Самбатіон
Іван Франко
Гадаєте, вже й побідили
Отті, що в безумнім гніві
Мордують жидів на Вкраїні?
Побачим, як будем живі!
А я наперед вам те кажу,
Як в наших це письмах стоїть:
Завчасно з побіди хваляться,
Жиє бо ще цар наш Давид!
Ви чули, жидів много тисяч
Іде на всі кінці землі.
Вони йдуть шукати Давида
Край моря в дворі на скалі.
Там з Божої волі живе він,
Щоб плем’я своє боронить:
Він вчує про нинішні кривди
І страшно ті кривди пімстить.
Вже раз з свого замку край моря
Сходив він жидів рятувать;
Коли ще й тепер його впросять,
Він певно явиться опять.
Та трудно це, дуже це трудно.
У краю далекому десь
Є море страшенне, кипуче,
Самбатіон море те звесь.
Лиш раз один досі те море
В далекій, незнаній землі,
Шукаючи в поміч Давида,
Побожні жиди перейшли.
Ви знаєте дивну ту повість?
Раз цар був безбожний, хотів
У свойому царстві живучих
Усіх повбивати жидів.
І вислали своїх равінів
Жиди до царя і рекли:
«Не тикай нас, царю. Жиє ще
І наш цар Давид на землі».
А цар розсміявся безбожний:
«Ідіть це дурному скажіть.
Умер і зотлів цар Давид ваш,
Якраз тому тисяча літ.
А впрочім, беру вас за слово:
Ідіть і нехай ся явить
До мене на учту велику
За сорок день цар ваш Давид.
А як не явиться до мене
Давид на означений день,
То всіх вас, жидів, в моїм царстві
Без милості виріжу впень».
І далі говорить та повість,
Як з трудом великим зайшли
Жиди над кипучеє море
В далекій, незнаній землі.
А море реве і клекоче
І парою в небо бухтить,
За морем тим в замку високім
Невмерший живе цар Давид.
І впали жиди ті на землю,
Молились три ночі й три дні,
Стогнали і плакали тяжко,
Аж поки слізьми підплили.
А сльози їх в море влилися
І в кригу стяглись ледову,
А хвилі кипучі на кризі
На той бік несуть жидову…
Минуло днів тридцять і дев’ять,
Послів як нема, так нема,
Жидам вже погасла надія,
Лишилась тривога німа.
На славную учту зібрались
З цілого півсвіта царі,
І шумно, і говірно, й гучно
У царськім високім дворі.
А оддалік в тюрмах і мурах
Пильнують жидів сторожі,
Кати походжають гуртами
І гострять мечі та ножі.
Ось учта в дворі почалася,
Як гучно музика гримить…
А плачуть жиди і ридають:
«Не їде наш цар, наш Давид».
Півучти скінчилось, півп’яні напились
Вельможнії гості в дворі;
Кати походжають, в руках їх іграють
Блискучі ножі й топори.
Вже учта скінчилась, цар п’яний
Жидів мордувати велить, —
Втім чути: гримить, наближаєсь…
«Ах, їде наш цар, наш Давид».
У чорній, замкнутій кареті,
І коней вороних шість пар,
Без слуг, без погоничів їде
Жидів невмираючий цар.
Стає, відчиняєсь карета,
Дід з неї, зігнутий навпів,
І сивий, як голуб, тремтячов
Ногою ступає долів.
Ступає тремтячов ногою,
От-от дотикає землі,
Та диво, земля подається,
Немов полотно на воді.
Все нижче, все глибше… Вже двір весь,
І місто, і царство ціле
Хитаєсь, хвилює, і звільна
Все нижче, все глибше тоне.
Злякались царі і благають
Давида: «Вертайсь, не ступай
Ще другов ногою на землю,
Бо згинемо ми і весь край».
Дідусь усміхнувся і каже:
«На учту просив ти мене,
Не хочеш — вертаю, та слухай же, царю,
Не тикай ти плем’я моє.
Ти ж бачиш, весь двір і весь край твій
Не в силі мене удержать;
Тож знай, уся власть твоя — ніщо,
Щоб плем’я моє звоювать.
А що не приняв ти до учти
Мене, то прийде такий час,
Коли моє плем’я засяде
До царської учти між вас».
Оттак наші книги говорять,
І правду говорять святу:
Живе цар Давид наш і бачить
Усі наші кривди й біду.
Нещасне село те і місто,
Де в муках, в пониженню жид, —
І горе землі тій, як стане на неї
Обома ногами Давид.
1883
Примітки
Після відомих жидівських погромів на Вкраїні в р. 1881 панувало між нашими жидами, особливо на Підгір’ю, велике занепокоєння. Носились дивовижні слухи, тривожні оповісті, зловіщі пророкування. Жидівські народні співаки склали навіть пісні про ті факти, то гумористично висміваючи жидівську тривогу, то наслідуючи тон давніх псалмів і благаючи Єгову о поміч. Мені лучилося чути кілька таких пісень і оповідань. Особливо вразили мене сучасне приноровлення відомої мені вже давніше казки про кипуче море Самбатіон і пісня (жаль, що я не міг її записати), зложена в жидівськім жаргоні, з повторюваною в кожній строфі апострофою до пір’я з розбитих жидівських перин. Оце й були сюжети двох перших «Жидівських мелодій» (І. Франко).
Подається за публікацією в збірці «З вершин і низин» (1887), с.24—32. Тут використано текст з книги: Іван Франко Мозаїка із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах. – Львів: Каменяр, 2001. — 434 с.
За часів панування московських «інтернаціоналістів» його не публікували, бо не знали, на яку ступити : чи радіти з того приводу, що Іван Франко виступив як речник українсько-єврейського порозуміння, чи журитись з того порозуміння, яке може спрямуватись проти Москви. Тому вони воліли єврейської тематики у Франка взагалі не помічати.