Саламбо (уривок)

Гюстав Флобер

Переклад Івана Франка

(Подаючи нашим читателям невеличкий уступ із повісті Гюстава Флобера, знаменитого французького писателя натуральної школи, повісті з часів Карфагенських п[ід] з[аголовком] «Salambo», розкажем уперед коротко, що потрібне для його належитого зрозуміння.

Річ, становляча содержання повісті, діється межи першою а другою Пуничною війною. Наємничі війська, котрих Карфаген уживав в війні з римлянами, за неуплату надгороди збунтувалися і почали воювати сам Карфаген. Гамількарові Барці, вітцю славного Ганнібала, приходиться спасати вітчину від тих, що її колись під його-таки проводом боронили. Но місто, висилене попередньою війною, не може його належно поперти, і наємникам удається великими товпами облягти саму столицю.

Довго ведеться затята борба на мурах, но під кінець в Карфагені не стає поживи, що гірше, не стає води. Велика Рада за намовою жерців рішає справити великий празник на честь Молоха, бога знищення, і учестити його жертвою з дітей самих найперших домів. Така доля має постигнути й Гамількарового сина Ганнібала. Жерці Молоха висилають своїх послів у місто, щоби по домах збирали дітей.)

[Іван Франко].

Люди в чорних одежах явилися по домах. Багато родичів утікало тоді, нібито для закупу поживи або за справунками, а прислужники Молоха забирали дітей, лишених на їх волю. Другі знов самі віддавали свої діти в понурім мовчанні. От так ведено їх до святині Таніти [Таніта, богиня місяця і дівочої чистоти. – [Іван Франко]], котрої жриці мали обов’язок бавити і годувати дітей, аж до пори їх жертви.

Ненадійно страшні тоті посли явилися і в Гамількаровім домі. Застали його в городі.

– Барко, – сказали, – приходимо по знану тобі річ, по твого сина!

Суфет [Найвищий уряд в Карфагені, котрий тоді занимав Гамількар. Суфетів усе вибирано по двох на рік. – [Іван Франко]] став, мов громом ражений. Но скоро поняв, що дармий би тут був усякий опір. Склонився і увів прибувших до торгової хати. Прикликані невільники обступили її довкола, щоби пильнувати жерців.

Гамількар сей же час поспішив до кімнат своєї дочки, страшно пригнетений. Там хопив одною рукою Ганнібала, другою обірвав защіпки одежі, котру стягнув з хлоп’яти. Потім зв’язав йому руки і ноги, протяг кінці через уста, творячи рід затички, і так перемотульканого сховав під ремінне ліжко, спускаючи аж до землі сфалдовану опону.

Відтак зачав бистро переходити з кінця в кінець кімнати, підніс рамена, обернувся, гризучи уста, а потім став з очима, вбитими в одну точку, і захолістався, мов перед самою смертю. Но нараз… плеснув три рази в долоні – Гідденем [Головний управитель Гамількарового дому. – [Іван Франко]] увійшов.

– Слухай-но, – сказав до нього Гамількар, – іди, вибери з-межи невільників дитину, хлоп’я, літ от так восьми до десяти віку, з чорним волоссям і випуклим чолом, приведи мені його сюди, а живо!

Небавці Гідденем вернув, приводячи хлоп’я.

Була то дитинка дуже нужденна, вихудла і обпухла враз – лицем сіра, подібно тому гидкому лахові, що на ній висів. Хлопчина схилив голову і відверненою рукою протирав очі, котрі йому обсідали мухи.

Як його тут мож було рівняти з Ганнібалом?.. Но не було коли вибирати другого.

Гамількар поглянув на Гідденема, мов би хтів його удусити.

– Проч пішов! – сказав, а дозорця невільників щез за дверима.

І так нещастя, котрого ся так віддавна стеріг, надійшло, – а він з висилком дикої розпуки шукав способу, як би його уникнути.

Один із слуг загомонів за дверми. Кликано суфета, бо прислужникам Молоха вже наввірилося ждати.

Гамількар скрикнув, мовби спохватив за розжарене залізо. Мов скажений, зачав наново шибатися по кімнаті. Вкінець оперся ліктями на поруччі і стис чоло долонями.

Відтак в порфировій посудині, де було трохи чистої води, що служила для умивання його доньці, суфет мимо відрази і гордості занурив дитя і, мов торгуючий невільниками, зачав його чистити щіткою та червовою глинкою. Після того взяв два квадратові кусники пурпури, одним обгорнув груди, а другим – плечі хлопця і позащіплював їх хорошими діамантовими спинками. На голову налляв пахути [Пахута – die riechende Essenz (стрийське). – [Іван Франко]], на шиї завісив бурштиновий нашийник, а на ноги узув йому сандалки, перлами шиті, – сандалки своєї доньки.

Роблячи те все, аж трясся зі встиду і зрушення, а Саламбо, що старалася і собі ж допомагати вітцю, була так саме бліда. Лиш дитя усміхалося, осліплене незнаним блеском, а навіть осмілившися, почало плескати в долоньчата і підскакувати. Гамількар вивів його з собою, держачи за руку так сильно, мов би лякався його стратити. Дитя з болю зачало плакати і вириватися з рук суфета.

