Початкова сторінка

Іван Франко

Енциклопедія життя і творчості

?

Матрона-комірниця

Іван Франко

(Із Галицьких образків)

Я в службі виросла; мабуть,

відроду на чужих працюю,

бо хто, коли мя в службу дав,

сама вже того не тямую.

Я гуси пасла за селом,

і діти бавила, і пряла, –

росла, – казали прати, жать,

ну, так я прала й жито жала.

Я стала дівка на порі,

хоть боязка, похила й тиха;

мій газда приглядівсь мені, –

я піддалась, боячись лиха.

Дитинка вродилась. Мене

газдиня з служби геть нагнала;

я в ліс втекла – дурна була,

я всього світу ся встидала.

З дитинов день і ніч цілу

в хащах укрита я сиділа,

дитина плакала, а я

із голоду і болю мліла.

Мене найшли напівживу,

і добра жінка, ся газдиня

мене до себе прийняла, –

тут коморую я й донині.

По людях роблю; вік, відай,

прийдеться на чужих робити…

Та що ж, – не кождому днесь мож

у себе своїм паном жити.

Дитя росте. Воно мені

тяжило зразу на сумлінні,

воно було дитя гріха

у глупім моїм розумінні.

Встидалась я вказать лице

між добрими людьми, вмивала

сльозами біднятко мале

і з хати рідко де бувала.

Аж ось до нас почав вчащать

захожий парубок кравчина;

прийде з шиттям, було, й сидить…

Не знали ми, що за причина

тим частим буванням його.

Сидить і шиє, мало-мало

говорить; ми прядем, зима…

Аж раз з ним наче щось ся стало

Газдиня вийшла, він устав,

почервонів, води напився,

а далі каже: «Ну, а що,

якби з тобов я оженився?»

Я остовпіла, не могла

сказати довго ані слова,

а далі кажу: «От пуста

і нерозумна ваша мова.

Я замуж не піду, – пощо

в’язати світ кому собою?

У мене посагу – нічо,

лиш те дитя і встид зо мною».

І дарма він просив, благав, –

при своїм твердо я стояла.

Він врешті сів і замовчав,

я також слова не казала.

І більш о женитьбі у нас

і мови не було, но звільна

зжились, зблизились ми, і враз

усяка хвиля простовільна

нам проходила. Він бував

у світі, знав, як що де дієсь,

і много-много повідав

про все. Було, вже день виднієсь,

а ми прядемо, сидимо

і слухаєм обі, – він шиє,

і звільна, стиха з уст його

плине та мова, серце ниє,

то відживає від тих слів…

Він далі став у нас і жити, –

і дожились ми щасних днів,

ми нишком стали ся любити.

Не раз я плакала: «Гріх нам!

Що дієм ми? Що станесь з нами?»

Но він, спокійний, тихий сам,

вспокоював мене словами:

«Не плач, хіба ж не більший гріх

без щастя жити, без любові,

сил не вживати молодих,

згасити жар, що тліє в крові?

Не хочеш світ собі в’язать

церковнов стулою, – що ж з того?

Чи вже й любві тобі не знать,

віку не вжити молодого?

Таж люди й без шлюбів жиють, –

чому ж і нам не мож так жити?

А руки наші хліб найдуть,

коби здорові, мем робити».

Я бачу: правду каже крем, –

пішла я за його словами,

і так на віру ми жиєм,

а згода і любов між нами.

Не встид нам, – най ся ті встидають,

що бідним творять тільки мук!

Робота йде, – нас люди знають,

що не жалієм своїх рук.

Дитинка друга в мене є,

вже по любві. Ще піп хрестити

не хтів, казав, що конче тре

нам розійтися або жити

у шлюбнім зв’язку. Та дарма,

ми шлюбу не хотіли брати:

раз, грошей в нас на шлюб нема,

та й ще на що ся нас в’язати?

Без шлюбу я жию в любві,

а шлюбні плачуть кожду днину, –

чи їм гріх більший, чи мені?

Піп втих і охрестив дитину.


Примітки

Вперше надруковано М. Возняком у журн. «Культура», 1926, № 4-6, с. 33 – 36.

Зберігся автограф (ф. 3, № 224, с. 431 – 434). В автографі закреслені дві перші строфи, написані іншим розміром, ніж увесь твір:

В службі-м виросла; ті руки вже, мабуть, відроду

почали робить на других! В сльоту чи погоду

маленькою лажу, було, за гусьми на пашу,

діти бавлю, хоть сама б ще бавилась…

Раз нашу гуску яструб вбив під плотом,

аж мій газда з ниви схопився,

жене за мною і кричить щосили:

«Так пильнуєш меї праці, бахуре поганий?

Чом не била-сь дику птицю?»

Умовно датується 1881 р.

Подається за автографом.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 2, с. 326 – 329.