3. Руський театр у Галичині до р. 1864

Іван Франко

1. Польські вистави в руській семінарії духовній

Та часть Южної Русі, що в 1772 р. перейшла під Австрію, находилася в обставинах далеко тяжчих і для самостійного духового розвою не корисніших, ніж Україна російська. Не тільки шляхта – найбільше маюча і впливова верства суспільна – була тут польська, але і міщанство було польське з невеликими виїмками, вища ієрархія руська так само уживала в мові і письмі польської мови, а остаточно вийшло так, що й нижче духовенство, те, що виходило з нових, Австрією позаснуваних шкіл, хоч виховуване по-німецьки, ставалося польським.

Унія, котрої придержувалося те духовенство від початку XVIII віку, була менше ригористичною від православія, не забороняла духовним заніматися світськими науками і штуками. Оттим-то й вийшло таке, що коли на Україні нова література і новий театр виросли майже виключно працею і заходами світських людей, в Галичині довгий час, а зразу навіть виключно, плекателями руської літератури, науки, ба також музики і театру були духовні. Не диво затим, що й література та і музика і театр мусили мати більше або менше клерикальний характер, а в значній часті ще й досі з нього не можуть отрястися.

В часі прилучення Галичини до Австрії ані у Львові, ані загалом ніде в тім краю не було театру. Тільки в р. 1776 для вдоволення потреб німецької бюрократії, насланої для кермування долею Галичини, з’їхала до Львова німецька трупа театральна якогось Геттерсдорфа. Се був початок німецького театру у Львові, котрий Галичина мусила майже сто літ удержувати в значній часті з фондів публічних, бо умов органічного життя і розвою ся інституція не мала.

Аж в р. 1780 приїхала до Львова перший раз польська трупа театральна під управою Трусколявського. Трупа ся пробула у Львові несповна рік, та не могла вдержатися при конкуренції з театром німецьким і мусила виїхати до Любліна. Та враження вистав сеї трупи мусило бути сильне, коли найшло відгомін – характерна річ – аж в руській семінарії духовній, власне тоді основаній цісарем Йосифом II. Питомці тої семінарії від р. 1794 кілька разів давали в мурах семінарських вистави театральні, розуміється, польські. Грали комедії Богомольця, в котрих нема ролей жіночих, а далі й інші твори. Питомець Чернецький визначувався гарним талантом драматичним.

Та особливо від 1797 р. оживилися ті вистави, почали повторятися частіше, почали стягати до себе численнішу публіку з-поза стін духовної семінарії. В тім році вступив до семінарії талановитий хлопець Іван Сточкевич. Син бідних родичів, він мусив вступити до семінарії, не можучи інакше утриматися в школах. Та література і театр займали його більше від догматики та катехитики.

Заохочений проф. Ганом, він переклав польськими віршами ідилічно-сентиментальну поему Евальда Клейста «Der Frühling» («Wiosna», poemat Kleista, Lwów, 1802 i 1822), а надто перекладав, а властиво перероблював чимало штук драматичних для семінарських вистав. З тих штук ми знаємо зміст тільки одної «Syn marnotrawny», в котрій Сточкевич грав роль титулову. Була се історія молодого чоловіка, що, пустившися на гуляще життя, позатягав на ім’я свого батька значні довги. Батько не мав відки їх заплатити, і його засадили в довгову тюрму. Аж тоді отямився марнотратний син, жаль йому стало батька, він дав себе завербувати до війська і грішми, одержаними за себе, викупив батька з тюрми [Peplowski F. Teatr polski we Lwowie 1780 – 1881. Lwów, 1889, стор. 7 – 8; А. Добрянський. Історія єпископів i т. д., Львів, 1893, стор. 72 – 73.].

По виході Сточкевича з семінарії перевелися й вистави театральні в мурах того закладу. Та й часи були не до того. Аж під час м’ясниць 1829 і 1830 р. відбулися там вистави театральні, котрі здобули собі тоді в цілім Львові голосну славу. На ті вистави допущено гостей і з-поза мурів семінарії; в їх числі був і директор польського театру, заслужений двигач польської штуки, звісний нам уже з Кам’янця Ян Неп. Камінський, котрий про ті вистави виражався з великою похвалою.

Відзначувалися особливо питомці Ковальський, Шудлинський і Урицький в мужеських, а Слоневський в жіночих ролях. Докладних звісток про сі вистави не маємо. Не знаємо, ані скільки їх було, ані хто ними занімався, ані які штуки ставлено на сцену. Та з усього, що знаємо про стан русинів в тодішнім часі і особливо про дух, який віяв в тодішній духовній семінарії, можемо заключати, що вистави ті відбувалися так само, як і давніші за Сточкевича, – по-польськи. Одинокий чоловік, що про них згадує, А. Добрянський («Історія єпископів») промовчує сю обставину, але вже сама присутність Камінського і публіки міської говорить за тим, що вистави були іменно польські.

2. Проби руських вистав у тій же семінарії перед 1848 роком

Тільки при кінці 1830-х років настала зміна. Можна сказати, що вона приготовувалася від 1830 року. Польське повстання розбудило польський патріотизм серед молодежі, загалом звернуло її думки на поле політичне. Руська молодіж, що досі була сполонізувалася без ніякої політичної думки, тепер хотя-нехотя мусила думати про сей факт, шукати в сучаснім і минувшім стані політичнім основ для нього або доказів против нього. Сей початок свідомого патріотизму польського був заразом початком опозиції з боку русинів, початком свідомого патріотизму руського, початком відродження руської народності зразу в літературі, а з часом і в політиці.

