Рукопис божевільного

Чарльз Дікенс

Переклад Івана Франка

Так! Божевільного! Як би то слово перед кількома літами було мене вкололо в серце! Як би воно було розбудило перераження, що мене часами нападало, як би мені було жбухало кип’ящою і сичущою кров’ю по жилах, поки б аж холодна роса тривоги не була великими краплями змочила мене, поки б аж переляк не повалив мене на землю!

Но тепер я люблю то слово. Покажіть мені монарха, котрого понурий гнів будив би такий переляк, як непевний погляд безумного. Котрого шнури і топори були б бодай опів так певні, як кулак божевільного. Га, га! То щось величного – бути божевільним. На тебе ззираються, мов на дикого льва, крізь штаби залізної крати. Всю довгу тиху ніч виєш і скреготиш зубами, і весело побренькуєш путами, а потім, в найвищій розкоші задля такої пречудної музики, б’єш собою о землю, бушуєш і риєшся в соломі. Най жиє дім безумних! О, се пишний дім!

Нагадую собі той час, коли згадка про божевільність перенимала мене таким перестрахом, що-м часто, зірвавшися зі сну, припадав на коліна і гаряче благав Бога, щоби не обтяжав і мене прокляттям, що тяжіло на моїй родині. Я уникав виду щастя і веселості, ховався по самотніх місцях і не одну довгу-предовгу годину провів я, слідячи за поступами гарячки, що палила мій мозок. Я знав, що божевільність кипіла в моїй крові, просякла шпик моїх костей. Одна генерація вправді уйшла тої зарази, но я був перший, в котрім вона мала знов об’явитися. Я знав, що так мусило статися, що все так бувало і все так буде. А коли-м в многолюдній залі, де укрився в кутик і бачив, як люди шептали, одні на других кивали і на мене оглядалися, то-м знав, що говорили про мене, обреченого на безумство. І я викрадався з зали, утікав геть і в самоті затоплявся в своїх гадкованнях.

Так тривало літа, довгі-довгі літа. Ночі тут часами, правда, довгі – дуже довгі, но вони були нічим в порівнянні з тими мучительними, безпокійними ночами, з тими страшенними снами, які мене тогди торопили. Мороз переходить по мені, коли лиш погадаю о тім. Великі понурі почвари з хижими, ругаючими лицями нитилися по кутах моєї спальні і нахилялися вночі над моїм ліжком, щоби мене обезумити. Вони оповідали мені приглушеним шепотом, що поміст старого дому, в котрім умер отець мого вітця, змочений його кров’ю, котру сам пролив в нападі бішенства. Я затикав собі вуха, но внутрі моєї голови кричало, аж уся кімната стугоніла, що вправді одна генерація перед ним осталася недіткнута бішенством, но що його дід довгі літа лежав, прикутий до землі, щоби ся сам не розтаргав на кусники. Я знав, що се все правда, я знав се аж надто добре. Я вже кілька літ тому догадався о всім, хоть усі старалися то передо мною затаїти. Га, га! Я був ще аж надто хитрий, хоть мене узнавали за дурного!

Окінці вибухло бішенство, і я зачудувався, як я перед тим міг його так дуже лякатися. Тепер я міг ходити помежи людьми, сміятись з ними і кричати так добре, як і з них котрий. Я знав, що я божевільний, но з них ані ся о тім снило котрому. Що за розкіш чув я в душі, думаючи о тім, якого їм тепер збитку строю, їм, що уперед на мене пальцями показували, очима поморгували, коли-м ще не був безумний, лиш жив у безперервній тривозі, що ось-ось таким стану!

І як гукав я з радості, коли-м був сам і розгадував, як то добре крити свою тайну і як прудко одступлять мене всі приятелі, скоро побачать всю правду. Не раз я з превеликої веселості рад був голосно заревіти, коли-м сам сидів при столі з яким веселим приятелем. Я любив собі представляти смертельну блідість і бистрі ноги неборака, коли б дізнався, що той сердечний друг, що сидів поруч нього і гострив ніж, – то божевільний, що має міць і волю пхнути йому в само серце небезпечне орудіє. О, чудесне, веселе то було життя!

