1

Переклад Івана Франка

Був цар колись у Індії, потомок Пуру Душманта,

Преславний завойовник, що велику світу часть здобув;

Два моря, східне й західне, були границями його

Держави. Під пануванням сього блаженного царя

Щасливий був весь світ: народ сповняв свої повинності

Охітно, вмів добро збирать, та з шляху честі не схиблять;

Брахманці чинності свої сповняли совісно, брехні

Не знаючи. Ні крадіжі, ні голод, ані слабості

Не мучили тоді людей. Слав Індра в пору дощ із хмар,

Рясні, смачні були плоди, багато звірів по лісах.

Побивши ворогів усіх, цар забавлявся ловами;

Вже не з людьми, а з звірами кровавую точив війну.

Могучий тілом, справний був до всіх воєнних підходів;

До лука, списа, булави над нього справця не було.

Одного дня піднявся цар з великою парадою

З столиці Гастінапури, щоб звірів бити по лісах,

Що криють пишним килимом спохови Гімалайських гір.

В супроводі всіх двораків, жерця і блазня Мадхави,

Окружений сторожею жінок з народу явана

І многою кіннотою, він їхав гордо на слоні,

Вкритім багатим чапраком, посеред гуку бубнів, труб.

А на плоских верхах домів жінки стояли, дивлячись,

І цар здавався їм живим портретом бога-громника.

«Куди поділись вороги, – кричали в радощах вони, –

Що їм зазнати довелось отсих непоборимих рук?»

Любуючись, метали всі квітки на шлях героєві.

Жерці, вояки і купці, невольники й усякий люд

Біг за походом, кричачи, благословляючи царя.

Ось розійшовся люд, а цар з дружиною ввійшов у ліс

Такий густий, що сонячне проміння не вдиралось там

І зелень темна там була, земля ж уся завалена

Обривами скалистими. Хаос страшний, житло пусте!

Тікав відсіля чоловік, а дикий звір ховався тут.

Медведі, леопарди, льви й шакали ревотом глухим

Бентежили тишу лісів. Даючи приклад смілості

Своїй дружині, Душманта на звірів перший кинувся:

Він боязких, що здалека держаться, стрілами вбива,

Сміліших, що зблизитися посміють, списом прошиба.

Ні штириногий, ані птах його ударів не мине.

Вже купи звірів мох вогкий своєю кров’ю збризкали,

Без тями інші геть біжать, смертельно ранені, та гнеть

Падуть чи крові випливом, чи болістю знеможені.

Тут дикії слони біжать по лісу, дико ричачи;

Орли і кречети, в лету потрафлені, падуть униз,

Стрімглав перекидаючись. За свого пана прикладом

І двораки на всі боки пускають град спижевих стріл;

Сказав би, туча густо йде у дощову пору. Різня

Була така, що зрушити могла б найтвердішого,

Та спрага й голод почали дошкулювати вже стрільцям;

Мадхава-блазень не скривав свойого невдоволення.

Мадхава мовить:

Чудесна служба – лазити з царем, запаленим стрільцем!

Чи день, чи ніч, лізь на коня, ганяйся лісом, нетрями

За кабаном, газелею, не мавши спраги чим вгасить,

Окрім води з потоку, де з дерев листів нападало;

Обідай бозна-де й коли м’ясиво, кепсько зварене!

Отсе життя! Я з ніг паду! їй-богу, занедужаю,

Коли мій друг, пан цар, сей час над нами тут незмилуєсь!

Ніхто не гнівавсь; блазневі було свобідно говорить

Усе, щоби забавити свойого пана. Всі спішать,

Щоб заспокоїть Мадхави нарікання. Розпалено

Огні, тручи фіговії дрючки один до одного.

На грані м’ясо смажиться. Кругом уся двірня зійшлась,

Щоб голод заспокоїти, спочить годину по трудах.

Та цар в стрілецькім запалі покинув серед пралісу

Двірню і збрую й сам погнавсь за чорною газелею

І гнався, не міркуючи, куди й як довго вже біжить.

