3. Дума про Наума Безумовича
Іван Франко
1
Ой були віки Трояна,
Славні, кажуть, і багаті,
Хоч ні один ще рутенець
Не сидів тоді в райхсраті.
Густо-часто ще й опісля
Сонце і на нас світило,
Хоч про книжечки «Просвіти»
Ще й нікому ся не снило.
Була, кажуть, честь і слава,
Військова, козацька справа,
Що по світі гомоніла,
Гомоніла та й пропала.
Все пропало! З тіла Русі
Облетіли давні шмати,
Тра нового вже кожуха,
По-новому треба вбрати.
Все пропало, а пропале
Ніщо в пісні й споминати,
В нас нові тепер герої,
Про нових нам і співати.
Гей, засіли депутати
Ген у Відні, пане-брате, –
У віденському райхсраті
Є й рутенські депутати.
Є там славні «батьки Русі» –
Се нові у нас герої,
Се надія нам – вони нас
Виведуть з біди старої.
О, вони нам, бра, обчистять
Не лиш тіло, але й духа
Від пиянства, від лінивства,
І від грунту, й від кожуха –
Геть обчистять! Будем, брате,
Чисті, вільні, мов святії,
І тоді для всеї Русі
День свободи надоспіє.
О, тоді аж увійдемо,
Наче Лазар із барлога,
З того падолу податків
І додатків в царство бога.
О, тоді аж станем легкі
І свобідними устами
Заспіваєм так, що Христе!..
Словом, рай буде між нами.
Лиш заждім! До благодати
Лиш дрібниці нам хибують;
Решту наші депутати
Незабаром домайструють.
Лиш заждім! А поки ждати
Тої з неба благодати,
Слухаймо, що депутати
Будуть в раді глаголати!
2
Пан міністер хоче грошей
На казарми, на гармати,
На мундури, окупац’ї –
Райхсрат гроші мусить дати.
Пан міністер чемно просить
Грошей зо сто міліонів
І рахунок розкладає
Серед жартів і уклонів.
Хоч рахунок не докладний,
Аж крізь діри вітер віє,
Але що кому до того,
Де міністер гроші діє?
Хоч край в нужді, темний, бідний,
Та міністер-бо хороший,
Такий милий, такий чемний,
Та й так любо просить грошей!
«Тра піддержати повагу…
Тра в розвою не вступати…
Тра нові мундури шити,
Тра нові гармати лляти.
Грошей тра сто міліонів,
Правда, що здалось би більше,
Та на сей рік досить того,
Решту додасте пізніше».
Пан міністер красно просить –
Чому б, бачиться, не дати?..
Але рейхсрат починає
Розговори і дебати.
Розговори і дебати:
Чи все дати, чи не дати,
Чи край може, чи не може,
Чи потрібні нам гармати?
Розговори сюди, туди,
Пан міністер чує нуди…
«Що, – гадає, – плести дуби?
Як я схочу, так і буде!»
Пан міністер добре знає
Куди діло за чуб взяти, –
Камердинра посилає
Між рутенські депутати.
«Камердинер, осьде пачка!
Що в тій пачці, не питайся,
На – де посол Безумович,
Швидко ‘д ньому перепхайся,
Дай йому!» Слуга полетів.
Пан міністер вже не дбає.
Що гадає – господь знає,
Але райхсрат знать не знає.
У райхсраті при дебаті
Всі рутенці шепчуть стиха:
«Треба дати й без дебати,
Пощо крику, пощо лиха!»
Тільки славний Безумович,
Прозваний Рак Поступович,
Підгортає сивий волос,
Просить сміливо о голос.
Пан міністер теє бачить,
І думки йому віщують:
«Безумович бере гроші,
А рутенці голосують».
3
«Гей, панове депутати,
Австріяцькі вірні люди!
Слухаю я вашу мову
Та й гадаю: «Що то буде?»
Що то буде з нашим краєм,
І з урядом, і з церквами.
Коли дух гордий, безбожний
Вкоренився вже між вами?
Пан міністер хоче грошей
На мундури і гармати,
А ви в гордості плетете:
«Чи все дати, чи не дати?»
Пан міністер! Ви згадайте,
Що се власть! А час вам знати,
Що усяка власть від бога, –
А власть може розказати!
Уважайте: він не каже,
Тільки просить дуже гречно, –
Ще вам мало?.. Раджу: дайте!
Бо не дати – небезпечно!
Він рахунки розкладає
І толкує перед вами,
А ви смієте свариться
Богохульними словами!
Впрочім – ох, мої панове,
Важко серце розпороти, –
Ви ж згадайте, хто ви, що ви
Ви – австрійські патріоти!
Так ви стоїте на стражі
Честі і поваги краю?
Честь, повага упадає,
Сторожі міністра лають!
Ох, панове депутати,
Сумно навіть погадати,
Пан міністер грошей хоче.
