Оповідання вандруючого актора

Чарльз Дікенс

Переклад Івана Франка

Нема в тому нічого особливого, нічого надзвичайного, що ось гадаю вам розповісти. В обставинах не одного життя недостаток і хороба – то щось так щоденного, що не заслуговує й настільки уваги, скільки їм посвячається її в случаях звичайного людського життя. Слідуючі коротенькі записки зібрав я, бо-м перед кількома літами дуже добре знав того чоловіка, о котрім річ іде. Я був свідком, як він щораз глибше падав, аж вкінці дійшов до тої страшної степені нужди, з котрої вже більше не здужав піднестися.

Чоловік, о котрім я розповідаю, був актор. Виступав у низьких комічних ролях і, як многі його звання, віддався п’янству. За своїх кращих часів, коли ще розпуста і недуги не позбавили його були сили, побирав гарну бажу, котрої би йому було вистало, щоби забезпечити собі життя на кілька, хоть і не на багато літ. Но подібні люди звичайно або скоро гинуть, або тратять через надмірне напруження скоро тілесні спосібності, від котрих і зависить ціле їх утримання.

Його неміч опанувала ним в необаві до тої степені, що в короткім часі оказався неспосібним і до тих роль, в котрих міг ще що-то врадити. Шинок мав на нього який чарівний вплив, котрому сердега не міг опертися. Хороба без заходу і біднота без надії мусили так певно на нього спасти, як смерть, сли би остав при своїм налозі. А він таки його не попускався. Наслідки легко зганути. Ніхто не хтів його більше ангажувати, і він остав без хліба.

Всякий, хто хоть що-то знав театральні обставини, знає запевно, як багато находиться при кожній більшій трупі бідолахів, неприйнятих акторів, а танцорів, статистів, сміховальників і подібних, котрих звичайно принимають для якоїсь осібної пантоміми або містної фарси, котра, власне, мала успіхи на сцені, а відтак відправлювано, поки знов не поступила на сцену якась важна штука, при котрій запотребовано наново їх помочі.

Між таких мусив поступити і наш актор-неборак. Щовечір уставляв крісла в якім де-годі покутнім театрі і заробляв тим способом тижнево кількадесят крейцарів, котрі опісля тратив на свій улюблений наліг. Но і той спосіб зарібку небавом вичерпався. Його видатки забагато пожирали із приходів і не оставляли нічого навіть на найдрібніші потреби. Дійшло до того, що уже близький був до голодної смерті. Часами удало[ся] йому від деякого старого знакомого визичити пару шісток, або виступав на деякім будочнім театрі найнижчого сорту, но що лишень отримав, усе йшло, без сумніву, одною дорогою.

Так маявся він десь з рік, та й ще з окладом, і ніхто не знав, як і з чого жив. Аж раз на однім театрі по сім боці Темзи, де-м був на короткий час заангажований, стрілись ми оба знов. Якийсь час я стратив його був з очей, бо-м їздив по краю, а він швендався по закаулках Лондона.

І так одного вечора поплескав він мене по плечу, аж коли-м намірив уходити з салі. Ніколи не забуду того застрашуючого виду, який мені представився, коли-м ся проти нього обернув. Він був у строю своєї ролі і стояв передо мною в цілій відразливості блазенського одягу. Почвари в мертвецькім празнику, найстрашніші відьми, які коли-годі кисть найзручнішого маляра причарувала до полотна, не представили б і напів так страшного виду.

Його опухле тіло і худі ноги, котрих нужденну подобу не підносила блазенська одіж, мертві, скляні очі, що страшно відбивали від грубо наліпленого бланшу, котрим замазане було його лице, дивачно пристрасна, судорожно дрожача голова і довгі, худі, крейдою помальовані руки – все-все те надавало йому страшливу, неприродну подобу, котру нелегко собі в уяві представити, а про котру я й досі з дрожжю нагадую. Його голос був глухий і тремтячий.

Він узяв мене набік і уриваними словами плентав мені щось довго-предовго про хоробу і недостаток, причім, як звичайно, закінчив усильною просьбою позичити йому бодай що-то. Я дав йому пару золотих до рук, а коли-м ся обернув, чув-єм гучний сміх, котрий збуджав його виступ на сцену.

Кілька день опісля втис мені одного вечора якийсь хлопчина брудний окраєць паперу в руку. На нім написано було олівцем кілька слів, із котрих показувалося, що неборак тяжко занепав і просить мене прийти до нього по представленню там і там – уже-м забув назву улиці недалеко від забудування театрального. Я обіцяв, що прийду, скоро зможу, і заледве заслона спала, я рушив у свою сумну дорогу.

