий недавно Галаганом), походить правдоподібно, бодай в другій, побутовій часті, з XVIII віку.

Від польських «яселек» різниться наш вертеп власне згаданою вище двоповерховою архітектурою і розділом між сценами біблійними і побутовими, котрі в польських «яселках» відбуваються всі на одній сцені; різниться і композиція тексту, котрий у нас і в побожній і в побутовій часті є твором оригінальним, хоча, звісно, залежним після такого самого шаблону, в який уложилася вертепна драма на Заході і в Польщі.

7. Шкільна драма в Польщі і на Русі XVII – XVIII в.

Ми сказали вище, що на вертепній драмі видно вже вплив школи. Тут мусимо додати, що в Західній Європі, а також і в Польщі драматичні вистави в школах були дуже давньою і улюбленою розривкою. Початок тих вистав вийшов, певно, від церковних драм пасійних та містерій, але школа внесла в ті драми значні зміни. Поперед усього треба сказати, що в середньовічних школах читання класичних авторів, в тім числі і драматичних (переважно римських і то, звісно, з доби упадку, як, напр., Сенеки-трагіка), належало до головних способів образования.

Се й були взірці, після котрих компоновано нові драми на релігійні сюжети, від котрих запозичено головно віршову форму, бомбастичний та риторичний стиль. Далі треба сказати, що драматичні вистави в школах відбувалися при нагоді певних шкільних торжеств: майових рекреацій і екзаменів, котрі бували публічні. Особливо ті остатні вистави нав’язували до давнішого звичаю виголошування діалогів, в котрих в формі питань і відповідей рекапітулювалися здобутки цілорічної науки або оброблювалися певні питання, котрими інтересувалася публіка, присутня на екзамені.

Оті шкільні діалоги мали вплив і на шкільну драму, придавши їй замість поетичного дидактичний характер. Вкінці третя важна признака шкільної драми, котра основно різнить її від первісних церковних містерій і від вертепної драми – се алегоризм. Замість живих осіб тут виступають на сцену абстракції: любов, гнів божий, справедливість, жорстокість і т. п.

Драматичного дійства, котрого в давніх містеріях було багато і котрого не менше є і в вертепній драмі, в шкільній драмі звичайно нема ані сліду; натомість є тут довгі дискурси, компоновані за правилами схоластичної логіки. Весь драматичний і літературний інтерес тих шкільних творів виявлявся не в самих актах, а в антрактах, в інтермедіях, котрими переплітано важкі і холодні декламації головної драми. Тут виявлялося життя народне з його смішних, а іноді й глибоко серйозних боків. Тут драматизовано веселі оповідання і анекдоти, котрих тоді тисячі кружили в шкільнім і монастирськім світі.

В Польщі творцями і популяризаторами шкільної драми були від кінця XVI віку єзуїти. Правда, вони переважно викидали інтермедію, а натомість в прологах і епілогах підпускали кадило тим панам і дигнітарам, котрих запрошували на ті вистави. Та проте, незалежно від тих єзуїтських драм, розвилась в Польщі в XVI і XVII віку широко комедія т[ак] зв[ана] м’ясопусна, переважно сатирична, арлекінади, інтермедії, не виключаючи балету і пантоміми, головно при дворі королівськім, а також по дворах заможніших шляхтичів; не хибло також проб сотворити поважну світську драму в смаку класичнім (Кохановського «Odprawa posłów») або відновити класичну комедію (Цеклінського «Potrójnu» з Плавта). Проби ті, звісно, на нашу драматургію не мали ніякого впливу. Та зате єзуїтська шкільна драма загніздилася у нас в Київській Могилянській академії, де перетривала аж до кінця XVIII віку, а комедії і інтермедії польські сталися взірцями для наших, котрими переплітано шкільну драму.

Що і у нас шкільну драму попередили і обік неї не перестали існувати шкільні діалоги, на се маємо численні свідоцтва, та самих текстів тих діалогів опубліковано небагато. Трохи чи не найдавніший з них є, мабуть, «Бенкет духовний», найдений мною в рукописі Підгорецького монастиря і опублікований в «Киевской старине». Тепер мені удалося найти ще давніший шкільний діалог, що походить, мабуть, з кінця XVI або з перших літ XVII віку і находиться в однім рукописі Крехівського монастиря – незбитий доказ, що такі діалоги були виставлювані при торжественних нагодах в наших давніх братських школах.