На се складалися й інші обставини. Самі поляки (Вацлав з Олеська, Жегота Паулі) дали руській молодежі першу основу для свого власного руського патріотизму, показавши їй бодай частину того словесного, духового скарбу, що зберігся в устах простого руського мужика. Русини мали щось, чим могли справедливо гордитися – багатий скарб прекрасних пісень народних. На тих піснях та на деяких книжках, занесених з України, виховуються перші галицькі-руські поети і писателі, що розпочали нову, народну літературу – Шашкевич, Вагилевич, Головацький, Устиянович, Лозинський.

Сей остатній видав в 1835 р. своє «Ruskoje wesile», річ з наукового погляду без вартості, пісні нахапані з Вацлава з Одеська і з уст народу з різних сторін, та все-таки перший систематичний опис обрядів весільних, чого в згаданих польських збірниках не було [«Ruskoje wesile» Лозинського заслугувало б на докладний розбір з погляду на репертуар пісень, у нім заміщених, і з погляду на обряди. Пипін у своїй «Южнорусской этнографии» лишив його без розбору – може, й не мав його в руках.].

Руські поповичі, що родились і хрестились на селі, проводили вакації між мужиками, а не знали тих мужиків, тільки з сеї книжки переконалися, які багаті завдатки драматичної поезії має той мужик у своїх весільних обрядах. І ось явилась гадка – відіграти в спосіб драматичної вистави весілля мужицьке з його піснями й обрядами.

Було се в роках 1837 – 1841, коли по уступленню ректора духовної семінарії львівської, о. Телихівського, уряд сей обняв пізніший єпископ і митрополит Г. Яхимович. Ректор Телихівський був чоловік строгий і педантичний. Він не толерував у семінарії ніяких вибриків, гостро карав за курення люльки, так само як і за «перебирання», т. є. відгравання маленьких, звичайно імпровізованих штук, а радше діалогів гумористичних питомцями.

А видно, що ся невинна забава дуже сподобалась була тодішнім питомцям, коли помимо заказів і кар вони її не покидали. В мурах семінарії було тоді кілька людей з гарним талантом акторським і ораторським, між котрими визначувалися особливо Р. Мох, Кашубинський і Твардієвич. Вони-то передягалися часом за жидів, мужиків, економів і тим подібні фігури і відігравали перед питомцями короткі, гумористичні діалоги, щось вроді давніх інтермедій.

Аж коли настав на ректорство Яхимович, в семінарії повіяло свобіднішим духом. Яхимович не тільки не карав нікого за сю невинну розривку, але й сам заохочував питомців до устроювання формальних театральних вистав. Правда, польщина і тепер ще панувала в семінарії; коли прийшлося вибирати справжні драматичні твори для представлення, то вибирано польські.

Але почуття про можність руських вистав уже було розбуджене, а першою пробою руської вистави театральної було власне відограння руського весілля – очевидно, по книжці Лозинського. Ся перша руська вистава в мурах руської духовної семінарії зробила на всіх учасників і зрителів дуже велике враження, хоч була се трохи чи не остатня проба «театру» в мурах семінарії до р. 1848. Вже в р. 1841 Яхимович по чотирилітнім ректорстві уступив, ставши єпископом in partibus, а при новім ректорі зачалися давні переслідування за люльку та «перебирання» [Сі звістки про вистави 1837 – 1841 року в руській семінарії зібрав я з уст очевидців, священиків, пок[ійного] о[тця] Чапельського в Добрівлянах і о. Варапучинського в Прошові. Гл[яди] мою статтю «Руський театр в Галичині» – «Зоря», 1885, стор. 269].

Д[обродій] Белей передав мені впрочім, що ще й по 1841 році виставлювано раз чи два рази те весілля в семінарії, – між іншим при участі пізнішого поета О. І. Гушалевича, та певніших звісток про се у мене нема. В усякім разі можна припускати, що ті невеличкі проби театру, роблені перед 1848 роком в семінарії духовній, не лишилися без наслідків на нашу пізнішу літературу. Вони дали товчок деяким із їх учасників, як Мохові, Гушалевичеві, Наумовичеві, Скоморівському, трібувати своїх сил в драматичних творах – оригінальних чи перекладаних, чи свобідно перероблюваних на руську мову.

3. Руські вистави 1848 року в Коломиї, у Львові і в Перемишлі

Аж в році 1848 побачили русини галицькі перші публічні вистави театральні в своїй мові. Вистави ті відбувалися, починаючи від мая 1848 до марта 1850 року в Коломиї, Львові і Перемишлі. Кілько їх було всіх, годі нині знати, бо в тих часах, зайнятих політикою, звістки про такі речі, як аматорські вистави театральні, рідко коли проскакували в газети. В тодішніх часописах ми найшли коротенькі нотатки о 10 виставах, хоча з замітки Головацького («Дополнение к очерку библиографии Ундольского», стор. 54) знаємо, що вистав таких було далеко більше. В самім Перемишлі, де руський театр в ту пору устроєний був найліпше, було вистав кільканадцять.

Як сказано, були се вистави аматорські, в котрих брали участь люди різних станів і навіть народностей. Початок дата Коломия, де тоді парохом був о. Іван Озаркевич, батько пізнішого посла, також о. Івана Озаркевича, а дід звісної писательки Наталі Кобринської. Сей о. Озаркевич був чоловік незвичайний, натура артистична, повна енергії і неясних поривів до чогось вищого, кращого, ніж те тісне та сіре життя, яким жило руське духовенство за часів панщини.