Багатства плили до мене, скарби лилися в мої скрині, я опливав у забавах і розкошах, котрих уживання, при свідомості моєї глибоко захованої тайни, мало для мене тисячі разів більшу ціну. Я наслідив поширні посілості. Навіть право, стооке право, далося обманути і сипало оспорювані тисячі в руках божевільного. Де був розум бистроумних, мудрість мудраків? Де була хитрість правників, що звичайно так легко уміють винаходити найнезначніші причинки? Хитрість божевільного усіх їх перехитрила.

Я мав гроші. Кілько тих приятелів волочилося за мною! Я розсипав маєтками. А як мене величали! А тоті три горді, високоумні браття, яко вони корилися передо мною! Ба, й їх старий, сивоусий отець, що за поважання, що за унижене почитания, що за дружба сердечна! О, він кланявся мені, божищу! Старець мав доньку, три брати – сестру, а всі п’ятеро були бідні. Я був багатий, а коли-м оженився з дівчиною, побачив я в тріумфуючім усміху, що грав на лицях її убогої рідні, утіху, що їм таки удався добре обчислений план, що хороша здобич впала їм в руки. Но не їм, а мені було чого сміятися. Сміятися? Ні! Голосно на весь світ ричати, рвати собі волосся і карбулятися по землі з превеликої втіхи. Їм ані снилося, що продали дочку, сестру у руки божевільному!

Гов! Гов! А хоть були й знали – чи були б пожалували дівчини? Щастя сестри, а золото її мужа – чи ж то не то само, що найлегше пірце, котре ось здуну вгору супроти блищачого ланцюга, що так пишно оперізує моє тіло?

Но таки мимо всієї моєї хитрості в однім згляді вони, прецінь, мене обманули. Коли б і не був божевільний; божевільні, хоть звичайно досить розумні, не раз улягають якомусь помішанню, то був би-м, прецінь, пізнав, що дівчина була б радніша лежати холодно і недвижно в олов’яній труні, як у моїх пишних кімнатах на розкішних пуховиках. Був би-м пізнав, що її серце принадлежало тому чорноокому молодцеві, котрого ім’я учув я раз із її уст в часі неспокійного сну вишептане, причім заразом з її уривочної бесіди я вирозумів, що її пожертвувано для мене, щоби запомочи бідність сивоголового старця і її трьох гордих братчиків.

Постави і лиця не держаться уже добре у мене в тямці, но то знаю, що вона була хороша. Знаю те з цілою певністю, бо ясними місячними ночами, коли зірвуся зо сну, виджу в кутику сеї клітки легку, утлу стать, тиху і неподвижну, з довгими, чорними кучерями, котрі їй спадають на плечі і не порушаються від ніякого земного вітру. Вона стоїть, впиває в мене нерухомі очі і ніколи ними не поверне, ніколи повіками не кліпне.

Тис! Кров ледом стинаєми си в серці, коли се пишу! Се її стать, се вона! Лице бліде-пребліде, очі блищать, мов скло. О, я її добре знаю! Тота стать не рушається ніколи, не морщить чола ані уст, як другі, що часом заповняють се місце. Но вона страшніша для мене навіть від тих почвар, що мене перед літами обезумили, вона іно що встала з гробу і має зовсім подобу трупа.

Майже цілий рік бачив я, як її лице щораз дужче блідло, майже цілий рік кмітував я, як сльози текли по її сумовитих лицях, не знаючи, що тому за причина. Но вкінці таки я попав на слід. Годі було довше його укрити передо мною. Вона мене ніколи не любила, і я не думав навіть ніколи, що мене любить. Вона погорджала моїм багатством і ненавиділа блиску, що її окружав. Того я не надіявся.