З южноруських шкільних драм XVII віку дійшло до нас дуже небагато. Найдавніша з них (поминаючи видані 1630 року у Львові «Вірші з трагедії Григорія Богослова («Χριστος πάσχων») во святий великий п’яток і на день воскресенія Христова», перекладені Йоаникієм Волковичем і, очевидно, не призначені для сценічної вистави) і одинока друкована в XVII віці южноруська драма, се «Дійство об Алексії божієм человіці» (Київ, 1674 р.).

Трохи пізніше (к[оло] 1686 р.) зложено було «Дійствіє на страсти Христови списанное», зовсім не подібне до згаданої вже містерії страстей Христових, а правдоподібно перероблене з якоїсь єзуїтської пасійної драми (без інтермедій). Вкінці з XVII в. походять іще два драматичні твори, хоч списані в Московщині, та все-таки наскрізь в дусі південноруської шкільної драми. Се твори Симеона Полоцького: «Комедія о Навходоносорі» і «Комедія притчи о блудном сыне», що була надрукована в кілька літ по смерті автора, в р. 1685, з численними ілюстраціями. Особливо ся друга «комедія» являється дуже інтересною пробою майже зовсім світської побутової драми.

Далеко більше шкільних южноруських драм заховалося з XVIII віку. Петров у своїх «Очерках из истории украинской литературы XVIII века» подає зміст ось яких шкільних драм: «Мудрость предвечная» (драма пасійна) 1703 р., «Владимир, трагікомедія» Феофана Прокоповича, 1705, і його ж два прозові діалоги: теслі з купцем і міщанина з селянином і дячком.

Давніша від сих є «Комедія на рождество Христово», приписувана св. Димитрію Ростовському і представлена в ростовській школі 1702 р. Комедія ся, без сумніву, постала в Південній Русі, але дійшла до нас в великоруській переробці.

Далі йдуть «Патріарх Іосиф» Лаврентія Горки, 1708 р.; «Милость божія Украйну свободившая», політична драма, приписувана Ф. Прокоповичеві або Ф. Трофимовичеві, 1728 р.; «Трагедокомедія» Сильвестра Ляскоронського, 1729 р.; «Комическое дійствіє на рождество Христово б 5 інтерлюдіями» Митрофана Довгалевського, 1736 р.; «Властотворний образ человеколюбія божія», драма пасхальна, також з 5 інтерлюдіями, того ж Довгалевського, 1737 р.; «Брань седми добродетелей с седми грехами смертними» Іосафа Горленка, 1737; «Образ страстей міра сего» незвісного автора, 1739 р.; «Трагедокомедія про загробову заплату» Варлаама Лащевського, ок[оло] 1742; панегірик цариці Єлизаветі Мих. Козачинського, 1744 р.; «Благоутробіє Марка Аврелія» того ж Козачинського, 1744; Діалог двох студентів перед царицею Єлизаветою, 1744; «Трагедокомедія» Сковороди, «Трагедокомедія о воскресенії мертвих» Георгія Кониського, 1746 р., і Трагедокомедія «Фотій» Георгія Щербацького, 1749 р.

Коли ще додати до того діалог, опублікований Ц. Нейманом в «Киевской старине» п[ід] заголовком «Розмова вократце о душе грешной, суд принявшей», що відноситься до кінця XVII або початку XVIII в., а також ті драми Козачинського, котрі він списував у Новім Саду, бувши якийсь час завідателем сербської вищої школи, заснованої при помочі южнорусів на взір Київської академії, то будемо мати всі досі звісні зостанки нашої старої шкільної драми. Нема сумніву, що се далеко ще не весь скарб нашої давньої драматичної літератури, та все-таки й те вже – доволі показна в’язанка, котра заслугувала б на спеціальну історико-літературну студію.

8. Інтермедії і діалоги шкільні

Не можемо закінчити сей побіжний начерк, щоб не сказати ще кілька слів про южноруські інтермедії. Хоча твори ті не мали у нас самостійного значення, а становили часть шкільної драми, зразу польсько-руської, як інтермедії Гаватовича, а опісля чисто руської, як інтермедії Полоцького (не дійшли до нас), Довгалевського, Лащевського і др., то все-таки значення їх для дальшого розвою нашої літератури було далеко більше, ніж самих драм. На се складалися головно дві причини: інтермедія писана була мовою близькою до народної, а не раз і чисто народною і зміст свій, колорит, спосіб вислову черпала з окружаючого життя народного.

Правда, сюжетом інтермедій дуже часто були міжнародні, мандруючі анекдоти, фабліо та новели, та проте вони являлись у нас в локальній окрасці, героями їх були наші селяни, школярі, євреї, козаки, цигани, шляхтичі – типові фігури тої буйної та пестрої людності, що снувалася тоді по Україні.