Рік 1848 оживив його незвичайно. Не знаємо, як і відки йому дісталися в руки твори українських писателів Котляревського, Квітки, Писаревського. Досить, що вони запалили його охотою – устроїти театральні вистави в Коломиї. До того допоміг йому старший патріот, о. Микола Верещинський, той самий, що ще 1837 р. дав був наклад на «Русалку Дністрову», і бурмистр коломийський Дрималик. Заходом сих мужів, а особливо о. Озаркевича, котрий для сього діла не щадив ні праці, ні коштів, удалось зложити гарну аматорську трупу, котра вже в маю 1848 р. відіграла, перший раз на галицькій землі, Котляревського «», значно перероблену о. Озаркевичем.

Він злокалізував твір Котляревського, переніс місце його ділання на своє рідне Покуття, повставляв зовсім інші пісні, переважно притесані трохи ad hoc покутські пісні народні, і дав штуці новий титул: «Дівка на відданню, або на милування нема силування». Сю свою переробку, не згадуючи про авторство Котляревського, Озаркевич навіть видрукував того ж року в Чернівцях латинськими буквами [Komedyo-opera. Diwka na widdaniu, abo na mylowanie nema sylowanie. Екземпляр, що є у мене під руками, не має ані місця, ані року друку].

Мабуть, те промовчання назви властивого автора було причиною досить забавної пригоди. По першім представленні штуки, котра на численно зібрану публіку зробила сильне враження, роздалися з усіх боків оклики: автор! автор! Довгий час куртина не піднімалася, артисти не знали, що діяти. Вкінці, коли публіка не втихала і щораз голосніше викликала автора, а о. Озаркевича десь не було в близькості, куртину підняли і один із акторів вийшов на сцену, щоб вияснити публіці, що автор сеї штуки вже від 10 літ лежить у могилі в далекій Полтаві.

Але розрадувана публіка не дала йому прийти до слова і привітала його такими голосними оплесками та окликами, що він зовсім змішався, поклонився разів кілька і, не сказавши нічого, зійшов зі сцени. Тільки опісля діло вияснилось, і се дало причину до жартівливої поговірки, що «в 1848 році небіжчик Котляревський був у Коломиї» [Про сю першу виставу в Коломиї гл[яди] «Зоря галицька», 1850, стор. 137; «Пчола», 1849, стор. 39; анекдот про появу Котляревського в Коломиї я находив також в «Зорі галицькій», та тепер не можу відшукати сеї нотатки, котру я, впрочім, чував і усно].

Здається, що на одній виставі в Коломиї не скінчилося; бодай Я. Головацький в своїй біографійці Котляревського («Пчола», 1849, ) виразно пише, що «Наталку» представляно кількакратне в Коломиї, а позніше много разов у Львові і Перемишлі». Ми знаємо, що перший раз виставлено «Наталку» у Львові (в переробці Озаркевича) д[ня] 26 октября 1848 р., – значить, перед тим мусило бути вже кілька вистав у Коломиї.

Переходячи тепер до тої першої руської публічної вистави театральної у Львові, ми мусимо пригадати, що власне д[ня] 19 до 26 октября 1848 р. відбувався перший з’їзд руських учених. На той з’їзд прибув і о. Озаркевич з Коломиї і привіз з собою видрукувану в Чернівцях переробку штуки Котляревського. Поки відбувався собор, о. Озаркевич здужав зорганізувати невеличку аматорську трупу, вивчити штуку, і ось по закінченні собору д[ня] 26 окт[ября] «вченим руським зроблено несподівану приємність відогранням у вечір того ж дня руської комедіо-опери під назвиськом «На милування нема силування», котра враз з красними співами і танцями руськими дуже утішила всіх в многім числі зібраних гостей» («Зоря галицька», 1848, ч. 25, стор. 106).

Представлення відбувалося в однім із музеїв руської духовної семінарії, де також відбувалися засідання з’їзду руських учених [О. Тома Полянский, биографический очерк, составленный его школьным товарищем («Литературный сборник», изд. Галицко-русскою Матицею, 1886, стор. 217)]. Нема ніякого сумніву, що аматори, з котрих зложена була ся імпровізована трупа, були переважно, а може й виключно, питомці тої ж семінарії.

В кілька день опісля, «в вівторок по Михайлі», ті самі аматори відограли штуку Котляревського другий раз, також з неменшим, коли й не з більшим поводженням, про котре свідчить той факт, що з вистави прийшло 100 гульденів чистого доходу, котрий повернено на користь Головної ради руської («Зоря гал[ицька]», 1848, ч. 32, стор. 134).

Заохочені приміром Коломиї і Львова, устроїли собі й перемиські русини ще в ноябрі 1848 свій театр аматорський, але на більший розмір. Подаємо оповідання про сей перемиський театр словами безіменного біографа о. Полянського з цитованої вже книжки «Литературного сборника» Матиці 1886 р.

«В тій цілі зорганізувалося товариство театральне під дирекцією пані Саар, жінки радника губерніального і ц[ісарсько]-к[оролівського] старости циркулярного в Перемишлі, рідної сестри бувшого президента ради державної д-ра Ф. Смольки. Режисером сього театру був Іван Айталевич Витошинський, тоді правник, а опісля ц[ісарсько]-к[оролівський] секретар міністеріальний. Репертуару театрального, т. є. творів для руської сцени, достарчували руські літерати перемиські з інтелігенції як духовної, так і світської під проводом о. Т. Полянського, а іменно о. Йосиф Левицький, духовник семінарії і професор богословія пастирського [Здається, що тут ш[ановний] автор помилився: Йосиф Левицький в 1848 і 1849 році не був уже в Перемишлі, а в Грушеві], о. Юстин Желеховський, катехит гімназії, д. Іван Айталевич Витошинський і д. Михайло Полянський, правники, і інші.

