Останні роки життя (1889 – 1900)

Іван Франко

Ті дві справи, про які ми отсе згадали, – се була справа русько-польського поєднання і справа нової організації Товариства імені Шевченка та здвигнення при нім наукової праці. Про сі дві справи нам треба тут поговорити докладніше, наскільки се можливо, щоб зрозуміти і відповідно оцінити діяльність Кониського в остатній добі його життя.

Як відомо, в Росії, крім великоруського, чи то московського народу, живе ще багато інших народів: українці, поляки, литовці, німці, фіни, татари, кавказці і багато напівдиких азійських народів, як ось киргизи, туркмени, башкири, тунгуси, якути, чукчі і т. д. Більша часть тих народів, заким прийшли під Росію, жили своїм власним життям, мали свою управу, а деякі мали свої держави, свою освіту.

До таких належать головно поляки, фіни, українці і деякі кавказці (грузини). Всі ті народи сидять по різних окраїнах Росії, на південь, захід або північ від властивих москалів. Діставшися під російську управу, ті народи були звичайно більш освічені від властивих москалів. Їх історія під Московщиною – то був звичайно не зріст, але нидіння та гноблення. Так і здається, що з лісів та болот родовитої Московщини раз-у-раз напливає на ті окраїни хвиля московських урядників та солдатів і душить, висисає, гнобить окраїни.

Як душила Московщина Україну від самого 1654 року, від Переяславської угоди – про се було вже оповідано в книжечках «Просвіти». Але і з іншими окраїнними народами було і досі є не ліпше. Московський урядник усюди однаковий, усюди любить панувати над темнотою і душити просвіту, всюди любить здирство, краде, руйнує і не може знести нічого такого, з чим не звикся в своїй Московщині. Горе багатим, просвіченим, самосвідомим людям, що дістануться в його руки! Багато витерпіли під Росією поляки. Вони мали свою державу ще до 1794 року, а й потому ще, під Росією, їм надано було 1815 р. окрему конституцію, окреме міністерство, окреме військо, окремий сейм.

Та що з того! Московські урядники не могли знести тої крихти польської свободи. Вони всюди вмішувалися в усі справи, не допускали до виконання законів, обкроювали права, висисали з краю гроші, дразнили поляків, поки ті 1831 року не зірвалися до повстання. Прийшло до війни, в якій поляки кілька разів побили російське військо, але в кінці таки Росія здушила повстання. Тепер настав празник для неситого московського урядництва. В Польщі господарювали вони по-свойому, грабували, висилали тисячами на Сибір винних і невинних.

Давніші права поляків скасовано; москалі почали притіснювати польську народність і в урядах, і в школах. Ще гірші часи для поляків настали по другім повстанні, що вибухло було в січні 1863 року. Так, як той вітер, що хотів змусити подорожнього, щоби скинув сардак, і в тій цілі дув щораз лютіше, так само й москалі чимраз новими применениями й самоволею старалися докучати полякам, тай при тім у своїх газетах усе падькали й нарікали, що поляки ані руш не хочуть любити їх.

Ми вже сказали вище, що в роках 1861 – 1862 поляки, готуючися до повстання, пробували притягти на свій бік деяких українців, а не можучи позискати їх, почали кидати брехні на весь український народолюбний рух. Певна річ, українському рухові вони тим сильно зашкодили, але польській справі не помогли. Повстання, приготоване на Україні, здушили самі українські селяни; коло Соловіївки і в інших місцях українські селяни, воружені в сокири, вили та ціпи, кинулися на купи повстанців, деяких побили, інших поарештували і повіддавали в руки властей. Зате з інтелігентних українців, особливо з таких, що служили в російськім війську, деякі перейти до повстанців. Між ними годиться згадати особливо молодого, гарячого і щиро народолюбного чоловіка Потебню, що, бувши російським офіцером, перейшов до польського повстання, бився хоробро, та коли побачив, що повстання мусить упасти і що більшість повстанських ватажків має на думці зовсім щось інше, а не свободу простого люду, сам собі відібрав життя.

