3. Літературні погляди Лімбаха

Іван Франко

Оба Лімбахи, батько й син, жили далеко на Завізнім передмісті. Хоча стояло літо, було горячо і дощу не було давно, то проте на вулиці були глибокі калюжі невилазного болота, в якому одна по одній стрягли селянські фіри, навантажені дровами, які вони возили на соляну жупу. Хатина, де жили Лімбахи, була вбога передміщанська ліп’янка, під соломою, брудна та обшарпана. Малесенькі темні сіни, з яких ішли маленькі чорні дверцята направо й наліво; праворуч, у нужденній цюпці з одним вікном, жили Лімбахи; ліворуч, у кухні, так само малій, але значно чепурнішій, жила властителька хати, господиня, що віднаймала другу половину Лімбахові та за якусь невеличку плату давала своїм жильцям також їсти і прала їм те немноге шмаття, яке було у них.

В цюпі, де жили Лімбахи, було темно, брудно та непривітно. Голісінькі стіни, два нужденні ліжка, накриті якимись брудними не то веретками, не то коцами, холодна і давно не білена піч і кривоногий столик, завалений шкільними книжками та зошитами молодшого Лімбаха. На підсліпуватім віконці стояла невеличка лампа, а в темнім куті, над ліжком – біднішим і бруднішим з-поміж обох, очевидно, батьковим – була прибита до стіни поличка, на якій видно було також книжки, накидані досить безладно купками або поставлені хребтами назверх.

Старий Лімбах у моїй присутності не робив собі нічогісінько з того непоказного вигляду його помешкання, не пробував ані звинятись, ані іронізувати, попросту не звертав на се ніякої уваги. Він виліз із чобітьми на своє ліжко, дістав із полиці Пікквіка, товстий і досить пошарпаний том німецького перекладу в полотняній оправі, і, вручивши його мені, попрощався. Провівши мене до сінешніх дверей, він, вертаючи в свою хату, заглянув до хати господині і сказав так само попросту:

– А що там маєте для мене на обід? Давайте їсти, бо я голодний, як пес.

Була четверта година пополудні, а сей чоловік був досі без обіду! Пізніше я дізнався, що він, коли, було, заговориться з ким про цікаві для нього речі, потрафив і зовсім забути про обід. Його організм був настільки сильний та кремезний і, мабуть, загартований усяким недостатком, що се не давалось йому зовсім чути і не виводило його з доброго гумору.

Від того часу я дуже часто сходився з Лімбахом, розмовляв і сперечався з ним, а властиво ми в формі суперечки обмінювалися тими обривками знання та думок, які були у нас. Я швидко переконався, що якогось заокругленого знання, ясного світогляду у Лімбаха не було; те, що він знав, було одностороннє, припадкове та уривкове. Се було щось подібне до цілості, з бідою зліпленої з найрізнорідніших шматочків людського знання, які міг у тих часах нахапати цікавий чоловік по галицьких провінціальних містах.

Головна і одиноко цінна річ у нього був його темперамент, живий, меткий, швидкий до заключень, занадто смілих, ненаукових і нелогічних, але все характерних, а для мене особливо інтересних, бо побуджували мене до власного думання. Лімбах був перший і одинокий у Дрогобичі старший чоловік, з яким я міг говорити не стісняючись, від якого все міг ждати опозиції та поправок і який не лише подавав ті поправки в формі зовсім простій, приятельській і ані крихти не докторальній, але так само просто і натурально приймав поправки та контраргументи від мене, зовсім жовтодзюбого ученика.

Він, приміром, не знав нічого про руську історію, ані про руське письменство, і тут я міг сказати йому не одно нове. Так само мало що більше знав він і про польську літературу, і тут я не раз виступав з опозицією проти його занадто поспішних та односторонніх осудів і в обороні польських поетів. Натомість із німецької та англійської літератури він знав далеко більше від мене, і тут я радо приймав його вказівки. Французів і французької літератури він не любив і – на жаль, скажу – сугерував і мені ту нелюбов. Я занедбав у гімназії навчитися по-французьки і потім довгі літа прикро почував сей брак, поки не навчився, хоч від біди, володіти тою мовою аж геть пізніше, вже в [18]80-их роках.