Вони перекладали польські і німецькі драми на руську мову. Кождий твір, заким був прийнятий для вистави, переходив гостру критику пані директорки; задля того всі представлення відзначалися особливого делікатністю в вислові, і се притягало публіку з вищих верств як німецьких, так і польських, бо русини вже з патріотизму громадою ходили на ті спектаклі.

Музику для сих творів складали д. Михайло Вербицький, тоді ще канцеліст консисторський, професор гімн[азії] Гофман і Лоренц, директор хору латинського кафедр[ального] костела, оба чехи, а також Вікентій Серсавий, директор хору соборної церкви руської (морав’янин), самі добрі знавці музики і композитори.

Персонал театральний жіночий під дирекцією пані Саарової складали русинки, польки, німки і навіть одна французка, а іменно: панна Саломея Чайковська (р[усинка]), пані Каспшиковська, жінка капітана військ польських з р. 1831 (п[олька]), дві панни Лоренцівни, дочки презеса магістрату (ні[мкені]), панна Левицька, дочка покійного професора гімназії львівської (р[усинка]), панна Мехович, сирота по священику (р[усинка]), панна Панкевич, дочка директора нормальної школи (р[усинка]), панна Шово, гувернантка у пані Саарової (фр[анцуженка]), і інші.

Персонал мужеський складався з правників, богословів укінчених і екстерністів, що ходили на богословіє в Перемишлі, а іменно були тут: д. Ів. Айт. Витошинський і д. Мих. Полянський, правники Ів. Терешкевич, Ів. Кормош, Андрій Скородинський, богослови, крім них ще М. Вербицький, Корнило і Йосиф Раставецькі, діюрністи при ці[сарсько]-к[оролівськім] повіті, всі три добрі співаки. Репертуар складався з вільних перекладів, як, напр., «Старий візник Петра III», «Козак і охотник» (було друковане 1849 р., робота Витошинського), «Проциха», «Верховинці» (мабуть, «Karpaccy górale» Коженьовського?), а також Котляревського «Наталка Полтавка» і «» і т. д.

Тими виставами скріплялась народність руська, змагався патріотизм. Те, що так знаменита і всіми шанована дама заопікувалась театром руським, мало такий вплив, що кожда з перемиських дам уважала собі за честь бути допущеною до співділання, хоча б тільки в ролі статистки, щоби покрасуватися в народнім сільськім костюмі, перетворенім густовно після власної фантазії. Цікавість, властива гарному полові, побачити, як тій чи другій до лиця народний костюм, притягала багато жіночої публіки на театральні вистави, а руська мова в устах ніжних панночок не видавалася вже такою грубою, як собі її многі уявляли. А над усе прекрасна музика Вербицького, котра ще й нині радує кождого знавця, робила руський театр дуже популярним, а руські театральні пісні сталися модними по салонах, співані в супроводі фортеп’яна» («Литературный] сборн[ик]», 1886, стор. 217 – 218).

Ми навели майже слово в слово се інтересне оповідання, бо воно дає нам цікавий образок до історії культури і міжнародних відносин у Галичині. В наших руках находиться одна афіша тодішніх вистав перемиських (власність д. О. Маковея, найдена ним між паперами, що лишилися по пок[ійнім] Йосифі Лозинськім у Яворові), і ми для пам’ятки репродукуємо її тут дословно:

«Зрѣлище рускоє. В недѣлю дня 14 сѣчня 1849 г. представлена буде любителями искуства драматического во хосен учрежденія храма народного в Перемышли Комедіо-опера Котляревського под заглавієм «Жовнѣр Чарівник» в єднімь дійствію.

Лица дійствующія Міхайло Чупрун, рускій селянин (Michajło Czuprun, ruski selanin), Тетьяна, жена его (Tetiana, żena jeho), Жовнір чарівник («Żołnir czarownyk), Кононович, писар (Kononowicz pysar).

По сем слідує радоспів Котзебуго: Козак и охотник в єднім дійствію, довольно лицований Іваном з Буковой. Лица дійствующія: Пазя і Ганя, дочки руского селянина (Pazia i Hania, doczki ruskoho selanina), Сенько Леськів, охотник стрілец (Seńko Leśkow, ochotnik strilec), Іван Аіталевич, Козакъ (Iwan Aitalewicz, kozak), Букваревич, Бакаляр сільській (Bukwarewicz, bakalar silski).

Мѣсце зрѣлища в Перемышли під провидінієм, де й білетівь дістати можна. Цѣна мѣсц: за кресло 40 кр. серебром, за вступ на салю 20 кр. с, на гальерію 6 кр. Початок о семій (7) годині».

4. Руські вистави 1849 р.

Спеціальних звісток про вистави театральні в 1849 році маємо небагато. При кінці м’ясниць, д[ня] 12 – 13 янв[аря], відбулися дві вистави театральні в пасторальнім музеї руської духовної семінарії. Всі ролі грали питомці. Представлено д[ня] 12 «Жовнір-чарівник» Котляревського, також в переробці о. Озаркевича (текст тої переробки до нас не дійшов), а 13 в неділю маленьку драму «Згублена дитина», котру якийсь незвісний прихильник штуки драматичної переклав з німецького і надіслав для руських аматорів на руки Головної ради руської. Обі штуки дуже подобались публіці.