В противенстві до тяжкої, надутої та риторичної мови духовних драм, інтермедії кипіли життям і акцією, звичайно доволі грубою, іноді не без цинізму, відносячися свобідно іноді навіть до того, що в духовній драмі величалося з побожним пафосом. Симпатії і антипатії народні виявлялися тут вповні; в жартівливій формі порушувано не раз найтяжчі рани народного життя: притиски з боку панів, нещастя релігійних роздорів і т. ін.

Під кінець XVIII віку, коли стара шкільна драма майже зовсім була завмерла, інтермедії і сценічні діалоги жили ще на імпровізованих приватних сценах і пильно переписувались. І так уже по р. 1750 написаний був «Діалог іли разговор пастирей» – очевидно, часть різдвянської драми; к[оло] 1788 р. постала «Інтермедія на три персони: смерть, воїн і хлопець», к[оло] 1789 р. написав свящ[еник] І. Некрашевич, бувший студент Київської академії, дві драматичні сцени «Ярмарок» і «Сповідь»; по р. 1795 постала «Розмова між священиком і монахом», а коло 1798 «Комедія уніятов с православними» свящ[еника] Сави Стрілецького. Давня інтермедія чимраз більше набирала самостійного життя, щоб опісля під впливом нових європейських течій віджити в комедіях Котляревського «» та В. Гоголя «Хитрість женщини».

До того самого розряду літературних творів треба зачислити також зложену в XVIII в. «Розмову Малоросії з Великоросією», а і у нас відгуком давніх інтермедій є політично-національна «Розмова поляка з русином», зложена, мабуть, уже в XIX в.

В гумористичнім і сатиричнім дусі інтермедій зложені були в XVIII віці також численні «вірші» рождественські і пасхальні, котрі часто є тільки епічним переказом драматичних і сценічних штук, а мовою і писательською манерою являються безпосередніми попередниками «» Котляревського та «» Артемовського. З другого боку, співані партії релігійних драм, т[ак] зв[ані] канти, в значній мірі ввійшли в склад «Богогласника» і послужили основою до зросту нашої багатої гімнології, що також не лишилася без впливу на дальший [розвій нашої літератури і здобула собі широку популярність серед народу.

Додаймо вкінці, що враз із южноруськими ієрархами та вчителями наша релігійна та шкільна драма від половини XVII віку мандрувала до Московщини, до Ростова, Твері, Полоцька, Москви, а навіть на Сибір, до Тобольська, де доховалася аж до XIX віку, а також на південь, до Сербії, де трібувала виводити на сцену сюжети з національної сербської історії, то будемо мати хоч в загальних обрисах повний образ літературного і цивілізаційного значення нашої давньої драматичної літератури.

Не маючи претензій в отсім розділі дати науковий дослід над нашою старою драмою, я бажав тільки начеркнути головні точки для такого досліду. Для будущих робітників на сім полі подаю важніші праці з сього обсягу, не входячи, розуміється, в вичислювання спеціальних монографій:

Ал. Веселовский, Старинный театр в Европе, Москва, 1870;

Klein, Geschichte des Dramas;

Petit de Julleville, Les Mysteres;

Gaston Paris, La litterature française en Moyen Âge, 188 – 194 і приписи бібліографічні;

гл[яди] також інші підручники по історії літератури, особливо Grässe, Lehrbuch der allgemeinen Literärgeschichte і його ж Handbuch der allgemeinen Literargeschichte;

Gödecke, Grundriss der deutschen Literaturgeschichte;

Gaspary, Geschichte der italienischen Literatur;

Ten Brink, Geschichte der englischen Literatur;

Wiszniewski, Historia Literatury polskiej, t. VII;

Wójcicki, Starożytny teatr w Polsce і його ж Biblioteka pisarzów polskich;

Jungman, Historie pisemnictva ćeskeho;

Fejfalik, Das Volksdrama in Mähren і т. і.

Для історії южноруської драми важне:

Н. С. Тихонравов, Начало русского театра; його ж «Летописи русской литературы», перші 4 томи; його ж «Русские драматические произведения», 2 томи;

Морозова, Очерки из истории русской драмы XVII – XVIII стол.;

Веселовский, Разыскания в области русских духовных стихов. V – VII;

праці Фамінцина і Кирпичникова про староруських скоморохів;

Петров, Очерки из истории украинской литературы XVIII в., його ж стаття «О словесных науках и литературных занятиях в Киевской академии» (Труды Киевской дух[овной] акад[емии], 1866 і 1868),

вкінці праці, помішувані в «Киевской старине», особливо Петрова і Галагана про вертеп і Житецького «Мысли о малорусских козацких думах».