Лімбахова нелюбов до французів ішла так далеко, що він не признавав вартості французької літератури, на яку дивився крізь окуляри Лессінгової «Гамбурзької драматургії» і якої майже зовсім не знав, окрім романів Поль де Кока, Олександра Дюма-батька та Ежена Сю. Читання тих романів було гімназіастам заборонене, і власне для того многі з нас уважали своїм обов’язком попрочитувати їх по змозі всі. Я прочитав лише «Вічного жида» та деякі з «Сімох смертельних гріхів» Сю, одну повість Поль де Кока, та одну Дюма; під впливом Лімбаха я покинув читати інші, а зачитувався натомість історичними повістями Шпіндлера та фантастичною романтикою Гофмана і навіть важкою гумористикою Жана Поля Ріхтера. Взагалі мене вже в гімназії тягло на схід. Я читав у церковнім тексті і в німецькім перекладі святе письмо, любувався пророками і переклав віршами цілого Іова. Заставши мене раз при тій роботі, Лімбах велів прочитати собі те, що лежало написане. Я прочитав.

– Für die Katz! – промовив він коротко. – Чого вам там шукати у жидів? І хіба ви здібні зрозуміти їх почуття та передати їх як слід? А хоч би були здібні, то питайте самі себе: нащо придалось би се? Кому се потрібне? Хіба се тепер цікавить кого, чим цікавилися ті люди перед тисячами літ?

Отакі слова, зрештою рідкі в його устах, не значили, що Лімбах був якимось ворогом релігії. Я взагалі не завважив у його розмовах нічого такого, що б могло натякати на такі чи інші його релігійні погляди. Релігія в складі його думок і почувань не грала ніякої ролі, не існувала для нього. Мені навіть було б чудно представити собі його в церкві або в костьолі. Се був з погляду релігійного не скажу індиферентист, але повний агностик: у нього не було змислу для релігії – таке бодай враження виніс я зі своєї знайомості з ним.

Так само, як до Біблії, я не міг загріти його до індійщини. Я спровадив собі був Боппові переклади деяких епізодів із «Махабхарати» і дав один прочитати Лімбахові. Він приніс мені брошуру другого дня і кинув її на стіл з обуренням.

– Хочеться вам псувати собі смак і жолудок такою мерзотою! – крикнув він. – Се не поезія, не вірші, а якесь дрюччя, пов’язане по парі.

Я сказав, що на віршову форму не треба вважати: се ж віршував граматик, не поет, треба брати саму річ.

– Дайте мені спокій з тими червоношкірими! – кричав він, мішаючи індусів з американськими індіанами. – Можна здуріти, слідячи за шаленими скоками їх фантазії. Жаль мені вас, що вам се подобається. Нічого з вас не буде.

Так само він не міг набрати смаку до середньовікової німецької поезії, до «Пісні про Нібелунгів», до рицарських епопей та романів – розуміється, з виїмком «Дон Кіхота». Його вдача була реалістична, любила ясність красок і простоту ліній. Гомер і Шекспір, «Дон Кіхот» і Вальтер Скотт, Гете і Шіллер, а особливо Діккенс – то були його улюблені письменники.

– Тих держіться! – повторяв він мені не раз. – Від них учіться не лише писати, але – головна річ – бачити! Бачити те, що довкола вас діється, що вас окружає. В баченні, в оці головна штука. Ту саму річ можна бачити різними очима, і вона зробить різні вражіння. А найбільша часть людей – то сліпі оводи: не бачать того, з чого ссуть кров. Ходять по світі напомацки, як по темнім лісі. А прочитає в книжці опис сходу сонця, або опис вечера, або бурі, та й ахає, дурень: «Ах, яке-то гарне!» Очевидно, сам своїми сліпаками ніколи того не видів і своїм курячим мізком не міг відчути того, що бачили його сліпаки. От чим великі ті письменники, особливо Діккенс. Се Колумби свойого роду: вони відкривають нам нові світи, нові Америки скрізь довкола нас, уміють у найпростішій, найбуденнішій річі показати нам щось нового, нечуваного й несподіваного.