Тут, на Україні, в часі того повстання перший раз поляки оберталися до українців, щоб ставали з ними разом до бою з москалем, а потім – обіцювали – русько-польські відносини уложаться на підставі красних слів «wolni z wolnymi, równi z równymi». Ті слова потягли й Потебню, й інших щирих українців до повстанського табору. На жаль, поляки пізніше своїми поступками так забрукали і знеславили ті гарні слова, що нині вони, як скасована монета, стратили всяку вартість.

По упадку повстання поляки в Росії опинилися майже так само на споді, як і українці. Правда, перед повстанням вони мали далеко більше, то хоча й стратили далеко більше, ніж могли стратити українці, все-таки їм ще далеко більше й лишилося. Та проте почутгя дізнаної страти і щораз нових кривд та докучань з боку російських властей у поляків було дуже живе. Не перестаючи ніколи думати про відзискання того, що стратили, вони пильно слідили й за тим, чи для нової боротьби не можна би їм знайти союзників. Новий рух, який почався на Вкраїні коло 1872 року, звернув на себе їх увагу. Коли б українство мало зробитися силою, то вже ж для поляків було би корисніше мати його по своїм, ніж по противнім боці. І от майже від того самого часу починаються проби порозуміння поляків з русинами-українцями в Росії.

Розуміється, се не були ніякі збори ані громадські наради – в Росії се й досі неможливе. Зійдуться два-три знайомі, поляки й українці, та й балакають при склянці чаю, ніччю в самотнім покоїку, озираючись, чи не підслухує хто. Говорять про можливість хоч якого-будь ширшого порозуміння, спільного ділання, але такого обережного, щоб власті й не догадались, і, звичайно, на такім творенні й кінчиться. Давні досвіди і прикрі пригоди змушують одну й другу сторону не довіряти собі взаємно, зволікати з кождим рішучим словом, але спільна нужда, спільні утиски чимраз частіше зводили до купи двох віковічних противників – поляків і українців, і конечність спільної боротьби зі спільним ворогом, російським абсолютизмом, виявлялася чимраз виразніше.

Але ж є таке місце, де поляки стикаються з русинами і де про такі річі, як помирення обох народностей, не тільки можна, але й треба було раз-у-раз говорити явно й прилюдно. Се Галичина, де конституційний порядок розв’язав руки одному й другому народові і де боротьба обох народів від першої хвилі свободи велася в найрізніших формах, на всіх полях національного і духового життя. Не диво, що на Галичину звертали увагу і поляки, і українці в Росії. Всі ті, хто звідтам пробував мати якийсь вплив на галицькі справи, мусили зачепити за справу поєднання поляків з русинами; упоминали до згоди, радили галицьким полякам робити уступки русинам, а русинам радили не засклеплюватися в своїх тісно партійних інтересах, але дивитися на річі з ширшого погляду і шукати спільного грунту до спільної праці з поляками.

Першим українцем, що приїхав до Галичини з виразною думкою погодити русинів з поляками, був славний письменник, Шевченків товариш Панько Куліш. Куліша тягли до поляків його спомини з молодих літ, знайомості, пороблені в Варшаві, де він служив по р. 1864, і блиск тої панської культури, яку він віднаходив у старих польських актах та споминах. Зате від русинів у ту пору (1881 р.) він зовсім був відстав, а про весь український народ писав зневажливі вірші:

