Пролог

Переклад Івана Франка

У раю Індри на богів, на всіх блаженних страх напав;

Над домом вічних радощів і розкошів простерся сум.

Гандхарви перервали враз свою небесну музику,

І занімів їх дивний спів, що славу творця голосив.

Сумнії апсараси вниз прекрасні клонять голови,

Не думають про танці вже, ні про любов; а та юрба

Крилатих геніїв стоїть недвижно і з страхом глядить

На хмуреє лице того, що грім страшний в руках держить.

Святі й герої світлії всі мовчки обступили трон,

Що Індра на ньому сидить під білою навісою,

Що пнесь на ручці золотій, обсипаній клейнодами.

Надармо кращі з апсарас – Рамба, Грітакші, Урваші

І Менака – порушують раз в раз пахущі вахлярі,

Щоби розхмарить се лице, збентежене турботою.

Що ж так могло затурбувать великий божеській спокій?

Ось Індра немов прокинувся з якогось сну немилого,

Він кличе Менаку, найбільш прославлену з всіх апсарас;

Усі свій слух натужили, а бог ось так говорить їй:

Індра мовить:

Послухай, доню! В шалаші пустинному на березі

Ріки, що зветься Каусікі, живе пустинник там один –

Вішвамітра зовесь – колись він Рами був учителем,

Дорадником. Отсей-то муж мені турботу причиня.

Хто зна, чи силою своїх покут жорстоких не дійде

До того, щоб зіпхнуть мене з небес і сам засісти тут!

Лиш ти, дитя, могла б мене від сеї врятувать біди.

Красою найчільніша ти між всіх товаришок своїх.

На землю йди, красавице, і щоб аскета чистоту

Скусить, ужий усіх тих збруй, що Брахма дарував тобі.

Ні голосу пестливого, ні тих тужливих поглядів,

Ні усміху зрадливого, ні рухів страсних не жалій!

Ти побідиш того, що ще ніколи скуситись не дав,

А я тоді не матиму вже більш чого боятися.

Менака мовить:

О господи, яке ж важке мені повірив діло ти!

І як же я, слабенький твір, зустрінусь око в око з тим

Могучим мужем, що страшний тобі самому! Адже ж сам

Ти сому пив, що чинить всіх незримими, щоб скритися

Від нього! Чи ж ти думаєш, що зможе щось моя краса

Супроти всемогучого, непідкупного страдника,

Що щоб скупатись – раз лише ногою тупне, і як стій

Ріка глибока там пливе, що землю всю б могла підмить!

Що міг би кулаком розбить без труду Меру, гору ту

Із гордими вершинами! Не сумнівайся, пане мій,

Хто сміє спокушать його, зазнає лютих кар, і я,

Нещасна, згину, спалена огнем гніву покутника.

При тих словах нахмарилось у Індри яснеє чоло,

А пальці, що громи держать, стиснулись судорожно враз.

Уся тремтячи, Менака отак заговорила знов:

«Дарма, о пане! Ти велиш, і я повинна слухати.

Одну просьбу лиш зволь мені: не покидай мене саму!

З висот небесних посилай мені підмогу на землі,

Помічників дай, щоб могли в потребі рятувать мене.

Коли в пустині стану я, дай, щоб легенький вітерець

Піднявся з окружающих кущів, щоб Ваю, бог вітрів,

Зрадливо вгору піднімав складки моєї туніки,

Щоб Кама теж, любові бог, шептав до вух пустиннику

Спокусні речі. Щоб здобуть таку побіду славную,

Потрібно порятівників могучих, вірних над усе».

Як Індра мав не згодитись на просьбу, так оправдану?

Він мав довір’я повнеє до апсараси здатності,

Що на любовнії діла всіх дотепнішая була.

Їй діло се повіривши, він духом заспокоївся.

І знов у небі радощі, і співи, й музики пішли;

І танцями і співами всі величати почали

Побіду неохибної краси й любовних хитрощів.

А Менака готовилась до відходу, старанно все

Обдумуючи, що могло придатись для побіди їй.

