Кониський громадським діячем (1872 – 1889)

Іван Франко

Кониському було 36 літ. Він перейшов досі дві тяжкі школи – учеництво і поліційне заслання та 9-літнє ярмо. Хоч чоловік, так сказати, в цвіті літ, він був сивий, згорблений, слабовитий і виглядав мало що не старим дідом. Але сила його духу була не зломана, і з запалом молодця він кинувся до праці, для якої тоді, бачилось, отвиралося нове поле. Не покидаючи адвокатури, якою й далі мусив заробляти на удержання своє й своєї сім’ї, він міг тепер посвятити більше часу громадській і літературній роботі і справді проявив широку і різносторонню діяльність, якої об’єму ми ще далеко не знаємо вповні і про яку говорити докладно тепер іще не пора.

Час, у якім Кониський поселився в Києві, був дуже цікавий, незабутній час. Можна сказати, що в ту пору перший раз від старих князівських часів та від часів Петра Могили Київ зробився духовим осередком, серцем України, відки на всі сторони нашої вітчини йшло світло, тепло і надія ліпшої будущини. В Києві жила і працювала тоді ціла громада молодих, високо вчених, талановитих і щирих українців, яких імена і досі служать окрасою нашого народу і які кожний українець вимовляє з подякою і честю. Се були такі люди, як Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, Микола Лисенко, Павло Житецький, Павло Чубинський, Михальчук, М. Старицький, Хведір Вовк, Русів і багато інших.

Майже всі вони працювали колись у недільних школах, знали добре рідний народ і його мову, його історію і його потреби і жваво бралися до праці. По десятилітнім сні від часу упадку «Основи» і заборони недільних шкіл вони постановили знов підняти стяг українського слова. В Києві засновано відділ петербурзького імператорського Географічного товариства, для якого Чубинський спільно з іншими українцями зібрав величезну силу українських народних пісень, казок, вірувань, обрядів і звичаїв, що заповнили здоровенних сім томів і донині служать фундаментом для кожного, хто хоче пізнати наш народ, його життя й мову.

Але се був тільки початок. Ся величезна збірка показала потребу і можність дальшої праці на місці, і за царським дозволом Товариство заложило свій відділ у Києві. Сюди ввійшли всі згадані вище українці і ще много інших. Але обік збирання народних пісень та оповідань вони повели й іншу, для самого народу потрібнішу роботу. В Києві почали виходити українські книжечки, писані простою, для всіх зрозумілою мовою, про всякі потрібні речі: про небо і землю, про хліборобство, про нові закони, про хороби і ліки, далі – легкі а цікаві читанки, оповідання і вірші.

Українці обняли редакцію одної київської газети, що звалася «Киевский телеграф». Правда, ся газета виходила по-московськи, бо на українську газету годі було і ще й досі не вдалося нікому добути дозвіл. Але, проте, «Киевский телеграф», видаваний дуже гарно і цікаво, ширив погляди українців серед інтелігенції, яка в Росії здебільшого геть помосковлена, бо і в школах учиться, і дома говорить по-московськи. Дуже важно було й те, що «Киевский телеграф» звертав пильну увагу також на життя русинів у Галичині і знайомив російську громаду з тим, що діється у нас. Сей відділ провадив головно М. Драгоманов.

І Кониський щиро працював у тім гурті; можна сказати, що він тут віджив наново в праці для України. Не знаходячи в Росії досить простору для українського слова й української науки, він у кружку українців подав думку – заложити в Галичині українське товариство для такої духової праці, яка неможлива була в Росії. До сеї думки прихилилися деякі українські пани, які зложили кілька тисяч рублів для заснування такого огнища в Галичині. Так повстало в 1874 році Товариство імені Шевченка у Львові. Гроші, прислані з України, повернено за порадою львівських русинів на закупно друкарні, в якій друкувалася від того часу найбільша часть тих руських книжок та газет, які мали ширити світло науки між народом на рідній мові. Правда, Товариство імені Шевченка не відразу здужало станути на тій дорозі, на яку бажав справити його Кониський і його перші основателі, та все-таки раз кинене сім’я не загибло, але, перетривавши тяжкі роки, зійшло потому буйно, знов-таки при немалій підмозі Кониського.