Народе без пуття, без чести і поваги,

Без правди у завітах предків диких,

Ти, що постав з безумної одваги

Гірких п’яниць і розбишак великих, –

так немовби то всі українці споконвіку й не мали іншої роботи, як пиячити й розбивати. Про ведення політики, особливо в конституційній державі, так само, як і про галицькі справи, Куліш не мав ніякісінького поняття, з русинами не пробував порозумітися, і нав’язав переговори з поляками в своїм власнім імені. Коли його запитали, чого би він бажав для русинів, він не знав, чого жадати, і зажадав, щоб поляки зложили на його руки мільйон ринських, а вже він з тими грішми наверне русинів до згоди. Поляки зараз побачили, що мають перед собою людину, яка й сама не розуміє, що робить, і обіцяли дати мільйон, але невеличкими ратами, так, щоб справа затяглася на яких сто літ, а самі тим часом заходилися реформувати руських василіян при помочі єзуїтів. Довершення сеї реформи відразу отворило очі Кулішеві, він перервав балакання з поляками і вернув назад до Росії, вмивши руки від усякої політики.

Але і по тій невдалій Кулішевій пробі, що була роблена на власну руку, без порозуміння не лише з галицькими русинами, але й з російськими українцями, розмови поляків з українцями про потребу якогось погодження в Галичині не переривалися. Такі розмови велися і в Швейцарії, в Женеві, де тоді жив славний український письменник Драгоманов, і у Львові, і в Києві та інших українських містах. Як і коли в таких розмовах брав участь Кониський – не знаємо. Певне те, що він, уроджений на лівім боці Дніпра, де поляків дуже мало і де вони ніколи так не докучали українському народові, як по інших сторонах, знайомий переважно лише з чесними і щирими поляками, такими, що щиро бажали добра свому народові без кривди для інших, здавна хилився до згідного життя українців з поляками. Ще в 1862 р. у вірші «Моє бажання» він заявляв, що бачить долю і будущину України не в старім козацтві,

З ляхами знову воювать

Да кров слов’янську проливать

І засівать трупами поле.

Я даром сліз не проливаю:

Слов’ян усіх в одній сім’ї

Побачить хочеться мені.

Як би мала бути уладжена та «слов’янська сім’я» і чим би мали бути в ній русини-українці: чи синами-господарями, чи дроворубами та водоносами, про се Кониський ніколи не вдавався в докладніші розмови. Правдоподібно й він дався спіймати на гарні слова «wolni z wolnymi, równi z równymi». Досить того, що 1888 р. Кониський приїхав до Галичини з думкою розпочати роботу коло помирення галицьких русинів з поляками.

Треба тут відразу піднести, що проба Кониського була далеко ліпше обдумана і опиралася на ліпшій знайомості галицьких справ і потреб, ніж Кулішева. За Кониським у тій пробі станула значна часть видніших українців, що готові були підпирати його змагання, коли за ними стануть також видніші галичани; були й такі українці, що казали: будемо підпирати ті заходи, коли за ними стане й Драгоманов. На своє лихо, Кониський не вірив, аби се було можливо звести під один дах польсько-руської угоди і українців, і поляків, і галичан, і Драгоманова.

Він бажав певно тої угоди, але боявся сварки, яка б певно вибухла при прилюднім обговорюванні справи; може бути, що й самі поляки, практичні політики, радили йому зробити діло тихо, без шуму, при помочі мужів довір’я. Се ввело Кониського відразу в фальшиве положення. Він мав вербувати в Галичині співробітників до свого діла, а чув, що не може сказати їм усієї правди.

Оскільки знаємо, одинокий чоловік, якому він довірився вповні, був Олександер Барвінський, тоді професор учительської семінарії в Тернополі. Інших старався Кониський притягати до діла наосліп, говорячи кождому що іншого про цілі роботи. Се була велика помилка, котра тяжко помстилася на цілій справі. На нещирості і взаїмнім обдурюванні не можна будувати ніякого тривкого будинку, особливо в справі такій важкій та заплутаній, як поєднання двох народів, між котрими довгі віки кривд і ураз нагромадили тернову перегороду неохоти та недовір’я.