«На кінець, – додає справоздавець «Зорі галицької», – був уряджений живообраз (табльо), представляючий освободження Русі. Невіста в глибокім думанню сидяча по однім боці з верховинцем, а по другім з подолянином, обома в оковах, в жалю і розпуці – представляла Русь уярмлену! Ангел-хранитель зближається в торжественнім поході і задивлюється з сердечним пожалованням над недолев русков, зносить руки до неба і просить о спасеніє для Русі. Небосклон чорнов пітьмов покритий роззоряється, окови спадають з нещасних дітей руських, а тії, як би досі в просонню будучи, встають і з задивленням роззираються наоколо. Ангел-хранитель клякає, щоби Вишному за свободу для дітей руських зіслану подякувати. В тім виходять другі слов’яни: кроат, серб, чех і чорногорець і подають вільним русинам руки і роблять так межи собою союз. Глибоке сочувство русинів для всіх братій слов’ян відозвалося потім в нашій народній пісні: «Мир, слов’яни, вам приносим», котру хор за кулісами заспівав. На загальне желания тоє табльо було повторене» («Зоря галицька», 1849, стор. 100).

Як бачимо, сей живий образ являється немов прямим продовженням старої традиції шкільних містерій з її алегоричними фігурами і персоніфікаціями абстракційних понять і з необхідними кантами на кінці.

Третя вистава театральна 1849 року, про котру маємо згадки, відбулася 15 мая під час пам’ятного фестину, устроєного русинами в перші роковини знесення панщини. Не входячи в опис самого фестину, котрого найінтереснішою частиною було вручення губернаторові Голуховському великого хліба, спеченого з цілого кірця пшениці, й плястру меду, везеного на гарно прибранім возі шістьма парами волів з позолоченими рогами і в синьо-жовтих ярмах «яко дарунку народу руського для цісаря», – ми наведемо з сучасних описів тільки те, що відноситься до «зрілища».

Відбулось воно вечором в арені, устроєній в поєзуїтськім огороді. Аудиторію заповнили депутати від громад, зібрані з цілого краю на сей празник. В числі тих депутатів був і батько пишучого отсі слова, котрий не раз у кузні, роблячи сокири або насікаючи серпи, оповідав зібраним сусідам про сей пам’ятний празник. Явився також губернатор Голуховський і багато достойників державних, були і російські генерали Чаадаев і Сас, що власне тоді йшли на Угорщину.

Представлено драматичний образ Рудольфа Моха «Терпен спасен», умисне для сеї нагоди віршами написаний, в котрім «превосходно красно виставлений був стан народу руського перед наданням конституції і по наданню». Помимо обширності місця арена не могла помістити і половини цікавих, що зійшлися побачити сю виставу («Зоря галицька», 1849, стор. 231, 327). Драма Моха, виставлена тоді, не була в цілості друкована; виривки з неї опублікувала «Зоря галицька», 1849 р., в чч. 89, 90 і 93. З тих виривків видно, що драма справді не стоїла того, щоб її всю друкувати: була се розведена на 2 чина 3 акти доволі несмачна проповідь против п’янства, поза котру Мох не вийшов уже все своє життя.

5. Руські вистави в 1850 р. і їх упадок

Мабуть, найдовше держалися вистави театральні руські там, де уперве почалися, в Коломиї. В р. 1850 не чути вже про руський театр ні у Львові, ні в Перемишлі, тільки з Коломиї маємо звістки про три вистави театральні, відбуті в перших днях марта 1850 року. Допис про них, з датою 9 марта, написаний, мабуть, Мих. Качковським, що тоді був ад’юнктом судовим у Коломиї, призводимо тут вповні як документ тодішніх відносин і тодішнього настрою русинів.

«М’ясниці весело нам проминають. Серед нужд наших одушевляє нас надія на правительство. В гарно устроєнім театрі відограли любителі драматичної штуки комедіо-оперу «Сватання, або Жених навіжений» [мова тут, очевидно, о Квітчинім «», переробленім о. Іваном Озаркевичем на місцевий покутський колорит. Текст сеї переробки також не дійшов до нас. – І. Ф.]. Стефанка навіженого (т. є. Стецька) вдатно відігравав д. Лейтнер, ц[ісарсько]-к[оролівський] поручник полку охотників гр[афа] Сірмай, котрий удостоїв нас прийняти на себе дирекцію нашого театру. Чистий тенор д. Залуцького доказав, що може руська пісня. Паням Маєр і Келер вдячні ми за ласкаву услугу в наших спектаклях. Дім був переповнений, а публіка зовсім вдоволена.

Д[ня] 4 марта дано новий спектакль: «Аничка, або на милування нема силування» (т. є. «Наталка Полтавка»). В 1848 році грана була вже ся штука в Коломиї в маю; була се перша драматична вистава на Галицькій Русі, що розбудилася по довговіковім сні. Д[обродій] Качковський майстерно відіграв роль Петра. Добродій Самойця, що грав роль возного Тетерваковського, був досконалий в своїй ролі. День сей, пам’ятний нам по конституції [Як звісно, д[ня] 4 марта 1849 р. уряд, розпустивши сейм кромерижський, надав сам так звану октройовану конституцію, котру, впрочім, сам швидко й скасував.], не міг укрити чуття наші до нового політичного життя, і вдячність за обіцяну свободу виявилася в радісних окликах при відслоненню транспаранту, в той час в театрі виставленого. Написи: «Да здравствує цар Франц Іосиф! Да бодрствує войско! Да многолітствує народ! Да владіють закони!» глибоко зворушили наші чуття. Пісня народна за царя закінчила сей вечір.

В четвер, д[ня] 7 марта, виставлено іграшку (sic!) «Що не поможе наука, то поможе батіг». Всякої народності люди і всякого звання бували на наших народних забавах. Вороговання уступає, а толеранція вкріплюється. Я чув людей строгих, котрі пробачали недостаткам гри і заохочували любителів штуки і жителів наших до дальшої праці.