Обмившись в ванні, що була небесних повна пахощів,

Вквітчала коси квітами, що в райських виросли садах;

Одежу щонайкращую вдягла і, вже не гаючись,

Далася в путь в супроводі Матали, Індри візника.

Та Кама й Ваю, раді тій завдачі, що їм завдано,

Летять, іграючи з візком, що хмари протина наскрізь

І тьму свердлить. Ні місяць так, ні сонце не яснить простір,

Як блиск, що розливається від тіла німфи дивної

І вистарчає сам-один, щоб ніч на день перемінить.

А в етері захмаренім раз в раз реве хуртовина,

Гогоче грім, і блискавки огнистими гадюками

Одна по одній раз у раз освітлюють густую тьму.

Страшнії труби вітрові і урагани лютії

З нестямним ревом губляться у безконечних пропастях.

Там Гаруди крилатії, Наги-смоки з огнистими

Пащеками і Ракшаси злобні червоноокії

Злітались купами вокруг ясних небесних путників;

Усяка б там злякалася, та не безсмертна апсара.

Швиденько мчався Індри віз, і ледве місяць ще зійшов,

Як близь пустельні край ріки на землю вже спустився він.

Премудро Індра вибрав час! Не можна б і придумати

Пори, здатнішої на те, що мало розігратися

Ось тут поміж мудрцем святим і німфою небесною,

Як вечір весняний отсей, де квіти сипались з дерев

Дощем пахучим, весняне повітря, всяким випаром

Насичене, зм’якшить могло й найкріпшу волю, де усе

Співало про нове життя, від соловія, скритого

В густих корчах, аж до сверщка, що під листком гніздився десь.

Посеред всіх тих радощів один був нечуткий – аскет.

Він власне, як щовечора, скінчив свої умертвлення.

Ноги навхрест підкуливши, перед своєю гротою

Святий, що попалив гріхи огнем свойого каяття,

Сидів в побожнім захваті і в молитвах заглублений.

Та ось нараз із близького ліска вказалась Менака

І зараз стала виводить танок, яким не раз жильців

Небесних чарувала. Мов пустий метелик, ховзалась

По тій мураві, мліючи від пристрасті, то треплючись

Так живо й шпарко, що тряслись на шиї в неї й на руках

Браслети й перли, бряжчачи, мов пташечки цвірінькають.

Даремна праця! Не змигнув самотник оком ані раз,

Уперши в одну точку зір. Пора була помічникам

До діла взятись, і вони зробили все, не гаючись.

Легенький вітерець подув, тихесенько підняв зефір

Біленьку складку туніки і дві колумни відслонив,

Мов пні банану круглії, що тіло гарнеє держать.

Кама к пустиннику схиливсь: «Поглянь-но, – шепче злобний бог, –

Отся безлична думає тебе спокусити, звести!

Гляди на неї, не лякайсь! Несхитна чистота твоя!»

Сим хитрим словом впевнений, мудрець зирнув спідлоба раз,

І вже по нім! Подібний вид є небезпечний навіть для

Аскета з кров’ю зимною, ослаблою від каяття.

Те тіло, що, здавалось, він переборов, зривається

І з силою нежданою свойого домагається.

Чи ж міг не бачити мудрець, як гарною вона була

В борбі з зефіром, німфа та, оздоблена предивними

Прикрасами молодості? Те горло кругле, груди ті

Чудовії, ті рамена розкішні, що підносяться,

Здіймаються понадливо, кокетно і заласливо!

А хитра німфа вид дає, що рада би поправити

Нелад у своїй одіжі, та все ще вбільшує його

І кождим рухсм відкрива очам нові принади ще.

Пустинник вже не молиться, очима, не змигаючи,

Глядить і не надивиться на ту картину дивную.