І разом, наче чарами, змінилося окружения:

Поза тернистим пралісом ось густолистії корчі,

А в них розкішний вітерець, гуляючи, шепочеться.

По смарагдових полянах біжать струмочки, де не глянь,

Цвітами різнобарвними тут дерева пишаються,

А другі гнуться і тріщать під вагою овочів;

Ліани ось гнучкі сплелись, що й сонце годі бачити;

Тут мавпи п’яні розкішшю, медведики збиточнії

Спинаються по деревах, пчілки бринять, сотки пташат

Співають під листочками, а понад берегом ставків

Пречистих походжаються барвисті пави, пишно так

Піднявши вгору голову. Сріблястим, плинним поясом

Обходить річка Маліні сей сад, прекрасний, наче рай.

Се чари! Празник для очей! Гай, де живуть пустинники.

Тут в’ється раз у раз дим жертв, а хори гармонійнії

Святі пісні співають. Тут Ріші, звитяжці пристрастів,

Глибокі знавці Вед святих, преподають науку їх;

З усіх боків, знай, чуються діалектичні докази.

Цар, не цікавий спорів тих, нап’яв свій лук, щоб вцілити

Газелю, що вже падала з утоми. Два пустинники

Прибігли й ну просить стрільця, щоби звірині гарній тій

Подарував життя, – вона живе у гаї тім святім

Під захистом пустинників. «Дізнайся, царю Душманто,

Що Канва, Касіапи син, є голова в побожній сій

Громаді». Цар сказав на те, що дуже рад тій нагоді,

Щоби віддати свій поклін анахорету чесному,

Що нагромадив за свій вік покаяння багатий скарб.

Вже сонечко горючеє вниз почало хилитися;

Був час, коли створіння всі, охлявші в спеці, почали

Знов куштувать утіх життя. Серед солом’яних хаток,

Що туляться то сям, то там під деревами ось тобі

Пустельня Канви. Душманта, покинувши товаришів,

Вже до пустельні підійшов, та не застав пустинника.

Побачивши порожнюю пустельню, крикнув голосно:

«Гей, хто тут є?» І покотивсь луною голос по лісах.

На голос той з пустельні враз дівчина показалася

В убранні аскетичному, неначе Срі вродливая.

Як Душманту побачила дівчина чорноокая,

То поклонилася йому з належною пошаною.

Щоби почтить його, вона просила сісти, подала

Води, щоб ноги вмить, потім напиток «аргу» принесла.

Подавши, запитала про здоров’я і поводження,

Почтивши так як слід його, спитавши про поводження,

Дівча пита з пошаною: «Чим можу панові служить?»

Принявши всі належнії послуги, цар відмовив так

Солодкомовній дівчині, незрівняній красавиці:

«Прийшов я тут, щоби почтить блаженного пустинника

Канву. Скажи, красавице, куди пішов той муж святий?»

Сакунтала мовить:

Блаженний батько мій пішов збирати плоди лісові.

Зажди хвилинку, скоро він прийде, й побачиш тут його.

Не бачачи пустинника, занятий весь дівчиною,

Цар бачив, що вона була незрівняно вродливая;

Солодкий усміх чарівний, стрункая стать її була,

Сам цвіт молодості й краси, подоба безпохибная,

Що й з аскетичної кори ясніла, наче світ з тернів.

Душманта мовить:

Хто ти, чудова дівчино? Чия дочка і відки й як

В сей ліс попала? Квіточко прекрасна, що тут чиниш ти?

О гарная вродливице, ти першим поглядом своїм

Украла в мене серце! О, скажи мені про себе все!

Сакунтала мовить:

О Душманто, я є дочка преславного пустинника,

Аскета Канви, мудрого й великодушного старця.

Душманта мовить:

Сей славний і блаженний муж – всім світом шанується

За те, що вмів опанувать всі половії склонності.