В кінці повинні ми честь віддати в[исоко]пов[ажному] о. Озаркевичу, котрий для піднесення духу народного не пожалував ні гроша, ні труду при заведенню театру» («Зоря галицька», 1850, стор. 137).

Не знаємо, чи після сих трьох спектаклів були ще деякі дальші в Коломиї. Звісток про них ми не знайшли. Правда, в «Зорі галицькій» того ж року помістив якийсь Андрій Петрович П. доволі шумну заповідь, що, мовляв,

«удало ми ся щасливо до кінця допровадити затяжкую ще, але милу працю в крузі величественної (!) нашої словесності, а то є перелицьовання (певно, переклад) книжки на малоруський язик під назвищем «Олена, або Движеніє козаків», трагедія в 3 діях, котре діло, надіюся, незадовго буде виставлене в окружнім нашім городі Коломиї».

Очевидно, автор був один із аматорів, що перейнялися запалом для драматичної штуки і бажали й своїх сил доложити до її здвигнення. «В наших сторонах, – додає він, – дуже полюблено спектаклі, але біда, що збуває нам на добрих дійствительних лицях (акторах), а не менше на штуках, виконаних зо смаком». (Очевидно, переробки о. Озаркевича почали вже були надоїдати коломийцям!)

«Небавком, – пише далі автор, – будуть «Бескидські верховинці» представлені. Суть то дуже великі і важні діла, бо їх предмет узятий із рідного краю, не за границев повишукуваний. Суть то майже первістки дорогоцінні в нашім зрілищі, котре з дуже малим успіхом поступає. Жёлати би належало, аби в тім згляді ревніше тою річею занятися, а город Львів най би нам приміром наперед ішов» («Зоря галицька», 1850, стор. 177).

Д[обродій] Андрій Петрович П. мав намір видати свою «Олену» враз із деякими ще повістями осібною книгою в двох томах п[ід] заголовком «Сборник галицький». До сього видання не прийшло, і ми не знаємо, чи його «Олена» і «Бескидські верховинці» (мабуть, «Karpaccy górale» Коженьовського, перекладені на руське Миколою Устияновичем; сей переклад вийшов друкований аж 1861 р.; коли був доконаний – не знаємо; коли по р. 1850, то, очевидно, перед тим і то ще в р. 1848 зроблений був кимсь іншим руський переклад сеї гарної драми) були виставлені в Коломиї, чи ні. Се загалом остатні звістки, які стрічаємо про вистави руські з того часу. Після 1850 р. вже їх, мабуть, не було. Із штук драматичних, тоді написаних, не все дійшло до нас, а деякі друковані, мабуть, не були ставлені на сцену.

І так в р. 1849 видав Рудольф Мох свою «Справу в селі Клекотині», найліпше з усіх писань сього автора. Є се довгий ряд діалогів та сцен без драматичної зав’язки і розв’язки, без поділу на акти і яви. Діалог віршований доволі гладко, чистою народною мовою, з многими підгірськими провінціалізмами, нагадує подекуди крепкий і наївний діалог старих інтермедій. Зміст «Справи» – доволі широкий як на Моха малюнок нужди, темноти і деморалізації підгірського села за часів панщини.

Твір сей, вповні оригінальний – обіч Устияновичевого – «Страстного четверга» та «Русина вояка» Могильницького – найбільше з усього, що зробили русини на полі літературнім в року 1848 – 49; відмовляти йому всякої літературної вартості було б зовсім несправедливо. Чи трібував хто ставити «Справу в селі Клекотині» на сцену, напевно не знаємо. Чи «Проциха», котру виставлювано тоді в Перемишлі, не була викроєна з сього твору Моха, в котрім справді Проциха являється одним із головних персонажів?

В тім самім році появився також перший твір Ів. Наумовича – Мольєрова комедія «George Dandin», перероблена на руське п[ід] заголовком «Гриць Мазниця» і друкована в Гушалевичевій «Пчолі» [Гриць Мазниця, або Муж заманений. Комедія в трьох дійствіях І. X. Покелина Молієра, із французкого на язик руский переложена Іваном Наумовичем. – «Пчола», чч. 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, а також осібною книжкою].

Інтересне тут «Междудійствіє», вплетене між поодинокі акти комедії; воно становить для себе окрему цілість, котра з комедією не має нічого спільного. Та на давні інтермедії воно також не похоже, бо має характер переважно лірично-сентиментальний. Між першим і другим актом співає дівчина, котра дожидає свого милого з чужини; між другим і третім актом співає парубок, повертаючи з чужини; по третім акті стрічаються обоє, а вмираючий батько дівчини благословить їх на дружнє життя. Чи твір сей був ставлений на сцену – не знаємо. В 1860-тих роках вийшла нова переробка сеї комедії Мольєра, доконана Свєнціцьким п[ід] заголовком «Гаврило Бамбула», котра досить довго держалася на сцені руського театру.

В 1849 році вийшов друкований ще один драматичний твір, про котрий, мабуть, напевно можна сказати, що не був ставлений на сцені. Був се «Єрмак» Хомякова, перекладений Келестином Скоморівським (Долиняненком). Про інші драматичні твори, що виходили у нас в роках 1850 до 1864, як ось І. Н. Бужаненка «Бандурист» (друкований тільки відривок в «Зорі галицькій», 1850 р., чч. 39, 45, 49), Духновича «Добродітель перевисшаєт багатство» (вийшло осібною книжечкою в Перемишлі 1850 р.), С. Онуфрієвича (Маркила Попеля) «Немира», трагедія, перероблена з німецького («Зоря гал[ицька]», 1853 р., чч. 14, 16 – 21, 23 – 28); Шеховичів переклад фарси Бенедікса «Дядя всего міра, іли ужасний бігос» (друкований в «Ладі», 1853, ч. 2 – 8), не будем говорити обширніше, бо обговорення їх належить радше до історії нашої драми, ніж до історії театру через те, що штуки ті не були ставлені на сцену.