Ось свіжий подмух, з Менаки ухопив вітер туніку

І по мураві покотив – се був рішаючий удар

В тій незвичайній боротьбі. Танечниця явилася

Голісінька, засяла враз всім блиском променистої

Краси своєї. Бачилось, що страх загнівана була

На сю пригоду, кинулась з дівочою встидливістю

Ловить легесенькую ткань і вже от-от спіймать її,

А ткань усе наново з рук їй вітром виривається.

Сього занадто! Радуйтесь, о Камо й Ваю! Виграли!

Спокуси хвилька вистарча, щоб змазати вік каяття!

Вже апсара захопила свою одежу, гей, та вже

Запізно для пустинника! Могучим рухом він притис

До розхвильованих грудей гнучкеє тіло апсари;

В своїх обіймах він поніс її й поклав на моховій

Постелі, де так много мук свойому тілу завдавав.

Тепер вже не болючії зітхання тут лунатимуть,

І не стогнання жалісні отся печера чутиме!

Того й бажала Менака, щоб жадощі аскетові

Задоволить. Помстилася любов тут на самотнику!

Пристанок мудрості зробивсь пристанком пестощів, жаги;

Минали тижні швидше, ніж одніська днина перед тим.

Та швидко вчула Менака, що в лоні свойому несе

Живий доказ уломності аскета. Індра так хотів!

Зблизився час розрішення, і апсара без милості

Покинула пустинника на жир докорам, жалощам,

Сама ж, край річки Маліні в проваллі Гімалайських гір

Укрившися, породила чудово-гарну донечку.

Та вже не сміла Менака тут на землі довш гаятись;

Незламний-бо закон велить вертать у небо апсарам,

Як скоро тільки вродять плід любві своєї з смертними.

І вже віддалюєсь, та ось дитячі пальчики дрібні

Хапають за припіл її, немов хотять задержати.

Всміхається малесенька, мов ласки в матері блага.

І покотилася сльоза з очей богині й канула

На те дитячеє чоло. Покинуть донечку саму

В пустині, звіру дикому на жир – яка ж страшна судьба!

І очі в небо підняла і сумно-сумно глянула:

Як радо б занехаяла свою безсмертність, небеса,

Щоб тільки чутись матір’ю! Та неподатливі боги

На се несхильні! Менака легенько з себе скинула

Одежу, вкрила донечку і геть пішла ридаючи,

Не сміючи й оглянутись. Чи радощі небеснії

Дадуть відплату їй за те, що тут утратила вона?

Та Індра змилосердився, в свою опіку взяв дитя,

Що несвідуще плакало посеред лісових квіток,

Над берегом ріки. Отсе сакунти, кречети, падкі

На м’ясо, позліталися. О диво! Замість розірвать

Дитя, вони кругом його обстали, щоб оборонять

Від львів і звірів лісових. Недовго потім надійшов

Пустинник славний, праведний, Канва, щоби скупатися

У річці Маліні. Вгледів мале дитя, полишене

Над річкою. Не вагувавсь пустинник ласкавий, узяв

Дитя на руки і поніс у свій шалаш. Ось тут її

Ховав старанно, як отець, і дав ім’я Сакунтала,

На пам’ятку тих хижих птиць, що берегли її колись.

Росла від світу здалека, пречиста, свіжа, наче цвіт

У тіні лісу, і в піснях ім’я її прославилось.

Примітки

Рамба, Грітакші, Урваші, Менака – власні імена апсар (чи апсарас) із почту головного бога райської оселі, махараджі Індои.

Сома – напій безсмертних, виготовлений із соку якоїсь рослини і змішаний з молоком та водою; його приносили в жертву богам.

Меру – міфічна гора в Гималаях, оселя богів, індійський Олімп.

Кама (бажання, прагнення, пристрасть) – бог кохання, індійський Ерот.

Гаруда – цар птахів, божественний птах Вішну; його уявляли з тілом людини, головою і крилами велетенського шуліки.

Наги – божественні змії (кобри), різновид напівбогів (демонів), що в них верхня половина тіла – людська, а нижня – зміїна.

Сакунта (загальна назва від «шякунта») – великий хижий птах.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1977 р., т. 8, с. 80 – 85.