Кониський швидко пізнав свою помилку і, чуючи себе нездібним вести справу в Галичині, зложив її в руки п. Барвінського, а сам вернув до Києва. Правда, він і далі не перестав підпирати політики п. Барвінського і піддержувати заснованого для ведення сеї політики місячного письма «Правда», але чув сам, що його слово стратило для галичан притягаючу силу, яку мало вперед. Одне тільки радісне враження виніс він із цілої тої політичної проби, воно давало йому певність, що проба не була зовсім пропаща і таки мусила причинитися до зросту українства і приблизити кращу будущину рідного краю. Се було те, що наслідком «угоди» на Львівськім університеті засновано катедру руської історії з руською викладовою мовою і на сю катедру покликано щирого українця, ученика славного київського історика Антоновича, Михайла Грушевського. Можна сказати, що се був найважніший, а може, й одинокий тривкий здобуток тої, започаткованої Кониським русько-польської згоди в Галичині.

В тіснім зв’язку в сим стояло інше діло, яким турбувався Кониський під час свойого побуту у Львові 1888 р. Се була переміна заснованого за його почином Товариства ім. Шевченка на Наукове товариство ім. Шевченка, з тою метою, щоб воно зробилося огнищем і розсадником наукової праці на всю Україну. Особливо відколи на чолі того перестроєного товариства станув проф. Михайло Грушевський, воно справді здужало розвинути гарну діяльність і причинилося вже й досі немало до з’єднання руському народові чести й поваги у своїх і у чужих.

І ще одна важна, особисто для Кониського важна, справа в’яжеться з тою переміною Товариства ім. Шевченка на наукове. Уважаючи першим обов’язком сього товариства видати повний життєпис свого патрона, він узявся сам до сеї праці і присвятив їй остатніх десять літ свого життя. Він зібрав увесь доступний йому матеріал, об’їхав рідні сторони Шевченка, порозпитував сотки людей, постягав листи, спомини, урядові документи, старі газети і т. і. і на основі сього написав дуже гарну і докладну книжку про Шевченка, найдокладнішу з усіх, які досі були присвячені життю великого українського Кобзаря.

Книжка Кониського – то не холодне оповідання, то гаряче возвеличення Шевченка, якого Кониський уважав найвищим цвітом, правдивим генієм і пророком українського народу. Друкована зразу частками в виданнях Наукового товариства ім. Шевченка, вона 1898 р., в 25-ті роковини засіювання товариства, вийшла окремою книжкою (перша половина), потім 1899 р. вийшла ціла по-російськи, а недавно (1901 р.) вийшла й друга половина по-українськи. Сею книжкою Кониський поклав найкращий пам’ятник і Шевченкові, і собі самому.

Його здоров’я в остатніх роках було дуже слабе. Він мусив кожну зиму проводити в Криму, бо в Києві йому було занадто холодно. Та проте він до остатньої хвилі свого життя не переставав працювати і пером, і живим словом. Він дожив тої потіхи, що в остатніх роках, по смерті царя-душителя Олександра III в Росії повіяло знов трохи вільнішим і для українства прихильнішим духом. Се додало йому нових сил до праці. Він писав оповідання і спомини про різних людей, розпочав у Росії друкувати повну збірку своїх оповідань (за життя видав їх три томи), злагодив до друку повну збірку Шевченкових листів і т. д. І тепер він найлюбіше летів думками на поле народної просвіти, нав’язував особисті зносини з молодими сільськими вчителями, семінаристами та попами. Пару день перед його смертю під його проводом зав’язалася в Києві спілка для видання українських книжок для простого народу. Серед такої невтомимої праці заскочила його смерть.

Примітки

Потебня Андрій Опанасович (1838 – 1863) – український офіцер в московській службі, у 1863 р. перейшов на бік польських повстанців.

Барвінський Олександр Григорович (1847 – 1926) – український політичний діяч, народовець.

Грушевський Михайло Сергійович (1866 – 1934) – український історик, професор Львівського університету (1894 – 1914).