Вона любила другого. Я ніколи й не подумав, щоби се так могло бути. Дивні чуття оволоділи мною. Якась таємнича сила нашіптувала мені гадки, що клекотіли і бурхали в моїй голові. Я ненавидів не її, а того поганця, за котрим раз у раз плакала. Я жалував, так, жалував нудженного життя, на котре віддала її безсердечна, самолюбна рідня. Я знав, що її вік недовгий, но гадка, що перед смертю могла б дати життя нещасливій істоті, котра б була призначена передати божевільність своїм потомкам – тота гадка усунула всі сумніви. Я рішився її убити.

Много неділь я носився з гадкою її отруїти, потому – утопити, а відтак – спалити. Що за пречудний вид! Огромний дім в поломіні, а в тім домі попеліє жінка божевільного. А відтак іще штучка – наложити велику нагороду за відкриття палія і бачити якогось розумного чоловіка, заколисаного межи небом а землею за учинок, которого ніколи не поповнив, а се все через хитрість безумного! Я часто передумував той план, но вкінці поверг його. Га, що за радість день у день точити бритву, чути в дотиці страшливе остріє і представляти собі глибокий отвір, котрий спровадить одно потиснення тонкої, блискучої сталі!

Аж ось духи, що мене й перед тим так часто відвідували, шепнули мені на вухо, що час настав, і утиснули мені бритву до рук. Я ухватив її сміло за рукоятку, зблизився стихенька ід постелі і нахилився над сплячою женщиною, її лице було прикрите обома долонями. Я відсунув їх злегка, і вони упали на груди. Вона плакала, заким заснула, бо на лиці виднілися ще вогкі сліди сліз. Лице її було лагідне і спокійне, а в хвилі, коли-м йому придивлявся, перелетіла усмішка по її блідих устах. Я злегка положив її руку на плече. Вона виснулася, но лишень внаслідок якогось сну. Я знов нахилився над нею. Тоді скрикнула і прохопилася.

Один-однісенький рух моєї руки міг би був навіки задавити всякий голос в її устах. Но я перепудився і відступив узад. Вона пильно гляділа мене. Не знаю як, но досить її погляд наполохав мене і позбавив мене відваги. Вона встала з ліжка, но без перерви в мене вдивляючись. Я дрожав. Бритва тремтіла в моїй руці, но я не міг рушитись. Вона пустилась до дверей. Коли була вже близько їх, обернулася і одвернула очі від мене. Чар щез. Я скочив за нею і учепив її за рам’я. Крик слідував за криком – і вона впала на землю.

Тепер міг-єм її без опору зарізати. Но крик розбудив всіх у домі. Я почув кроки на сходах, сховав бритву, отворив двері і зачав голосно кликати помочі.

Надбігли, підняли її і положили знов на ліжко. Кілька годин лежала без пам’яті. Далі-далі вернуло життя і бесіда, та не вернув розсудок. Вона маячила в дикім, скаженім бішенстві.

Зазвано лікарів – великих і славних людей. Приїздили в пишних повозах, чудесними кіньми, окружені слугами в блищачих уборах. Цілими тижнями вони маячились коло неї, не відступаючи. Вкінці відбули нараду, бесідуючи з собою в бічній кімнаті тихими і урочистими голосами. Один, найславніший з йих усіх, взяв мене на сторону, просив, щоби-м рішився на найгірше, і об’яснив мені, мені – божевільному, що моя жінка збожеволіла.

Стояв поруч мене при отвертім вікні, смотрив мені в лице, а його рука спочивала на моїм плечі. Одним розмахом міг би-м його був вишпурнути на улицю. Се би був чудесний жартик, коли би-м був то зробив. Но тут йшло о заховання моєї тайни, і я пустив його живого. Кілька день опісля сказали мені, що мушу вельми якнайгостріше пильнувати своєї жени і приставити їй сторожа до боку. Я! А я ходив на поле, де мене ніхто не міг бачити, і реготався, аж воздух лунав від мого реготу.

На другий день вона вмерла. Сивоголовий старець слідував за нею, а горді браття заплакали над тілом нещасливої, на котрої горе за її життя дивилися з залізними мускулами. Все то – була пожива моїй внутрішній веселості, і, їдучи додому з погребу, я реготався, накривши лице білою хусткою, нібито витираючи сльози.

