У цадика

Іван Франко

Присвячую Наталії Кобринській

«Ох, цадик, я бідна жидівка, я все

В тобі шанувала власть божу!

3 далеких сторін, із підгірських країн

Я з вірою к тобі прихожу.

Ох, цадик, потіш ти мене, не гордуй,

Що я така бідна й недужа!

Без тебе мені погибати! Рятуй,

Рятуй мого бідного мужа!

І що йому сталось, не знаю, хоч вбий!

Я певно невинна, бог видить!

Та тільки здаєсь мені, цадик святий,

Всьому тому справа є дибик.

Жили ми з собою, як бог приказав,

Літ десять. Минали нас біди.

Сим-тим торгували, торг добре ішов…

Зробили три «чеснії кріди»

І добре на них заробили. Вже ж я

Недарма молилася богу!

Дітей у нас троє, хотілось би їх

Направить на чесну дорогу.

А втім, приплило щось до мужа: почав

Мовчати і думать щоночі;

Не спить, то зітхає, то встане, то щось

Таке несуразне мурмоче.

«Ти що се, – питаю, – Елькуно, не спиш?»

«Та так мені важко щось, Малко».

«Чого ж тобі важко?» – «Не знаю, а так

Чогось ніби страшно і жалко».

«Тьфу, що ти морочиш? Ти ясно кажи!»

Озлився: «Ба, ясно! Якби-то

Я сам знав! Здається, здоровий, а десь

Болить щось, гризе мене скрито.

Все хочеться думать про наше життя,

А що в нім було? Біганина

За крейцаром, здирство, ошука, брехня,

А щастя – ну, хоч би година!»

«Ти стікся! – говорю. – А діти? Чи ж ти

Не рад прихилити їм неба?

Хіба не здорові, не гарні ростуть?

Що ще за рожна тобі треба?»

«Ох, Малко, сього мені й страшно,

Трясусь, мов від вітру перо…

Ану ж нашим дітям не вийде в пожиток

Неправдов нажите добро?»

«Тьфу-тьфу, скостенів би язик твій, – кажу, –

Се що ти верзеш, оцапілий?»

«Послухай лиш, Малко, а бачила ти,

Як вчора по вулиці бігли

Жиди, жиденята, кричали, ревли,

А посередині громада

Хлопів з патиками, з дрючинням страшним

До суду вела конокрада?

А знаєш ти, Малко, хто той конокрад?

Герш Цвіліх! Ти тямиш, Берль Цвіліх,

Отець його, склеп в нашім місті держав,

Склад всяких матерій і білих

Полотен. Багач був, і також збирав,

І гарбав, і грабив, о сині

Все думав, для нього на душу брав гріх,

А син його от чим став нині!

Ох, Малко, і чи ж то не ми довели

Тих Цвіліхів аж до банкрутства?..»

«Здурів ти! – кажу йому. – Адже нас суд

Очистив від того паскудства!»

«Очистив нас суд, та сумління моє

У мене бунтуєсь теперка.

Хто зна, може, пасть вже рознята, що й нас

Пожре, як пожерли ми Берка!

Хто зна, може, й наші так діти підуть,

Як Гершко, як Сура… Ох, Малко!

Подумаю се, то аж серце в мні рвесь!

І страшно мені щось, і жалко».

«Та цур тобі! – мовлю йому. – От найшов

Про що ще під ніч міркувати!

Лиш богу молися і дурнем не будь,

То бог нам не дасть загибати!»

І що я йому говорила, товкла,

Ні руш отих мислей прогнати.

Нуда його б’є, помарнів, попіснів,

Снуєсь, мов не свій, мов заклятий.

Ба, ще що: до галеха став він ходить

І з ним о книжках розмовляти.

Аж світ ми затьмився! Кричу вже йому:

«Що робиш, мешігенуватий?»

А він все своє: «Ні, не можна так жить!

Хіба ж то ми пси, а не люде,

Щоб гризтись і жертись отак? І коли ж

Кінець тій ненависті буде?»

Почав він ходити, зовсім як дурний.

До склепу, хоч ріж, не загляне!

Почав упадати інтерес… Пішло

Життя поміж нами погане.

Вже лаю, і плачу, й клену. Та куди!

За шапку та в ноги! й до хати

Вже на ніч не ходить! Пішла я тоді

Усіх своїх кревних скликати.

І що вже ганьбили його, то й але!

Він мовчки, понурившись, слуха.

А далі найстарший віком, мій дідусь,

Як трахне його поза вуха!

А з другого боку поправив мій стрик…

Ой-ой, почалася содома!

Ну, ледве мій вирвавсь і втік. Минув день.

Ба й тиждень – нема його дома.

Шукаю, питаю – ні вісті! Минув

Вже місяць, нема чоловіка.

Ба й кревні розбіглись – насилу найшли.

І слухай лиш, що за публіка!

У хлопа в селі він до служби нанявсь.

«Не верну до міста, – говорить, –

Тут ліпше, бо лиш хлібороб заробля,

А кривди нікому не творить».

Ну, що з ним балакать?.. Зв’язали його

І врадили, цадик, до тебе

Везти його й слізно благати: рятуй

Сиріт в тій великій потребі!

Се дибик проклятий опутав його!

Найди, святий цадику, слово,

Що є найміцніше, закляття страшне,

І вижени ворога злого!

Нехай він, проклятий, його не мутить.

Спокійний най сон його буде!

Нехай те сумління його замовчить,

Щоб жити він міг, як всі люде!»

28–30 авг[уста] 1889

Примітки

Вперше надруковано в журн. «Народ», 1890, № 1, с. 6–7, під заголовком: «У цадика (оповідання жидівки). Присвячено Наталії Кобринській» і з поясненням до слова «кріда»:

«Кріда – банкрутство. Лучається дуже часто, що купець попродасть узятий на борг товар, гроші сховає і заявляє, що стратив і не може платити нічого. Се й зоветься кріда. В таку справу мішається тоді суд і слідить, чи справді купець той стратив. Коли покажеться, що збрехав, то його карають, а як справді стратив або добре кінці поховав, то нічого йому не станеться, і се зоветься чесна кріда».

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 1, с. 224 – 227.