6. Думки Л. Трещаківського про устрій руського театру
в Галичині

Яка була причина упадку і цілковитого занидіння тих початків руської драматичної штуки в Галичині, котрі так дуже подобалися публіці і стрічені були так радо навіть многими нерусинами? На се питання досить трудно дати відповідь. Сама реакція політична справи не вияснює, бо тодішній руський театр до політики не доторкався, а коли й доторкався (в різних «табльо» та «живообразах»), то чинив се в такий спосіб, котрий міг здобути для нього хіба похвалу і протекцію правительства.

Так само тяжко вияснити й польською інтригою, як се чинить потрохи неназваний біограф Томи Полянського, котрого опис перемиських спектаклів ми навели вище. Польський театр дізнавав далеко більше шикан і неприємностей, а проте не впав. Причини упадку руського театру по р. 1850 треба шукати в тій зневірі у власні сили, в тій апатії, котра опанувала русинів в ту пору і тяглася до самого 1860 року.

Певна річ, сама ся зневіра є явище складне і мало прояснене, мені, напр., тяжко зрозуміти поворот від живої народної мови, якою такий Ів. Озаркевич в р. 1848 перероблював Котляревського та Писаревського і якою ще в 1849 р. почав був писати оригінальну комедію «Опришки в Карпатах» (перша сцена тої комедії находиться у о. Івана Озаркевича (сина) в Болехові між паперами його батька), а тою мертвою, варварською церковщиною, якою той сам Озаркевич уже в 1850 р. перекладає з німецького панегіричний твір «Дари предков», а 1852 і д. «Басні Езопа». Ані москвофільство, ані політична реакція, ані відвернення від насущних інтересів народу такої хворобливої реакції проти живої мови а повороту до мертвеччини не можуть достаточно вияснити. А Озаркевич не був одиноким, у котрого проявилася така реакція!

Певна річ, що коли який рід літератури, то драма і театр мало ще тоді мали грунту в Галичині і вони, впрочім, не здужали здобути його собі тут іще й нині. Не було ані репертуару, котрий приходилось наскоро латати, перелицьовувати та перекладати з чужих мов, ані акторів, хоч ті, певно, швидко були б могли виробитися, ані, що найважніше, не було публіки, сільської і настільки маючої та освіченої, щоб театр був для неї потребою.

Навіть поляки у Львові не мали ще тоді такої публіки, а й німецький театр, до котрого горнулася вся бюрократія, держався значними субвенціями державними та різними привілеями. А з русинів, темних та бідних та розсипаних по селах, хто мав інтересуватися театром, хто мав піддержувати його? Ми бачили, що в обох містах, де театр той краще розвивався, він завдячував се заінтересуванню і живій участі людей неруської людності, зі світу урядницького і військового, а коли не стало тої протекції та співуділу, то не стало і руських «зрілищ».

Певна річ, русини, бодай деякі, не переставали, проте, інтересуватися театром і підносити голос про потребу і способи його організації. Та думки їх не находили відгомону, може, для того, що були занадто ідеалістичні та фантастичні.

«Лучше знайдуться гроші на устроєння і місце на представлення театру, – писав звісний зі своїх фантастичних планів Лев Трещаківський в урядовім «Віснику», – але найтяжче прийде добрати здібних осіб обоєго пола, котрі би написаний драмат могли з успіхом віддати! Прото моя гадка така: шукати і збирати насамперед уталантованих любовників (!), маючих колись дійствувати, і видумати средства (!), котрими можна би справити для них одежди театральні на скільки розличних представлень. Нім тоє до скутку ся приведе, тим часом чей (!) найдуться готовії кавалки театральні руські. Так все урядивши, могли би дати з десять представлень театральних у Львові, а потому поїхати в околицю, по знайомих містах і місточках руських, або також і противне (!)…

Товариство таке, об’їхавши через весну, літо і осінь міста і місточка околичні Галичини, могло би на зиму вернути до Львова, і так тут уже добре просвічене і письмами театральними, а може, і ділателями збагачене, з успіхом желанним виступати зможе». Автор обіцює такому предприємству, крім великого значення національного, також користі матеріальні, «понеже і селяни, ставшися тепер маєтніші, в тім ділі би участвували. Хто знає, – додає він, – може, і у нас возник би другий Блажкевич (поміщик, що записав два села на Народний дім), котрий би тую справу підпирати хотів, а треба наперед, щоби хтось виключно тим ділом занявся» [«Вісник для русинів Австрійської держави», Відень, 1850, 147].

Як бачимо, в фантастичній формі і без знання діла піднесено тут перший раз думку мандруючого театру руського, котра введена була в діло далеко пізніше, в 1864 році. Фантастичною мусимо назвати думку Трещаківського – починати засновок театру від набирання «спосібних» акторів, не маючи ані репертуару, ані костюмів, ані сцени, ані вчителя для тих акторів. Видно, що власне брак добрих акторів був слабою стороною вистав 1848 – 1850 років, на що натякає також вищенаведений допис Качковського з Коломиї, коли в голові тодішнього руського патріота могла постати думка – набирати насамперед «спосібних» акторів, не знаючи навіть, на чім вони мали показати свою спосібність, коли не було для них ні репертуару, ні костюмів, ні нічого потрібного для театру.