Деякі важні вказівки можна також найти в підручниках історії літератури Галахова, Порфир’єва, Огоновського.

Примітки

Шпільман – в середньовічній Німеччині мандрівний поет і музикант.

знамениті фрески на стінах притвору Софійського собору – власне, не притвору, але сходових башт.

…гістріонськими жартами… – тобто жартами гістріонів. Так у Стародавньому Римі та в середньовічній Європі називали професійних мандрівних акторів – співаків, оповідачів, музикантів, акробатів, жонглерів, дресирувальників тварин тощо.

Се були т[ак] зв[ані] інтермедії, або інтерлюдії… – тобто коротенькі сценки з народного життя переважно гумористично-комедійного характеру, що ставилися, як правило, між актами серйозної релігійної шкільної драми.

Домініканці – члени одного з найвойовничіших католицьких чернечих орденів, заснованого 1215 р. іспанським монахом Домініком (1170 – 1221) у Тулузі (Франція) з метою боротьби проти єретичних народних рухів.

…пасійні представлення – пасія – найдавніший вид релігійної драми, змістом якої було зображення «страстей» Христа.

Містерія – драматичний жанр шкільного театру, поширений у XII – XVI ст. у європейських країнах.

Ригористи – проповідники крайньо суворих моральних норм.

…по смерті князя Острозького прямо відзивався про нього як про єретика… – Йдеться про князя Острозького Костянтина (Василя) Костянтиновича (1526 – 1608) – українського магната і мецената, який, виступаючи проти агресивної політики католицької церкви, згуртував у своєму родовому маєтку в м. Острозі (Волинь) православних культурних діячів. До Острозького гуртка вчених ввійшли і деякі протестанти, тобто в очах тодішніх ортодоксів – «єретики».

…а в своїм посланії до того князя… – Йдеться про твір І. Вишенського «Писание до князя Василия и всіх православных християн…», вміщене автором у вигляді «Глави 2-ї» до його «Книжки» власних творів, які він надіслав з монастиря на Афоні до Острога.

Борецький Іван Матвійович (у чернецтві Іов; друга половина XVI – 1631) – церковно-культурний діяч, письменник, автор численних посланій, передмов, листів. У 1620 – 1631 рр. був київським митрополитом.

Гаватович Якуб (1598 – 1679) – польський письменник і перекладач, народився у Львові, вчителював у Кам’янці-Струмиловій (тепер Кам’янка-Бузька), де 1619 р. була виставлена і надрукована його польська релігійна драма разом з двома українськими інтермедіями невідомого автора.

Маркевич Микола Андрійович (1804 – 1860) – український історик, письменник, етнограф; опублікував текст вертепу у виданні: Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян. Извлечено из нынешнего народного быта и составлено Николаем Маркевичем. К., 1860, с. 27 – 64.

Галаган Григорій Павлович (1819 – 1888) – український землевласник і урядовець, автор публікації «Малорусский вертеп» («Киевская старина», 1882, № 10, с 1 – 38).

Сенека Луцій Анней (між 6 – 3 до н. е. – 65 н. е.) – римський філософ, політичний діяч, письменник.

Цеклінський Петро (1558 – 1604) – польський поет, перекладач.

Плавт Тит Макцій (бл. 250 – 184 до н. е.) – давньоримський комедіограф.

…«Бенкет духовний»… і опублікований в «Киевской старине». – Йдеться про публікацію: Банкет духовный – «Киевская старина», 1892, № 4, с. 59 – 70.

Григорій Богослов (бл. 329 – бл. 389) – автор численних прозових і віршових творів. Тут І. Франко має на увазі твір «Вѣршѣ з трагодіи «Хрістос пасхон» Григоріа Богослова…», Львів, 1630.

…перекладені Йоаникієм Волковичем… – Як показали пізніші дослідження, переробка «Віршів з трагедії Григорія Богослова» належить Андрію Скульському, друкареві, поету, перекладачу, а не Йоаникію Волковичу, учителю львівської братської школи, автору іншого твору – «Розмышляне о муцѣ Христа Спасителя нашего…», Львів, 1631.

«Дійство об Алексії божієм человіці». – Йдеться про драму «Алексей человек божій, сценіческій діалог… представленный… чрез шляхетную молодь студентскую в коллегіумѣ Кіево-Могилеанском, на публичном діалогу…», К., 1674 (у сигнальному відбитку – 1673).