Рівночасно з сим Кониський не переставав писати. Він помішував у львівській часописі «Правда» свої гарні оповідання з народного життя, а 1875 р. зачав друкувати довгу повість «Семен Жук і його родичі», де малював життя і заходи української інтелігенції. Під впливом покликів, що йшли з Петербурга, українська інтелігенція кинулась була тоді з запалом до обговорювання народолюбних думок, а молодіж почала «ходити в народ», то значить скидала панське убрання, передягалася за робітників і йшла на села, на фабрики, щоб при тяжкій праці проповідувати бідним людям слова нової правди – рівності між людьми і скасування дотеперішнього порядку. Кониський хотів показати в своїй повісті, що така проповідь не доведе ні до чого, коли ті нові апостоли рівночасно будуть цуратися мови рідного народу і не захочуть служити його насущним потребам. На жаль, повість Кониського лишилася недокінчена.

Інакше розуміючи просвітну працю, ніж російські революціонери, Кониський заходився коло того, щоб подавати народові потрібні йому відомості рідною мовою. Разом з деякими іншими українцями він зладив насамперед невеличку книжечку про новозаведені в Росії мирові суди, яка була надрукована 1874 р., а потім задумав видати читанку, зложену з писань найліпших українських письменників, додаючи при кожнім коротку відомість про його життя і працю. Ся книжка була готова в цвітню 1876 р., а вже 18 мая того року вийшов царський указ, пам’ятний по всі часи в історії нашого слова в Росії, указ, яким зовсім заборонено уживання української мови в друку: заборонено друкувати по-українськи всякі наукові і популярні книжки, переклади з чужих язиків, а також довозити українсько-руські книжки з-за границі. Уряд «царя-освободителя» Олександра II думав сим нечуваним указом відразу зав’язати очі й уста більше як 15-мільйонному народові.

Разом з тим уряд розбив усі почини наукової праці в Києві: розв’язав тамошній відділ Географічного товариства, усунув із університетської катедри Михайла Драгоманова, на якого набрехали були галицькі москвофіли, буцімто він у Галичині бунтував народ. Здавалося, що над Україною знов заляже темна хмара, так як по ударах 1862 р. Але так не сталося. Народна сила виросла вже була за той час, народна свідомість зміцніла. Драгоманов виїхав за границю і іменем українців вивів кривди українського народу перед очима всіх освічених народів.

Українці, особливо молодші, кинулися друкувати свої праці в Галичині і загалом у Австрії, видрукували в Празі перше повне видання Шевченкового «Кобзаря», якого перший том російська цензура – рада не рада – мусила пустити до Росії. Сам російський уряд побачив, що зробив велику дурницю, і хоч не мав відваги скасувати указ 1876 р., та все-таки по якімсь часі почав помалу звільнювати тиску, розуміється, не добровільно, а уступаючи перед натиском з різних боків.

Одним із тих людей, що не стратили духу під сим великим ударом, був і Олександер Кониський. Навпаки, власне тепер, коли усунулися інші, гарячіші, але менше витривалі, він станув у першім ряді. Бачачи, що його читанку цензура не пустить у світ, він постановив, держачися слів указу з р. 1876, друкувати в Росії хоч те, чого той указ не забороняв. А не забороняв він українських повістей, віршів, народних пісень…

І ось Кониський узявся владнати збірочку кращих творів своїх, а надто недрукованих іще поезій Шевченка, Костомарова, Щоголева, Лиманського, Мордовця, Нечуя-Левицького та кількох оповідань, записаних із народних уст. Збірочка звалася «Батьківщина»; Кониський пильнував, щоб у всій книжці не було нічогісінько такого, до чого би могла причепитися цензура. Та дарма – «Батьківщини» не позволили друкувати. Се, однак, іще не знеохотило Кониського. Переробивши наново матеріал, поміщений у «Батьківщині», дещо додавши, дещо викинувши, він зладив нову збірочку «Луна» і таки добився того, що цензура пропустила її. Се була перша поважніша українська книжка, видана по забороні 1876 р. Дехто, в тім числі й Кониський, надіявся, що настала пора добиватися повного скасування тої заборони.