Було пізно, бо я виступав у посліднім куснику, а понеже се був бенефіс, то представлення тривало надзвичайно довго. Ніч була темна, сумовита. Холодний вітер кидав сильно дощем о вікна і двері домів. По вузьких, безлюдних уличках стояли калюжі і дощівки. Вітер дув сильно і погасив лампи, що десь-не-десь стояли, тому-то й мій прохід не то що дуже утяжливий, але й немало небезпечний. Но щасливим трафом попав я на властиву дорогу і одшукав вкінці не без труду означений дім. Був се магазин вугля, о двох поверхах. У якійсь задній кімнатчині і жив той, котрого я шукав.

Нужденна-пренужденна женщина, жінка нещасливого, стрітила мене на сходах, ввела мене стиха до кімнати недужого і, говорячи, що, власне, заснув, приставила мені стілець ід ліжкові. Недужний обернувся лицем ід стіні і не спостеріг мого приходу. Я мав, проте, час оглянути кімнату, в котрій-єм ся знаходив.

Недужний лежав на старім тапчані, котрий на день мож було зложити. Дрантаві останки сорокатої занавіски обслонювали верхню часть ліжка, щоби повздержати вітер, що свобідно провівав по тій понурій кімнаті, вдираючися крізь численні шпари в дверях і без упину колишучи сюди й туди фалашки сорокатої занавіски. У ржавілім, отвертім бляшанику тліло угля слабим огнем. Перед бляшаником стояв старий трикутний забруканий столик, а на нім флящинки з ліками, надбита склянка і деякі другі снаряди. В ліжечку на помості спала дитинка, а обіч неї сиділа женщина на стільці. На двох полицях при стіні стояло кілька мисок, тарілок і таць, а під ними висіла пара театральних чобіт і дві шпаги. Крім кількох жмитів старого курмання, що без ладу лежало по кутах, не було нічого у кімнаті.

Я мав досить часу оглянути той інвентар і слідити за тяжким віддихом і гарячковою дрожжю недужного, заким той cпостеріг мою присутність. Під час безупинного намагання надати своїй голові деяке вигідніше положення, випрямив свою руку з ліжка і ухватив мою.

– Пан Гютлі, Джон! – сказала його жінка. – Пан Гютлі, що-сь за ним посилав звечора, знаєш?

– Ах! – простогнав недужний, потираючися рукою по чолі. – Гютлі, Гютлі, най-но подивлюся.

Бачилось, що хотів зібрати свої гадки укупу, бодай на пару хвиль. Відтак учепив сильно за руку і прошептав:

– Не лишай мене, не лишай мене, старий друже! Вона хоче мене обезвічити… Знаю то добре!.. Забити мене хоче!

– Чи йому вже давно так? – спитав я, поглядаючи на плачучу женщину.

– Від учорашнього вечора, – відповіла вона. – Джон, Джон, чи ж ти мене вже не пізнаєш?

– Не пускай її до мене, – скрикнув муж тремтячи, коли над ним нахилилася. – Оджени її, я не можу знести її при собі!

Він глядів на неї дико, з виразом смертельної тривоги в очах, і шепнув мені до уха:

– Я бив її, ая! Бив-єм учора і не раз уже! Я лишав її на голодну смерть і тоту дитину. А тепер, коли я слабий і безпомічний, хоче мене за то забити. Я то знаю!.. Сли б ти був чув її зойк так, як я, то би-сь також то знав. Не припускай її до мене! – За тим словом опустив мою руку і упав безсильний на заголовок.

Я знав аж надто добре, що то все мало значити. А сли би-м був і міг на хвилинку ошибатися, то один погляд на бліде лице і на вихуджену стать жінки був би мені достаточно одкрив усю правду.

– Та вже радше одійдіть набік, – казав я до бідолашної. – І так нічого йому не врадите. А може, він успокоїться, як вас не буде видіти при собі.

Вона пішла з очей свому чоловікові. По кількох секундах розтулив той очі і оглянувся доокола з тривогою.

– Чи пішла геть? – спитав прудко.

– Пішла, пішла, – успокоював я. – Вона ж тобі не хоче нічого злого зробити!

– Я тобі щось оповім, Джейм, – сказав недужний притишеним голосом, – вона хоче мені щось злого зробити. В її очах лежить щось такого, що мене перенимає смертельною тривогою, що мене з розуму згонює! Всю ніч спочивали уперто на мені її великі, витріщені очі. Її бліде лице нахилено було наді мною. Куди-м ся обернув, оберталося й воно. Коли-м зі сну прохопився, вона все стояла поруч моєї постелі і вдивлювалася в мене.

Він прихилив мене ближче ід собі і прошептав глибоким, тремтячим голосом:

– Джейм, вона, конечно, злий дух, диявол!.. Ух! Я знаю се добре! Коли б вона смертельна жінка, вона б мусила давно згинути. Ніяка жінка не здужає перенести того, що вона перенесла.