Не диво, що отакими гарячими промовами Лімбах впливав на вироблення моїх літературних поглядів та замилувань більше, ніж се могла чинити шкільна наука, майже наскрізь шаблонова та формалістична. Правда, й у Лімбаха не було ясного та однопільного погляду; безпосередньо поруч з такими поглядами, як наведений вище, у нього межували такі думки, що поезія і загалом белетристика повинні займатися «вищими» темами і навіть найнижчі, найбуденніші предмети «ублагороднювати».

Він над усі роди поезії цінив драму, розуміється, писану ямбами, на взір Шекспіра або Шіллера, найрадше історичну або таку, де поет зумів поставити свій предмет на вищім п’єдесталі, дати йому глибшу, символістичну чи алегоричну підкладку. Він не раз цілими годинами з захватом розсновував перед нами алегоричні толкування «Фауста», «Вільгельма Телля» та «Іфігенії в Таврії» і часто договорювався до думок, зовсім суперечних з тими реалістичними та раціоналістичними поглядами, які з таким самим запалом виголошував перед годиною.

– Пане Лімбах, – скаже було дехто з молодих його слухачів, – то ви твердите, що се правда?

– Але ж, очевидно, правда.

– А перед годиною ви твердили те й те, зовсім суперечне з сим.

– І тамто правда! – каже, не задумуючись, Лімбах.

– Як то, й одно й друге?

– А так.

– Але ж одно перечить другому.

– То в нашім курячім мізку перечаться наші власні глупі поняття. В природі, в дійсності нема ніякої суперечності, а властиво міліони суперечностей ходять собі рука в руку і сміються з нас.

– Ну, в природі – нехай собі! Але в вашій голові як воно годиться се з тим?

– Я не Beschwichtigungshofrat. Я не маю обов’язку мати все в згоді, – відріже було Лімбах. – Я з ніякою думкою, з ніяким поглядом шлюбу не брав. Завсігди говорю так, як мені виходить з контексту. Вийде раз так, другий раз інакше, – що я тому винен? Я говорю, що думаю і як знаю, а ви собі міркуйте, як ви знаєте. «Ich bin kein Buch, ich bin ein Mensch mit seinem Widerspruch».

Не знаю, відки він узяв отсю Маєрову приказку, що послужила епіграфом до його «Остатніх днів Гуттена»; мусив десь вичитати її в газеті, бо К. Ф. Маєра та його поеми, виданої пару років перед тим, не знав напевно. Але приказку любив повторяти не раз, і вона дуже добре характеризувала сього незвичайного чоловіка.

Примітки

«Гамбурзька драматургія» – твір німецького письменника і теоретика мистецтва Готгольда Ефраїма Лессінга (1729 – 1781), в якому він обгрунтовував теорію реалістичного мистецтва.

Кок Шарль Поль де (1793 – 1871) – французький письменник, автор бульварних романів «Жоржета» (1830), «Мій сусід Раймон» (1822) та ін.

Сю Ежен (1804 – 1857) – французький романіст.

Шпіндлер Карл (1796 – 1655) – німецький письменник, автор історичних повістей.

Гофман Ернст Теодор Амадей (1776 – 1822) – німецький письменник-романтик.

Ріхтер Йоган Пауль (відомий під псевдонімом Жан Поль; 1763 – 1825) – німецький письменник – гуморист і сатирик.

«Махабхарата» – визначна пам’ятка давньоіндійського героїчного епосу.

Бопп Франц (1791 – 1867) – німецький учений-санскритолог, засновник порівняльно-історичного мовознавства, перекладач «Махабхарати».

«Фауст», «Вільгельм Телль», «Іфігенія в Тавріді» – драматичні твори И. В. Гете.

Маєр (Мейєр) Конрад Фердінанд (1825 – 1896) – швейцарський поет і новеліст.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 21, с. 323 – 328.