На разі Кониський хотів перемінити «Луну» на часопись, що виходила би раз на місяць, але в цензурі йому сказали, що на се ніяк не позволять. Тоді він зладив другу збірку під тим самим титулом, бажаючи видавати «Луну» книжками хоч раз на рік. Другу книжечку таки ще пустила цензура, але дальших – ні. В українських виданнях не сміло бути ніякої постійності і однотяглості, щоб дехто не подумав, що українство – то справді якась сила, якась громада людей робучих і таких, що згідно йдуть до одної цілі.

В житті Кониського зайшла тим часом ще одна подія, що свідчила про те, що його діяльність здобула йому прихильність широкого круга людей, але разом з тим придбала йому нових ворогів. В р. 1878 його вибрано до міської ради в Києві. І тут він зайнявся живо працею на користь громади, але через се нажив нового лиха. На нього накинулися люди, що досі спокійно і без контролю завідували міським добром і яким Кониський був невигідний. Про його почали розпускати брехні зразу усно, а далі в газетах. Кониський запізвав одного такого газетяра, київського професора Піхна, до суду, доказав безпідставність його клевети, і Піхна засудили на 3 місяці в’язниці.

Але се не переконало людей, недоступних для ніяких переконань. Московські газети почали балакати, що суд присяглих, який судив справу, складався з українофілів, і Піхна засуджено для того, що він ворог українства. Відтепер газета, якої редактором був Піхно, урядовий «Киевлянин», почала раз-у-раз нападати на Кониського, та вже не за особисті, а за політичні злочини, про котрі можна було говорити натяками, невиразно і без доказів, знаючи, що за се покривджений не буде міг потягнути кривдника до суду.

Та не такий чоловік був Кониський, щоб, вийшовши на війну, по першім вистрілі зараз і кидати оружжя. Він знав, що «на те й лихо, щоб з ним битися», і не покидав того діла, до якого взявся. В році 1880 – [18]81 була в Росії доба великого розворушення. Молодіж бунтувалася, і революційна партія кинулася вбивати ненависних урядників, губернаторів, ворогів усякої свободи. Здавалося, що ось-ось настане для Росії день свободи, що цар дасть конституцію. Цензура послабла, газети в Москві і Петербурзі писали так свобідно і сміло, як ніколи перед тим. Підняли голову й українці. Заговорили про потребу скасування наказу з р. 1876, заведення української мови в народних школах.

Дванадцять радних міста Києва підписали петицію, уложену Кониським, щоби одну київську школу назвати школою Шевченка. Але смерть царя Олександра II, якого дня 13 марта 1881 р. вбили революціонери на одній із головних вулиць Петербурга, розвіяла всі надії на полегшу. Новий цар Олександер III по короткім ваганні завзявся здушити в Росії всякі пориви до свободи і душив їх десять літ, поки й сам через се не ляг у могилі. Здушено й українську справу, розуміється, наскільки се було в силі гнобителів; довести її зовсім до загину або бодай до такого десятилітнього сну, як 1862 – 1872, було вже неможливо.

В тих роках тяжкого тиску Кониський переносить свою діяльність головно до Галичини. З галицькими русинами він ніколи не переривав приятельських зносин, а тепер ті зносини стали ще значно ширші й тісніші. Від 1884 року Кониський майже щороку літом приїздить до Галичини, їздить по краю, буває в Чернівцях, Станіславові, Стрию, Коломиї, Микуличині, Підбужі, обертається серед молодіжі й старшої інтелігенції, серед селян і міщан, духовних і світських. У Галичині його всюди стрічають радо, бо тут, де він друкував найбільшу часть своїх писань, його працю знали й цінили більше, ніж на Україні, де він друкував мало, тай то переважно не під своїм іменем.