Но хотя я перевів свій план і поховав її під землю, був-єм чогось неспокійний і помішаний. Я чув, що моя тайна ненадовго вже здужає укритися. Я не міг окривати дикої радості і втіхи, що кипіла в моїм нутрі. Коли-м сам був дома, мусив-єм виливати її. Я скакав, бігав, плескав в долоні і ревів на ввесь дім. Коли-м виходив і всюди бачив товпи людей, що поквапно снували по улицях, тиснися до театру, або коли-м почув музику і заздрів танцюючих, то почував-єм у собі безумну, кипучу охоту, рад би-м був кинутися валити доми, рвати людям суставець за суставцем із тіла і вити наголос у страшливій розкоші.

Но я закусував зуби, тупав ногами о землю, впивав нігті глибоко в своє тіло. Я здержувався насилу. А таки ще ніхто й не догадувався, що я біснуватий. Пригадую собі ще, хоть то вже належить до послідніх речей, що мені ся ще лишили в тямці, бо відтогди вже мішалися в мене дійсність із снами, а ще до того в мене тільки діла, що аби-м ся й як квапив, то годі мені з усім упоратися, то ж не маю й часу розлучувати одно від другого в тій дивачній путанці, в якій мені ся являють, пригадую собі ще, як прикінці я відкрив свій стан.

Га! Га! Бачить мені ся, що ще виджу переражені погляди, що ще чую тототу легкість, з якою я їх кидав від себе, з якою я гримав їх стисненими кулаками в смертельно поблідлі лиця, з якою я летів проч на крилах вихру, а кричачі, скажені товпи далеко-далеко за мною. Сили великана вертають в мої мускули, коли лиш о тім згадаю. Ось, дивіться, як сеся залізна штаба гнеться в моїх скажених руках! Я міг би її розломити, як суху галузу, коб лиш не було тих довгих коритарів, запертих на штири замки. Бачить мені ся, що би-м заблудив на тих хідниках. А хтось би й ні, то добре знаю, що на долині є залізні брами, день і ніч замкнуті і позапирані. Вони тут знають, що то за хитрий біснуватий в їх руках, і вони гордяться мною, що можуть мене показувати.

Пождіть, пождіть! Так! Я ходив на прохід. Було пізно вночі, коли-м повернув додому. Найгордішого з братів застав я у себе. Дожидав мене. Повідав, що має пильне діло, – тямлю се дуже докладно. І ненавидів того окаянника цілою ненавистю безумного. Не раз і не десять уже свербіли мені руки, щоб його розірвати. Сказано мені, що він тут. Я прудко поспішив горі сходами. Мав мені щось важного сказати. Я відправив слуг. Пізно було, і перший раз я був з ним сам на сам.

Я спочатку сильно відвертав очі від нього. Я знав, о чім йому ані снилося, ба я тішився з того ж переконання, що жар безумства б’є з моїх очей, мов палаючий огонь. Кілька минут ми сиділи мовчки. Вкінці зачав він бесіду. Мої нечувані поступки і особливші бесіди так нагло по смерті його сестри – то-ді образа її пам’яті. Коли зважити, то все ураз із не одною обстоєю, що перше уходила його уваги, то мусить прийти до переконання, що я з нею недобре обходився. Хоче-ді знати, чи справедливо догадується, що я думаю кидати тінь на її пам’ять і ображати честь її роду. Його мундир наказує йому жадати подібного об’яснення.

Той чоловік мав офіцерський патент при війську, патент, куплений моїми грошима а недолею його сестри. Він був головою заговору, що мав мене опутати і добитися вступу до моєї каси. Він був головний справця, що змусив сестру вийти за мене, хоть знав, що си принадлежить тому пискливому хлопчині. Мундир наказує! Мундир його ганьби! Я поглянув на нього – не міг-єм витримати, но я не сказав і слова. Я покмітив наглу зміну, що з ним удіялася супроти моїх жарких поглядів. Він був смілий мужчина, не його лице зблідло, він відсунувся з своїм кріслом від мене. Я посунувся на своїм за ним, а коли засміявся, мене зносила якась люта веселість в тій хвилі – побачив-єм, як по нім дрож перейшла. Я чув, що бішенство в мені реве, кипить… Він налякався мене.

