4. Покаянні молитви
Переклад Івана Франка
Молитви й Гімни, в яких чоловік викладає перед богами своє горе з благанням усунути його, являються зовсім природним переходом до покаянних молитов, у яких чоловік, представляючи своє горе або свою хоробу, признає її карою божою за відомі або невідомі йому гріхи, кається тих гріхіь і благає в божества їх прощення та помилування. Ось на початок молитва до невідомих богів, які буцімто сердяться на чоловіка і яким чоловік признається до своїх гріхів та благає їх помилування:
45. Молитва до невідомих богів
Нехай буря у серці пана мойого втихне!
Хай заспокоїться бог, якого не знаю!
Хай богиня, якої не знаю, знайде супокій.
Хай бог і богиня, сердиті на мене,
Знайдуть супокій!
Гріха, якого допустивсь я, не знаю;
Провину, яку вчинив я, не знаю,
Хай бог мій назве мені добре ім’я;
Хай богиня назве мені добре ім’я,
Бог і богиня, яких я не знаю.
Я їв чисті страви, пив чистую воду,
Та, може, не знаючи, з’їв щось,
Бридке мому богу;
Може, не знаючи, з’їв щось,
Огидливе моїй богині.
О господи, много за мною гріхів,
Великі провини мої!
О богине, багато за мною гріхів,
Незліченні провини мої –
Боже й богине, яких я не знаю.
Гріхів, яких я допустився, не знаю;
Провин, у яких я повинен, не знаю;
Бридких страв, які їв я, не знаю,
Нечистот, на які наступав я, не знаю.
Та пан мій у гніві серця свого
Зирнув на мене злобним оком;
Бог у пересерді серця свого
Виступив вороже проти мене.
Розізлилася на мене теж богиня
І наслала болість злу на мене.
Бог, якого я не знаю, мене гнобить
І невідома мені богиня мучить
Помочі шукав я, та ніхто
Не взяв мене за руку;
Плакав і ридав я,
Та ніхто не станув обік мене.
Скільки б не кричав я,
Криків моїх нікому не чутно.
Болі налягли на мене люті
Так, що нікуди мені й зирнути.
До мойого милосердного бога
Звертаюся, благаю голосно;
На те ім’я твоє страшнеє
Зверта увагу рід людський.
Богине мужів і божество жінок,
Якої постанов ніхто не розуміє!
Де ти поглянеш, воскреса мертвець,
Підіймається хорий на ноги;
Здобуває відплату покривджений,
Як на лице твоє погляне.
Ноги моєї богині
Цілую, припадаючи до них.
Бога, якого не знаю, не знаю,
Благаю покірно;
Богиню, якої не знаю, не знаю,
Благаю я вголос.
О господи, зглянься на мене,
Прийми моє благання!
Богине, зирни ти на мене,
Прийми моє благання!
Боже, якого не знаю, не знаю,
Зглянься на мене ласкаво!
Богине, якої не знаю, не знаю,
Прийми сю молитву мою!
Доки, мій боже, свій карк відвертаєш від мене?
Доки, богине, свій карк відвертаєш від мене?
Доки, невідомий боже, не втихне твій гнів?
Доки, невідома мені богине,
Не заспокоїться серце твоє?
Люди глухі, не розуміють нічого;
Людей так багато –
Куди їм там щось розуміти?
Чи зле роблять, чи добре,
Не знають нічого.
О пане, твойого слугу,
Не спихай у безодню!
Киненого в багно водяне
Візьми за руку!
Гріхи, яких я допустився,
Переміни на добро!
Провину, якою я провинився,
Розвій вітрами!
Скверни, якими в житті я покрився,
Здійми з мене, як одіж погану!
Боже мій, хоч би моїх гріхів
Було сім раз по сім,
Прости гріхи мої!
Богине моя, хоч би моїх провин
Було сім раз по сім,
Змажи ті провини мої!
Хай твоє серце знайде супокій,
Як серце матері, що вродила дитя;
Хай заспокоїться, як батько мій,
Коли сплодив мене на світ! [Там же, с. 22 – 24]
Цікава з многих поглядів подана далі жіноча молитва до Беліти, жінки найвищого бога Беля:
46. Творчине богів, що сповня заповіти Беля,
Що зелені дає ріст, пані людей;
Творчине всього, що всякому роду сприяє,
Божеська мати, обік якої ніякий бог не стане!
Молитву шлю до тебе;
«Що тобі вгодно, чини мені!»
Пані моя, відколи я малою була,
Мусила привикати до всякої муки.
Страви не їла – плач був моїм хлібом;
Води не пила – за напій були мені сльози.