Упасти може й Дхарма сам із стежки справедливої,

Та строгий, вірний сей аскет не міг на ній схибнутися.

Сакунтала мовить:

Так слухай, царю мій, що я чувала від пустинника,

Що сталося зо мною й як його дочкою стала я.

І розповіла все йому про Менаку й Вішвамітру

Й кінчила: «Царю над людьми, отсе тобі вся вість моя.

Не знаючи, де дійсний мій отець, я Канву чесного

Вважаю батьком. Все тобі я розповіла, царю мій!»

Душманта мовить:

Княгине, о блаженная, все, що ти мовиш, чудо є!

О гарна пані, будь моя! Скажи, чим приєднать тебе?

Чи маю нині ще тобі дать золота, вкрасить тебе

Квітками щирозлотними, одежами, намистами,

Клейнодами і перлами чудово-білими, а сей

Шалаш укрить килимами і золотими вазами,

Що зібрані з різних країв? Лиш забажай, а царство все

Я дам тобі, красавице, лиш будь моєю жінкою!

О квітка тиха, ясочко, газеле боязливая,

Дай зашлюбитися мені по обряду гандхарвському!

Сей рід зашлюбин – кажеться в законі – з всіх найліпший є.

Сакунтала мовить:

О царю, батько мій пішов з пустельні овочі збирать.

Зажди хвилинку ласкаво – він, певно, дасть тобі мене.

Душманта мовить:

О гарна пані, дивная красавице! Бажаю я,

Щоб ти сама взяла мене. Знай, я для тебе лиш живу!

Знай, що ціла душа моя твоєю є, о квіточко!

Горю бажанням буть твоїм! Так будь моєю жінкою,

По обряду гадхарвів я рад пошлюбить собі тебе.

Сакунтала мовить:

Красо й оздобо Пуру всіх, коли се так закон велить,

Коли сама я можу тут рішати – знай рішинець мій.

Дай слово, що даси мені, чого ось тут жадатиму

В сім шалаші самотньому, де лиш самі обоє ми.

Син, що від мене вродиться, нехай престол наслідить твій.

О Душманто, по правді се кажу тобі. А як отсе

Ти приречеш, то можемо, як хочеш, сполучитися.

Примітки

явана – Нема сумніву, що назва «явана», уживана в старих епопеях, а також у буддійських писаннях, означає греків, а се свідчить про досить пізній час (нижче IV в. перед Хр(истом)) остаточної писемної редакції тих епопей, гл(яди) Dr. A. Weber, Akademische Vorlesungen über Indische Literaturgeschichte, Berlin, 1852, стор. 178.]

Душманта, покинувши товаришів – Досі я держався свобідного перекладу П. Е. Фуко (Р. Е. Fouсauх, Sakountala, traduction libre. Paris, 1894, Petite Collection Guillaume); відси подаю вірний, хоч подекуди вкорочений переклад із «Махабхарати», користуючися англійським дослівним, прозовим перекладом Манмати Нат Датта.

дочкою стала я – Тут Сакунтала розповідає цареві те, що у нас розповідано в пролозі (Кн. І, гл. LXXI, вірш 19 – гл. LXXII, вірш 17).

зашлюбитися мені по обряду гандхарвському – Зашлюбини по обряду гандхарвів відбувалися без усяких церемоній і без свідків, вистарчала обопільна згода і любов молодих. Сей рід зашлюбин дозволений був тільки воєнній касті кшатріїв.

Гастінапура (Хастінапура) – буквально: місто слонів (Слон-город).

Мадхава – буквально: медовий.

Касіапа (від «Кашьяпа») – чоловік Діті і Адіті; Адіті стала матір’ю молодших богів (адітья, сури, деви), а Діті – старших (дайтья, асури, ракшаси); між цими божествами-братами точилася запекла ворожнеча.

Дхарма (право, закон, доброчесність, сукупність добрих учинків, правильна поведінка) – бог справедливості, доброчесності.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1977 р., т. 8, с. 85 – 90.