Ви вагаєтеся дати!
Уважайте лиш на мене:
Я ось і мої собрати!
Пан міністер зажадає –
Ми не смієм відказати.
І не думайте, панове,
Що в нас розкіш і достатки!
Ні, і в нас не одна нужда
Обдирає з пліч манатки.
Наш народ страшенно бідний,
Так страшенно, депутати,
Що не буде вже мав далі,
За що службу раз наняти.
В нас хати – свинячі кучі,
А церкви, мов обороги, –
Люд жиє в нас лободою,
Аж му пухнуть руки й ноги.
В нас жиди друть за горівку,
Грунт за лихву ліцитують,
А ляхи ще нашу мову
І наш обряд геть нехтують.
Ми досить уже терпіли,
Така була воля неба,
Та протерпимо ще більше,
Коли того буде треба.
Бо терпіти і кориться –
Сього нас батьки навчили,
І як треба, мем кориться
І терпіти й до могили.
Отже ж, хоть таке в нас горе,
Хоть так тяжко крепіруєм,
То проте ми сміло, явно
За міністром голосуєм.
Ми не були ворохобні
І не будемо ніколи,
Треба побільшить податки –
То й побільшуєм поволи.
Ми австрійські патріоти.
Ми для Австрії готові
Не то гроші – кров віддати,
Якби було треба крові.
Що ми скажем, люд то зробить,
Лиш як слід його стиснути.
Край великий – сто мільйонів
Можна буде ще добути!
Ми австрійські вірні діти,
Не покинем неньки свої.
Будем вірні їй до смерті,
Ні, до торби дідівської!
Хоче грошей пан міністер –
Як ми сміємо не дати?
За міністром голосуєм,
Бо ми руські депутати!
Лиш одну надію маєм,
На міністра… Ясний пане,
Чень же, хто вам вірно служить,
То й заплату той дістане?
Ми за вами, більшість з нами,
Що ви хтіли, те і буде.
Але зважте – ось о трінгельд
Просять бідні руські люди.
Просять руські депутати,
Що терпіли так багато,
Щоб ви зволили за вірність
Їм маленький трінгельд дати!
Як вода потрібна морю,
Хлопам полотняник зрібний,
Як волам потрібна паша,
Так і трінгельд нам потрібний.
Як належить богу свічка,
Хрест владиці, а серп женцям,
Так і трінгельд, ясний пане,
Нам належиться, рутенцям.
Як дощу чекає каня,
А душа спасення з неба,
Так чекаєм ми трінгельду,
Бо трінгельду всім нам треба».
4
Так преславний Безумович
Говорив при тій дебаті,
І пішла хороша слава
Про рутенців у палаті.
Говорили різні люди,
Говорили сюди й туди,
А міністер усміхнувся:
«Як я хочу, так і буде!»
Пан міністер усміхнувся,
І думки йому віщують:
«Безумович бере гроші,
А рутенці голосують».
Примітки
Вперше надруковано у зб. «Молот», 1878, с. 110 – 113, за підписом «Джеджалик». Зберігся автограф твору (ф. 3, № 216), що має додаткові розділи (с. 50 – 51), які наводимо тут:
4
Слухайте, мої панове, –
За лісами, за полями
Є там люд невчений, п’яний,
Що зоветься русинами.
Кажуть деякі між вами,
Що як ген-то світ валився
В сорок осьмім клятім році,
То народ той народився.
Се брехня, бо він походить
Від Адама ще старого,
А давно, говорять, всього
По достаткам було в нього.
Се була земля багата,
Стільки мала хліба й меду,
Що, наївшися, здуріла:
«Дай князя си, – мот, приведу».
Нині в тій землі багатій
Тільки діри, тільки лати,
Так що хоть і дуба станеш,
Ніц не візьмеш, – ніщо брати.
Люд там темний, злий і п’яний,
Все в потилицю ся чухат,
Жалується на податки,
Але як вели, то слухат.
Але є й народ в тім краї,
Є священики поважні,
Що стоять за руську мову
І в гоненіях відважні.
Ох, панове депутати,
Їм приходиться страдати,
Від колиски вни страдають.
Доки в гріб не ляжуть спати!
Весь вік щастя вни не знають,
Бо й яке ж їм щастя знати, –
Лиш одна у них надія
Вічно раді б тільки спати!
Ось вони мене післали
Про їх нужду вам донести
І про те, що погибають
Нещасливі в лядській мести.
І про те, що вни дозволять
Все до крихти з хлопа брати,
Щоби їх лиш не будити,
Та й щоби й їм дещо дати.
5
Ми досить уже терпіли,
Така була воля неба,
Та претерпимо ще більше,
Коли того буде треба.
Хлоп наш бідний, злий і п’яний,
Народ ся за руськість боре,
Лях нехтує наше право,
З усіх боків на нас горе!