У 1885 р. святкували львівські русини 25-літній ювілей його письменської діяльності. Се було дуже не в смак нашим москвофілам, тим більше, що Кониський ніколи не ховався зі своїм обридженням до тих людей, що, вислугуючись урядові, ворожому не лише українській справі, але також свободі, письменству та розвоєві московського народу, цураються свого рідного і топчуть у болото всі найкращі змагання поступових людей цілого світу. Від першого побуту Кониського в Галичині наші москвофіли не переставали писати на нього напастей у газетах і доносів до російської поліції і довели до того, що 1885 р., коли Кониський із Галичини вертав до Росії, його в Волочиськах арештовано, передержано цілу ніч у вагоні, а потім відставлено до Києва. Тут його вправді пустили на волю, але над ним зарядили слідство, яке тяглося цілих 16 місяців. На підставі галицьких доносів йому закидали, що він тягне до Австрії і хоче відірвати Україну від Росії.

Кониському не тяжко було виказати цілу безглуздість такого доносу, але проте російські урядники раді були позбутися Кониського і запроторити його хоч би на край світу. І хто знає, чим було би скінчалося се діло, якби Кониський, не можучи діждатись його кінця, не був обернувся з поданням до самого царя. Він вияснив справу докладно, і цар велів залишити слідство, а тільки уділити Кониському урядове упімнення.

Знов якийсь час могло здаватися, що в Росії повіяло лагіднішим духом супроти українства: цензура пропускала деякі книжки, дивилася крізь пальці на те, що українці пренумерували галицькі газети, особливо літературну «Зорю». І знов Кониський пробує добитися скасування заказу з 1876 року. В серпні 1889 р. він подає міністрові внутрішніх справ подання про утиск українського слова. Він доказує, що причиною тих утисків були доноси людей злої волі, виказує безпідставність тих доносів і величезні шкоди, які приносить утиск українського слова, спиняючи просвіту мільйонів української людності; в кінці вияснює безхосенність заказу 1876 р., який не спинив розвою українського письменства, а російському урядові причинив клопотів. Та й се подання не переконало російських верховодів; заказ 1876 р. лишився не скасований і досі.

Се був остатній голосний виступ Кониського в Росії. Переконавшися, що сею дорогою годі добитися чогось путнього, він покинув усяку надію на переконування московських урядників. При тім і українська громада в Києві не підпирала його в його заходах так, як він собі бажав, а навіть усунулася від нього зовсім, з виїмком кількох людей. Чому так сталося, не знаємо докладно, досить, що Кониський стояв у Києві якось осторонь від українських гуртів, хоча по всіх містах широкої України мав багато щирих прихильників і старих приятелів, з якими не переривав зносин ніколи.

Невесело зложилися й домашні відносини Кониського, так що восени 1888 року він приїхав до Галичини з наміром не вертати більше до Росії. Але обставини зложилися так, що він по кількох місяцях таки вернув до Києва. За його почином зав’язалися в Галичині дві справи, що відтепер стали головним предметом його заходів і заповнили собою остатні роки його життя.

Примітки

Антонович Володимир Боніфатійович (1834 – 1908) – український історик.

Драгоманов Михайло Петрович (1841 – 1895) – український вчений і громадський діяч.

Лисенко Микола Віталійович (1842 – 1912) – український композитор.

Житецький Павло Гнатович (1837 – 1911) – український вчений-філолог.

Чубинський Павло Платонович (1839 – 1884) – український етнограф.

Михальчук Кость (1841 – 1914) – український вчений-філолог.

Старицький Михайло Петрович (1840 – 1904) – український письменник.

Вовк Федір Кіндратович (1847 – 1918) – український етнограф.

Русов Олександр Олександрович (1847 – 1915) – український статистик.

Киевский телеграф – газета (1859 – 1876); члени «Старої громади» співробітичали в ній в 1874 – 1876 рр.

Правда – український журнал, виходив у Львові в 1867 – 1898 рр.

Щоголів Яків (1823 – 1898) – український поет.

Лиманський – літературний псевдонім українського поета Василя Семеновича Мови (1842 – 1891).

Мордовець Данило Лукич (1830 – 1905) – український письменник.

Нечуй-Левицький Іван Семенович (1838 – 1918) – український письменник.

Піхно Дмитро Іванович (1853 – 1913), професор-економіст Київського університету, редактор газети «Киевлянин» (1879 – 1911), чорносотенець.

Зоря – український літературний журнал, виходив у Львові в 1880 – 1897 рр.