Коли переходили мимо ергастулі [Ергастуля – збудовання, де працювали день і ніч невільники, – відповідне тому в козацьких-невільницьких думах слово «каторга». – [Іван Франко]], з-під пальми дався чути голос сумний, молячий:

– Пане, о пане!

Гамількар обернувся і побачив чоловіка відражаючої поверховності, одного з бідолахів, що случайно швендалися коло хати.

– Чого хочеш? – запитав.

Невільник, увесь дрижачи, простогнав:

– Я отець тої дитини.

Гамількар не задержувався довше, а тамтой нещасний йшов за ним, згорблений, скулений, з головою, витягненою наперед. На лиці його малювалася невиразима біль, хлипання, котре хотів стримати, насилу йому виривалося. Видно було, що бажав займити свого пана і звати до нього о ласку. Вкінець осмілився діткнути кінцем пальця Гамількарової шати.

– Пане, чи ж гадаєш його?.. – не мав сили скінчити, а Гамількар став, здивований тим болем. Йому ніколи й на гадку не прийшло як-де-будь прирівнювати себе до такого нужденника. Бо й яка ж то безмірна ділила їх відстоя! Чи мож було й погадати, аби межи ними було щось спільного? Суфетові то видалося образою його маєстату, шарпненням на його привілеї. Відповів лиш поглядом, холоднішим і твердшим від катівського заліза. Невільник зімлілий повалився на землю при його ногах, а владітель гордо наступив на поваленого і пішов дальше.

Три чорно одіті люди ждали в великій кімнаті. Коли їх суфет побачив, роздер в розпуці на собі одежу і кинувся на поміст, жалібно стогнучи та викрикуючи:

– Ах, мій малий, нещасний Ганнібал, мій син, моя потіха, надія, моє життя! Убийте радше й мене, візьміть з собою! Горе мені, горе!

Шарпався по лиці нігтями, микав на собі волосся, вив, мов плачки на похоронах…

– Ведіть же його вже, бо не моя сила більше витерпіти! Кваптеся або позбавте мене життя з ним ураз!

Прислужники Молоха дивувалися, що у великого Гамількара так немужнє серце, – вони майже учули милосердя над ним… Но нараз дався чути відголос босих стіп, сполучений з віддихом уриваним, подібним до віддиху утікаючої дичини, і на сходах третьої галереї межи стовпчиками із слонової кості показався чоловік синій, страшенний, з витягнутими руками, що лементував:

– Моя дитина!

Гамількар одним скоком кинувся на невільника і, затикаючи йому рот своєю рукою, кричав ще голосніше:

– Ах, се бідний старець, що виховав мого сина і зве його своєю дитиною! Він з ума зійде після такого нещастя! Досить тої муки, досить!..

Випровадив трьох жерців і їх жертву. Скоро вийшли, сильним копненням ноги замок двері кімнати, потім якийсь час пильно надслухував, лякаючися, щоби знов не вернули. Відтак подумав, що треба би збутися невільника, а то для більшої певності, що тайна не викриєсь. Прото велів служниці занести йому піддостатком всіляких присмаків із своєї кухні: чвертівку козла, фасолі і смажених гранатів.

Невільник, що вже віддавна не їв нічого подібного, кинувся до тих присмаків, а грубі сльози скотилися з його очей на полумиски.

Гамількар, вернувши до доньчиної кімнати, розв’язав шнури, котрими було зв’язав Ганнібала. Розгніваний хлопак укусив його в руку аж до крові і відтрутив всіх, що його хтіли ласкати. Саламбо, хотячи його утихомирити, пуджала його Ламією, жінкою людоїда з Кирени.

– А де ж вона? – запитав.

Розказувала йому про страшних розбійників, що ті прийдуть його взяти до казні. Хлопчина відповідав на тото:

– Най прийдуть, то їх обезвічу!

Гамількар вкінці розповів йому цілу страшну істину. Но він унісся проти вітця, – чому-ді не здужав упокорити народа, будучи паном Карфагена? Вкінці, висилений шамотанням і гнівом, заснув твердим сном.

Крізь сон говорив, кидаючися по пурпурових подушках, а його мала ручка була витягнена, мов до видавання розказів. Коли надійшла ніч, Гамількар взяв його на руки і без похідні зійшов долі сходами галереї. Переходячи поуз торговий дім, узяв з собою посудину з винними ягодами і склянку чистої води. Хлопчина збудився перед статуєю Алетеса, в пивниці, що служила складом дорогоцінностей і клейнодів, і осміхнувся в обіймах вітця при блеску нагромаджених кругом скарбів. Тепер Гамількар був уже певен, що ніхто не видре йому сина, бо місце те було дуже утаєне і мало комунікацію з морським узбережжям за поміччю хідника, відомого лиш самому суфетові. Тому-то, оглянувшися кругом, відітхнув свобідно і зложив дитя на кріслі побіч золотих щитів.