Але все ми вірні діти
Власті й цісаря, – ніколи
Не спротивимся їх слову,
Не спротивимся їх воли.
Хоче гроші пан міністер,
Ми не посмієм не дати, –
За міністром голосуєм,
Бо ми руські депутати!
Але зважте, ясний пане,
Що на вас ми покладаєм
Всю надію, – нагороди
Ми від вас ся сподіваєм.
Правда, в імені народу
Ми за вами сміло стали,
Бо народ же не казав нам,
Щоб ми вам ся спротивляли.
Але все ж таки честь каже
Вірних слуг надгороджати,
І ми просимо вас клінно,
Руським послам трінгельд дати.
Як вода потрібна морю,
Зіллю сонце й дощ спосібний,
Як волам потрібна паша,
Так і трінгельд нам потрібний!
Як належить богу свічка,
Хрест належиться владиці,
Так нам трінгельд, ми ж спасаєм
Вас від сеї опозиц’ї.
Як дощу чекає каня,
А душа – спасіння з неба,
Так чекаєм ми трінгельду,
Бо трінгельду всім нам треба!
Відомий чорновий автограф другої і третьої частин твору, який зберігається під тим самим номером, що й названий вище чистовий (с. 48). Наводимо і його:
2
Пан міністер сеї ночі
Довго щось не міг заснути
І, дрімаючи, гадає:
Що би тут за штуку втнути?
Край давно уже в спокої;
Правда, мало доробився,
Люди в нужді, – та се байка
Хто би там людьми журився.
Але ось біда, що наша
Вже повага упадає,
Лиш тоді-бо зух міністер,
Як отечество спасає.
А тут, мов мені на лихо,
І ні від чого спасати,
А добробуток народу
Підносити, підпирати.
Заводити переміни
І ощадність у бюджеті –
Чорт з таков роботов! Нудно,
Та й не мої се лепети!
Най там Гладстони над тим ще
Труть, потіючи чуприни,
Я дру, поки є що дерти,
А не стане – все покину.
3
Пан міністер так думає,
Та й сон його не береться
– Клята Австрія! Все глупе,
Всюди тонко, всюди рветься!
Хоть би бурі в парламенті,
Сварка, крики та погрози
Люд збігавсь – гура, браво! –
Верещать крізь люті сльози.
Опозиція, мов буря,
Аж будинком потрясає.
Я виходжу, я говорю,
Все спокійне, все стихає…
От бодай по всій Європі
Чути б, ось де сила в слові!
А тут що! Я: «так», – і вни «так»,
Я «ні», – вни «ні», – та й по мові.
Або щоб які там бунти
Глупий люд робив щороку,
Все було б що усмиряти,
Йшла би слава у Європу:
Се муж дільний, заслужений,
Той міністер австріяцький –
Край рятує від загуби,
Лад заводить, то муж хвацький!
Тут же (с. 47) зберігся ще автограф початку вірша під назвою «Славна бесіда Наума Безумовича о потребі всерутенського трінгельду»:
На Чорному морі, на білому камені
Рутенський орел крилатий тріпоче
А господь знає, чого він хоче.
Ой то не рутенський орел крилами тріпоче-махає,
То славний Наум Безумович голосу жадає
І славну бесіду говорити гадає.
А треба вам знати,
Що до одної хати
Зійшлися були панове штудерники,
Попросту звані живодерники,
Три дні і три ночі не їли, не спали,
А раду радили-гадали,
Як би їм велику штуку вдати,
З голої липи лико драти.
Один каже: «Тра нам зичити збоку,
А з дранням зачекати до нового року».
Другий каже: «Не завадить стрібувати,
Чи не мож іще й тепер дещо урвати».
Третій каже: «З голого дерти – не зовсім чесно».
Четвертий мот: «Се мож зробити тільки силов чудеснов».
П’ятий каже: «Панове радні,
Нам щоб лиш урвати, а всі способи ладні!»
І так ішли бесіди без кінця, без міри,
А кожний зітхав: «Ex, коб то хлоп мав чотири шкіри,
То для нас би було клопоту мало,
Бо кождий би драв, доки би стало!»
І ось в тій хвилі важкої потері,
Коли вже отечество не може ні в кут, ні в двері,
Наум Безумович, славний дипломата,
Хоче велике слово сказати
І всьому лиху відразу кінець зділати.
Тож не диво, що вся Європа
Витріщила очі на великого рутенського хлопа.
Ось він устав, тричі перехрестився,
Цілому зборові поважно вклонився,
Відітхнув, кашельнув і почав говорити,
Мов на «достойно» в сигнатурку дзвонити:
– Панове радні, славні штудерники,
А мої чесні співживодерники!
Гладстон Уїльям-Еварт (1809 – 1898) – англійський державний діяч, лідер ліберальної партії. Провадив політику колоніальної експансії в Азії та Африці.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 3, с. 239 – 246.