Відданиця

Іван Франко

Чи то в зимнії м’ясниці,

Чи на переднівку

Шкандибає кум до кума

Висватати дівку.

Оба були не близенькі,

Оба не багаті;

І застає кум у кума

Саму дівку в хаті.

«Нема твого тата дома?

Шкода мого ходу».

«Ні, вони пішли робити

Самим собі шкоду».

«А де ж мама?» – «Та от вийшли

До третьої хати;

Лиш масності до тлустості

Треба їм дістати».

«І нема нікого більше?» –

Кум до неї мовить.

«Є ще в мене менший брат,

Та пішов на лови».

«О, то він собі стрілець?» –

«Стрілець, та не досить!

Що вб’є, то геть відкидає,

Що не вб’є, приносить».

Слуха кум, але самому

Якось дивно стало:

«Нібито розумно, але

Зрозумів я мало.

Чи твій тато одурів,

Став несамовитий,

Аби мусив якусь шкоду

Сам собі робити?»

«Ні, вони не одуріли,

Лиш там поза хати

Поперек своєї ниви

Пішли рів копати.

А мамуня рано встали

Та й пішли поволі

Аж до третьої сусідки

Позичити солі.

А браток собі нероба,

Та ловець хороший:

Сидить онде коло клуні,

Б’є в обшивці воші.

А ви, певно, загостили

До нашої хати

Мого тата й мою маму

За мене спитати.

А питати у вас тая

Лиш одна причина,

Чи дасть мене тато й мама

За вашого сина.

А той син у вас нероба,

Байдики збиває,

Та не знак вам, що талан він

Незвичайний має.

І гостює тепер часто

Біда в вашій хаті,

Але вам самим не звісно,

Які ви багаті.

Ось надходять тато й мама

Переговоріться!

А за придане за мною

Не дуже сваріться.

Що вам тато схоче дати,

Все те відкидайте,

Що не схоче дати мати,

Того лиш жадайте!»

Слухав кум тієї мови

Витріщивши очі,

Вона ж йому побажала

Спокійної ночі.

Ввійшли старі, і кум з ними

Розпочав розмову,

Та відразу від старого

Одержав відмову:

«Хоч ти кум мій і товариш,

Мені не подоба

Дать дочку за твого сина,

Бо твій син нероба».

Дочка на те: «Не дам йому

Жодної догани;

Коли хто не має воза,

То добро і сани».

Тут старий в язик вкусився –

Ой, та й заболіло!

«Як ти, доню, так говориш,

Зовсім інше діло –

Не пожалую нічого

Для твойого віна:

Тобі – грунту половина,

А друга – для сина».

А кум каже: «Се ти, куме,

Не гаразд говориш.

Тим дочку не запоможеш,

Сина дідом зробиш».

«Як не хочеш мого поля, –

Став отець казати, –

То не знаю, що тобі вже

За дочкою дати.

Нема в мене волів зайвих,

Зайвої худоби:

Годі ж дочку віддавати

Отак для подоби».

Мати каже: «Як на добру

Личить господиню,

Маю для дочки готову

Шмаття повну скриню».

Дочка каже: «Не потрібно

Мені шмаття, мати;

Можете се для невістки

Своєї сховати».

Розсердилась стара мати:

«Ти, лиха личино!

Що ти з мене дурня робиш,

Недобра дитино?

Як не хочеш дівувати,

Треба ж вінувати.

Хіба маю за тобою –

Суху вербу дати?»

Дочка каже: «І так ваше

Життя незасібне;

Дасте нам лиш те по шлюбі

Що вам не потрібне».

На тім вони й розійшлися

І так ізійшлися.

У неділю до попа

Старі подалися.

Голосили оповіді,

Молодих звінчали,

Пообідали по шлюбі;

І музики грали.

Як прийшло благословиться,

Встали батько й мати.

Дочка каже: «Прошу мені

Суху вербу дати».

Заридала стара мати;

«Укрій, боже, віку!

Зробила ти мені, доню,

Велику публіку».

А староста дружбам каже:

«Одну раду майте,

Беріть пилу та сокири,

Ту вербу зрубайте!»

Ізрубали суху вербу

І внесли до хати,

Розкололи, аж із дупла

Сипнули дукати.

Отак мудра відданиця

Заміжньою стала

І в нероби-парубіки

Талан відгадала.

Бо ж із нього незабаром

Став купець багатий,

Що вмів не в одній потребі

Люд свій рятувати.

Писано д[ня] 27 падолиста 1914.

Примітки

Вперше надруковано в газ. «Літературна Україна», 1966, 26 серпня, с 7. Подається за автографом (ф. 3, № 233).

Б’є в обшивці воші – Наша народна анекдота про стрільця, що відкидає те, що вбив, а несе додому те, чого не спіймав, належить до найдотепніших вигадок людового дотепу і має собі широку рідню в традиціях різних народів. Найстаршим оказом, а може, й джерелом тої традиції можна вважати старогрецьку епіграму «Рибаки», приписану Гомерові. Прим. І. Ф.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 3, с. 381 – 385.