Тим-то й не диво, що думка Трещаківського мов у воду канула і лишилася майже одиноким документом думок тодішніх русинів о тім, як би треба устроїти і дальше вести руський театр, щоб він із явища случайного, локального і залежного від случайних місцевих обставин стався постійною національною інституцією. І за те честь Трещаківському, що в його голові уперве, хоч в неясній формі, зродилася така думка.

Так само неясно і навіть дивовижно уявляв собі Трещаківський працю над репертуаром для того будущого руського театру. При кінці своєї дописі, з котрої виривки ми привели вище, каже він ось що:

«Просимо також дуже усердно наших земляків, коли би у кого находилися предмети, відповідні до укладання штук театральних, напр., про Хмельницького, Мазепу, дівчину з Рогатина і т. і., їх тут при нагоді на мої руки прислати, а один із наших краснорічивих поетів приймає на себе той обов’язок – виробити народні театральні штуки, а по зробленім ужитку позичені матеріали з великою подякою в цілості назад повернуться» («Вісник», 1850 року, стор. 147 – 148).

Що се за краснорічивий поет, котрий брав на себе нелегкий обов’язок «вироблювати народні театральні штуки», на які хто схоче теми, і яких матеріалів потребував він для такої фабрикації – сього не знаємо. І хто його знає, чи на нещастя, чи на щастя Русі ті благі наміри о. Трещаківського лишилися несповненими. Досить, що після сього широкого розмаху справа театральна на Русі Галицькій заснула на цілих 14 літ.

Примітки

Трещаківський Лев (1810 – 1874) – публіцист народовського напряму.

Та часть Южної Русі, що в 1772 р. перейшла під Австрію… – Йдеться про Східну Галичину, яка відійшла до Австрії під час першого поділу Польщі між Австрією, Пруссією і Росією.

Клейст Евальд-Христіан (1715 – 1759) – німецький поет, автор од, байок та ідилій просвітительського характеру.

Яхимович Григорій (1792 – 1863) – львівський митрополит, ректор духовної семінарії у 1849 – 1859 рр., громадський діяч консервативного напряму.

Белей Іван Михайлович (літературний псевдонім – Роман Розмарин; 1856 – 1921) – український журналіст.

Чапельський Іван (1850 – 1919) – греко-католицький священик, клерикальний діяч.

…хоча з замітки Головацького («Дополнение к очерку библиографии Ундольского»)… – Йдеться про книгу «Дополнение к очерку славянорусской библиографии В. М. Ундольского, содержащее книги и статьи, пропущенные в первом выпуске хронологического указателя славянорусских книг церковной печати с 1491 по 1864 год, в особенности же перечень галицко-русских изданий церковной печати. Составлено Яковом Головацким», Спб., 1874.

Ундольський Вукол (1815 – 1864) – російський бібліограф і збирач пам’яток давньої літератури.

«Пчола» – літературно-науковий щотижневик консервативного напряму. Виходив у Львові протягом 1849 р.

Полянський Тома (1796 – 1869) – церковний діяч у Галичині.

«Литературный сборник» – неперіодичне видання «Руської матиці», яке виходило у Львові з перервами у 1869 – 1873, 1885 – 1890 рр. Друкувалося «язичієм».

Айталевич Іван – псевдонім Вітошинського Івана, одного із організаторів аматорського театру в Перемишлі в кінці 40-х років XIX ст., автора ряду статей та оповідань. 1849 р. видав у Перемишлі переробку водевілю німецького письменника Августа Коцебу «Der Kosak und der Freiwillige» під назвою «Козак і охотник».

Желеховський Юстин (1820 – 1901) – галицький священик.

Полянський Михайло (1828 – 1904) – український педагог, автор шкільних підручників.

Вербицький Михайло Михайлович (1815 – 1870) – український композитор.

…текст тої переробки до нас не дійшов. – Текст «Москаля-чарівника» в переробці І. Озаркевича зберігається у Львові в Центральному державному історичному архіві УРСР, ф. 309 (НТШ), оп. 1, од. зб. 2118.

«Мир, слов’яни, вам приносим…» – Очевидно, йдеться про пісню українського письменника, «москвофіла» Івана Гушалевича «Мир вам, браття…».

Качковський Михайло (1802 – 1872) – громадсько-культурний діяч у Галичині, москвофіл.

Октройована конституція – реакційна конституція, що була проголошена австрійським урядом (1849). Ця конституція забезпечувала охорону монархії й інтересів панівних класів.

Свєнціцький Павлин (літературні псевдоніми – Павло Свій, П. Стахурський; 1841 – 1876) – український письменник, перекладач, театральний діяч демократичного напряму.

Духнович Олександр (1803 – 1865) – український письменник і педагог москвофільського напряму.

Онуфрієвич С. – псевдонім Маркила Попеля (1825 – 1900), галицького церковного діяча, автора шкільних підручників.

Шехович Северин (1829 – 1872) – український журналіст, співробітник москвофільських видань, редактор «Зорі галицької» (1854, № 32 – 47).

Бенедікс Родеріх (1811 – 1873) – німецький комедіограф, актор і режисер, автор побутових п’єс.

«Лада» – український журнал. Виходив у 1853 р. у Львові.

«Вісник» – йдеться про «Галичо-руський вестник» – реакційну політичну газету, яку видавав з 1849 р. у Львові австрійський уряд. З 1850 по 1866 р. вона виходила у Відні під назвою «Вестник, повременное письмо, посвящено политическому и нравственному образованию русинов австрийской державы».

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 29, с. 319 – 336.