По мені мороз пройшов, коли-м спогадав, кілько то звірств і катування мусило тут вдіятися, щоби подібному чоловікові дати притоку до такої гадки. Я не знав, що відповісти. Бо і хто ж міг вмовлювати надію і потіху такому негідникові, який отсе лежав передо мною?

Я сидів при нім звиш двох годин. Він стогнав з болю і нетерплячки, розкидав без упину руками сюди й туди і обертався раз у раз із одного боку на другий. Вкінці попав у якийсь півсонний стан без самовіжі, в котрім дух, неспокійно шибаясь від згадки до згадки, від одного місця до другого, без провідної руки розуму і не в силі позбутися неописаного чуття настоящого болю. Я пізнав із його делірій, що, після всякої правдоподібності, гарячка на тепер не стане збільшуватися. Тому ж віддалився, обіцюючи бідолашній женщині, що слідуючого вечора знов прийду і, слі окажеться потреба, пробуду й усю ніч при хорім.

Я додержав свого приречення. За час послідньої доби зайшла з хорим страшенна переміна. Очі, хоть глибоко впалі і мутні, світили відразливим блиском. Губи пересохли, а декуди попукали. Худа, тверда шкіра була гаряча при дотиці, а лице недужного залягав майже почварнии вираз смертельної тривоги, при котрім нищачі наслідки недуги видавалися ще страшніше. Гарячка досягла своєї найвищої степені.

Я усів, як і вчорашнього вечора, коло його постелі і тут довгими годинами слухав я бесід, котрі б мусили були розм’якшити й найтвердіше серце, слухав страшних фантазій конаючого. Я дізнався від лікаря, що не було вже надії на його видужання. Се він конав тепер. І бачив я, як висхлі сустави, що ще недавно викручувалися на забаву простій черні, тепер викручувалися серед мук трав’ячої гарячки. І чув я пискливий сміх арлекіна, що продирався крізь тихе, хрипле стогнання конаючого.

Нічого не проймає нас так глибоко, як бачити, як дух рветься до звичайних своїх занятій за часів здоров’я, а тут тіло лежить слабе і безпорадне. Но того враження так далеко глибше і прикріше, коли тоті заняття були того роду, що противляться настоящому і поважному настроєві нашого духу.

Сцена і корчма – то були виключні місця, по котрим блукалася фантазія конаючого сердеки. Ось вечір, бачилось йому. Він має виступати. Вже пізно, і хвилі годі теряти. Пощо вони його держать, чому не дають йому йти? Тут йде о його доході, іти конечно треба. Ні, вони його не хотять пустити. Він затулював лице своїми жарющими руками і плакав на свою безсильність та на затятість своїх ворогів.

Коротка павза, і ось простогнав кілька нужденних стишищ, послідніх, котрі витвердив напам’ять. Він подвигався на постелі, зводив угору свої в’ялі руки і крутився сюди й туди дивачними оборотами: він був на сцені – і грав. Знов минута мовчання, а з його уст добувався послідній стишок паяцької співанки. Він, прецінь, вкінці дійшов до шинку; що за духота в шинківні! Довгий час він лежав, був дуже слабий, но тепер чувся знов здоров і щасливий. Повну чарку для нього! Но хто се одтрутив йому її від уст? Той сам ворог, що його перед тим мучив. І він упав горілиць на подушку і голосно заводив.

Коротка павза забуття, і він іде десь ніби через томлячий лабіринт низьких, склеплених кімнат, часами так низьких, що приходиться повзти рачки. Темно і тісно йому, а за кождим звором натикає на нову заваду. Під ним, круг нього – комахи, гидкі черви з очима, витріщеними на нього. Вони заповнюють весь простір, яріють страшенно крізь грубу пітьму. По стінах, по повалі – повно хробів, склепи розширюються до безконечності, страшні почвари фуркотять сюди й туди, а межи ними й знайомі лиця, страшенно поперекривлювані, печуть його гарячими залізами, обмотують його голову шнурами, аж кров з нього прискає. Він страшно бореться о своє життя…

Після одного такого нападу, під час котрого-м ледве здужав удержати його на ліжку, він ніби заснув. Довга безсониця і натуга змогли й мене, на волосинку очі мені склепилися, коли нараз пробудив мене сильний удар по плечу. Він випрямився і сидів на ліжку. Страшна зміна видна була на його лиці, но пам’ять йому вернула, бо мене пізнав, як стій.

