5. Лист із Бразилії
Іван Франко
Сусіди любі! Пише вам Олеся.
Ми всі здорові й добре нам ведеся.
Сім місяців отсе мовчали ми,
Аж на кінці вандрівки стали ми.
Серед лісів тут живемо в бараці
І маємо страшенно много праці.
Рубаєм дерева на сажень грубі –
Одно два дні довбем, сусіди любі!
За рік отак чень буде чистий морг,
То будем сіять. Живемо наборг.
Боргує нам уряд, покіль до свого,
Курузи, бульбу, сіль – і більш нічого.
Не розлучали нас і на п’ять хвиль…
До міста маємо п’ятнадцять миль.
В лісах, під горами… Та ми не ропчем,
Доріг нема, стежки, дасть біг, протопчем.
Та ви цікаві, як нам до води
Доїхалось, а потім аж сюди.
До Відня їхали спокійно вкупі;
У Відні нас три дні держали в цюпі.
Пустили нас, лиш пан якийсь від нас
Сім срібла взяв, що підписав нам пас.
З Понтеби завернули нас до Грацю,
Там три неділі мали з нами працю.
Писали до Стрия, Мостів і Кут.
А нам казали: «Зачекайте тут!»
Палазя там умерла від уроків,
А лікар німець мовив: «З браку соків».
Івась умер напевно від нічниць,
А лікар мовив: «Не плетіть дурниць!»
Та як ще Гриць, Оксанка, Рузя вмерли, –
Пустили нас: «Ідіть, куди наперли!»
До моря ми добрались без біди,
Лиш що до нас присілись два жиди
І видурили від Баланди й Хмиза
По десять ринських за якісь авіза.
Та на одній пересідці якось
Згубився і пропав Юрків Антось.
В Генові ми сім неділь шифу ждали,
За містом в норах, як цигани, спали.
Поганий край! Докучив голод нам,
І гарячок понабирались там.
Сім штук дітей, Онищиха, й Чаплиха,
І Хрущ старий там вмерли. Збулись лиха.
Було б нас більш померло, бо якась
На нас італьська пані завзялась
І випросила в короля свідоцтво:
Держать їх, аж їм вимре все жіноцтво.
Хрест божий з нами! Певно, се була
Якась безбожна упириця зла.
Бо справді, на жінок у тії доби
Ударили найгіршії хороби.
Та бог наслав на тую злюку бич:
Попавсь нам лепський русначок-панич.
Списав він лист від нас, слізьми облитий,
До їх там королеви Маргарити,
Все розповів: як нас тут трясця б’є,
Як відьма ніччю кров жіночу п’є,
Що тут дітей без корму сохне й плаче,
Як з відьмою король у гречку скаче…
І помогло. Пустили нас як стій,
Урвалося поганій відьмі тій.
А як ми вже на корабель сідали,
То панича від нас арештували,
Немовбито він ошуканець єсть.
Він нам шепнув: «Се злої відьми месть!
Мовчіть, бо пропадете всі дочиста!»
Ми – ша! Пропало наших ринських триста.
По морі ми плили без злих пригод,
Лиш хорував погано весь народ.
На морі вмерло дев’ять душ народу;
Їх замість погребу метали в воду.
Най бог боронить від такої тьми.
Як матері ридали за дітьми,
Коли їх риби довгі, мов ті балки,
Зубаті, чорні, рвали на кавалки!
В Бразілії ми теж зазнали зла:
Пропасниця лиха на нас зайшла.
Три місяці чекали ми на квіти:
Три хлопи вмерли тут і три кобіти.
П’ять хлопців до послуг продали ми,
А сім дівчат пішло в такі доми.
Про хлопців досі ми не мали вісти,
Дівчата раді: є що пити й їсти.
Що ж ще писать вам? Тут новин не гук:
П’ять душ нам досі вмерло від гадюк,
Тут по лісах блукають дикі люде,
Б’ють наших і їдять. І нам те, мабуть, буде.
Та, може, дасть нам бог іще підняться.
Було нас сорок, є ще вісімнадцять.
Одно лиш жаль, що вже по-руськи тут
Молиться ні балакать не дадуть.
На нас у місті крикнув Кандзюбінський:
«Nie wolno tutaj gadać po rusińskij!
Tu polski kraj i polski Bóg i król!
Po polsku gadaj albo gębę stul!»
Га, що ж, коли так острий ферлядунок,
Хай буде й так! Який нам тут рятунок?
Сим кінчимо. Прощайте! Ждіть від нас
Звісток, як нам заблисне ліпший час.
Примітки
Вперше надруковано в журн. «Літературно-науковий вісник», 1898 р., кн. 1, с. 30 – 33.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 2, с. 268 – 271.