Моє серце веселості не знало,
Душа моя життю не була рада;
Ніколи пишно я не виступала,
Зате ночами й днями жалібно ридала.
І досі муки мої численні,
Душа моя болісті повна.
О пані, зроби мені пільгу,
Віддали гріх, даруй мені прощення.
Мій бог-молитовник хай молиться за мене,
Моя богиня-благальниця хай благає за мене!
Амурру, бог гори, хай молиться за мене;
Агірата, пані степу, хай благає за мною!
Еа, пан Еріду, хай молиться до тебе,
Мати великого дому, Дамкіна хай благає тебе;
Мардук, пан Вавілона, хай молиться до тебе,
Його жінка Сарпаніта хай благає тебе!
Високий посол Набу хай молиться до тебе,
Наречена, первородна дочка Іба, хай благає тебе!
Висока, вірна Ташмета хай молиться до тебе;
Свята, велика пані Нана хай благає тебе!
«Поглянь на нього ласкаво!» –
Хай мовлять вони тобі;
«Оберни лице своє до неї!» –
Хай скажуть вони тобі!
«Нехай уласкавиться душа твоя!» –
Хай мовлять до тебе вони!
Твоє серце нехай заспокоїться,
Як серце матері, що вродила дитя!
Душа твоя нехай знайде спокій,
Як батько, що сплодив сина! [Там же, стор.24-25]
Незвичайно цікаві також покаянні молитви-двоголоси, в яких обік покаянного грішника виступає перед божеством жрець як його речник. Важко зазначити, що в тих молитвах можна бачити початкову форму пізнішої сповіді, заведеної як обов’язкове таїнство у християнськім богослужінні, бо ж очевидна річ, що, бажаючи склонити жерця до молитви за його гріхи, чоловік мусив, хоч як загальними словами, виявити жерцеві ті свої гріхи, за які бажав переблагати божество. Подаю тут у перекладі три молитви сеї категорії.
47. Перша покаянна молитва-двоголос
Жрець
У пригнобленні серця, в гіркому плачі,
Зітхаючи, ось він сидить;
Із криком болючим, в пригнобленні серця,
В риданні гіркому, в зітханні важкому
Воркує, як голуб, у тягості день і ніч.
До свого милосердого бога
Реве, як дикая корова,
Болюче зітхання аж грудь розпира;
Перед своїм богом з благанням умильним
Паде на лице він своє
І плаче й ридає невпинно.
Покаянний
Про свої вчинки хочу я сказати,
Про вчинки, яких не розповіси;
Про свої мови хочу говорити,
Про мови, яких не розповіси [Там же, стор. 25].
48. Друга покаянна молитва-двоголос
Покаянний
Ти, що любиш молитву колінопреклонну
Одушевлених творів,
Я, слуга твій, богине велика,
З стогнанням до тебе кричу.
На кім тяжить гріх, того благання
Приймаєш ти;
Ласкаво глянеш на чоловіка,
І чоловік ожива.
Могуча над всіми, пані над людьми,
Милосерда і щиро прихильна,
Прийми се благання моє!
Жрець
Його бог і його богиня задля гніву твойого
Кличуть до тебе зо мною враз;
Обличчя своє оберни ти до нього,
За руку його піддержи!
Немає крім тебе ніякого бога,
Котрий піддержав би його.
Покаянний
З довір’ям, ласкаво на мене глянь,
Благання моє прийми!
«Доки ж я буду?» – се слово промов,
Сердитість свою улагодь!
Доки лице твоє, пані моя,
Відвернене буде від мене?
Воркую, як голуб, воркую, як голуб,
Зітханням наситився я.
Жрець
У горі й нещасті нутро його стогне.
І сльози з очей його ллються,
Жалібні волання до тебе несуться [Там же, стор. 26].
49. Третя молитва-двоголос
Жрець
Хороби і неміч, недоля і злидні
Звалились на нього, жалоби й зітхання;
Тривога, і утиск, і страх, і дрижання
Зневолили в ньому усяке бажання.
«Згрішив я, й тому захорів я», – він плаче,
І в ньому пригноблений дух,
Отим-то й тремтить він тут перед тобою,
І сльози з очей його ллються рікою,
Неначе з бурхливої хмари.
Він здавлює в собі важкеє стогнання,
Немов породілля у болях.
Мов жрець той, нанятий ревти по помершїм, –
Так він вибуха голосами страшними,
Нарікає на злидні свої.
Чим він провинився, що стільки нещастя
На нього наслав мій господь?
Хай власні уста його вимовлять теє,
Чого я не вмію сказать.