Дитя, що довгий час лякалося його беззв’язної бесіди, встало із своєї постелі і підбігло, плачучи, ід татові. Мати підхопила дитинку сквапно на руки, щоби її отець в нападі бішенства не заподіяв злого, но, налякана зміною на його лиці, вона стала немов окаменіла. Він судорожно впився нігтями в моє плече і страшливо силувався щось сказати, б’ючися за тот час другою [рукою – Упоряд.] в груди. Но дарма. Він простягнув обі руки до своїх і другий раз насилу хотів промовити слово. Ще один хрипіт у горлі, один проблиск у оці, короткий, приглушений вздох – і нещасливий упав головою до подушки. Уже було по нім!

Примітки

Автограф перекладу обох творів зберігається у відділі рукописів ІЛШ (Ф. 3. – № 411). Автора зазначено: Чарльз (перекреслено: Шарль) Боц (Дикенс). Підп. перекладача: Перевів «А раulо». Автограф написано на звороті датованих бланків (Львів, 14 вересня 1876) товариства «Академічний кружок» з рекламою альманаху «Дністрянка» на 1877 р. Раніше автограф зберігався в архіві І. Белея. Франко переклав дві вставні новели із «Посмертних записок Піквікського клубу» («The posthumous papers of the Pickwick club») – «Оповідання вандруючого актора» та «Рукопис божевільного», вміщені відповідно у ІІІ та XI розділах роману.

Подається за автографом.

Дікенс Чарльз (1812 – 1870) – англійський письменник. Літературну діяльність почав з газетних нарисів, у яких реалістично зображав життя різних лондонських верств (збірка «Нариси Боза», 1836). Автор романів «Посмертні записки Піквікського клубу» (1837), «Пригоди Олівера Твіста» (1838) та ін.

Уже перші книги Дікенса, які він підписував псевдонімом «Боз», принесли йому світову славу. У Франції, Німеччині, Польщі, Росії його твори видавались значними накладами. У Росії він став популярним у 40 – 50-х роках XIX ст. і навіть по смерті не згас інтерес до його творчості. Російські переклади виходили деколи через два місяці після появи англійських оригіналів, перевидавались багато разів.

У 1890-х, 1900-х роках вийшли у світ зібрання творів Дікенса, крім того, його твори часто публікувались у періодиці («Вестник Европы», «Современник», «Сын Отечества», «Отечественные записки» та ін.).

Українські переклади Діккенса з’явились у Галичині з 80-х років XIX ст: Є. Олесницький переклав з німецької мови «Різдвяну колядку», давши їй назву «Святий вечір». У «Бібліотеці найзнаменитших повістей» вийшли переклади романів «Новорічні дзвони» (1882, з нім. переклав І. Белей, за свідченням І. Франка: 41, 431 – 432), «Два міста» (1884), «Олівер Твіст» (1891).

Франко познайомився з творчістю Діккенса, зокрема романом «Посмертні записки Піквікського клубу» (в німецькому перекладі), ще навчаючись у гімназії, про що дізнаємося з письменникової автобіографії (у листі до А. Кримського від 26 серпня 1898 р. – 50, 115; див. також лист до М. Драгоманова від 26 квітня 1890 р. – 49, 243) та автобіографічного оповідання «Гірчичне зерно (Із моїх споминів)» (21, 322 – 324).

Франко не присвятив Діккенсові окремої розвідки, проте неодноразово згадував його в літературознавчих статтях («Література, її завдання і найважливіші ціхи», «Темне царство», «Іван Сергійович Тургенев», «Інтернаціоналізм і націоналізм у сучасних літературах»), у «Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р.», повісті «Лель і Полель», оповіданні «Із записок недужого».

Із листування Франка довідуємось, що він планував опублікувати переклад роману «Сверщок у закутці» Дікенса у «Бібліотеці найзнаменитших повістей» (лист до М. Драгоманова від 6 лютого 1877 р. – див.: 48, 56), Вартими уваги є міркування Франка про відбір текстів для перекладання та їх доступність для широкого кола читачів:

«[…] чи в доборі й переводженні матеріалів поводитися головно кругом знання нашої «просвіщеної» публіки, значить подавати романи і повісті, не все приступні для простого люду, як ось, приміром, романи Діккенса та Теккерея, декотрі […] Еміля Золя, чи старатися передовсім о повісті бодай що-то зрозумілі й для простих людей. […] Воно з Діккенса й для наших «образованих» багато речей буде «Ein Buch mit sieben Siegeln» [Книжка за сімома печатками, нім. – Упоряд.] […]» (лист до М. Драгоманова від 13 лютого 1877 р. – див.: 48, 59).

Франко вважав твори Діккенса одним із зразки» для своєї творчості (поряд з текстами Золя, Брет Гарта, Марка Твена і Щедріна) (див. згаданий лист до А. Кримського – 50, 115),

Боц – Боз (Boz), псевдонім молодого Діккенса. Письменника, часто називали так і після того, як він почав підписувати свої твори справжнім прізвищем.

Олена Луцишин

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 696 – 702.