Тут вже ніхто не міг побачити Ганнібала. Не було чого більше боятися, тож суфет чувся супокійним. Тепер, мов мати, щойно-що віднайшла свого єдинака, кинувся до сина, притис його до грудей, сміявся і плакав сучасно, називав його пещеними іменами, окривав поцілуями, а хлоп’я, перелякане тою незвичайною сердечністю, лишень мовчало.

Вкінці Гамількар лишив його і вернув, мацаючи мур побіч себе. Увійшов до великої зали, освіченої блідим світлом місяця, що продиралося крізь шпару. На середині спав сторож-невільник, прикований в поясі ланцом до муру. Був то звичай, недавно перейнятий в Карфагені від римлян. Борода й нігті того нещасливого повідростали до почварної довготи. Та ж десять літ уже минуло, як послідній раз бачив сонячне світло! Спав він, розтягнений, на голім каміннім помості. Суфет поглянув на нього, і перший раз почув жаль… Кінцем свого котурна підсунув йому коверець під голову.

Відтак підніс очі і поглянув на Таніту, що вповні ясніла серед неба. Почувся сильнішим від самих богів, а в серці його зашевелилася для них погорда.

Примітки

Назва оригіналу: «Salambo».

Вперше надруковано в журн.: Друг. – 1876. – № 21. – 1 (13). IX. – С 326 – 328. Підп. перекладача: Перевів «A paulo». Переклад відкривається передмовою І. Франка без назви й підп. (с. 326).

Франкове авторство перекладу підтверджено в листі М. Павлика до М. Драгоманова від 18 листопада 1876 р. (Переписка Михайла Павлика з Михайлом Драгомановим (1876 – 1895) / Зладив М. Павлик. – Чернівці, 1910. – Т. 2. – С. 108. – Прим. 6).

З роману «Саламбо» І. Франко переклав уривок з розділу XIII «Молох».

Для цього-таки журналу готувався ще переклад уривків з драми Г. Флобера «Спокуса святого Антонія», виконаний невстановленою особою за підписом «24/V Б» (можливо, І. Белей), але з невідомих причин не опублікований. Його мала супроводжувати передмова І. Франка «Сцени із поеми Ґюстава Флобера “Покуса св[ятого] Антона”» (26, 60), у якій згадано, що «в минувшім річнику “Друга” ми подали нашим читателям одну характеристичну сцену із Флоберового роману “Salambo”» (26, 60).

У листі І. Франка до М. Павлика від 12 листопада 1882 р. порівнюється методика написання повісті «Захар Беркут» та оповідання Г. Флобера «Саламбо»: «Отже, я пишу повість історичну, з XIII віку (напад монголів), і ідеальну (по поніманню характерів), хоч реальну по методі писання, як і Флоберова “Salambo”» (48, 329). У дослідженні «Влада землі у сучасному романі» І. Франко серед видатних французьких реалістів відзначив і Г. Флобера (28, 180), в інших працях високо поціновував твори цього автора, ставив їх в один ряд з творами О. Бальзака, Б. Золя, А. Доде, Гі де Мопассана та інших письменників (31, 153, 283; 48, 509). У 1891 р. в серії «Літературно-наукова бібліотека» І. Франко видав новелу Г. Флобера «Легенда про св. Юліана Милосердного» у перекладі В. Сави (псевдонім В. Щурата).

Подається за першодруком.

Флобер (Flaubert) Гюстав (1821 – 1880) – французький письменник.

Саламбо – ім’я дочки карфагенського полководця Гамількара Барки і сестри майбутнього стратега Карфагена Ганнібала.

Події, зображені з уривку з повісті Г. Флобера «Саламбо», відбулися в період з 241 до 229 рр. до н. е. (року смерті Гамількара Барки, який очолив боротьбу проти повстання найманих військ). Оскільки з контексту стає зрозумілим, що Ганнібалові (народився 247 або 246 до н. є.) на той час було 8 – 10 років, остільки можна припустити, що дія тривала якогось року в проміжку між 238 – 236 рр. до н. е.

Гамількар Барка (285 – 229 до н. е.) – карфагенський полководець. Батько Ганнібала. Під час першої Пунічної війни очолював флот Карфагена, що вів боротьбу проти Риму за Сицилію. Після поразки Карфагена уклав договір з Римом, за яким Сицилія відійшла до останнього. У 237 – 229 рр. до н. є. карфагенська армія під його командуванням завоювала південно-західну частину Іспанії.

Ганнібал (Аннібал Барка) (247 або 246 до н. е. – 183 до н. е.) – полководець і державний діяч Карфагена. Син Гамількара Барки. Під час другої Пунічної війни здобув ряд перемог над римським військом (218 – 216 до н. е.). Але в результаті війни його військо було розгромлено у битві біля Зами (Північна Африка) 202 р. до н. е. По війні Ганнібал очолював (до 195 до н. е.) управління Карфагеном.

Молох (фінікійське молек – «цар», «володар») – божество у західносемітських племен. У жертву йому приносили людей, переважно дітей, спалюючи їх живцем. Молохом називали ще сам ритуал жертовного спалювання дітей. Культ Молоха став поширеним у Карфагені, куди його занесли фінікійці, про що свідчать тисячі урн з попелом спалених дітей і численні написи.

Андрій Франко

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 388 – 393.