Покаянний
Багато гріхів моїх, много гріхів,
Та я їх не вмію сказать;
Одно лиш, одно лиш бажання у мене –
Ярмо се тяжке розв’язать.
Жрець
Слуга твій, що носить на собі твій гнів,
Лежить отсе, пилом покритий,
Темнолиці взяли його в руки свої
І на місце суда привели.
До брами гніву твойого
За рамена прив’язаний він;
Розв’язати ті прив’язи – на се
Він не має ніякої ради.
Промовляю з благанням до тебе:
«Се писання від Еа великого
Хай улагодить серце твоє!
Від нього молитва там на висоті
Хай ласкою сповнить тебе!
Хай хтось із безсмертних зітхне пред тобою
І «Ах, милосердя нарешті!» – промовить
Зглянься, нарешті, на його злидні,
Заспокой своє серце,
Даруй ласку йому!
Візьми його за руку й розв’яжи
Його провину, його муку.
Хай гарячка й озноба відступить від нього!
В багні вонючому лежить ось твій слуга,
Дай йому встати від твойого гніву,
Вирви з багнюки його!
Розв’яжи його узи, розімкни кайдани,
Хай проясниться лице його.
Поручи його богу, що його сотворив,
Щоб слуга твій ожив,
Твою силу почтив!
Прийми його дар, що тобі він склада,
Дай йому шляхом спасения ходить,
Щоб він багатствами й достатком
Міг і твій храм наповнить!
У твойому домі нехай ненастанно
Буде також достаток його.
Нехай замки дверей твоїх
Оливою, мов водою, він поливає;
Нехай для вівтарів твоїх
Кедрові поліна складає;
Нехай пахучеє кадило
Й пшеничні хліба раз в раз присилає!
Глянь, пане, на сього твойого слугу,
Що стогне так важко!
Повій своїм духом, щоб горе його
Враз щезло й засяла йому твоя ласка,
Нехай улагодиться гнів твій тяжкий,
Обпадуть з нього пута,
Щоб він свобідно міг відітхнути! [Там же, стор. 26-27]
На закінчення подаю заховані на кількох табличках часті досить просторої поеми про терпіння праведного чоловіка, в якій історик вавілонської літератури вбачає деяку аналогію до староєврейської книги Іова, де просторо, аж надто просторо, обговорюється «загадка терпіння побожного чоловіка» [О. Weber. Die Literatur der Babylonier und Assyrier, стор. 138].
50. Страждання праведного
Хвала владиці мудрості, хвала!
Я дожив до довгого життя,
Понад ціль життя дожив я літ, –
Куди зверну зір свій, лихо скрізь.
Тисне доля і гнітить мене,
І поводження ні в чім нема.
Відкликаюся до бога мого,
Він лиця до мене не оберне;
Помолюсь до моєї богині,
Вона голову в той бік не схилить.
Ворожбит своєю ворожбою
Не звістив мені поправи долі;
Ні віщун, який за дар мій щедрий
Не вернув мені мойого права.
Коли до вирочні я удався,
Не було мені від бога віщування,
Чарівник теж чарами своїми
Знять не зміг із мене злої долі.
О, яке ж то безпуття та лихо на світі!
Оглянусь поза себе – все гонив мене труд,
Немовби я дару мому богу не дав,
Або при обіді богині не візвав,
Або перед образом лиця не схилив,
Або перед богом колін не вклонив;
Немовби в устах моїх застрягали
Молитви й благання;
Немов я день божий нарушив колись,
Пропустив святкувать яке свято;
Немовби я недбалий був
На заповіді божі;
Немовби я зневажував коли
Божественні слова;
Немовби я людей своїх
Богобійності й богочесті не вчив;
Немовби я бога не взивав,
Його страву вкушаючи,
Або богиню забував
І їй не приносив писання;
Немовби я забув колись почтить
Мойого пана, якому всяка честь належить;
Немовби я легковажно колись
Вирік ім’я могучого бога.
Отаким видавсь я нещасливим.
Я ж сам тільки й думав
Про молитву й благання;
Молитва була правило моє,
А жертва мій порядок.
День хвали божої бував
Для мене розкішшю сердечною;
День послідування богині
Бував для мене зиском і багатством.
Зложити почесть Белеві-царю
Була для мене радість;
Заграть йому похвальну пісню
Було мені приємно.
Я вчив усю свою країну
Зважать на божеє ім’я;
Ім’я богині шанувати
Людей своїх я наставляв.
Давати честь цареві краю
Я всім повелівав,
І чтити царськую палату
Народ я напучав.
Чи знав я, що се все приємно богу?