– Ви свою сестру дуже любили, коли ще була при житті, – сказав я, – о, певно, що дуже!

Він оглядався неспокійно по кімнаті, і я покмітив, як його рука стискала поруччя крісла. Но він не відповідав.

– Га, окаяннику поганий, – сказав я. – Я все знаю! Я впав на слід пекельного заговору, що ви на мене зробили! Я знаю, що її серце належало другому, заким-єсьте її зневолили вийти за мене! Я знаю се, знаю добре!

Він зірвався з крісла, замахнувся ним на мене і крикнув мені, щоби-м ся вступив, бо під час моєї бесіди я зовсім був наблизився ід ньому.

Я говорив – ні, кричав до нього, бо-м чув, як страшенні сили ревуть в моїх жилах. Старі почвари, мої давні знакомі, ругалися мені, викривлювались і пищали, щоби-м йому вирвав серце з груді.

– Щоб тебе Бог побив! – ревнув я, вскакуючи, і кинувся на нього. – Се я убив її! Я, біснуватий! Гинь, собако! Крови, крові твоєї мені потрібно!

Одним ударом відкинув я набік крісло, котре він в розпуці націлив на мене, [наскочив] верхи на нього, і з глухим грохотом ми оба повалилися на землю.

Пішла боротьба! Він був великий, сильний мужчина, затекло боронив своє життя. А я біснуватий, я боровся з силою безумства і бажав його крові.

Я знав його силу, котра могла й моїй дорівняти. Но моя була правда, моя, хоть я й був божевільний! Його оборона ставала щораз слабшою. Я накляк йомуна груди і общепив його праве рам’я залізними кігтями. Його лице почервоніло, як кармазин очі вилазили йому наверх з голови, а вивалений язик, бачилось, глумився мені. Я давив з цілої сили, щораз – то дужче.

Нараз двері з шумом отворилися. Товпа народу втислася до кімнати. Одні ревіли до других, щоби брати скаженого. Моя тайна була зраджена. Я боровся тепер лиш о свою свободу. Заким ще одна рука мене докинулася, вже зірвався на рівні ноги, вергся в межи напасників і пробирав собі дорогу кулаками з такою силою, неначе в моїх долонях були тоаори, котрими я усе валив, Я достиг дверей, перескочив через поруччя сходів і в млі ока був-єм на улиці.

Я гнав все просто, навпростець, но ніхто не важився мене стримувати. Я чув тупіт тисячів ніг за собою і подвоїв свої кроки. Кроки погоні все слабше лунали, вкінці замерли доразу в віддалі. Но я гнав без упину щораз дальше через рови і болота, через паркани і плоти посеред дикого радісного реву. А чудацькі почвари окружали мене з усіх боків і ревли зо мною, аж весь воздух наповнився страшливим гомоном. Руки демонів несли мене, мели понад землю, мов вихор, і обвалювали передо мною всі завади. Гамір і борзість, з якою мене помчали, закрутили мені голову. Вкінці кинули мною щосили, і тяжко гепнув я об землю.

Коли-м знов прокинувся, побачив-єм си тут, у тій веселенькій комірчині, де мене сонце рідко коли навідує. Його лучі мені на то хіба пригідні, що при них виджу чорні тіні, що мене окружають, і німу стать у онтім куті. Копи лежу а не сплю, то чую часом дивні голоси, що пробиваються до мене з далеких кінців того обширного будинку. Що вони значать – не знаю, но вони ніколи не походять від блідної тіні в куті. Вона ніколи й не зважає на них. Від першого сумерку вечора до найраньшого промінчика поранку стоїть вона без руху на однім місці, слухає музики моїх ланців і пут і глядить, як я бушую і риюся в моїй солом’яній постелі.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 702 – 710.