Полоцький Симеон (1629 – 1680) – східнослов’янський письменник, церковний діяч, педагог. Точніша назва згадуваних Франком творів – «О Навъходоносорѣ царѣ, о телѣ златѣ и о триех отроцѣх в пещи не сожженных» та «Комедия притчи о блудном сынѣ» (у 1685 р. вийшла друком під назвою «История или действие евангелския притчи о блудном сыне бываемое»).

Петров Микола Іванович (1840 – 1921) – український літературознавець, академік АН УРСР (з 1919 р.). Згадувана Франком праця друкувалася у «Трудах Киевской духовной академии», вийшла окремою книгою під назвою «Очерки из истории украинской литературы XVII и XVIII веков. Киевская искусственная литература XVII и XVIII вв., преимущественно драматическая». К., 1911.

Прокопович Феофан (1681 – 1736) – український та російський письменник, учений, церковний і культурно-освітній діяч. Навчався у Києво-Могилянській колегії, працював у ній викладачем, а з 1711 р. – ректором. З 1716 р. жив у Петербурзі.

Димитрій Ростовський (справжнє прізвище – Туптало Данило Савич; 1651 – 1709) – український та російський письменник, церковний і культурно-освітній діяч. Навчався у Києво-Могилянській колегії, жив у різних монастирях на Україні і в Росії, був ростовським митрополитом. Автор численних творів, зокрема збірника «Четьї-Мінеї» у чотирьох книгах.

Горка Лаврентій (1671 – 1737) – український письменник, автор шкільного курсу поетики, церковний діяч. Навчався у Києво-Могилянській колегії, працював у ній викладачем, жив у монастирях на Україні і в Росії.

Трофимович Феофан (помер бл. 1736 р.) – український культурно-освітній діяч. Навчався у Києво-Могилянській колегії, працював у ній викладачем. Був ректором Московської слов’яно-греко-латинської академії.

Ляскоронський Сильвестр (помер у 1754 р.) – український письменник, автор «Трагедокомедії». Навчався у Києво-Могилянській колегії, згодом викладав у ній піїтику.

Довгалевський Митрофан (Михайло) – український письменник, культурно-освітній діяч. Навчався в Києво-Могилянській академії, працював у ній викладачем, автор поетики, панегіриків, драм.

Горленко Яким Андрійович (Іоасаф; 1705 – 1755) – український культурно-освітній і церковний діяч, письменник. Навчався в Києво-Могилянській академії, жив у монастирях на Україні і в Росії.

Лащевський Варлаам (Василь; 1704 – 1774) – український культурно-освітній і церковний діяч, письменник. Навчався у Киево-Могилянській академії, викладав у ній піїтику, риторику, богослов’є, грецьку та єврейську мови. З 1733 р. – ректор Московської слов’яно-греко-латинської академії.

«Трагедокомедія Сковороди». – Певно, описка, у Сковороди такого твору немає.

Кониський Георгій (1717 – 1795) – український культурно-освітній і церковний діяч, письменник. Навчався у Києво-Могилянській академії, викладав у ній, а з 1751 р. був ректором. Автор курсів поетики, філософії, богослов’я та літературних творів.

Щербацький Георгій – український письменник і педагог. Викладав у Києво-Могилянській та Московській слов’яно-греко-латинській академіях.

Нейман Цеслав (Чеслав) Гермогенович – український фольклорист та історик, співробітник журналу «Киевская старина». Згадувана Франком «Розмова» була опублікована Нейманом у розвідці «Суд божий над душой грешника (Южнорусская религиозная драма конца XVII ст.)» – «Киевская старина», 1884, № 9, кн. 6, с. 293 – 305.

Некрашевич Іван Георгійович (1742 – після 1796) – український письменник. Навчався в Києво-Могилянській академії. Автор кількох віршових творів.

Стрілецький Сава (Созонт; помер у 1828 р.) – український письменник і педагог. Викладач польської мови в Києво-Могилянській академії.

Гоголь (Яновський) Василь Панасович (1777 – 1825) – український письменник, батько Миколи Гоголя. Автор комедій, в яких відображено український народний побут («Собака-вівця», «Простак, або Хитрощі жінки, перехитрені солдатом»).

Порфир’єв Іван Якович (1823 – 1890) – російський філолог, історик літератури, автор «Апокрифических сказаний о ветхозаветных лицах и событиях» (Казань, 1872) та «Апокрифических сказаний о новозаветных лицах и событиях» (Спб., 1890).

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 29, с. 295 – 306.