Адже ж що нам добром здається,
Се іноді перед богами зло;
Що нам лихим і згірдним видається,
Се у богів добро.
Хто може знать богів небесних волю,
Хто плани божі темнії зглибити?
І як нам, людям недогадливим,
Всі шляхи божі зрозуміти?
Хто вечором іще живий був,
Уранці вже мертвий;
Нараз його зняла тривога,
І він подався, мов розбитий.
Се ось співає й гра весело,
А по хвилині вже реве, як плачка.
І день і ніч зміня людей настрої.
Коли в них голод, ходять наче трупи,
Як ситі, раді би богам рівнею бути.
Ведеться добре їм, то мов летять до неба,
А прийде смутку час, то й пекла їм не треба.
Дім мій став в’язницею для мене;
Мої руки, мов заковані
У окови мого тіла;
Мої ноги ходять, мов в кайданах
Власного свойого м’яса
[Бракує один рядок тексту].
Побив мене, мов батогом
Страшенно вузлуватим;
Пробив мене своїм списом –
Пробій був страшно сильний.
Весь день переслідовник мій
Мене, мов звіра, травить
І навіть усю ніч не дасть
Ні хвилю відітхнути.
Мої сустави розлазяться,
Немовби хто порозривав;
Розходяться всі члени мого тіла,
Неначе у мертвого.
Лихорадки моєї чарівник
Не здужав розпізнати;
Знаків уявлених мені
Не вмів віщун вгадати.
І заклинач хвороб не міг
Моїм хворобам ради дати,
А ворожбит не міг кінця
Моєї немочі вгадати.
Не допоміг мені мій бог,
Не взяв мене за руку;
Не змилувалася моя богиня,
Не станула по моїм боці.
Вже відчинялася мені труна,
Готовлено вже погреб мій;
Ще я не вмер, а вже по мні
Плачок заводив рій.
Весь край мій кликав уодно:
«Ось як його скрутило лихо!»
А ворог мій, почувши се,
Утішився й сміявся тихо;
А ворога мого жона,
Почувши се, була звеселена.
Та знаю, ще прийде мій час,
І звеселиться весь мій рід,
І серед духів охоронних
Прославить божество весь світ [Zimmern, op. cit., стор. 28 – 30; Weber, op. cit., стор. 135 – 138].
Кінчу сей вибір вавілонських та ассірійських творів епічно-ліричної релігійної поезії уривком, у якому, немов у прочутті якоїсь великої історичної катастрофи, малюється загальне безладдя в природі і між людьми, коли від них відвернулося божество.
51. Нарікання на світове безладдя
О пане краю, Белю непорушний,
Чи довго ще не ворухнеться в тебе серце?
О Белю, отче, глянь своїми ти очима!
Чи довго ще вони не віднайдуть спокою?
Ти, що сукном закрив голову свою,
чи довго ще?
Ти, що карк свій кладеш на лоно своє,
чи довго ще?
Ти, що серце своє, наче бочку, заднив,
чи довго ще?
Могутній, що пальцями уші свої заткав,
чи довго ще?
О Белю, отче, знемоглися всі люди;
Вони зруйновані, о пане сього краю!
Вівця відпихає від себе ягня,
Коза відпиха козеня.
Чи довго ще в твойому вірному місті
Відкидатиме рідная мати
Своє народжене дитя,
Жона героя, молодая доня
Відтручати дитину свою?
Чи довго ще жінка відтручатиме мужа?
О Белю, отче, небо й земля
Прийшли в безладдя,
Бо світла немає.
О пане краю, сонце блискуче
Над краєм нашим не сяє.
О Белю, отче, місяць не сходить
Над краєм нашим блискучий.
О Белю, отче, коли кликнув ти
У середину краю,
Вмертвив ти всіх людей у середині.
О пане краю, коли кликнув ти
Поза його границі,
Вмертвив ти за границями усіх.
Коли гукнув ти понад долини,
Усі долини кров’ю підплили;
Коли гукнув ти у нутро краю,
Все воно стало руїною могили.
Примітки
Еанна – храм богині Іштар (Венера) і бога Ану в місті Урук (шумерське – Унуг, іврит – Ерех).
…Агірата, пані степу, хай благає за мною! – В цьому тексті Агірата, очевидно, відповідає Белет-цері, чи Нінедені, що була однією з богинь підземного світу.
Еріду – місто, було розташоване на березі Перської затоки в гирлах рік Тігру і Євфрату, давній центр культу бога Енкі, або Еа.
Дамкіна (Дамгалнунна, Нінкі) – дружина Енкі-Еа (див. вище).
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1977 р., т. 8, с. 52 – 65.